Місце та роль умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким у прогресивній системі виконання-відбування позбавлення волі

Як уже зазначалось у попередньому підрозділі, умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням є міжгалузевими інститутами. І якщо у кримінальному праві умовно-дострокове звільнення виступає формою звільнення від покарання, а заміна невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким видом покарання - кримінально-правовою мірою його індивідуалізації [179, с.

Фахівці стверджують, що правильна організація процесу виконання покарання, зокрема у виді позбавлення волі, є однією з умов досягнення цілей останнього. Поширеною є думка, що з огляду на те, що за час відбування покарання у засуджених можливі різноманітні зміни поглядів і поведінки, це має неодмінно нести за собою поліпшення або погіршення умов утримання засуджених як в межах однієї установи, так і шляхом переведення в інші виправні заклади; якщо йдеться про засуджених з позитивними настановами, то подальше залишення їх в загальному асоціальному середовищі може заподіяти тільки шкоду [169]. Виходячи із принципу диференціації й індивідуалізації процесу виконання - відбування покарання, закріпленого у ст. 5 КВК України, практична діяльність установ виконання покарань спрямовується на запровадження прогресивної системи виконання позбавлення волі [229, с. 229]. Ідея прогресивної системи реалізації кримінальної відповідальності не нова. Вона виникла у Англії у останній чверті XVII століття й поступово набула поширення у англійській метрополії, Угорщині, Італії, Швейцарії тощо. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч у сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860), якого у 1840 році

29 було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк.

Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій же установі. Перший ступінь полягав в тому, що засуджені на протязі певного строку перебували в одиночному ув’язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Всі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув’язнення до 1909 року становив: до 3-х, 6-ти або 9-ти місяців. Після 1909 р. - для рецидивістів - до 3-х місяців, а для всіх інших засуджених - до 1 місяця.

30 час робіт, у церкві, школі, лікарні тощо, але утримуються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На другому ступені засуджені поділялися на п’ять класів або дисциплінарних категорій і тільки сумлінна праця та добра поведінка давала можливість отримати необхідну кількість марок на протязі певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до більш вищого класу. За кожний день сумлінної праці засуджений одержував 6 марок. У випадку поганої праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася. І навпаки, якщо засуджений особливо сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше ніж 2 щодня. Таким чином та три дні такої праці він додатково отримував 6 марок і три дні позбавлення волі йому рахувалися за 4, а відповідно 30 днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув’язнення, але не більш як на 1/4 - чоловіки і на 1/3 - жінки. Перейшовши до найвищого п’ятого (спеціального) класу і відбувши 3/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримує дострокове звільнення (додатковими марками він “оплатив” ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це власне і є третій ступінь. Засуджений отримує відповідне посвідчення, звільняється із ув’язнення, але на волі перебуває під наглядом поліції і у випадку порушення правил поведінки може бути повернутий до місць ув’язнення на невідбутий термін [79, с. 162].

У Основних поняттях та принципах пенітенціарної науки, розроблених Міжнародним тюремним конгресом в Цинцинатті в 1872 р. зазначалося, що доля засудженого повинна бути передана, в розумних межах, його власній ініціативі: злочинець має бути поміщений в умови, які б дозволяли йому власними зусиллями постійно покращувати свій стан, повинен існувати стимул до досягнення деяких особистих привілеїв, які збільшуються залежно від зусиль самих ув'язнених. Слушно зауважувалося, що стимулювання особистого інтересу засудженого дозволить досягти результатів, яких не можна отримати через найсуворіші покарання та найпильнішим режимом

31 Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років ХХ сторіччя було нормативно закріплено у ст.4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925р.).

Академік О.О. Малиновський, український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначав, що радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської. Запозичено головну думку, але відкинуто деякі подробиці англо-ірландської системи і, навпаки, додано нових оригінальних рис відповідно до головної думки. Відкинуто обов’язкове самотнє ув’язнення в початку, бо воно цілком неприпустиме. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув’язнених, так само відмінний одяг для ув’язнених різних класів. Поділ ув’язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки й поведінка особи як в ув’язненні, так перед цим [94, с. 59]. Хоча наведена теза й не позбавлена в деякій мірі класового забарвлення, в основному вона вірно розкриває зміст прогресивної системи.

