Критерії оцінки виправлення засуджених при розгляді питання щодо їх представлення до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням

Безумовно, вивчаючи особистість засудженого та оцінюючи його виправлення, адміністрація установ виконання покарань повинна застосовувати певну систему критеріів, завдяки яким вона має об'єктивно встановити наявність або відсутність сумлінності його поведінки і ставлення до праці, тобто, доведення певного ступеня виправлення.

Оцінка ступеня виправлення засуджених є відображенням аксиологічних поглядів у кримінально-виконавчому та інших галузях права, на основі яких пізнання спрямованості особистості засудженого можна вважати таким, що будується на системі соціально-значимих цінностей, тобто на певній сукупності критеріїв (останні представляють собою ознаки, на підставі яких здійснюється оцінка, це засіб, мірило, підстави оцінки). Як вірно відмічає Ю.О.Дємідов, оцінка - це реакція суб’єкта на ціннісні відносини [40, с. 14]. Звідси доцільним видається твердження, що основу процесу оцінки ступеня виправлення засдуженого, як певної логічної операції, складає аксиологічна інтерпретація явищ, подій чи дій. Тому використання в ході такої оцінки системи завчасно визначених критеріїв є ціннісним ставленням відповідного суб’єкта оцінювання до процесу виправлення засудженого, а сама оцінка, з філософської точки зору, - це і є аксиологічних підхід до проблеми виправлення.

Таким чином, ціннісне (аксиологічне) відношення до проблеми оцінки виправлення засуджених має бути заснованим не на інтуїтивному та виключно суб’єктивному ставленні суб’єкта оцінювання до критеріїв такої оцінки, а на об’єктивному, всебічному та повному знанні їх змісту.

Зауважимо, що у науковій літературі поняття «критерій» та «ознака» дуже часто вживаються як синоніми.

Над цією проблемою протягом багатьох десятиліть працювали науковці та практичні працівники, наукою й практикою вироблені різноманітні підходи до визначення ступеня виправлення засуджених, але жоден з них не визнаний дієвим та універсальним. Переважна більшість вчених у галузі як кримінального, так і кримінально-виконавчого права постійно наголошували на необхідності розробки чітких критеріїв оцінки виправлення засуджених та його показників [ 9, с. 250-252, 69, 83, 148, 155, 160, 161, ], проте зазвичай до їх числа відносять переважно сумлінну поведінку та ставлення до праці і навчання, намагаючись надати визначення цим поняттям. На основі наукових напрацювань ДПтСУ вказує, що не можна вважати сумлінною поведінкою лише формальний факт відсутності у засудженого не знятих або накладених заходів стягнення, оскільки дотримання вимог режиму відбування покарання є обов’язком засудженого. У цьому акті наголошується, що слід відрізняти від сумлінної поведінки пристосування засуджених до вимог адміністрації установи з метою отримання пільг або уникнення покарання, в то й час як реальна поведінка свідчить про негативну спрямованість особистості, або виконання засудженим вимог режиму можливо тільки під контролем з боку адміністрації установи. Сумлінне ставлення до праці - це чесне та повне виконання засудженим своїх трудових обов’язків, покращення кількісних та якісних показників роботи, підвищення робітничої кваліфікації, бережливе

97 ставлення до обладнання та інструментів, суворе дотримання правил техніки безпеки тощо.

На нашу думку, головна проблема у визначенні критеріїв виправлення полягає в тому, що науковці намагалися поєднати поняття, що взагалі не можуть бути поєднані. З однієї сторони виправлення зазвичай розглядається як якісна зміна особистості засудженого, його потенціальна можливість та готовність до змін, так би мовити, внутрішній (психологічний) стан засудженого (курсив мій - І.Я.) [152]. При цьому при оцінці ступеня

виправлення пропонуєтся враховувати, що особистість засудженого, як і будь-якої іншої людини, перебуває у постійній динаміці [87].

В гуманітарних науках, рівень розвитку яких, як гадають, припускає переважно якісне вимірювання нефізичних властивостей на номінальних і порядкових шкалах, певного поширення набула розроблена С. Стівенсом й удосконалювана потім П. Суппесом і Дж. Зінесом, Г. Осиповим і Е. Андреєвим, Ю. Толстовою, К. Беркою та іншими вченими [12, 63, 123, 168, 175]

репрезентаційна теорія вимірювання, яка базується на формальних операціях приписування чисел емпіричним властивостям об’єктів і яку, як побачимо далі, не можна вважати цілком коректною. Але досягнення у розв’язанні проблем вимірювання пов’язані переважно з вимірюванням кількісних, а не якісних змін. По суті, проблему вимірювання порядкових величин не розв’язано

98 (курсив мій - І.Я.).

Для процесу оцінки виправлення засуджених має бути властиві й особливі методи його практичної реалізації. З філософських позицій метод - це спосіб побудування й обґрунтування системи філософського знання; сукупність прийомів та операцій практичного та теоретичного освоєння діяльності [212, с. 364]. Відносно нашого дослідження, метод оцінки ступеня виправлення розуміється нами як така, що застосовується в ході оцінки сукупність прийомів і способів пізнання та дослідження позитивних (негативних) змін у цьому процесі та фіксації їх через систему спеціальних показників. Щодо останніх, то, як вірно визначив Ф.Р.Сундуров, встановити такі критерії - означає знайти “точку відліку” при вимірюванні дійовості відповідного явища, при цьому в якості вимірників ефективності можуть виступати ті чи інші фактори реальної дійсності [174, с. 65].

