Правове визначення процедури та практика застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання й заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням у інших країнах

При дослідженні інститутів умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не можна оминути увагою вивчення досвіду інших країн. Звернення до досвіду інших країн обумовлено нагальними потребами, оскільки розв'язання існуючих в процесі застосування названих інститутів проблем буде більш ефективним за умови узагальнення досвіду прийняття правових рішень у цій сфері країнами, які мають схожі темпи розвитку або державами, до об'єднань яких Україна має намір приєднатися.

До розпаду СРСР положення про порядок застосування умовно- дострокового звільнення й заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м'яким покаранням повторювались одноманітно у всіх КК та ВТК союзних республік. Загальні традиції, а також схожість економічних та суспільно- політичних умов держав колишнього СРСР, що породили вихідні вимоги й установки законодавця, призвели до майже одноманітної практики застосування названих інститутів, принаймні, в частині необхідності відбуття певної частини строку покарання та доведення відповідного ступеня виправлення. Але у безпосередній процедурі розгляду цих питань вбачаються суттєві відмінності. Так, у ч. 4 ст. 113 КВК Російської Федерації передбачено,

49 що з метою подальшого виправлення засуджений, що характеризується позитивно, може бути представлений до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким після фактичного відбуття зазначеної в законі частини строку покарання.

Відносно особи, що позитивно характеризується, якій невідбута частина покарання може бути замінена більш м’яким видом покарання, установа виконання покарань вносить до суду подання про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання. У поданні про таку заміну також мають міститись дані про поведінку особи, його ставлення до праці та навчання під час відбування покарання, а також про відношення особи до вчиненого діяння. При цьому висновок адміністрації про доцільність заміни невідбутої частини покарання більш м’яким не вимагається, оскільки про його наявність вже свідчить само по собі складання подання. Слід також відзначити, що

50 установи виконання покарань Російської Федерації позбавлені необхідності проводити повторний розгляд питань умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким на засіданнях комісії установи, оскільки це покладається практично в усіх випадках на суд: у разі відмови судром в застосуванні названих інститутів, засуджений може знову звернутися з клопотанням про умовно-дострокове звільнення або бути представленим до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким через рік з дня такої відмови.

Отож, до основної відмінності у порядку застосування умовно- дострокового звільнення засуджених та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким в Російській Федерації слід віднести ініціацію питання умовно - дострокового звільнення за зверненням засудженого або його представника безпосередньо до суду, а також спробу визначити критерії доведення виправлення на рівні закону.

У даній державі також запроваджено нові підходи до оцінки особистості засудженого через так званий «інститут «соціальних ліфтів». За визначенням керівників Федеральноїх служби виконання покарань Російської Федерації, метою впровадження нових форм є вироблення стійкого алгоритму, виконання якого гарантувало б засудженому можливість пом’якшення міри покарання, заміни її більш м’яким видом, аж до умовно-дострокового звільнення. Вже перші кроки, зроблені у рамках апробації названої системи, довели, що більше, ніж 70% засуджених в місцях позбавлення волі поки що не мають стимулів для зміни лінії поведінки, є соціально пасивними, а виховний вплив покарання при цьому суттєво звужується. У 2010 році через систему атестування «соціальних ліфтів» пройшли 79 тисяч 825 засуджених. Апробування показало, що наявність чітких критеріїв оцінки спонукало 76 % атестованих стати на шлях виправлення [20].

Пропонована система «соціальних лифтів» на теперішній час має такий вигляд:

умовно-дострокове звільнення

SI

При застосуванні наведеної «системи ліфтів» критерії, за якими проводиться оцінка поведінки засудженого, розуміються так:

щире каяття у вчиненому діянні - визнання вини у вчиненому злочині; погашення позовних зобов’язань (при їх наявності) та відшкодування шкоди, спричиненої злочином; написання пробачальних листів потерпілим;

виконує положення програми психологічної корекції особистості - реалізація індивідуальних програм психологічної корекції особистості, розроблених для осіб, засуджених за різні види злочинів; добровільна участь в індивідуальних і групових тренінгах; бере участь у психодіагностичних тестуваннях; виявляє прагнення до поліпшення особистісних зв’язків;

приймає участь в процесі соціалізації, займається самоосвітою - отримання загальної середньо-спеціальної або вищої освіти; відновлення або укріплення соціально-корисних зв’язків; участь в оформленні необхідних документів (паспорт, пенсія, інвалідність тощо); займається самоосвітою (виписує літературу, газети, журнали, відвідує бібліотеку);

приймає участь у виховних заходах та суспільному житті установи - приймає активну участь у виховних заходах, культурно просвітницьких заходах; надає допомогу раді колективу засуджених установи або є його членом; виконує доручену йому громадську роботу;

виконує медичні приписи, веде здоровий спосіб життя - проходить призначений курс лікування, медичні огляди та планові перевірки стану здоров’я; займається спортом, бере участь у спортивно-масових заходах;

працює на оплачуваних роботах або у роботах з благоустрою території колонії - виконує та перевиконує норми виробітку; приймає активну участь у роботах з благоустрою території колонії;

дотримується встановленого порядку відбування покарання - виконання вимог встановленого порядку відбування покарання.

