11.6. Деякі результати реформування фінансово-економічних систем постсоціалістичних країн та пострадянських країн у 90-х роках XXстоліття

За 10 років реформ (з 1989 р. по 1999 р.) більшість постсоціалістичних країн не досягла показників 1989 р. (Про особливості державних бюджетів ряду країн Східної Європи в 1980—1990 pp.

266

267

дових витрат у постсоціалістичних країнах перед початком реформ і після них можна довідатися з додатків 4—5; про бюджетні баланси постсоціалістичних країн до реформ і після них можна довідатися з додатку 6, про витрати робочого часу на виробництво окремих товарів і послуг можна довідатись з додатку 7).

І добитися успіхів у цій справі, як вважають фахівці ЄБРР, вдалося поки лише трьом: Польщі, яка перевищила свої власні досягнення десятирічної давнини на 3,21 відсотка; Словенії, яка досягла приросту на 8 відсотків, і Словаччині з дуже скромною перевагою у 2 відсотки. Угорщина і Чехія вже практично підійшли до знаменного рубежу, на фінішну пряму вийшли також Албанія і Узбекистан. Несподівано посередніми виявились результати стайєрського забігу балтійської трійці, чий ВВП за 1999 р. у процентному співвідношенні до 1989 р. коливається в межах 60—80 відсотків. Втім, саме вона опинилась у підгрупі країн Східної і Центральної Європи, чий усереднений показник практично дотягнувся до 100 відсотків. Зате Узбекистан і Білорусь, які випередили за своїм розвитком балтійські країни, виявились в групі «відстаючих» постсоціалістичних республік. Інакше усереднений показник по цій групі не дотягнув би навіть і до 50 відсотків. Україна, яка зі своїми неповними 40 відсотками зайняла «почесне» третє місце з кінця, зобов\'язана таким «успіхам» Грузії і Молдові, яким вдалось продемонструвати ще менш обнадійливі результати. За рівнем спаду ВВП після 1989 р. країни СНД можна умовно розбити на три групи:

низький спад — Білорусь, Узбекистан (ВВП = 75—88%);

середній спад — Росія, Киргизстан, Казахстан (55—63%);

високий спад — інші країни (35—44%).

Тепер подивимося, як характеризуються країни кожної групи у доповіді ЄБРР. Продвинутість першої групи до ринку дуже низька (інтегральна оцінка — 12—18). Обмінний курс, конвертованість, процентні ставки, зарплата жорстко регулюються державою. Первинна приватизація здійснюється шляхом викупу трудовими колективами і відбувається дуже повільно, держава, як і раніше, здійснює контроль над багатьма підприємствами. У 1997 р. бюджетні субсидії становили 1,3—3,2% ВВП, а кредити підприємств — 12—21% ВВП. В результаті в Білорусі промислове виробництво зросло на 18% (за першу половину 1998 р. — на 13%), реальна зарплата в промисловості — на 30%, продуктивність праці — на 19%, число збиткових промислових підприємств знизилось до 13%, зате заборгованість між підприємствами зросла до 40% ВВП. В Узбекистані промислове виробництво в 1997 р. зросло на 2,2%, аграрне — на 49%, продуктив

ність праці — на 6,3%. Частка населення нижче рівня бідності становить в Білорусі 23%, в Узбекистані — 29%.

Країни другої групи мають суттєво більш високу сумарну ринкову оцінку — 20—23. Хоча обмінний курс в певній мірі керований, однак конвертованість, процентні ставки і зарплата повністю лібералізовані. Первинна приватизація — чекова, і сьогодні приватний сектор виробляє від 55 до 70% ВВП (вищі показники в регіоні тільки у Чехії, Словаччині, Албанії — 75% і Угорщині — 80%). У 1997 р. бюджетні субсидії становили від 0 (Казахстан) до 6,4% ВВП (РФ), кредити підприємствам — від 1,4 (Киргизія) до 8,7% ВВП (РФ). Незважаючи на найвищий рівень внутрішніх і зовнішніх інвестицій, Росія тим не менше мала в 1997 р. найгірші в групі показники із зростання об\'ємів промислового і аграрного виробництва (1,9 і 0,1%), продуктивність праці (3%). Частка ж населення нижче рівня бідності досягла в Киргизстані 76%, в Казахстані — 50%, в Росії — 38%.

Нарешті, країни третьої групи мають суттєво різні макроекономіч-ні показники і інституціональне середовище, що, мабуть, пов\'язано з присутністю серед них країн, втягнутих у збройні конфлікти. При цьому видно чітко виражену закономірність: чим вище формальний показник ринкового прогресу, тим вище спад ВВП за роки реформ.

Правда, на більш віддалену перспективу передбачається відновлення зростання ВВП у колишніх союзних республіках — з 1,7% в 2000 р. і на 4,7% в рік на період 2001—2007 pp. Однак, навіть із врахуванням останньої цифри, яка виглядає дуже оптимістично, в цілому за 1998—2007 pp. середні темпи росту у цій групі країн не перевищать 2,6% в рік. На жаль, це найгірший із регіональних показників.

Після краху комуністичної системи правління в країнах колишнього Радянського Союзу бідність там зросла у десять разів, як

18*

268

269

сказано в доповіді Світового банку про бідність і нерівність у країнах Східної Європи та Центральної Азії. Причому частка людей, які живуть за межею бідності, встановленою банком на рівні два долари на день, збільшилася до 21 відсотка у 1998 р. проти 2 відсотків десять років тому, йдеться у доповіді Світового банку «Перетворення повинні працювати для кожного».

Автори доповіді наголошують, що економічні показники у кожній екс-радянській республіці погіршилися на останні 10 років на 50 відсотків, тим часом як в інших країнах Східної Європи цей показник становить 15 відсотків. У Таджикистані 70 відсотків населення живе за межею бідності, у Росії — 20 відсотків, тим часом як у Чехії та Словенії лише 5 відсотків.

Світовий банк висловлює розчарування, що його позики у цей регіон на загальну суму 35 млрд доларів не забезпечили плавного переходу до ринкової економіки. Віце-президент банку Йоганнес Лінн пояснює це тим, що слабкі уряди неефективно використовують ці позики. Водночас у передмові він наголошує, що метою доповіді С Б є не критика, а роздуми про те, як Світовий банк може працювати більш продуктивно із своїми клієнтами і партнерами, щоб зменшити бідність. Пан Лінн перерахував такі чинники бідності: незавершені реформи, корупція у вищих ешелонах влади, захоплення урядів впливовими діловими елітами. Через корупцію Світовий банк припинив надавати позики Білорусі та Туркмені-стану.

Автори доповіді дають рецепт подолання бідності, який заслуговує на увагу і в Україні. Слід перш за все зміцнювати інституційні структури на всіх рівнях влади, місцевому і національному, щоб вони були підзвітними всьому суспільству. Такі інститути забезпечать основу функціонування демократичного суспільства, доброго управління і економічного зростання. У свою чергу, зростання, яке відтворює продуктивні сили і приводить до зростання реальної зарплати, є важливим і для зменшення бідності. Підтримання зростання залежатиме від завершення реформ і створення відкритих конкурентно-спроможних ринків. Інститути і економічне зростання забезпечать базу сталого і доступного усім добробуту, поки суспільства гарантуватимуть, що люди матимуть можливості, необхідні для участі у ринку, а також існуватимуть механізми, які допомагатимуть тим, хто залишився поза ринком.

В певній мірі вказані заходи реалізовані в постсоціалістичних країнах Балтії, що дозволило їм увійти до ЄС (з 1 травня 2004 p.).