Незважаючи, що питання методів оцінки ступеня виправлення засуджених в науці кримінально-виконавчого права залишаються практично не дослідженими, аналіз існуючих публікацій дозволяє вести мову про існування їх двох основних видів, які застосовувались при оцінці окремих напрямків діяльності органів і установ виконання покарань. Перший представляє собою кількісну оцінку, а його сутність полягає в тому, що оцінка показників виправлення побудована на системі завчасно визначених бальних відміток (як, приміром, у Російській Федерації, про що нами вже зазначалось у попередніх підрозділах). Кожен відповідний показник має певну кількість бальних одиниць, виходячи з тієї значимості, котру він має з огляду на досягнення завдань, що постають перед органом чи установою. Наявність на практиці даних показників тягне їх складання, а виходячи з суми балів, які відповідна установа має за результатами оцінки в тій чи іншій області спрямованості своєї діяльності, й закріплюється за нею відповідний узагальнений показник, а за підсумками складання узагальнюючих показників - присвоюється відповідний рівень.

99 у використанні певних кількісних одиниць, а його основу складає вимірювання як логічна операція. Здійснення оцінки виправлення засуджених за допомогою використання кількісної оцінки спробували впровадити у практику представники громадських інституцій у 2009 році, але, на нашу думку, через певну заплутаність та нечіткість основних показників він в подальшому не застосовувався. Так, С.М.Шимоволосом було запропоновано наступні критерії громадської оцінки правослухняної поведінки засуджених, розроблених на основні актуальних проблем осіб, які звільняються з установ виконання покарань, та сприяють їх соціальній адаптації в суспільстві [222, с. 44-45]:

Безперечно, з точки зору суспільства, засуджені, що набирають за запропонованою схемою максимальну кількість балів (95), наділені меншим ризиком рецидивонебезпечності, ніж ті, хто її не набирають.

100 були звільнені умовно-достроково та до яких була застосована заміна невідбутої частини покарання більш м'яким показали, що жоден з них не відповідає усім названим критеріям, і лише 7% засуджених набрали за запропонованою схемою 50 балів з можливих 95. Тобто, у разі запровадження оцінки виправлення засдужених за наведеною схемою кількісних оцінок, застосування названих заохочувальних інститутів може звестися практично до нуля. Але це зовсім не означає, що в особистості засдужених не відбувається позитивних зімн. Як можна побачити, переважне число запропонованих критеріїв не пов'язані прямо з особистістю засудженого, а стосуються обставин, які характеризують матеріальне становище засудженого. Навряд чи таким чином доцільно визначати ступінь змін в особистості під впливом кримінального покарання.

При використанні методу кількісних оцінок також необхідно мати на увазі, що, незважаючи на його наочність, проведення оцінки з закріпленням за кожною ознакою та показником відповідного числового еквіваленту може призвести до формалізації цієї складної процедури, до невиправданих суджень, коли не будуть враховуватись численні окремі особливості діяльності того чи іншого структурного компоненту ДКВС. Як видається, метод кількісних оцінок є доречним при визначенні ступеня ефективності на тих напрямках діяльності ДКВС, цілі й завдання яких можуть бути чітко й однозначно визначені в нормативних актах та зі стовідсотковою ймовірністю досягнуті на практиці (приміром, забезпечення ізоляції особи, реалізація кари при виконанні позбавлення волі). Застосування цього методу буде виправданим й у разі оцінки тих показників, які мають кількісний вираз (зокрема, число засуджених, які працевлаштовані на підприємстві установи), але за умови, що цей показник є основним у характеристиці даного явища.

Інший метод заснований на якісній оцінці, що на відміну від кількісної не має на увазі використання бальних одиниць. Сутність її проведення полягає у “якісній” характеристиці кожного конкретного рівня досягнення певного результату [14, с. 56-58], тобто цей метод не зводиться виключно до

101 арифметичних обрахувань при оцінці, а базується на глибокому та всебічному підході до кожного показника змін в особистості. У науці існує два основних види вимірювання (оцінки) якісних змін певних процесів - еталонне та безеталонне. Еталонне вимірювання, по суті, являє собою процес «перетворення» якісних характеристик у кількість - число. Вимірювання базується на трьох абстракціях. Перша ізолююча або аналітична абстракція - це уявне відволікання від нескінченної кількості властивостей двох різних порівнюваних предметів і виділення тільки однієї, загальної, для порівнюваних предметів, властивості, інтенсивність якої з'ясовується. Вважається, що без цієї абстракції стає неможливим еталонне вимірювання. Друга абстракція є відволіканням від того факту, що порівнювана властивість має різні ступені інтенсивності у різних представників якостей, що зіставляють, і зосередженням уваги на інтенсивності ізольованої властивості тільки у двох порівнюваних представників різних якостей. Третя абстракція полягає у відволіканні від можливих змін вимірюваних властивостей у процесі вимірювання. Зміст цих абстракцій є відволіканням від якостей вимірюваного об'єкта й еталона. При такому підході якість повністю «підкоряється» кількості, якість «трансформується» у кількість: результат вимірювання виражається числом [29]. Проте при проведенні оцінки виправлення засуджених такий вид вимірювання значно ускладнюється у зв'язку з неможливістю (принаймні, на даному етапі розвитку науки кримінально-виконавчого права) виділення еталонів - чітко фіксованого «зразка» засудженого, який досяг певного ступеня виправлення.