І хоча ми доволі критично ставимось до пропонованого переліку критеріїв оцінки поведінки та особи засуджених, а тим більше - до їх змісту, досвід Російської Федерації доводить необхідність та доцільність їх чіткого регламентування.

Дещо по-іншому, поте більш наближено до української практики вирішується питання умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким на теренах республіки Казахстан, Білорусії та ряді інших країн-колишніх республік СРСР. Адміністрація колонії повинна підготувати подання, в якому мають міститися дані про характеристику засудженого, його поведінку, ставлення до праці і навчання. Як і в Україні, адміністрація колонії зобов’язана при відбутті засудженим встановленої у Кримінальному кодексі частини строку покарання розглянути питання щодо доцільності застосування названих правових інститутів (ст. 169 Кримінально-

53 виконавчого кодексу Казахстану). У Білорусії термін такого розгляду чітко визначений - протягом місяця. Також КВК Казахстану передбачає, що про позитивне рішення щодо умовно-дострокового звільнення засудженого в обов’язковому порядку поштою повідомляється потерпілий або його представник. Дещо скороченим є і строк повторного розгляду питання щодо умовно-дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання більш м’яким - шість місяців. Подібний строк названий й у законодавстві Білорусії, проте він не є однозначним та може коригуватися: у випадку відмови в поданні до умовно-дострокового звільнення або заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням комісія установи може встановити строк від одного до шести місяців, а у випадку закінчення строку покарання до сплину шести місяців - прийняти рішення про недоцільність повторного розгляду [140].

КВК Казахстану у ст. 178-1 та 178-2 передбачає порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, а також перелік обов’язків, які можуть покладатися на таких осіб: у встановленому порядку пройти реєстрацію в органах внутрішніх справ за місцем проживання; не залишати місце проживання у визначений органами внутрішніх справ час; не змінювати без попереднього повідомлення органів внутрішніх справ місце проживання, роботи чи навчання; не відвідувати визначені органами внутрішніх справ місця; не виїзджати до іншої місцевості без письмового дозволу органів внутрішніх справ; вживати заходів до відшкодування спричиненої шкоди; на вимогу органів внутрішніх справ надавати пояснення та інші документи, необхідні для здійснення контролю за поведінкою такої особи; з’являтися за викликом до органів внутрішніх справ; подавати у встановленому порядку податкові декларації до закінчення невідбутої частини строку покарання.

Законодавство Казахстану дає можливість у разі невиконання звільненим покладених обов’язків або продовження порушень громадського порядку чи ухилення від контролю скасувати умовно-дострокове звільнення та направити особу для подальшого відбування покарання на невідбуту частину строку.

Проте у всіх названих вище країнах відповідними посадовими особами визнається недосконалість існуючого порядку застосування умовно- дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, а також доводиться необхідність його удосконалення [20]. Візначається, що залежність позитивного вирішення цих питань від розсуду адміністрації колонії зводить нанівець виховне та гуманістичне значення даних правових інститутів, а також створює підґрунтя для зловживань. Як висловлюються самі посадовці, практика умовно-дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання більш м’яким викликає дуже багато питань, оскільки достроковою свободою або поліпшенням «торгують майже у роздріб» [101].

Тому більш показовою з точки зору отримання нового позитивного досвіду виявляється практика впровадження цих інститутів в інших країнах, зокрема європейських. Практика саме останніх держав виявляється тим актуальнішою, оскільки країни Європи вже доволі тривалий час виступають ініціаторами та розробниками практично всіх провідних документів у сфері прав людини та виконання кримінальних покарань. Слід одразу ж зауважити, що європейським країнам невідомий інститут «заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м 'яким покаранням», принаймні, у тому вигляді, в якому він існує в Україні. Але це не означає, що європейські норми не враховують необхідність поступової зміни умов тримання засуджених залежно від їх поведінки. По суті, в законодавстві європейських країн мова ведеться про переведення засуджених в установи, які за своїм режимом є аналогами українських виправних центрів - що лише підтверджує нашу тезу стосовно доцільності обрання саме такого виду заміни, а не застосування при цьому покарання, пов’язаного з повним звільненням з установи виконання покарань.