У 1964 році відомий вчений О.М.Яковлєв писав, що для запровадження прогресивної системи виконання покарання строк позбавлення волі доцільно

32 поділити, приміром, на три частини. Першу частину засуджений має відбувати в умовах максимальної ізоляції, посиленого нагляду та самого необхідного мінімуму побутових умов.

На другій стадії можливо зменшити ступінь ізоляції, допустити спілкування засуджених між собою, поєднати примусову дисципліну з елементами дисципліни свідомої, добровільної. Тут вже можна ставити завдання формування на доброякісній основі колективу засуджених, побутові умови на ці стадії можуть бути поліпшені. Доцільно саме на цій стадії прогресивної системи організовувати професійну освіту засуджених. Успіхи у трудовій діяльності та навчанні, які показують, що засуджений став на шлях виправлення, мають служити підставою надання засудженим максимально сприятливих умов, зокрема, представлення до умовно-дострокового звільнення.

Головною метою прогресивної (ступінчастої) системи є безперервне прагнення спонукати засудженого самого впливати на власну долю, власними зусиллями добиватися поліпшення свого становища шляхом переведення на вищий щабель прогресивної системи. Виховання - це двосторонній процес у тому значенні, що він має на увазі, з однієї сторони, активне прагнення вихователя позитивно впливати на засудженого, але з іншої сторони - також прагнення й самого вихованця до взаємного співробітництва у даному процесі. У іншому випадку виховання матиме лише видимість впливу та у найкращому разі наштовхуватись на пасивність виховуваного суб'єкта. У тому і полягає

33 сенс прогресивної системи, щоб безперервно стимулювати прагнення засудженого власними зусиллями заслужити позитивну оцінку та наблизити термін звільнення [235, с.

І у теперішній час прогресивна система відбування покарання визнається фахівцями за один з принципів політики держави у сфері виконання кримінальних покарань [187, с. 15]. У науковій правовій літературі визначається, що сутність цієї системи полягає у: а) класифікації і окремому триманні різних категорій засуджених; б) у поділі всього строку відбування покарання на ряд щаблів, які відрізняються один від одного умовами тримання та обсягом правообмежень, які застосовуються до засуджених; в) у можливості умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким [220, с. 202-207]. Таким чином, прогресивна система - це особливий порядок виконання-відбування позбавлення волі, що передбачає зміну умов тримання засудженого в залежності від ступеня його виправлення [216, с. 5]. Незважаючи на велику увагу, яка була приділена аналізу прогресивної системи виконання-відбування позбавлення волі, це поняття не отримало нормативного визначення у КВК і залишилось суто доктринальним [162, с. 31]. Так само і «принцип прогресивності», який виділяють окремі вчені [66, с. 41], не знайшов власного нормативного визначення як принцип виконання-відбування покарання в ст. 5 КВК України. Проте прогресивна система відбування покарання застосовується й нині на теренах України - вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як в межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, умовно-дострокового звільнення. Узагальнені правила запровадження прогресивної системи викладені лише у одному документі - Методичних рекомендаціях з організації роботи, пов’язаної з забезпеченням прогресивної системи відбування покарання

34 в установах виконання покарань, який був розроблений центральним органом виконавчої влади у сфері виконання покарань ще у 2003 році.

Головною ознакою прогресивної системи називається створення умов, за яких засуджені в процесі виконання-відбування позбавлення волі просуваються «щаблями» угору чи униз, від більш суворих форм карально- виховного впливу до більш м’яких та навпаки залежить від волевиявлення засудженого, його поведінки згідно з чинним законодавством [184, с. 23, 36, с. 80]. Метою прогресивної системи виконання-відбування позбавлення волі називається стимулювання процесу виправлення засуджених, диференціація карального впливу на них з урахуванням їх реальної поведінки [56, с. 8]. На думку вчених, прогресивна система зазвичай проявляється у таких етапах: - зміна умов тримання засуджених у межах однієї УВП; - зміна умов тримання засуджених шляхом переводу з однієї УВП до іншої; - умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини більш м’яким покаранням [186, с. 384]. В цілому погоджуючись з запропонованим виділенням елементів прогресивної системи, зауважимо, що з урахуванням змін, які відбулися з прийняттям КК 2001 року, можемо стверджувати, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини більш м’яким покаранням у теперішній час є не альтернативними, а окремими стадіями (етапами) прогресивної системи відбування покарання.