У попередніх наукових дослідженнях вже було доведено, що для того, щоб виступати в ролі критерію оцінки виправлення обрана властивість (якість, ознака) даного об’єкту повинна відповідати певним вимогам [57, с. 16-18]: а) вона має піддаватися оцінці у будь-яких кількісних одиницях виміру; б) між вимірюванням цієї властивості (якості, ознаки) та зміною цільової властивості (якості, ознаки) об’єкта, що є предметом даної діяльності, повинен бути достатньо стійкий та помітний зв’язок (кореляція), що може бути оцінена

102 певними алгоритмами; в) використання її в якості критерію оцінки, за можливістю, має бути простим, не вимагати застосування складних методів; г) властивість (якість, ознака) має бути чітким та не допускати двозначного тлумачення. А з метою досягнення максимальної об'єктивності до критеріїв оцінки виправлення необхідно пред'являти ряд вимог, основними з яких є: відповідність критерію цілям оцінки ступеня виправлення засуджених; його обгрунтованість; вимірюваність; порівняність; узгодженість; комплексність; об'єктивність; оперативність та несупреречливість [109, с. 16-18]. Проте відносно зазначених вище видів оцінки жодна з них не може бути дотриманий: зміни в особистості погано піддаються кількісному вимірюванню; вони також потребують дуже складного вивчення, що робить складним й процес оцінки; властивості особистості практично ніколи не відрізняються чіткістю та недвозначністю тлумачення. Як справедливо зазначає М.В.Романов, такі елементи виправлення, як позитивні зміни, що повинні відбутися в особистості засудженого, а також готовність до самокерованої правослухняної поведінки не можуть бути регламентовані нормативними актами. Ці елементи перевіряються і мають цінність саме в соціальній та психологічній площинах. Позитивні зміни в особистості засудженого — це психологічна категорія, а готовність до правослухняної самокерованої поведінки має сенс у соціальному аспекті [152]. З цих же підстав не можуть бути впроваджені й інші методи безеталонної оцінки.

У юридичній літературі, а також джерелах з психології, педагогіки висловлюються сумніви в об’єктивності критеріїв виправлення, посилаючись на те, що вони не можуть з необхідною точністю установити як факт виправлення, так як і факт становлення засудженого на шлях виправлення. Наприклад, Е.Т. Борисов вказує, що зразкова поведінка і сумлінне ставлення до праці можуть бути не тільки результатом виправлення засудженого, а й формою пристосування засудженого, який не виправився [15, с. 5]. Такої думки також дотримуються 84,2% практичних працівників установ виконання покарань. опитаних нами. В.М. Глазкова, вважає, що висновок про виправлення

103 засудженого може бути зроблений тільки на підставі глибокого вивчення його особистості в цілому [26, с. 45-48]. Названа позиція авторів повністю кореспондується з нашою думкою. 45,5% опитаних нами практичних працівників органів та установ виконання покарань вважають, що основними показниками становлення на шлях виправлення мають бути: відсутність стягнень протягом останніх 6-ти місяців та сумлінне ставлення до праці та навчання. 15,8% вважають достатньо відсутності стягнень протягом останніх 6- ти місяців; 34,7% опитаних до такого показника віднесли сумлінне ставлення до праці навчання; решта 4% вважають основними інші показники. Отже 34,7% опитаних допускають наявність стягнень у засуджених протягом останніх 6 місяців перед звільненням, а головним критерієм вважають сумлінне ставлення до праці.

Безумовно важко зрозуміти, наскільки засуджений відвертий у своїх вчинках і в якій мірі вони відображають його дійсні наміри та мету. Однак незважаючи на це, принцип індивідуалізації покарання не порушується оскільки теорія кримінального права виходить із положення відповідно до якого людину «судять» за її вчинки, а не за її думки. Поведінка є практично єдиним критерієм за яким оцінюється ступінь відповідності дій людини, вимогам що пред’являються до неї з боку суспільства, і рівень готовності особи вести з цим суспільством конструктивний діалог.

Яким же чином намагються проводити оцінку ступеня виправлення в теперішній час? Нині єдиними актами нормативного характеру, в яких зроблено спробу хоча б приблизно окреслити єдині підходи до визначення ступеня виправлення засуджених, є Методичні рекомендацій щодо організації роботи, пов’язаної із застосуванням до осіб, позбавлених волі, умовно- дострокового звільнення від відбування покарання, Методичні рекомендації з організації роботи, пов’язаної з забезпеченням прогресивної системи відбування покарання в установах виконання покарань та Методичні рекомендації по складанню характеристик на засуджених, розроблені фахівцями ДПтСУ.

Згідно Методичних рекомендацій щодо організації роботи, пов’язаної із застосуванням до осіб, позбавлених волі, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання [97] - найвищий ступінь виправлення засудженого

(«засуджений довів своє виправлення») передбачає такі зміни в поведінці та його особистості, які дають підстави вважати, що засуджений у разі звільнення, спроможний свідомо дотримуватись соціальних норм життя у суспільстві та не має установок на повернення до злочинної діяльності. При цьому основними критеріями виправлення є сумлінна (зразкова) поведінка і сумлінне ставлення до праці. Сумлінна поведінка засудженого - це свідоме і безперечне дотримання режиму відбування покарання та обов’язків, встановлених правилами внутрішнього розпорядку установи, виконання законних вимог адміністрації. Сумлінна поведінка передбачає не тільки наявність у засудженого заохочень, але й те що засуджений подає позитивний приклад для поведінки іншим засудженим. Про критерії визначення наявності або відсутності названих обставин мова у рекомендаціях не йде.