На відміну від заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням, практика дострокового звільнення отримала визнання майже в усіх цивілізованих країнах світу та застосовується до значної частки засуджених. Згідно з практикою цих країн, відсоток невдалих результатів (а точніше - вчинення особами нових злочинів після такого звільнення) коливається на рівні від 2% від загального числа засуджених у Словенії до 8% у Канаді [199, с. 23]. У зв’язку з цим питання ефективної оцінки поведінки засуджених в контексті дострокового звільнення є актуальною проблемою. І кожна держава намагається сформувати таку систему оцінки, яка б була ефективною з точки зору зниження рецидиву злочинів. Даний досвід надзвичайно корисний та цікавий у визначенні підстав умовно-дострокового звільнення.

У загальній практиці існує два підходи: 1) засуджений повинен заслужити умовно-дострокове звільнення та довести це своєю поведінкою; 2) кожен має право на умовно-дострокове звільнення при дотриманні певних умов, тобто таке звільнення гарантується всім доти, доки немає підстав для відмови. Перший підхід, як витікає з усього вищенаведеного, характерний для пострадянських країн. Причому, як можна зробити висновок, у цих країнах, як правило, можливість умовно-дострокового звільнення презюмується, проте за наявності стягнень у засудженого умовно-дострокове звільнення практично недоступне. У європейських країнах використовують інші підходи. Приміром, У Франції підставою для умовно-дострокового звільнення є встановлення того факту, що є достатні докази доброї поведінки засудженого та серйозні підстави розраховувати на його повернення до нормального життя в суспільстві. Кримінальний кодекс Франції містить ст. 132 «Про звільнення від покарання», яка проголошує: «Звільнення від покарання проводиться у тому випадку, якщо виправлення (ресоціалізація) винного досягнуто, спричинена шкода компенсована та порушення, що явилося наслідком діяння, припинилось». § 57 Кримінального кодексу Німеччини позволяє застосовувати умовно-дострокове звільнення, якщо можливо відповідально судити, що особа в умовах свободи не вчинить нового злочинного діяння. Припущення про позитивну поведінку в

56 майбутньому та загальна оцінка особистості та вчиненого діяння, дозволяють стверджувати про наявність особливо сприятливого прогнозу.

Слід відзначити, що другий підхід до застосування умовно-дострокового звільнення виник на основі англосаксонського права і поширюється у більшості країн, схильних до цієї моделі. Однак даний підхід в силу своєї простоти та прагматичності, набуває все більшу популярність. У кінцевому рахунку, принцип «презумпції права та виправлення» отримав визнання й у ЄТП.

Кримінальне право Великобританії та США характеризується, перш за все, наявністю вироків з визначеним та невизначеним (у випадку довічного позбавлення волі) строком покарання та, як наслідок, існуванням дострокового (тобто безумовного) та умовно-дострокового звільнення. У Великобританії достроково можуть бути звільнені особи, засуджені на певний строк (до 4 років) при добрій поведінці. Підставою для умовно-дострокового звільнення, на відміну від дострокового, є не лише добра поведінка засудженого, а й міркування щодо можливості особи вести правильне життя за межами в’язниці.

Правова система США відрізняється від англійської з однієї сторони різноманіттям, з іншої - більшою гнучкістю. Для США як федеративної держави характерна наявність федерального законодавства та законодавства кожного штату. У цьому зв’язку правова регламентація умовно-дострокового звільнення у різних штатах суттєво відрізняється підставами, строками та обмеженнями. Для зручності користування було складено «Примірний КК США», в основу якого покладено нормативні акти у галузі кримінального права різних штатів з урахуванням вимог загально-федерального законодавства.

За кримінальним правом США, умовно-дострокове звільнення - це звільнення з місця позбавлення волі до закінчення максимального строку покарання, встановленого вироком або судом, з тим, щоб звільнений протягом певного періоду неухильно дотримувався конкретних умов. Кожен засуджений готує план свого перебування на свободі після умовно-дострокового звільнення із зазначенням у ньому способу життя, який він має намір вести, включаючи конкретні відомості про те, де і з ким він буде постійно проживати, чим буде

57 займатися та на якій роботі працюватиме. При цьому в умовно-достроковому звільненні може бути відмовлено, якщо: є достатній ризик того, що засуджений не буде дотримуватись умовно-дострокового звільнення; його звільнення у даний час може привести до недооцінки тяжкості вчиненого ним злочину або сприятиме неповазі до правосуддя; його звільнення може негативно вплинути на дисципліну в установі; продовження виправного впливу, медичного лікування або професійного навчання в установі значно збільшить його здатність до законослухняного способу життя, при умові, що він буде звільнений пізніше.