У тлумачних словниках термін «прогрес» означає розвиток по висхідній лінії, перехід від нижчого до вищого, досконалішого стану, поступальний, такий, що розвивається². Аналогічно визначається у КВК України й виправлення засуджених - як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Чинне законодавство веде мову про три основні ступені виправлення засуджених:

- стаття 100 КВК передбачає можливість переведення до іншої установи засуджених, які стають на шлях виправлення;

- у ст. 82 КК передбачається, що заміна невідбутої частини строку покарання більш м’яким покаранням може бути застосована, якщо засуджений став на шлях виправлення;

- відповідно до ст. 81 КК, умовно-дострокове звільнення може бути застосоване, якщо засуджений довів своє виправлення;

Звідси основні ступені виправлення визначаються словосполученнями:

1) стає на шлях виправлення; 2) став на шлях виправлення; 3) довів своє виправлення. Кожному з наведених ступенів має відповідати той чи інший етап прогресивної системи виконання-відбування покарань: першому етапу - можливість зміни умов тримання або у межах однієї установи, або шляхом переведення до іншої; другому - заміна невідбутої частини покарання більш м’яким його видом; третьому - умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. У цьому і полягатиме поступовість^[2] змін умов тримання та застосовуваних правообмежень, аж до повного звільнення від відбування призначеного покарання.

Дотримання правила поступовості має важливе значення, оскільки саме це може забезпечити стимулювання позитивної поведінки засудженого. Як уже вказувалось, заміна невідбутої частини строку позбавлення волі більш м’яким покаранням застосовується в тих випадках, коли особа стала на шлях виправлення, але остаточно не виправилась. Тому йому й надається можливість, відбуваючи більш м’яке покарання, довести своє повне виправлення раніше, ніж скінчиться строк нового покарання, призначеного в порядку заміни. У такому разі, як правильно зазначає Ю.М.Ткачевський, перспектива умовно-дострокового звільнення є тим фактором, який сприяє сумлінній поведінці і ставленню до праці під час відбування заміняючого покарання. Прагнення остаточно звільнитися від заміняючого покарання стимулює остаточне виправлення засудженого [182, с. 104]. А у адміністрації установи виконання покарань з’являється можливість спостерігати поведінку засудженого у більш м’яких умовах нового покарання та зробити висновок про

36 реальні зміни у особистості. Інакше кажучи, як на це звертає увагу В.П.Герасименко, орган або установа, що виконує більш м’яке покарання, повині контролювати - чи виправдав засуджений застосування до нього заохочувальних заходів і чи почав він докладати подальших зусиль для повного свого виправлення. Якщо особа надалі довела своє виправлення, то з'являється матеріальна підстава для застосування до неї умовно-дострокового звільнення від відбування більш м'якого покарання, призначеного в порядку заміни за правилами, передбаченими у ст. 81 КК України [25, с. 170-171]. На це вказує й Верховний Суд України у постанові № 2 від 26.04.2002 року: «6. Особи, яким покарання було замінено більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені і від цього більш м'якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК України».

