§ 8. Міжнародний секретаріат, офіси та центри Ради Європи
Роботу офіційних органів Ради Європи забезпечує Секретаріат, в якому працює приблизно 1300 співробітників зі всіх держав-членів Ради Європи. Квота кожної держави на кількість і відповідний рівень постів у Секретаріаті РЄ визначається розміром її внесків до бюджету Організації (на 2000 рік він становить 222,3 млн евро).
Ця квота не стосується технічного персоналу, який набирається, як правило, з громадян країни перебування. Зарахування до штату Секретаріату здійснюєтьсяна конкурсній основі.
Очолює Секретаріат Генеральний секретар Ради Європи, який, згідно зі статтею 37 (б) Статуту Ради Європи є відповідальним за діяльність Секретаріату перед Комітетом Міністрів. З травня 1994 р. по вересень 1999 р. Генеральним секретарем Ради Європи був Даніель Таршис (Швеція), а з вересня 1999 р. ним обраний Вальтер Швіммер (Австрія).
Генеральний секретар Ради Європи обирається Парламентською асамблеєю на п’ять років і, фактично, це — ключова політична фігура Організації, яка щоденно координує і направляє діяльність всіх структур Ради Європи, представляє її в стосунках з державами, міжнародними організаціями, громадськістю і пресою. За традицією на пост Генерального секретаря обирається відомий і авторитетний політичний діяч європейського масштабу. Так, нинішній Генеральний секретар РЄ Вальтер Швіммер до обрання на цю посаду багато років був членом Парламентської асамблеї Ради Європи, очолював у ній політичну групу Європейської народної партії (християнських демократів).
Заступник Генерального секретаря та Генеральний секретар Парламентської асамблеї у ранзі заступника Генерального секретаря Ради Європи також обираються Парламентською асамблеєю на п’ять років: ці пости, як правило, надаються кар’єрним міжнародним службовцям. Нині зазначені посади займають відповідно Ганс-Християн Крюгер (Німеччина) і Бруно Халлер (Франція).
Працівники Секретаріату Ради Європи (крім технічного персоналу) мають статус міжнародних цивільних службовців і користуються відповідними привілеями та імунітетами у державах-членах Організації згідно з Генеральною угодою про привілеї та імунітети Ради Європи, 1949 р., та Протоколом до неї, 1952 р.
До функцій Секретаріату належать збирання інформації, підготовка документів, організація засідань органів Ради. Структурно Секретаріат Ради Європи складається з приватного офісу Генерального секретаря, секретаріату Комітету Міністрів, секретаріату Парламентської асамблеї, служби протоколу, загального секретаріату, секретаріату Конгресу місцевих і регіональних органів влади Європи і реєстратури Європейського 86
суду з прав людини.
Після реорганізації, що відбулася за пропозиціями Комітету мудреців Ради Європи, з 1 жовтня 1999 року загальний секретаріат включає шість головних управлінь (директоратів), що забезпечують основні напрями діяльності Організації:
• головне управління (директорат) з політичних питань;
• головне управління (директорат) з юридичних питань;
• головне управління (директорат) з питань прав людини;
• головне управління (директорат) з питань соціальної єдності;
• головне управління (директорат) з питань освіти, культури, молоді, спорту та довкілля;
• головне управління (директорат) з адміністративних питань та питань матеріально-технічного забезпечення.
Крім головної штаб-квартири у страсбурзькому Палаці Європи Рада Європи має офіси в Брюсселі та Парижі, що дозволяє підтримувати оперативні контакти з керівними структурами Європейського Союзу, НАТО, Західноєвропейського союзу, європейськими органами та спеціалізованими організаціями ООН, іншими впливовими інституціями. Це дозволяє також розосередити засідання численних робочих органів Ради Європи, знімаючи частину навантаження зі Страсбурга.
Рада Європи є засновницею ряду спеціалізованих центрів, які, кожний у своїй галузі, працюють над втіленням у життя високих цінностей Організації.
Європейський центр за глобальну взаємозалежність і солідарність (Центр “Північ—Південь”) у Лісабоні сприяє розвитку всебічного співробітництва між Європою і країнами Півдня, зокрема Африки і Близького Сходу.
Так, 31 березня — 1 квітня 2000 року під егідою Центру та Європейської комісії у Лісабоні відбувся Афро-Європейський форум громадянського суспільства, який визначив стандарти для нового етапу відносин між громадянськими суспільствами Африки та Європи, став важливим кроком на шляху до запровадження вкрай необхідного міжконтинентального діалогу як на міждержавному рівні, так і на рівні міжнародних організацій з питань викоренення злиденності і переходу до сталого розвитку.