Окрім названих обставин, при винесенні рішення з питань умовно - дострокового звільнення, як правило, приймається до уваги кожна з таких обставин: 1) особистість ув’язненого, включаючи його зрілість, твердість

характеру, почуття відповідальності та будь-яка явна еволюція його особистості, здатна сприяти або перешкоджати дотриманню норм права; 2) придатність плану перебування на свободі у разі умовно-дострокового звільнення; 3) здатність та готовність ув’язненого прийняти на себе зобов’язання та відповідальність; 4) інтелектуальний розвиток та отримання засудженим освіти; 5) сімейний стан особи та наявність у нього родичів, які проявляють інтерес до нього, а також інших міцних позитивних зв’язків в суспільстві; 6) трудова біографія засудженого, його професійна кваліфікація та стабільність перебування на роботі за наймом в минулому; 7) тип місця проживання, де має намір жити засуджений; 8) вживання в минулому наркотичних засобів або звичне й надмірне вживання алкоголю; 9) психічний або фізичний стан ув’язненого (висновок психолога); 10) відомості про раніше вчинені злочини з зазначенням обставин, часу та частоти; 11) відношення ув’язненого до закону та влади; 12) поведінка засудженого в установі, включаючи відомості про те, чи виніс він користь з наданих програмами можливостей самовдосконалення, чи піддавався він стягненням протягом 6 місяців до слухання справи (результати відвідування курсів або програм, яків засуджений пройшов у в’язниці); 13) деталі вчиненого злочину та зауваження

58 судді, який виніс вирок; 14) поведінка засудженого в умовах раніше призначеного йому випробування чи умовно-дострокового звільнення. Формально названі критерії майже співпадають з тими, що використовуються в Україні при оцінці поведінки засудженого. Але визначальним тут є не просте встановлення переліку критеріїв, а підходу до їх оцінки. У інших країнах наведений перелік обставин враховується не з метою відмови у застосуванні умовно-дострокового звільнення, а, переважно, для визначенням напрямків роботи як із самим засудженим, так і у разі його звільнення.

І, нарешті, можливо поєднання обох підходів до оцінки особистості засудженого та його здатності стати добропорядним членом суспільства. Такі приклади існують у практиці Канади, Англії та Уельсу, Швейцарії й застосовуються залежно від терміну позбавлення волі [226, с. 28]. Якщо строк покарання складає до трьох-чотирьох років, то ув’язнений звільняється з-під варти автоматично після відбуття його половини, але відносно всіх засуджених, у яких строк покарання перевищу один рік встановлюється нагляд. Якщо ж термін покарання більше трьох-чотирьох років - питання про умовно- дострокове звільнення таких осіб розглядаються спеціальними Радами з питань дострокового звільнення. При персональному розгляді справи про умовно- дострокове звільнення на засудженого можуть бути накладені обов’язки та певні умови, запропоновані начальником тюрми (в Норвегії), суддею (у Франції) або Радою з питань дострокового звільнення (у Англії, Уельсі, Швейцарії). Ці умови можуть бути різними і, як правило, базуються на ресурсах і можливостях правоохоронних органів і громадських організацій. У Нідерландах, приміром, широко застосовується умовно-дострокове звільнення з електронним наглядом за місцем постійного проживання таких осіб. Подібний сегментований підхід є найбільш обґрунтованим як з позиції тяжкості та обставин вчиненого злочину, так і з позиції реінтеграції в суспільство (тривалість останньої прямо залежить від строку перебування: чим більший строк перебування і місцях позбавлення волі - тим складнішим буде процес реінтеграції).

Незважаючи на різні підходи в оцінці поведінки засуджених, можемо констатувати, що у переважній більшості країн оцінка виправлення (правослухняної поведінки) проводиться саме виходячи з принципу орієнтації засудженого на повернення до суспільства, ризиків, пов’язаних з особистістю кожної конкретної людини та наявності у неї можливостей для ведення загальноприйнятого способу життя. І такий підхід є раціональним, оскільки для суспільства найбільш важливим є не те, як людина поводить себе в місцях позбавлення волі, а те, яким вона повернеться в суспільство, що можна від неї очікувати після звільнення, якими є шанси на те, що конкретний індивід більше не вчинить кримінально караного діяння [222, с. 22-25].