Аналізуючи існуючі критерії оцінки виправлення, наведені в Методичних рекомендаціях з організації роботи, пов’язаної з забезпеченням прогресивної системи відбування покарання в установах виконання покарань, слід відмітити, що ані чинне законодавство, ані рекомендації не роз’яснюють, як саме оцінювати поведінку засудженого за визначеними показниками; вони надають лише загальне уявлення про моменти, які необхідно врахувати. Тому на практиці оцінка зводиться до простої констатації обставин. Існуючі критерії, якими керується адміністрація установ виконання покарань, є наступними:

1) визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині та щире каяття. Якщо на момент засудження людина не розкаялась - це вважається негативним фактором. При цьому жодним чином не враховується, що з нашим національним станом системи правосуддя далеко не всі вироки винесені з дотриманням принципів законності та обґрунтованості. І чи можна у такому випадку вважати визнання вини позитивним моментом? Видається, що аж ніяк. Крім того, переважна більшість засуджених розкаюються у вчиненому злочині

105 з метою пом’якшити відповідальність, а щирість таких покаянь ніяк не перевіряється;

2) недопущення протягом року порушень встановленого порядку відбування покарань або дострокове зняття раніше накладеного стягнення, після чого минуло не менше 6-ти місяців. Даний критерій також є суто формальним, оскільки не завжди відсутність стягнень (а рівно - й їх наявність) свідчать про позитивні (чи негативні) зміни особистості. Це може бути реакція на дії адміністрації установи, прояв «слабини» характеру або взагалі звичайне «пристосування»;

3) відмова від негативних зв'язків з кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі; прийняття письмового зобов'язання про правослухняну поведінку. На нашу думку, цей показник ні про що не свідчить: яким чином перебуваючи в місцях позбавлення волі, можна підтвердити реальність такої відмови та правдивість зобов’язання? Складається враження, що таким чином адміністрація установ виконання покарань, навпаки, створює умови для виховання засуджених в дусі злочинних традицій, намагаючись «поставити до себе на службу» злочинні поняття;

4) добросовісна та чесна праця, виконання норм виробітку та прагнення до отримання або підвищення професійного та освітнього рівня, наявність робітничої процесії, кваліфікація. Необхідність оцінки саме цих показників може бути реальною тільки у випадку, коли в колонії створені умови для підвищення (отримання кваліфікації), а також умови для обрання різних видів праці. У теперішньому викладенні право засуджених на вільне обрання діяльності з невідомих причин обмежується виключно робітничими напрямками. Відносно норм виробітку - теж спірне питання, бо практика свідчить про їх невиправдану недосяжність, а також про відсутність належних умов для праці;

5) ступінь суспільної небезпечності засудженого - зазвичай оцінюється виключно за тяжкістю вчиненого злочину відповідно до ст. 12 КК та тому також є суто формальним. Не завжди особи, що були засуджені за тяжкі чи

106 особливо тяжкі злочини є більш небезпечними, ніж ті, хто вчинив менш тяжкі їх різновиди. Ступінь суспільної небезпеки - це комплексний показник, який має встановлюватись на підставі сукупності даних про особу, вчинене діяння (включаючи й його мотиви), поведінку тощо. Але на практиці цього не робиться, тому даний критерій залишається формальним;

6) наміри засудженого на подальше відбуття покарання, можливість самостійно дотримуватись вимог режиму в умовах ізоляції та обмеженого нагляду. Ця інформація, як правило, встановлюється у ході бесіди з засудженим і тому в переважному числу випадків відповідає очікуванням адміністрації установи (у разі перспективи позитивних змін у всіх засуджених - плани теж позитивні та навпаки);

7) наявність даних, які свідчать про можливість або наміри вчинення втечі. Має встановлюватись даними про перебування у розшуку під час слідства, минуле дезертирство зі Збройних Сил тощо). Спірний критерій, оскільки не враховує обставини та підстави оголошення особи в розшук, який може бути спричинений аж ніяк не переховуванням особи, а, приміром, відсутністю даних про її нове місце проживання, виїзд з інших поважних обставин з місця проживання. Для адміністрації найбільш переконливим аргументом є саме відмітка про розшук або її відсутність;

8) ступінь алкогольної, наркотичної чи токсикологічної залежності. Вельми неясний показник, через відсутність критеріїв визначення такого ступеня та його впливу на оцінку виправлення;

9) стан здоров'я та працездатність засудженого. Оскільки правила тлумачення цього показника не наведені у жодному документі, на практиці трапляються випадки відмов у заміні невідбутої частини покарання більш м’яким або умовно-дострокового звільнення через наявність у засудженого хвороби, в тому числі й невиліковної (ВІЛ, СНІД, туберкульоз тощо). На нашу думку, такий підхід є неприпустимим;

10) соціальне оточення засудженого, сімейний стан та родинні зв'язки. Безумовно, ці обставини мають враховуватись, але необхідно визначити

107 алгоритм цього. Відсутність рідних не може бути фактором, який стає на перешкоді поліпшення становища засудженого. Водночас, ця інформація лише надає уявлення про можливу адаптацію після звільнення, але ж ніяк не про ступінь виправлення;

11) віддаленість дільниці соціальної реабілітації від місця проживання засудженого та вірогідність впливу цього фактору на його поведінку. Даний показник в теперішній час ніяк не оцінюється, можливо, через висновок практиків щодо його сумнівної цінності, оскільки він жодним чином не впливає на виправлення особи.

Таким чином, існуюче нормативне регулювання та практика оцінки ступеня виправлення особи потребує удосконалення та приведення у відповідність з реаліями сьогодення, як і безпосередньо процедура розгляду й подання до суду матеріалів на засуджених [230].