Його підсумкові документи із супроводжувальним листом за підписами Президента Алжиру Бутефліки (Голова Організації Африканської Єдності) та Прем’єр-Міністра Португалії Гуттереса (Голова Європейської Комісії) було офіційно передано всім главам держав та урядів — учасникам першого саміту Африка-Європа, що відбувся 3-4 квітня 2000 року в Каїрі.Європейські молодіжні центри у Страсбурзі і Будапешті є навчальними закладами готельного типу і служать місцем зустрічей і навчання представників молодіжних організацій з усіх країн Європи і навіть з інших частин світу. Перший центр було засновано у 1972 році у Страсбурзі. У грудні 1995 року з метою розширення своєї присутності у регіоні Центральної та Східної Європи, а також можливостей пересувань і спілкування між молодіжними організаціями Рада Європи відкрила новий молодіжний центр у Будапешті. Центри співпрацюють із найрізноманітнішими молодіжними неурядовими організаціями, такими як політичні партії, соціально-освітні і релігійні групи, рухи сільської молоді, професійні спілки й організації робітничої молоді, що дає їм можливість глибше вивчати спільні для молоді проблеми і знайомитися з культурою інших країн. Щороку в цих центрах для участі в тематичних семінарах, колоквіумах і симпозіумах збирається більше 2000 молодих людей. Нарешті, центри керують програмами мовних і навчальних курсів, пропонують тривалі стажування з молодіжної проблематики. Щорічний бюджет центрів становить понад 20 млн французьких франків.
Європейський центр сучасних мов у м. Граці (Австрія) є форумом і місцем зустрічей представників сфери освіти.
Європейська аудіовізуальна обсерваторія у Страсбурзі виникла відповідно до Часткової угоди Ради Європи, яку було укладено у 1993 році. Вона накопичує, опрацьовує та поширює інформацію про ринковий, правовий та фінансовий розвиток в аудіовізуальній галузі - три чинники, що є визначальними для цього сектору в Європі. Дані надходять з 34 країн та з Європейського Союзу, які на сьогоднішній день є членами Обсерваторії.
Опрацьована інформація поширюється через періодичні видання Обсерваторії та Інтернет. Головними користувачами Обсерваторії є фахівці, що працюють в європейському аудіовізуальному секторі, а також органи державної влади країн-членів РЄ.В усіх державах Центральної та Східної Європи, що за останні роки стали членами Ради Європи і є реципієнтами запроваджених Організацією програм співробітництва та допомоги, за рішенням Комітету Міністрів засновані центри інформації та документації Ради Європи. Ці центри, розташовані у публічних бібліотеках, університетах або приміщеннях незалежних від уряду громадських організацій[XXXV], відкриті для широкої громадськості; їх діяльність спрямована саме на задоволення інформаційних потреб рядових громадян.
Центри інформації та документації покликані забезпечувати доступність офіційних документів Ради Європи для широкої громадськості країни перебування шляхом реалізації програм, їх перекладу і публікації, що фінансуються Радою Європи, надавати інформацію і документацію про діяльність Ради Європи на прохання державних органів, органів місцевого самоврядування, неурядових організацій і окремих громадян, а також підтримувати різноманітні заходи Ради Європи у цій країні. Центри створюють також за допомогою комп’ютерних банків даних бібліотеки науково-практичної літератури з європейської проблематики для фахівців та студентів.
Персонал центрів набирається з місцевих кадрів; як правило, їх очолюють громадяни країни перебування, що мають відповідний європейський досвід, авторитет і доступ до місцевої політичної, правової і культурної еліти. Кожний центр обирає свій власний метод поширення знань про Раду Європи. Наприклад, в Угорщині Центр інформації віддає перевагу проведенню круглих столів з європейської тематики для студентів вищих навчальних закладів, а у Польщі відповідний Центр робить акцент на роботі серед учнів загальноосвітніх шкіл, проводить ознайомлювальні зустрічі з професійними групами, підтримує тісні контакти з пресою.
Як своєрідні “маяки” Ради Європи, центри інформації та документації за своєю дефініцією є засобом виявлення нових потреб та ініціатив щодо допомоги і співробітництва з боку найширших кіл суспільства. Це дозволяє Раді Європи оперативно і адекватно реагувати на виклики часу шляхом подальшого розвитку і вдосконалення програм своєї діяльності у країнах нової демократії, поступово розширюючи знання про себе і, відповідно, сферу свого політичного, інформаційного, гуманітарного та культурного впливу. У перспективі кожний такий центр може стати “кліринговим домом” для широкого обміну інформаційними та документаційними потоками між Радою Європи та країною перебування, а також, у разі підвищення статусу його персоналу до рівня міжнародних службовців, виконувати певні функції постійних представництв Ради Європи.