Визнаючи важливість питань застосування інституту умовно- дострокового звільнення, Рада Європи у 2003 році розробила Рекомендації № Rec (2003) 22, в яких доволі детально розкривається механізм умовно-

дострокового звільнення засуджених [146]. У цьому документі, зокрема, знайшли відображення найбільш прогресивні підходи до застосування цього інституту, а також пропонується привести європейську практику умовно- дострокового звільнення до єдиного знаменника. Так, Комітет міністрів відповідно до положень ст. 15 «Ь» Статуту Ради Європи, визнав, що умовно- дострокове звільнення є одним з найбільш ефективних та дійових способів попередження повторного вчинення злочинів, який сприяє поверненню в суспільство ув’язненого шляхом його планомірної та контрольованої ресоціалізації. Він також вважае, що умовно-дострокове звільнення має застосовуватись з урахуванням конкретних обставин справи та відповідати принципам справедливості та законності й враховує, що грошові витрати на утримання місць позбавлення волі є важким тягарем для суспільства, а численні дослідження довели, що ув’язнення крім того часто тягне негативні наслідки та не виправляє злочинців. У підсумку саме названі обставини й стали підґрунтям потреби розробки чітких рекомендацій з питань умовно -дострокового звільнення.

За визначенням Комітету Міністрів, умовно-дострокове звільнення повинно сприяти переходу ув’язненого від життя в тюрмі до законослухняного життя в суспільстві шляхом покладання на нього обов’язків, яких він має дотримуватись після звільнення, та здійснення контролю за ним, що сприяло б досягненню захисту громадської безпеки та скороченню рівня злочинності в суспільстві.

На початку строку відбування покарання ув'язнений повинен знати коли в нього з'являється право клопотати про умовно-дострокове звільнення у зв'язку з відбуттям мінімального періоду строку покарання (період може бути строго визначений і/або встановлений у пропорційнім відношенні на загальний термін покарання), а також критерії, застосовувані при ухваленні рішення щодо умовно-дострокового звільнення («система дискреційного умовно- дострокового звільнення»). Також засуджений має бути поінформований про те, коли в нього з'являється право на умовно-дострокове звільнення у зв'язку з відбуттям певної частини строку покарання й/або встановленого в пропорційнім відношенні до загального терміну покарання («система обов'язкового умовно-дострокового звільнення»).

Мінімальний або встановлений період для умовно-дострокового звільнення повинен бути настільки довгим, щоб могла бути досягнута мета умовно-дострокового звільнення. При цьому необхідно враховувати економію ресурсів, яка виникає при застосуванні системи обов'язкового умовно- дострокового звільнення відносно ув'язнених, щодо яких при негативній оцінці дата звільнення змінилася б зовсім незначно. Щоб зменшити ризик повторного вчинення злочину умовно-достроково звільненими, необхідне існування можливості накладення на них наступних обов'язків: виплатити компенсацію або відшкодувати шкоду потерпілому; пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності або іншого виліковного захворювання, явно пов'язаного з фактом здійснення злочину; працювати або займатися якою- небудь іншою схваленою діяльністю, наприклад, вчитися або пройти професійну підготовку; брати участь в індивідуальних розвиваючих програмах;

61 не проживати в певних місцях, не відвідувати певні місця. Як правило, умовно- дострокове звільнення повинне супроводжуватися наглядом, що полягають у наданні допомоги й проведенні контрольних заходів. Характер, тривалість і інтенсивність нагляду повинні встановлюватися з урахуванням особливостей кожної конкретної справи. Протягом періоду умовно-дострокового звільнення повинна бути можливість коректувати характер, тривалість і інтенсивність нагляду. Обов'язки або заходи щодо нагляду не повинні призначатися на період часу, що перевищує невідбуту частину покарання. Обов'язки й заходи щодо нагляду можуть бути призначені на невизначений строк, тільки якщо це абсолютно необхідно для захисту суспільства й відповідає гарантіям дотримання прав таких осіб, установленим у ЄТП.

Підготовка умовно-дострокового звільнення повинна бути організована при тісному співробітництві з тюремним персоналом і персоналом органів по нагляду за особами, звільненими умовно-достроково, і закінчуватись до сплину мінімального або встановленого періоду. Тюремні служби мають забезпечувати участь ув'язнених у попередніх звільненню програмах і заохочувати відвідування ними освітніх і виправних курсів, на яких їх підготували б до життя в суспільстві. Щоб підготувати повернення ув'язнених у суспільство, необхідно наскільки можливо застосовувати особливі умови виконання позбавлення волі (часткова воля, відкритий режим або заочне відбування позбавлення волі). При підготовці до умовно-дострокового звільнення ув'язненим також повинна бути надана можливість підтримувати, установлювати або відновлювати зв'язки зі своїми родинами й близькі відносини, а також поліпшувати зв'язки зі службами, організаціями й добровільними суспільствами, які можуть допомогти особам, звільненим умовно-достроково, пристосуватися до життя в суспільстві. Із цією метою повинні бути передбачені різні види тюремних відпусток.