Як визначається у Методичних рекомендаціях по складанню характеристик на засуджених, однією із ефективних форм соціально-виховної роботи із засудженими в установах виконання покарань є оцінка ступеня виправлення. Оцінка ступеня виправлення засудженого дозволяє визначити та вжити конкретні заходи щодо реалізації індивідуальної програми соціально - психологічної роботи із засудженим, досягти максимальних результатів за мінімальний термін перебування засудженого в установі виконання покарань. У процесі оцінки ступеня виправлення засудженого створюється можливість з'ясувати реальне відношення засудженого до скоєного злочину, факту позбавлення волі, вироку суду, режиму відбування покарання, праці, до представників адміністрації, колективу засуджених та до свого майбутнього.

Оцінка ступеня виправлення засудженого здійснюється з метою: всебічного вивчення особистості засудженого з урахуванням виду режиму відбування покарання, віку, освіти, спеціальності, сімейного стану та інших даних (зазначена інформація відображається в характеристиці засудженого); аналізу та узагальнення максимально можливого обсягу інформації про особистість кожного засудженого, отриманої в процесі соціально-виховної

108 роботи з ним (на основі отриманих результатів робиться висновок стосовно ефективності застосування методів та прийомів роботи з даним засудженим за певний проміжок часу); визначення перспектив, намірів та планів засудженого на наступний період відбування покарання; забезпечення індивідуального підходу до засудженого шляхом застосування найбільш ефективних форм та методів впливу на особистість (курсив мій - І.Я.).

Результати оцінки ступеня виправлення кожного засудженого

виправної колонії відображаються у розділі V індивідуальної програми соціально-психологічної роботи із засудженим, а результати оцінки ступеня виправлення неповнолітнього засудженого виховної колонії відображаються у розділі VI щоденника соціально-виховної роботи із неповнолітнім засудженим.

Розділ V індивідуальної програми соціально-психологічної роботи із засудженим виправної колонії визначає п’ять основних критеріїв (показників), за якими здійснюється оцінка ступеня виправлення засуджених: дотримання вимог режиму відбування покарання; поведінка по відношенню до персоналу; поведінка по відношенню до інших засуджених; ставлення до праці; дотримання правил санітарії та гігієни. У розділі VI щоденника соціально- виховної роботи із засудженим неповнолітнім визначено сім основних критеріїв, а саме, п’ять раніше названих та два додаткових: відношення до навчання; участь в програмах диференційованого виховного впливу.

За кожним критерієм засудженому виставляється одна із трьох оцінок:

- „добре” - „4”;

- „задовільно” - „3”;

- „незадовільно” - „2”.

На основі отриманих оцінок за кожним із наведених критеріїв спочатку визначається загальна сума набраних балів, а потім середній бал. Кожний бал обґрунтовується відповідним записом у графі “Коментар”. На основі отриманого середнього балу засудженому записуються загальні зауваження ( висновок атестації у щоденнику неповнолітнього), ставиться дата, прізвище,

109 ініціали та підпис начальника відділення СПС. Для того, щоб визначитись з оцінкою за тим або іншим показником, кожний із критеріїв розбивається на декілька складових, і на основі їх виставляється оцінка.

Зокрема, “дотримання вимог режиму відбування покарання” включає такі складові: дотримання правил поведінки та розпорядку дня; дотримання правил пересування; дотримання встановленої форми одягу; участь та активність у виховних заходах; участь в роботі самодіяльних організацій та гуртках за інтересами тощо.

„Поведінка по відношенню до персоналу” включає такі складові: виконання вказівок та вимог представників адміністрації; виконання доручень представників адміністрації: культура поведінки в процесі спілкування з представниками адміністрації тощо.

„Поведінка по відношенню до інших засуджених” оцінюється за такими складовими: чи належить до малої неформальної групи (якщо так, то до якої, яка йому відводиться роль в цій групі ?); чи має друзів серед засуджених ( яка їх спрямованість ?); чи користується авторитетом та повагою серед засуджених; чи бере участь в роботі ради колективу відділення тощо.

„Відношення засудженого до праці” має такі складові: виконання норм виробітку; якість продукції, яку виготовляє; відношення до обладнання, інструменту, сировини; дотримання виробничої дисципліни та техніки безпеки; дотримання культури робочого місця; участь у трудовому змаганні; участь в раціоналізаторській та винахідницькій роботі; підвищення кваліфікації, отримання суміжних професій; допомога відстаючим тощо.

„Дотримання правил санітарії та гігієни” оцінюється за наступними складовими: дотримання правил особистої гігієни (зовнішній вигляд);

дотримання правил санітарії спального місця; дотримання правил зберігання продуктів харчування, предметів першої необхідності, книг; виконання санітарно-гігієнічних функцій чергового днювального у відділенні тощо.

„Відношення засудженого до навчання” має такі складові: якість навчання; відвідування школи; виконання домашніх завдань; дотримання

110 шкільної дисципліни; збереження підручників, зошитів; допомога відстаючим тощо.

На основі вищеназваних критеріїв можна визначити такі ступені виправлення засудженого.

1. „Засуджений стає на шлях виправлення”. Він характеризується тим, що: позитивно відноситься до роботи ; вимоги режиму і правила внутрішнього розпорядку виконує ; позитивно ставиться до виховних заходів, виконує свої обов’язки. Проте, в нього можуть бути зриви в поведінці внаслідок закоренілих негативних переконань, звичок і деяких якостей особистості, а тому потребує контролю з боку представників адміністрації.

2. „Засуджений став на шлях виправлення”. Такий засуджений характеризуються зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці та навчання. У адміністрації колонії є впевненість в тому, що при правильно організованій роботі з засудженим він зможе довести своє виправлення, перебороти негативні погляди, переконання, звички, риси характеру і без позбавлення волі.