У літературі висловлювались й негативні міркування щодо доцільності запровадження прогресивної системи виконання позбавлення волі. Приміром, В.А.Бадира пише, що такий підхід є формальним та застарілим, оскільки здійснюється в умовах не реформованої кримінально-виконавчої системи у пенітенціарну, що має включати зовсім іншу концепцію виправного процесу, згідно якої обмеження щодо засудженої, яка перебуває в умовах позбавлення волі, виправдані лише міркуваннями зовнішньої (громадської) безпеки, що існує вже як ipso facto для місць позбавлення волі і не потребує додаткових обмежень щодо засуджених, якщо вони переміщуються у межах місця позбавлення волі, і внутрішньої безпеки засуджених та персоналу кримінально- виконавчої установи. В цілому засудженому мають надаватися усі можливості реалізовувати свої життєві, у тому числі, соціальні потреби, окрім, зрозуміло ж, тих, які апріорі перебувають у конфлікті з самим позбавленням волі, оскільки для їхньої реалізації засуджений має користуватися свободою переміщення за власним розсудом. Засудженій особі має бути надана можливість бути певний час на самоті, вибирати коло спілкування в межах тієї ділянки місця позбавлення волі, у якій вона перебуває, або уникати тих засуджених, з якими вона не бажає підтримувати будь-яке спілкування, тобто має бути забезпечена

37 максимальна внутрішня, у широкому сенсі, безпека засудженої особи [6, с. 146]. Але ми не можемо підтримати цю думку, оскільки В.А.Бадира пропонує зрівняти умови перебування засуджених в колоніях різних видів, що фактично зведе нанівець початкові етапи прогресивної системи.

ДПтСУ (а до того - Департамент) протягом всього часу свого існування перебуває на позиції доцільності організації процесу виконання покарання у виді позбавлення волі на основі прогресивної системи. Згадки про це можна зустріти як у виступах керівництва («З прийняттям нового Виконавчо - трудового кодексу в Україні почне функціонувати «нова прогресивна система виконання покарань», яка за умови зразкової поведінки ув'язненого та виконання покладених на нього робіт дозволить йому змінити міру покарання або навіть звільнити з-під варти» [115]), так і у офіційних документах. Приміром, про впровадження прогресивної системи виконання покарань йдеться мова у Договорі між Департаментом та Швейцарською агенцією з розвитку та співробітництва за проектом «Жінки та матері з дітьми у в'язницях» (дата підписання - 18.12.2007 р., дата набрання чинності для України -

18.12.2007 р.) [42].

Про поступовість застосування до засуджених заохочувальних норм зазначається й у актах Департаменту, зокрема, рішенні Апеляційної комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, № 1 та № 4 від 2004 року. Приміром, у рішенні № 1 вказано, що

обов'язковою умовою для позитивного розгляду комісіями установ питання щодо умовно-дострокового звільнення та заміни засудженим позбавлення волі більш м'яким покаранням є поступове застосування до них за час відбування покарання у виді позбавлення волі заохочувальних норм, передбачених ст. 101 КВК України щодо їх переведення в межах основного призначеного судом виду покарання на більш м'які умови тримання відповідного рівня безпеки: - із колонії максимального рівня безпеки в колонію середнього рівня безпеки; - із колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання або

38 середнього рівня безпеки до дільниці соціальної реабілітації або до колонії мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами тримання.

З урахуванням цього при поданні матеріалів до суду визнається доцільним клопотати щодо: заміни позбавлення волі на обмеження волі відносно засуджених, які тримаються в колоніях середнього і мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання; заміни позбавлення волі на виправні роботи відносно засуджених, які тримаються в колоніях мінімального рівня безпеки, або у дільницях соціальної реабілітації колоній середнього рівня безпеки. Рішення Апеляційної комісії № 2 має подібний зміст, але у ньому також звертається увага на необхідність активізації роботи по розгляду питань щодо застосування до засуджених більш м'якого покарання у виді виправних або громадських робіт.

Виходячи зі змісту наведених рішень, можна стверджувати, що: 1) заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покарання може застосовуватися лише до засуджених, до яких вже було перед цим застосовано норму ст.101 КВК України; 2) до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі може бути застосована заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням у виді виправних або громадських робіт.