Слід заохочувати попередній розгляд обов'язків, які пропонується покласти на звільненого умовно-достроково, а також інших наглядових заходів. Пропоновані обов'язки, допомога, яка буде необхідною, вимоги при здійсненні

62 контролю й можливі наслідки недотримання накладених обов'язків мають належним чином роз'яснятися ув'язненим і обговорюватись з ними.

Комітет міністрів Ради Європи визнає доцільним запровадження двох форм (систем) умовно-дострокового звільнення [146].

Система дискреційного умовно-дострокового звільнення

Мінімальний період, який повинен відбути ув'язнений, щоб у нього з'явилося право клопотати про умовно-дострокове звільнення, повинен бути встановлений відповідно до закону. Відповідні державні органи мають порушити процедури, необхідні для того, щоб рішення про умовно-дострокове звільнення було прийнято як тільки ув'язнений відбув мінімальний період. Критерії, яким повинен відповідати ув'язнений, щоб його звільнили умовно- достроково, повинні бути очевидними і ясними. Також вони повинні бути реалістичні, тобто враховувати особистість укладеного, соціальну й економічну ситуацію й доступність програм ресоціалізації. Відсутність можливостей для роботи після звільнення не повинне бути підставою для відмови або відкладення умовно-дострокового звільнення. Державні органи зобов’язані спробувати знайти інші види діяльності для ув'язненого. Відсутність постійного житла не повинне бути підставою для відмови або відстрочки умовно- дострокового звільнення, у таких випадках ув’язненому повинно бути надане тимчасове житло.

Критерії для умовно-дострокового звільнення повинні застосовуватися таким чином, щоб могли бути звільнені умовно-достроково всі ув'язнені, які відповідають мінімальному рівню безпеки й можуть стати законослухняними громадянами. При цьому обов'язок доведення того, що ув'язнений не відповідає таким критеріям, повинен покладатися на державні органі.

Якщо розпорядчий орган вирішує не застосовувати умовно-дострокове звільнення, він повинен призначити дату наступного розгляду даного питання. У кожному разі, у засудженого має бути право повторного звернення до розпорядчого органа, якщо його становище істотно й вигідно змінилося.

Система обов'язкового умовно-дострокового звільнення

Період, який повинен відбути ув'язнений, щоб у нього з'явилося право на умовно-дострокове звільнення, має бути встановлений у законі. Тільки при виняткових обставинах, визначених у законі, умовно-дострокове звільнення може бути відкладене. При розгляді питання щодо відстрочення умовно- дострокового звільнення засудженому має повідомлятися дата, коли він може бути звільнений умовно-достроково.

При розгляді питання про те, чи треба накладати які -небудь обов'язки на ув'язненого й чи необхідний нагляд за ним, розпорядчий орган повинен мати у своєму розпорядженні звіти, усні заяви від співробітників, знайомих з ув’язненим та його особистими обставинами. Особи, що здійснюють нагляд після умовно-дострокового звільнення, і інші особи, що мають відомості про соціальний стан укладеного, також повинні надавати інформацію. Розпорядчий орган повинен упевнитися, що ув'язнений розуміє накладені на нього обов'язки, який допомога могти йому бути зроблена, вимоги при здійсненні контролю й можливі наслідки недотримання накладених обов'язків. Якщо виконання рішення про умовно-дострокове звільнення повинне бути відкладене, ув'язнений при очікуванні звільнення повинен утримуватися в умовах, максимально наближених до умов, які були б йому надані при житті в суспільстві [146].

Відповідальність за виконання рішення про умовно-дострокове звільнення й здійснення наглядових заходів повинно покладати відповідно до правил 7, 8, 11 Європейських правил щодо громадських санкцій та заходів на компетентний виконавчий орган [48, с. 5-25]. Виконання рішення про умовно- дострокове звільнення організується і здійснюється відповідно до правил 37 - 75 названих вище правил.

