Українські землі за часів Київської Pyci
Початком територіальної організації українських земель можна вважати поділ Київської Pyci на землі-князівства. Спочатку такий поділ носив характер адміністративного поділу держави на дрібніші одиниці, цілковито залежні від центру.
Згодом, як закономірний наслідок розвитку феодальних відносин, землі дедалі більше набували державних атрибутів, перетворюючись з адміністративних одиниць у напівдержави, а то й держави. Ознаки феодального дроблення Київської держави з’являються вже у 1-й половині XI ст. Тенденції до відособлення земель від великокнязівської влади особливо проявилися після емерті Ярослава Мудрого (1054 p.).Від 1132 p., зі смертю Мстислава Володимировича, великі князі київські перестали контролювати усі землі Київської Русі. У цей період територія Pyci поділялася на Київську, Чернігівську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Полоцьку, Смоленську, Муромо-Рязанську, Ростово-Суздальську та Новгородську землі. (Перші п’ять земель цілком охоплювали українську етнічну тери- торію.)(табл.1.1).
У середині XII ст. від Київської землі відокремилася Турівсь- ка земля. Межі земель-князівств періодично зазнавали змін. Так, Болохівщину та Погорину наприкінці XII - на початку XIII ст. було передано від Київщини до Волині, а Посейм’я від середини
XI до середини XII ст. знаходилося поперемінно у володінні Переяславської та Чернігівської земель, а від 2-ї половини XII ст. остаточно увійшло до Чернігівської землі.
Землі-князівства роздроблювалися на удільні князівства або волості (“волость” - синонім староукраїнського “власть”, тобто “влада”). У подальшому первісні удільні князівства роздроблювалися на ще дрібніші уділи. Однак при цьому продовжувала зберігатися традиційна ієрархія феодальної залежності.
Bepe - наступний і найнижчий щабель в ієрархії територіального устрою Києво-Руської держави, найдрібніша територіально- родова одиниця, що відповідала більш пізній - громада. Кілька вервей-громад творили волость.
Територіально верв складалася з кількох поселень (весей) з усіма землями й угіддями, що їм належали. Центром верві було найбільше сільське поселення (no- гост). Ha верв накладалися князівські податки та поширювалися князівський і церковний суди. Але поруч із весями особисто вільних селян-общинників виникали й розвивалися приватновласницькі поселення - села.Поселення у Київській державі за своїм типом поділялися на міські й сільські. Містами називали всі укріплені поселення, включаючи тимчасові польові укріплення. За своїм статусом (політичним, адміністративним та економічним) вони умовно поділялися на “старші” (столиці земель-князівств) і “молодші” міста (“пригороди”, укріплені центри волостей, сторожові міста, фортеці, приватновласницькі укріплення, феодальні садиби-замки).
У кожній землі-князівстві існував один найбільший центр - c т о л и ц я, який оточували менш значні центри - “п p и г о - p O д и ”, до яких входили ще дрібніші B O Л O C H І Ц e H T p и. Поряд з ними розташовувалися приватновласницькі міста та c а д и б и - з а м к и - центри феодальних вотчин. Далі, ближче до кордонів, знаходилися c т о p о ж о в і ф о p т e ц і, які окрім оборонної несли й певну адміністративно-господарську функцію.
Абсолютна ж більшість поселень Київської.Русі відносилася до категорії неукріплених поселень сільського типу, де мешкала основна маса населення держави. У писемних джерелах ці поселення називаються в e c я м и, c e л а м и, п о г о c т а м и й c л о - б о д а м и. Іноді зустрічаються назви c і л ь ц e, c e л и щ e, пізніше - п о ч и н о к.
1.2.