Але наскільки наведений підхід забезпечує впровадження прогресивної системи виконання-відбування покарання? На практиці остання фактично зводиться до двох етапів - зміни умов тримання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. При цьому створюються умови для можливого звільнення особи не умовно -достроково, а через заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, не пов'язаним з триманням у спеціальній установі. У підсумку втрачається основна ознака прогресивної системи - поступовість (поетапність), оскільки засуджений, який лише став на шлях виправлення, може бути фактично звільнений з місць позбавлення волі у зв'язку з застосуванням покарання без позбавлення волі, оминаючи умовно-дострокове звільнення та необхідність доведення свого виправлення. На нашу думку, така можливість є найбільш значною загрозою для створення у засуджених мети пристосування й

39 створення враження, що вони стали на шлях виправлення без реальних змін у особистості. Можемо припустити, що визначальну роль у такому підході до застосування заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покарання та умовно-дострокового звільнення відіграла звичка розгляду названих інститутів як альтернатив один одному та намаганням ДКВС України якомога більше «розвантажити» місця позбавлення волі через подібні «усічені» процедури.

У філософській та соціологічній літературі під системою розуміється відмежовувальна множина взаємодіючих елементів. Елементи, які складають систему, можуть бути однорідними або неоднорідними, тобто якісно тотожними та якісно-відмінними [1, с. 19]. За цієї посилки слід визнати правильними думки тих вчених, які вважають що за умови існування прогресивної системи за час відбування покарання засуджений повинен послідовно пройти всі щаблі цієї системи, спочатку у межах однієї установи, потім - шляхом переведення до іншої, з умовно-достроковим звільненням на завершальній стадії. Усі елементи повинні бути функціонально пов’язані між собою [96, с. 47-48]. До речі, доцільність саме поступового застосування до засуджених послаблень та заохочувальних норм з подальшим умовно - достроковим звільненням, визнається й 85% персоналу, що узяли участь у нашому анкетуванні.

Судова практика йде по ще більш формалізованому шляху визначення й оцінки поведінки засудженого на різних етапах відбування покарання. Так, суди орієнтовані не лише на поділ строку покарання на певні періоди (один з них завершується застосуванням заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м'яким покаранням, другий - умовно-достроковим звільненням), а й на врахування даних про поведінку засуджених лише протягом відповідного періоду перебування в установі виконання покарань.

Приміром Верховний Суд України визнав правильним рішення місцевого суду щодо відмови в умовно-достроковому звільненні засудженого О. від відбування призначеного покарання через відсутність у справі доказів

40 сумлінної поведінки та ставлення засудженого до праці; нетривалий період його перебування у Маріупольському ВЦ, який не дає можливості адміністрації даної установи дати засудженому об'єктивну характеристику. Суд також зазначив, що позитивна характеристика засудженого О. за час його перебування в Мічурінській ВК та наявність у нього заохочень була врахована судом при заміні засудженому покарання у виді позбавлення волі на більш м'яке покарання у виді обмеження волі. Як убачається з матеріалів справи, суд при винесенні постанови про відмову в умовно-достроковому звільненні засудженого О. від відбування призначеного йому покарання вказав на відсутність у справі доказів сумлінної поведінки та ставлення засудженого до праці; нетривалий період його перебування у Маріупольському ВЦ, який не дає можливості адміністрації даної установи дати засудженому об'єктивну характеристику. Також суд зазначив, що позитивна характеристика засудженого за час його перебування в Мічурінській ВК та наявність у нього заохочень була врахована судом при заміні засудженому О. покарання у виді позбавлення волі на більш м'яке покарання у виді обмеження волі. За таких обставин суд зробив висновок про відсутність підстав для умовно-дострокового звільнення О. від відбування покарання. Апеляційний суд перевірив доводи апеляції засудженого і визнав постанову районного суду обґрунтованою, про що в ухвалі наведено докладні мотиви прийнятого рішення [204].

У судових рішеннях з різних регіонів України взагалі вказується на неможливість умовно-дострокового звільнення після відмови у заміні невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м'яким

3

покаранням :

«1 березня 2007 року засудженому було відмовлено на адміністративній комісії СВК-21 в заміні невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі більш м"яким, оскільки було встановлено, що він не став на шлях виправлення і застосування до нього ст.82 КК України є недоцільним. Дана

³ Примітка: витяги з судових рішень наводяться з дотриманням стилістики оригіналу, тому в них використовуються не зовсім правильні з правової точки зору визначення, зокрема щодо віднесення умовно- дострокового звільнення до пільг, використання терміну «виправно-трудова установа» тощо.