3. „Засуджений довів своє виправлення”. Такий засуджений характеризуються: сумлінною поведінкою; сумлінним ставленням до праці та навчання; не потребує контролю за поведінкою з боку представників адміністрації. Найвищий ступінь виправлення засудженого (засуджений довів своє виправлення) передбачає такі зміни в поведінці та його особистості, які дають підстави вважати, що засуджений у разі звільнення, спроможний свідомо дотримуватись соціальних норм життя у суспільстві та не має установок на повернення до злочинної діяльності. Основними критеріями виправлення є сумлінна (зразкова) поведінка і сумлінне ставлення до праці. При оцінці ставлення до праці слід враховувати також виконання засудженим робіт по благоустрою місць позбавлення волі без оплати праці.

Якщо засудженому не можна встановити один із вищеназваних трьох ступенів виправлення, тому, що він порушує вимоги режиму, таких засуджених відносять до порушників та злісних порушників вимог режиму.

Але аналіз показує, що наведені критерії, незважаючи на їхню химерну розгалуженість не відповідають висунутим до них вимогам, зокрема: вони не можуть бути виміряні у будь-яких кількісних одиницях виміру; між названими характеристиками поведінки засудженого не завжди спостерігається достатньо стійкий та помітний зв’язок; використання їх в якості критерію оцінки не є простим; деякі з них не вирізняються узгодженістю та об'єктивністю. Так, майже у всіх установах (за невеликим виключенням), характеристики на засуджених, які подаються на розгляд складаються за одною формою (шаблоном) та не надають чіткої та концентрованої інформації про поведінку особи. До речі, зразки різноманітних фраз, які можуть застосовуватись у характеристиках, наведені у Методичних рекомендаціях по складанню характеристик на засуджених, що накладає певний штамп на оцінку виправлення конкретного засудженого.

У деяких випадках у цих документах лише констатуються обставини, що мають значення для розв’язання того чи іншого питання, без аналізу причин їх виникнення. Приміром, у характеристиці на засудженого К. адміністрація установи вказала: «позов не відшкодував». В подальшому нами було з’ясовано, що К. бажав сплатити цей платіж, не витрачав грошові кошти, що надходили на його особовий рахунок, проте утримання не було здійснене не з вини засудженого, а виключно на тій підставі, що виконавчий лист до колонії не надійшов. Індивідуальні програми, що повинні максимально відображати процес виправлення, ведуться формально. Переважна більшість умовно кажучи «виховних» заходів зводиться до однієї-двох бесід на рік. Рекомендації психолога установи, що мають практично визначальне значення для оцінки ступеня виправлення особи через психологічний підхід до цього інституту, закріплений у ст. 6 КВК України, зазвичай представляють собою стислу характеристику темпераменту особи, роздруковану на комп’ютері та долучену до програми. Навіть у тих випадках, коли психолог все ж таки надає ті чи інші пропозиції, вони, як правило, жодним чином не враховуються у практиці роботи з засудженим (принаймні, це ніяк не відображається в програмі).

У результаті адміністрація установ виконання покарань, представляючи особу до застосування тієї чи іншої заохочувальної норми, не може чітко визначити підстави та обґрунтувати доведення засудженим відповідного ступеня виправлення, внаслідок чого трапляються випадки або застосування умовно-дострокового звільнення осіб, які не довели свого виправлення, або навпаки, відмова особам, які таке виправлення в цілому довели, проте не звільняються через помилки представників адміністрації установи та нездатність підготовки необхідних документів потрібної якості (що ще гірше). Водночас, незадовільний стан роботи з документами створює перешкоди для об’єктивного розгляду справ засуджених в судах та інколи призводить до прийняття необґрунтованих та незаконних судових рішень, які скасовуються судами вищих інстанцій.

У таких умовах особливого значення набуває судова практика, покликана встановити певні орієнтири для практичної діяльності, зокрема, щодо здійснення оцінки виправлення засуджених. Безперечно, можна стверджувати, що в Україні не існує судового прецеденту як джерела права (за винятком рішень Європейського Суду з прав людини), а отже вплив судової практики на діяльність органів і установ виконання не слід називати визначальним. Однак відомо, що результат розв'язання судом того чи іншого питання завжди відбивається на правозастосувані, оскільки мимоволі скеровує діяльність відповідних органів і посадових осіб. У правовій літературі судову практику зазвичай відносять до допоміжного джерела права, оскільки об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому сприяють: а) недосконалість

законодавства (суперечності і прогалини в ньому); б) піднесення «третьої влади» - судової, що дозволила суддям розробляти принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані правоположення судової практики. Вони в основному е результатом діяльності суддів касаційних судів як вищих судових інстанцій. Підтвердження чи скасування касаційним судом судових рішень, особливо прийнятих на

113 основі аналогії або загальних принципів, може сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як фактичний прецедент. Норми - правоположення судової практики повинні враховуватися всіма юристами, що застосовують право, з цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках. Фахівці звертають увагу, що, використовуючи казуїстичний підхід, судді нерідко виступають «заступниками» законодавця, особливо тоді, коли законодавець широко сформулював норми права і тим самим відкрив простір для розширювального тлумачення і творчості [213].

