Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Ліквідація Гетьманщини призвела до суттєвих змін в адміністративно-територіальному устрої України. Протягом 2-ї пол. XVIII ст. тривав процес прискореної інкорпорації українських земель і включення їх до загальноімперської системи врядування.

У 1780-1796 pp. замість губерній запроваджено поділ на намісництва, що складалися з повітів. У цей же період йшло розширення володінь Російської імперії за рахунок поділів Польщі та приєднання володінь Османської імперії, ліквідації Кримського ханату. У середині 1790-х років територія українських земель, що перебували під юрисдикцією Російської імперії, поділялася на такі намісництва - Катеринославське, Київське, Новгород-Сі- верське,Чернігівське, Харківське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Вознесенське і Таврійську область, що у свою чергу поділялися на повіти. Межі намісництв і повітів часто змінювалися (табл. 1.9-1.11).

3 приходом до влади Павла I 12 грудня 1796 p. було видано Указ “Про новий поділ держави на губернії”, який запровадив у Російській імперії уніфіковану систему адміністративно-територіального устрою. Знову було введено губернії як найвищу категорію адміністративних одиниць замість намісництв. Губернії поділялися на повіти. Усього на основі цього указу було утворено дев’ять губерній, які проіснували до поч. XIX ст.: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська.

5 червня 1806 p. у зв’язку з реформою було затверджено штат посадових осіб губернії приблизно у такому вигляді:

- губернське правління - губернатор, радники, асесор;

- палата кримінальних справ - голова, радник, засідателі від дворян і купецтва;

- палата цивільних справ - голова, радник, засідателі від дворян і купецтва;

- казенна палата - віце губернатор, радники, скарбник, асесор, присяжні з відставних унтер-офіцерів;

- прокурор (при ньому секретарі);

- совісний суд - суддя і засідателі від дворян, купецтва, поселян;

- приказ громадського нагляду (по одному засідателю від дворян, купецтва, поселян); землемір; архітектор;

- медична управа - інспектор (або „штадт-фізик“), оператор, акушер, писар, старша і молодша повитухи.

Посилення в I пол. XIX ст. національно-визвольного та соціального рухів призвело до посилення військової присутності в Україні та створення ще однієї ланки, вже військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторств.

B Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронізька), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії та Бессарабська область).

Вся повнота військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць належала генерал-губернатору.

Після запровадження реформи 1861 p. повіти було поділено на дрібніші адміністративні одиниці - волості, хоча в українських землях як базовий рівень устрою продовжували існувати громади.

Громадський (рос. “общинный”) устрій існував ще у козацькій Україні, де існували як чисто козацькі громади, так і змішані, у яких разом із козаками рівноправну участь брали і посполиті селяни. Громади були власниками частини земель (звідси й назва - громадські землі). За панування Російської імперії громади в Україні було визнано адміністративними одиницями у формі “сельских обществ”, які у XIX ст. одержали мінімальне самоврядування (голів громад - старост, як і інших урядовців громади, обирали на так званих сходах). До 1861 p. до громад відносили тільки державних селян, а після почали включати до них і тих селян, що звільнилися від кріпацтва. Самоуправління громад тоді було дуже обмежене; нагляд над ними мали волосні органи та адміністрація.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. корінні українські землі поділялися на 9 губерній: Волинська, Київська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, К.атеринославська, Херсонська і Таврійська. Окрім цього, частково деякі складові суцільної української етнічної території входили до Люблінської, Сідлецької (з яких за етнічним принципом у 1913 p. було виділено Холмську губернію), Гродненської, Мінської, Курської, Воронізької, Бессарабської губерній та областей Донського війська й Кубанської.

Галичина, Буковина й Закарпаття у 2-й пол. XIX ст. відійшли до Австро-Угорської монархії.

Закарпаття, як частина Угорського королівства, інтегрувалося з Австрією, а Галичина й Буковина увійшли до коронного краю - Королівства Галичини й Володимирії. B Закарпатті зберігався угорський поділ на жупи (комітати, меде), які у свою чергу поділялися на округи.

Галичину було поділено на округи і дистрикти, кількість яких періодично змінювалася (до 1782 p. - б округ та 59 дистриктів, у 1867 p. - відповідно 17 та 176). У 1786-1849 pp. окрему округу в складі Галичини утворювала Буковина, яка з 1849 p. одержала адміністративну автономію (від 1861 p. - коронний край).

3 утворенням у 1867 p. Австро-Угорської імперії коронні краї одержали статус провінцій і були поділені на повіти (Галичина — 74 повіти, Буковина — 8).

Таблиця 1.9. Територіальний устрій українських земель у 1790-1792 pp.

а) Російська імперія

Продовження табл. 1.9 б) володіння австрійських Ґабсбурґів

в) Річ Посполита

г) Молдавське князівство (васал Османської імперії)

Таблиця 1.10. Територіальний устрій українських земель наприкінці 1860-х років

а) Російська імперія

б) Австро-Угорщина

Таблиця 1.11. Параметри губерній на українській території у межах Росії на початок XX ст.

1.6.