41 постанова ніким не оскаржувалась і не скасовувалась. Адміністрація установи не надала ніяких даних про те, що засудженим в період після того, як постановою комісії було визнано, що засуджений ще не став на шлях виправлення (що є умовою заміни йому покарання більш м"яким), і до часу звернення адміністрації до суду з поданням про умовно-дострокове звільнення, засуджений своєю зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці довів своє виправлення» [208]. «24 грудня 2009 року адміністративною

комісією Личаківської виправної колонії у Львівській області №30 відмовлено в застосуванні заохочувальної норми, передбаченої ст. 82 КК України, як такому, що не заслуговує на дану заохочувальну пільгу. Суд вважає, що адміністрація не надала достатніх доказів того, що засуджений А. зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до виконання обов'язків в період відбування покарання засвідчив успішність процесу виправлення. Належне виконання засудженим законних вимог представників адміністрації виправно-трудової установи під час відбуття покарання, його належна поведінка та сумлінне відношення до праці є для нього обов’язком впродовж всього строку відбуття покарання» [201]. «11 листопада 2009 року адміністративною комісією Личаківської

виправної колонії УДДУПВП у Львівській області №30 відмовлено в застосуванні заохочувальної норми, передбаченої ст. 82 КК України, як такому, що не стає на шлях виправлення. Суд вважає, що адміністрація не надала достатніх доказів того, що засуджений А. зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до виконання обов'язків в період відбування покарання засвідчив успішність процесу виправлення. Належне виконання засудженим законних вимог представників адміністрації виправно-трудової установи під час відбуття покарання, його належна поведінка та сумлінне відношення до праці є для нього обов’язком впродовж всього строку відбуття покарання» [206].

Незважаючи на однаковість в обґрунтуванні висновків суду, слід звернути увагу на певну безсистемність судової практики у даному питанні - в одних рішеннях попередня відмова в заміні невідбутої частини покарання більш м'яким виступає підставою для відмови в умовно-достроковому

42 звільненні, в інших - дана обставина взагалі не розглядається, незважаючи, що вона мала виноситись на обговорення адміністрації установи.

Складається враження, що про прогресивну систему й необхідність поступового застосування до засуджених заохочувальних норм судові органи згадують лише тоді, коли бажають відмовити засудженому в умовно- достроковому звільненні. Подібний стан справ не можна визнати правомірним і обґрунтованим, оскільки при ньому не береться до уваги така обставина: якщо обраховувати частину строку покарання, яку необхідно відбути засудженому для застосування ст. 81 та ст. 82 КК України, із загального терміну позбавлення волі, призначеного судом, «розрив» між ними завжди буде незначним. Приміром особа, засуджена до трьох років позбавлення волі відбуде 1/3 строку покарання (ст. 81 КК України) через один рік, а 1/2 (ст. 82 КК України) - через півтора роки. Навіть при максимальному строку позбавлення волі - 15 роках - дати такого розгляду вирізняються несуттєво: особа має відбути 10 років та 11 років 6 місяців відповідно. У результаті завжди буде існувати формальна підстава для висновку, що часу для доведення виправлення у разі відмови в застосуванні заміни невідбутої частини строку покарання більш м'яким було замало. А якщо врахувати, що у адміністрації установи виконання покарань є місяць на розгляд цих питань, а суд взагалі не обмежений строками розгляду - можемо вказати на ще більше скорочення часу між датами.

Виключити подібні ускладнення може лише поступове застосування названих елементів прогресивної системи. До речі, вказівка на поступовість впровадження інститутів заміни та умовно-дострокового звільнення міститься й у положеннях КК України, зокрема, у ч. 5 ст. 81: «До осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 цього Кодексу». Оскільки заміна невідбутої частини покарання носить безумовний характер (це визнається переважною більшістю вчених у галузі наук кримінального циклу) - то з моменту такої заміни засуджений починає відбувати нове покарання. У зв'язку з цим, частина строку покарання, яку необхідно відбути особі для застосування