У той же час судова практика в питаннях оцінки ступеня виправлення засуджених та застосування до них заохочувальних норм є доволі неоднозначною, вирішуючи по-різному схожі (практично тотожні) питання. Такий висновок напрошується за результатами аналізу рішень судових органів різного рівня, в яких, зокрема, робиться висновок про відмову у застосуванні умовно-дострокового звільнення з огляду на відсутність доказів виправлення особи з таких підстав^[5]:

1. Факти притягнення засудженого до дисциплінарної відповідальності в період відбування покарання, навіть за умови їх погашення або зняття у встановленому законом порядку: «наявність у засудженого О. 4 стягнень за порушення режиму утримання, які отриманні в період відбування покарання, не зважаючи на їх погашення, свідчать про неможливість задоволення подання...» [200]. Така практика не відповідає чинному законодавству, оскільки у п. 14 ст. 134 КВК України чітко та недвозначно зазначено: «Якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення». Доволі часто не береться до уваги й те, що чинним КВК України, на відміну від раніше діючого ВТК, встановлено скорочений термін для погашення дисциплінарних стягнень - 6 місяців проти 1 року.

114 Видається, що при оцінці ступеня виправлення засуджених необхідно приймати до уваги й те, що адміністрація установ виконання покарань фактично зобов’язана застосовувати до засуджених заходи виховного впливу, до числа яких відносяться й заходи стягнення - стимули поведінки, що носять негативний характер (курсив мій - І.Я.). Крім того, наявність стягнень не є однозначним доказом того, що особа не стала чи не довела своє виправлення, бо на поведінку засудженого впливає ціла купа різних чинників, переважна більшість яких взагалі не залежить від волі такої особи. Безумовно, дані про притягнення засудженого в минулому до дисциплінарної відповідальності повинні братися до уваги, проте лише з метою підтвердження висновку про наявність динаміки у поведінці засудженого (курсив мій - І.Я.). Виходячи з цієї посилки не можна стверджувати, що заохочувальні норми мають застосовуватись лише до тих осіб, які жодного разу не притягувались до дисциплінарної відповідальності, оскільки подібний висновок невиправдано обмежує законні інтереси осіб, які відбувають кримінальні покарання.

2. Незалучення засудженого до праці та невиплата ним позову. Приклад: ««...За час відбування покарання засуджений цивільний позов в сумі 20000грн. не відшкодував...» [137]. «... Засуджений на добровільних засадах працює

робітником по благоустрою об'єктів комунально-побутового призначення, сумлінно ставиться до виконання своїх обов'язків.(...) Заслухавши представника установи, думку прокурора, засудженого, оглянувши матеріали подання та особової справи, суд вважає, що подання задоволенню не підлягає, виходячи зі слідуючого: засуджений має позов в сумі 43 187 грн. 98 коп....» [138].

Дійсно, чинне законодавство говорить про те, що засуджений має довести своє виправлення чесним ставлення до праці. Ця формула закону іноді суттєво викривлюється, зокрема, у випадках, коли таке відношення до праці розуміється як систематичне виконання та перевиконання норм виробітку. Безперечно, праця особи може оцінюватись за її кількісними та якісними показниками. Проте не завжди засуджений може виконати встановлені для

115 нього норми з об’єктивним та не залежних від його волі причин: фізичний стан, кваліфікація, трудові навички, погана забезпеченість приладдям, сировиною та навіть й самим обсягом роботи. Тому найважливішого значення при оцінці ставлення до праці набуває не просте виконання чи невиконання встановлених норм, а причини цього. До речі, у ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплено, що підприємства в колоніях створюються не з метою отримання прибутку, а виключно для «забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці».

Як показало дослідження матеріалів справи за першим з названих нами випадків судової відмови, засуджений провів в місцях позбавлення волі чотири роки, а його середній заробіток складав близько 300 грн. на місяць, оскільки в установі була відсутня робота. За таких умов він ніяк не мав можливості сплатити повністю позов. Практика доводить, що далеко не завжди невиконання норм виробітку свідчить про небажання засуджених працювати. З іншого боку, рекордні показники результатів праці також не доводять однозначно дійсно сумлінне ставлення до неї. У ситуації, коли роботою забезпечено близько третини всіх засуджених, під добросовісним ставлення до праці необхідно розуміти й згоду таких осіб на виконання неоплачуваних робіт з благоустрою, самостійну творчу діяльність, виробництво предметів народного вжитку тощо. Відвідування занять з професійного чи загальноосвітнього навчання та задовільна успішність з наявних дисциплін також може служити доказом добросовісного ставлення до праці.

Праця повинна сприяти не лише зміні основної спрямованості особистості, а й надавати засудженому можливість забезпечувати себе на волі. Звідси процес праці повинен зацікавлювати особу, ставити перед нею певні завдання, примушувати працювати не тільки фізично, а й розумово. Праця не повинна притупляти своєю важкістю та безцільністю. Обмеженість видів праці в установах виконання покарань з огляду на економічно несприятливі чинники не дозволяє вести мову про можливість створення реальних умов для розвитку

116 особистості та, тим більше, зацікавлювати засудженого. Переважно вони завантажуються тяжкою монотонною фізичною працею, значно нижчою за рівень їх кваліфікації на волі. Тому при оцінці такого показника, як ставлення засудженого до праці потрібно враховувати весь спектр трудової зайнятості в колонії, мотиви відмови від роботи (або неналежного її виконання), а також трудову біографію особи, її професійну кваліфікацію та стабільність перебування в тій чи іншій установі. Натомість навіть серед високоопосадовців поширеною є думка, що несплата позову у будь-якому разі є перешкодою для застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким: «...надання людині, яка перебуває у місцях позбавлення волі, можливості заробити, не просто гуманно, але й дуже важливо. “По-перше, багатьом людям за рішенням суду необхідно виплатити заподіяний збиток, а якщо людина не здатна зробити це, то вона не має права на умовно-дострокове звільнення, - підкреслив Михайло Добкін...» [107]. А це, як видається, відображає загальні тенденції в державі.