У випадку незначних порушень накладених обов'язків компетентний виконавчий орган повинен винести попередження або дати рекомендації ув'язненому. Усі випадки серйозних порушень повинні бути негайно доведені до відома органа, який може винести рішення про скасування умовно- дострокового звільнення. Однак даний орган повинен розглянути питання про

64 те, чи будуть нове попередження, чергові рекомендації, накладення більш строгих обов'язків або тимчасове скасування умовно-дострокового звільнення бути достатнім покаранням. Взагалі, недотримання накладених обов'язків повинне розглядатися відповідно до правила 85 і іншими відповідними положеннями розділу X Європейських правил щодо громадських санкцій та заходів.

Рішення про застосування, відстрочку або скасування умовно- дострокового звільнення, розв'язку про накладення або зміну пов'язаних з ним обов'язків і заходів повинні ухвалюватися створеними на підставі закону державними органами відповідно до процедур, на які поширюються наступні гарантії: a) засудженому повинне бути надане право на особисті звернення й на юридичну допомогу відповідно до закону; b) розпорядчий орган повинен уважно вивчити всі факти, у тому числі твердження, представлені засудженим на підтримку своєї позиції; c) засуджений повинен мати достатній доступ до матеріалів своєї справи; d) у рішення слід зазначати підстави його прийняття, воно повинне бути складене в письмовій формі.

Засудженому доцільно надавати право звертатися у вищий незалежний і безсторонній розпорядчий орган, створений на підставі закону, скарги на прийняте рішення й на недотримання процесуальних гарантій. Процедура оскарження повинна бути доступна також на стадії виконання розв'язку про умовно-дострокове звільнення. Вона також має відповідати гарантіям, викладеним у правилах 13 - 19 Європейських правил щодо громадських санкцій та заходів [48, с. 5-25].

Щоб одержати більше інформації про правильне спрямування існуючих систем умовно-дострокового звільнення і їх подальшому розвитку, необхідно проводити їхню оцінку й становити статистику для надання інформації про функціонування даних систем і ефективності досягнення ними основних цілей умовно-дострокового звільнення. Крім рекомендованих вище оцінок повинні заохочуватися дослідження стану систем умовно-дострокового звільнення. Такі дослідження повинні включати думки, позиції й сприйняття відносно умовно-

65 дострокового звільнення судових і розпорядчих органів, виконавчих органів, потерпілих, представників суспільства й ув'язнених. До інших проблем, що підлягають дослідженню, ставляться наступні: чи рентабельно умовно- дострокове звільнення; чи зменшує умовно-дострокове звільнення рівень повторного здійснення злочинів ув'язненими; ступінь ресоціализації ув'язнених, звільнених умовно-достроково; вплив, які розвиток інституту умовно- дострокового звільнення може виявити на призначення санкцій і заходів і виконання покарань. Також предметом ретельних досліджень повинен бути характер програм підготовки до умовно-дострокового звільнення. Необхідно вести статистику по наступних питаннях: кількість ув'язнених, звільнених умовно достроково, стосовно числа ув'язнених, що мали право клопотатися про застосування до них умовно-дострокового звільнення; строк призначеного покарання й злочину, за які ув’язнені були засуджені; період відбутої частини покарання до умовно-дострокового звільнення; кількість випадків скасування умовно-дострокового звільнення; рівень рецидивізму, судимості й соціально- демографічні характеристики ув'язнених, звільнених умовно-достроково.

Як бачимо, міжнародні стандарти, на відміну від національного законодавства, орієнтують, так би мовити, на «презумпцію виправлення», вказуючи на необхідність створення максимально сприятливих умов для застосування умовно-дострокового звільнення. На нашу думку, у національне законодавство та практику умовно-дострокового звільнення й заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням має бути впроваджений «принцип виправлення засуджених», внаслідок чого слід змінити загальний підхід до цієї діяльності: не засуджений має доводити, що він виправився та заслуговує застосування даних інститутів, а адміністрація установи повинна надати докази, що засуджений представляє небезпеку для суспільства і не може бути звільнений. Подібний підхід, з одному боку, дозволить знизити рівень корупції, з іншої - вимагатиме доведення адміністрацією установи реального здійснення усіх передбачених заходів, спрямованих як на виправлення, так і нас творення умов для ресоціалізації особи. Крім того, на доцільність

66 впровадження саме міжнародного досвіду вказують й численні негативні наслідки та недоліки, що виявляються у практиці застосування умовно- дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання як в Україні, так і країнах пострадянського простору.

На підставі проведеного у цьому розділі приходимо до наступних висновків:

1. Протягом всього часу свого існування інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким визнаються доволі життєвими та ефективними, оскільки держава зацікавлена в тому, щоб громадяни, які вчинили злочин, скоріше усвідомили свою провину, виправились та повернулись в суспільство. Практика діяльності установ виконання покарань доводить, що цілі покарання відносно певної частини засуджених досягаються до закінчення моменту відбуття призначеного судом строку покарання, тобто достроково. За такого стану справ подальше виконання покарання у відповідних умовах видається недоцільним, оскільки, покарання злочинця - це не самоціль, а засіб його виправлення, повернення в суспільство безпечною для оточуючих людиною.

2. Інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким є вираженням на практиці принципу гуманізму кримінального та кримінально-виконавчого права. Саме в цьому й полягає соціальне значення інститутів умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

3. Інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покарання не є засобами моральної зміни засуджених в контексті позитивних змін особистості, хоча вони й виступають певним регулятором (важелем впливу) поведінки засуджених, а точніше - зовнішніх її проявів. Первинними тут є не самі по собі умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, а

67 дострокове досягнення цілей покарання, що тягне за собою як наслідок таке звільнення або заміну.

4. Умовно-дострокове звільнення та заміну невідбутої частини покарання більш м’яким неможна розглядати як певні пільги. Пільги являють собою встановлені законодавством або іншими нормативними актами переваги, що надаються особі (або групі осіб) порівняно з іншими громадянами. Однак у кримінальному праві заохочувальні норми не надають додаткових благ, а усувають або пом’якшують передбачені кримінальним законом обтяження.

6. Інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким врегульовані нормами трьох галузей права - кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого, тому ці інститути є міжгалузевими правовими інститутами.

7. Незважаючи на певну схожість, інститут умовно-дострокового звільнення суттєво відрізняється від заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. Умовно-дострокове звільнення є звільненням засудженого від відбування покарання, що має безумовний характер, тоді як сутність заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом полягає у тому, що засуджений повністю не звільняється від покарання, а йому лише замінюється один вид покарання (його невідбута частина) іншим його видом і він таким чином продовжує відбувати нове покарання. З прийняттям КК України 2001 року відмінності між названими інститутами стали ще більш значними. Так, умовно-дострокове звільнення застосовується у разі доведення засудженим свого виправлення, а заміна невідбутої частини покарання більш м’яким його видом - коли особа лише стала на шлях виправлення. Різними є й частини строку покарання, що необхідно відбути засудженому. Відмінності цих інститутів полягають ще й в тому, що умовно-дострокове звільнення може бути застосоване до всіх без винятку засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, тоді як заміна невідбутої частини покарання не застосовується до неповнолітніх осіб (ст. 107 КК України).

8. У процесі реалізації прогресивної системи виконання-відбування покарання у виді позбавлення волі особливо важливого значення набуває дотримання правила поступовості, оскільки саме це може забезпечити стимулювання позитивної поведінки засудженого. Але дослідження показало, що на практиці прогресивна система фактично зводиться до двох етапів - зміни умов тримання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. При цьому створюються умови для можливого звільнення особи не умовно - достроково, а через заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, не пов’язаним з триманням у спеціальній установі. У підсумку втрачається основна ознака прогресивної системи, на необхідності запровадження якої вказується у численних документах нормативного характеру, - поступовість (поетапність), оскільки засуджений, який лише став на шлях виправлення, може бути звільнений з місць позбавлення волі, оминаючи умовно -дострокове звільнення та необхідність доведення виправлення.

9. На нашу думку, поступовість прогресивної системи має полягати й у порядку обрання виду більш м’якого покарання. Передбачені у ст.51 КК України види покарань утворюють собою їх систему і, отже, знаходяться у певному співвідношенні, взаємозв'язку і взаємодії один з одним.Цей перелік являє собою своєрідну «сходинку покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. Суд, визначаючи більш м'яке основне покарання, керується переліком видів покарань з урахуванням їх розташування в системі покарань, зазначених в ст.51 КК, визначаючи одне із більш м'яких його видів. Тобто, при заміні покарання більш м'яким, на наш погляд, суд має застосувати покарання лише на один щабель вище: позбавлення волі слід замінювати виключно обмеженням волі, а обмеження волі - лише виправними роботами.

10. Аналіз правового визначення процедури та практики застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання й заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням у інших країнах показав, що в існує: 1) можливість розгляду питань застосування інститутів умовно -

69 дострокового звільнення та заміни невідбутої частини строку покарання більш м'яким покаранням за ініціативою засудженого або його представника; 2) принцип «презумпції виправлення», який означає, що кожен має право на умовно-дострокове звільнення при дотриманні певних умов, тобто таке звільнення гарантується всім доти, доки немає підстав для відмови. Це дозволяє поширити застосування розглядуваних інститутів на максимально велике число засуджених. Названі засади доцільно впровадити у національне законодавство та практику.