43 умовно-дострокового звільнення, має обраховуватись, виходячи з виду та строку нового покарання, а не з первинного, призначеного вироком суду. Як показує практика, за такого підходу дата можливого розгляду буде наступати на 3-4 місяці пізніше, ніж це було б у разі її обрахування від початкового строку покарання (у деяких випадках даний «розрив» буде ще більше). Тобто, засуджений матиме більше часу для доведення свого виправлення і це позбавить судові органи формальних підстав для відмови в такому звільненні. Крім того, він буде поставлений перед необхідністю зрозуміти доцільність подальшого підтвердження позитивності власної поведінки, бо оцінка судом цих обставин обґрунтовано буде проводитись за весь час відбування нового виду покарання. Це справедливо настільки, наскільки важливими є позитивні зміни в особистості, показані саме в нових умовах відбування нового виду покарання.

Чинне законодавство встановлює категорію осіб, до яких не може бути застосована заміна невідбутої частини покарання більш м'яким - це неповнолітні (ст. 107 КК України). Крім того, існують обмеження щодо призначення обмеження волі, виправних і громадських робіт (що є більш м'якими порівняно з позбавлення волі покараннями): ст. 56 - громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби; ст. 57 - виправні роботи не

застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування; ст. 61 - обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової

44 служби та до інвалідів першої і другої групи. Переважна більшість обмежень викликана тим, що виконання як виправних і громадських робіт, так і обмеження волі, пов'язане з залученням засуджених до праці, а встановлюючи виключення, законодавець намагається уникнути випадків порушення прав названих категорій, що лише обмежено можуть брати участь у трудовій діяльності. Оскільки винятки встановлені в законі з міркувань гуманізму, до названих категорій має застосовуватись прогресивна система відбування покарання в усіченому вигляді - з виключенням стадії заміни невідбутої частини строку покарання більш м'яким. Інакше кажучи - саме засуджені з названих категорій можуть бути звільнені від відбування покарання без попереднього вирішення питання щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Практика доводить існування іще однієї обставини, коли доцільно виключати стадію заміни невідбутої частини покарання більш м'яким із прогресивної системи виконання-відбування покарання у виді позбавлення волі. У ряді випадків особи перебувають в місцях попереднього ув'язнення тривалий час і на момент прибуття до виправних колоній термін можливого розгляду на засіданні комісії установи питання заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м'яким покаранням вже давно минув. Зазвичай у таких випадках розгляд матеріалів на засіданні комісії установи проводиться формально, виключно за для виконання положення ч. 3 ст. 153 КВК України про обов'язковий його розгляд (про це зазначили 74% працівників установ виконання покарань, що узяли участь в анкетуванні). Але виникає питання - а чи доцільно робити негативний висновок про поведінку засудженого, яка фактично не вивчена? І як у такому разі з урахуванням існуючої судової практики має відбуватися подальше умовно-дострокове звільнення засудженого? Розв'язати проблему, на нашу думку, можливо шляхом внесення до ст. 154 КВК України.

Ведучи мову про умовно-дострокове звільнення та заміну невідбутої частини позбавлення волі більш м'яким покаранням як елементи прогресивної

45 системи, як видається, слід звернути увагу іще на один аспект. На нашу думку поступовість прогресивної системи має полягати й у порядку обрання виду більш м’якого покарання, а пропонована у рішеннях Апеляційної комісії процедура не забезпечує цього. Передбачені у ст.51 КК України види покарань утворюють собою їх систему і, отже, знаходяться у певному співвідношенні, взаємозв'язку і взаємодії один з одним. Тому всі види покарання розташовані в ст.51 КК України у суворо визначеному порядку і перелічені в послідовності від менш суворого до більш суворого. Порівняльна суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідну «сходинку покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому - найбільш суворий (довічне позбавлення волі). Суд, визначаючи більш м'яке основне покарання, керується переліком видів покарань з урахуванням їх розташування в системі покарань, зазначених в ст.51 КК, визначаючи одне із більш м'яких його видів. Тобто, при заміні покарання більш м'яким суд може застосувати покарання лише на один щабель вище. В результаті, позбавлення волі може бути замінено виключно обмеженням волі, а обмеження волі - лише виправними роботами. При цьому не слід забувати, що, навіть у тому разі, коли засуджені утримуються на дільницях соціальної реабілітації або в колоніях мінімального рівня безпеки, вони все рівно відбувають покарання у виді позбавлення волі. Справедливість наведеного підтверджується й судовою практикою^[4]. З невідомих підстав ДПтС

46 України допускає «стрибок», вказуючи на необхідність заміни позбавлення волі виправними або громадськими роботи.