У ході нашого дослідження було встановлено, що близько 40% засуджених не сплачують позов з незалежних від них причин, але саме останні й не впливають на прийняття рішення щодо їх умовно-дострокового звільнення або заміни.

3. Факт звільнення в минулому умовно-достроково та вчинення злочину в період невідбутої частини строку покарання. Приклад: «Наведене свідчить, що засуджений своє виправлення не довів, раніше один раз судимий, скоїв тяжкий злочин, кінець строку відбування покарання настає у 2011 році, раніше звільнявся умовно-достроково, тому не має підстав для його умовно- дострокового звільнення від невідбутої частини покарання...» [134]. За своєю суттю умовно-дострокове звільнення від відбування покарання - це вияв гуманізму з боку держави, це шанс, який повинен мати можливість отримати кожен засуджений. І той факт, що раніше особа не виправдала сподівання та не виконала узяті обов’язки не може залишатися без уваги, оскільки рецидив (та суспільна небезпечність) серед таких осіб значно вища. Тобто, найбільш

117 небезпечними з точки зору можливого ризику є особи, які вчинили новий злочин в період невідбутої частини строку покарання за попереднім вироком. Однак сам по собі цей фактор не може визначати прийняте рішення, оскільки неможливо достовірно стверджувати, що новим наданим шансом засуджений не скористається.

4. Відсутність довідок про місце роботи та проживання після звільнення. Як показує аналіз особових справ засуджених, матеріали на них взагалі не подають на розгляд комісії установи, а, тим більше до суду, без наявності зазначених довідок. За своєю суттю ці документи переважно носять чисто формальний характер, оскільки зрозуміло, що роботодавець не може гарантувати працевлаштування людину, яку він навіть не бачив. Наявність таких довідок свідчить про існування підтримки засуджених з боку рідних або інших осіб, що, безумовно, доводить можливість спрощення процесу його подальшої адаптації в суспільство. Разом із тим, необхідно відзначити, що відсутність названих документів, як прямо зазначено у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року № 2 «Про умовно- дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким», не може служити підставою для відмови в застосуванні заохочувальних норм. Тим не менше, на практиці адміністрація колоній невиправдано зводить наявність цих довідок до однієї з обов’язкових умов звільнення чи заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

5. Попередній висновок адміністрації колонії про те, що засуджений не став на шлях виправлення. У теперішній час немає жодного нормативного документу, який би містив положення, що умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким є можливими тільки за умовою фіксування спочатку того, що така особа стає, потім поетапно - стала та довела своє виправлення. Тобто, попередні висновки адміністрації відносно того, чи стає засуджений на шлях виправлення або не стає не можуть служити єдиною підставою для визнання особи такою, що однозначно не довела своє

118 виправлення в подальшому за умови наявності після цього додаткових позитивних змін в її особистості та поведінці (курсив мій - І.Я.).

Адміністрація установ виконання покарань - це адміністративний механізм, тому їх дії інколи, м’яко кажучи, не завжди логічні, оскільки базуються на командних настановах, інколи взагалі позбавлених сенсу. В окремих випадках попередні відмови та висновки щодо недоведеності того чи іншого ступеня виправлення зроблені формально, без достатніх для цього підстав. Приміром, перевірками було виявлено декілька випадків, коли на момент розгляду питання стосовно застосування заохочувальної норми ст. 82 КК України стягнення у засудженого не були погашені, оскільки не минув передбачений законом строк. В подальшому (через декілька місяців) особа не тільки не допустила нових порушень, а й отримала заохочення за сумлінну поведінку чи ставлення до праці. Саме у цьому і полягають позитивні зміни в особистості, що вже дає підстави для твердження, що засуджений не тільки став на шлях виправлення (про це свідчить відсутність нових порушень), а й довів його (отримані заохочення).

Наведеним не вичерпуються підстави для визнання особи такою, що не довела свого виправлення за висновками судів.

Пленум Верховного Суду України звертає увагу на те, що при розгляді питань умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш яким покарання необхідно ретельно встановлювати відношення засудженого до вчиненого злочину, праці та навчання, дотримання режиму відбування покарання, участі у самодіяльних організаціях, а також його наміри на майбутнє та потребу у забезпеченні житлом. Пояснення самого засудженого, адміністрації та інших осіб, а також думка прокурора повинні бути обов’язково відображені у протоколі судового засідання. Говорячи про поведінку засудженого, про юридичну оцінку його виправлення, не варто забувати про те, що ця сама поведінка, дійсно, витікає з відносин, проте не зводиться до них. У поведінці особи знаходять відбиття типологічні особливості людини, емоційно-вольові та інтелектуальні особливості, звички та

119 манера поведінки, що склалися на протязі тривалого часу. Іншими словами, при оцінці особистості та, зокрема, при оцінці ступеня виправлення засудженого завжди повинні бути враховані індивідуальні психологічні особливості, які, нехай й у різному ступені, але відображаються на його поведінці.

Отож, об'єтивно оцінити ступінь виправленння особи, а, тим більше, чітко визначити критерії такої оцінки неможливо. Поряд із цим, з урахуванням карального спрямування як адміністрації органів і установ виконання покарнаь, так і судової гілки влади, пропонуємо запровадити практику доведення не ступеня виправлення засудженого, а обставин, які свідчать про його залишення небезпечним для суспільства з покладанням обов'язку такого доведення на адміністрацію колонії, а визначення доцільності застосування заохочувальних інститутів на судові органи.

2.4.