Потрібно зазначити, що в науці існує й інша думка, за якою покарання у виді позбавлення волі на певний строк може бути замінене на будь-яке покарання, розташоване у ст. 51 КК України «вище». Але навіть її прихильники власними міркуваннями щодо доцільності й можливості призначення в порядку заміни тих чи інших покарання фактично доводять, що позбавлення волі на певний строк може бути замінене лише одним видом покарання - обмеженням волі. Так, Є. Письменний зазначає, що неможливо замінити невідбуту частину позбавлення волі покаранням, яке застосовується лише до військовослужбовців (тримання в дисциплінарному батальйоні, службові обмеження), а також позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Недоцільним та неефективним при заміні він визнає штраф, адже він не має строкового характеру та нагадує своєрідний відкуп від відбування суворішого покарання. Вкрай сумнівним називає Є. Письменний пом'якшену заміну покарання у виді арешту. Суть цього виду покарання полягає у суворій ізоляції засудженого від суспільства. У такій ситуації жорсткість державного примусового впливу на особу може посилитись (позбавлення волі означає «звичайну» ізоляцію). Дійсно, оскільки заміна невідбутої частини покарання більш м'яким спрямована на поліпшення становища засудженого, то виглядає щонайменше некоректним при такій заміні фактично його погіршувати. Заслуговує на увагу ситуація, що склалася і стосовно заміни невідбутої частини позбавлення волі виправними роботами. Згідно з ч. 1 ст. 57 КК України це покарання відбувається виключно за місцем роботи особи. Однак засуджені, щодо яких вирішується питання про застосування ст. 82 КК України, ще не працевлаштовані [130, с. 114-115]. А правомірність призначення виправних робіт на підставі довідок про майбутнє (!) працевлаштування, особливо з урахуванням неофіційності таких документів, видається вельми сумнівною.

Водночас особи, до яких застосовано заміну невідбутої частини позбавлення волі покаранням у виді, приміром, громадських робіт, фактично

47 позбавляються потреби доводити своє виправлення, оскільки умовно- дострокове звільнення до таких засуджених не застосовується. Такий підхід не можна визнати правильним, оскільки він створює підґрунтя для виключення необхідності досягнення такої мети покарання, як виправлення. Таким чином, доцільною та ефективною слід визнати лише заміну невідбутої частини позбавлення волі покаранням у виді обмеженням волі.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що на нашу думку завершальні стаді прогресивної системи виконання-відбування покарання мають реалізовуватись на практиці таким чином: невідбута частина покарання у виді позбавлення волі замінюється обмеженням волі, а у разі продовження позитивної поведінки, після відбуття частини строку, визначено у ст. 81 КК України (виходячи зі строку нового покарання - обмеження волі та моменту початку його відбування), особа може бути звільнена умовно-достроково. Інакше кажучи, умовно-дострокове звільнення має представляти собою завершальну стадію прогресивної системи виконання-відбування покарання, що застосовується виключно після попередньої заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

За такого підходу, переважна більшість засуджених будуть звільнятися умовно-достроково лише з виправних центрів та виховних колоній (з інших установ виконання покарань за цієї підставою будуть звільнятися лише особи, на яких не може бути поширена дія норми ст. 82 КК України). Своєрідне випробування особи у більш м'яких умовах відбування покарання (а саме такими є умови в виховних колоніях й виправних центрах) дозволить забезпечити більш об'єктивний висновок щодо реальності позитивних змін в особистості; обов'язковість залучення до праці - визначити реальне відношення засудженого до участі у трудовій діяльності та його ставлення до необхідності самостійно себе забезпечувати; менший ступінь ізоляції - надасть змогу поновити або укріпити соціально-корисні зв'язки та підшукати роботу, що, безперечно, лише позитивно вплине на рівень рецидиву злочинів.

1.3.