Загальна характеристика механізму оцінки виправлення засуджених при їх представленні до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням

При дослідженні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, доцільно детальніше зупинитися на розгляді підстав та умов для їх застосування, оскільки саме вони повинні орієнтувати адміністрацію установ виконання покарань на прийняття того чи іншого рішення стосовно доцільності направлення подання до суду або відмови в цьому.

Ряд вчених у галузі кримінального права фактично ототожнюють поняття «підстави» та «умови» застосування розглядуваних інститутів [25, 45]. Існує позиція, що доведення виправлення, а відносно заміни невідбутої частини покарання - доведення, що особа «стала на шлях виправлення», виступають матеріальними підставами, а фактичне відбуття встановленого законом строку покарання - формальною [90]. Такої позиції дотримується і В.П. Герасименко зазначаючи, що першою і головною підставою застосування заміни покарання, що здійснюється більш м’яким, є становлення особи на шлях виправлення, тобто така поведінка особи під час виконання покарання, яка дає можливість суду зробити висновок про доцільність заміни і застосування до нього більш м’якого виду покарання [25]. Аналогічну думку має й О.С. Міхлін: аргументуючи свою позицію, він вказує, що формальна підстава в значній мірі підпорядкована матеріальній [104]. У свою чергу М.Ф. Карамаш, зазначає, що підстави застосування заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням не може бути ні головними ні другорядними. На його думку вони являються єдиними і полягають у наявності одночасно і виправлення засудженого і фактичного відбуття ним встановленої частини покарання [61, 89-91]. Позиція інших авторів з цього приводу полягала у тому, що підставою невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням є - виправлення засудженого, а фактичне ж відбування ним встановленої у законі

83 частини покарання розглядається, як умова або правова гарантія застосування вказаного кримінально-правового заходу [165].

І.Д. Перлов стверджував, що законодавство встановлює умови і підстави дострокового звільнення. Умовою на його думку є фактичне відбуття засудженим вказаної в законі мінімальної частини строку покарання, а підставою - доведеність його виправлення, позитивною поведінкою і сумлінним відношенням до праці (навчання) [128]. С.М. Сабанін, вважав, що обставинами, які дають привід для заміни покарання більш м’яким є незначний ступінь суспільної небезпеки особистості винного. Висновок про те, що правопорушник представляє незначну суспільну небезпеку, випливає із аналізу умов і вказаної вище заміни, тобто всіх перерахованих у відповідній статті КК обставин (строк, поведінка). При цьому лише сукупність всіх необхідних умов дозволяє вирішити питання, є підстави для застосування заміни покарання більш м’яким або не має [153].

Деякі автори наполягають, що відбуття засудженим необхідної частини строку покарання створює лише передумови для заміни покарання більш м’яким. А сам факт заміни можливий лише у тому випадку, якщо особа довела своє виправлення позитивною поведінкою і сумлінним відношенням до праці (і навчання). Тобто фактичне відбуття встановленого строку покарання створює лише передумову, дає лише привід для постановки питання про заміну покарання більш м’яким такій особі [121]. Цікавою видається позиція О.Л. Цветіновича, який вважав, що розбіжності у визначенні таких термінів містяться не скільки в сфері термінології, скільки в суті питання [217]. Визнавши відбуття засудженим встановленої частини покарання і доведення виправлення (а відносно заміни - критерій «став на шлях виправлення»), двома обставинами застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, ставить ці два фактори в рівне становище по їх значимості. При цьому констатувати відбуття частини покарання не викликає жодних труднощів, тоді як констатація факту - «став на шлях виправлення» або «довів виправлення» викликає відчутні труднощі.

Як бачимо, незважаючи на певні розбіжності у тлумаченні понять, названі вище вчені сходяться у думці, що підставами застосування досліджуваних заохочувальних інститутів є відбуття частини строку покарання та доведення певного ступеня виправлення.

Аналіз наукових публікацій, присвячених проблемам виправлення засуджених дозволяє стверджувати, що питання про правову природу та сутність такого явища, як «виправлення» було та й дотепер є предметом широкої дискусії як вітчизняних, так і закордонних фахівців. Приміром, ще у минулому сторіччі Й.С. Ной відзначав, що виправлення злочинців - це проблема вивчення різноманітних наук про людину. При цьому під моральним виправленням злочинця він пропонував розуміти таку переробку особистості засудженого, за якої нового злочину він не вчинить не із страху перед покаранням, а тому, що це перебувало б у суперечці з його новими поглядами і переконаннями, тому, що у ньому народився зовсім інший страх - страх совісті, страх перед злочином, відраза до нього [117, с. 114]. Виходячи саме з такого розуміння виправлення, Й.С. Ной розмежовував виправлення на юридичне та моральне. При цьому під юридичним виправленням Й.С. Ной розумів не вчинення засудженим в певний строк нового злочину [116, с. 44].

За визначенням Ф.Р.Сундурова, вчення про виправлення правопорушників походить від особливостей свідомості людини, здатної змінюватись залежно від оточуючих умов та специфіки його особистості [174, с. 168]. В уявленні М.О. Єфимова, виправлення ув’язненого означає викорінення у його характері елементів хибного ставлення до суспільства, колективу, праці, сім’ї, що проявляються в паразитичних прагненнях, користолюбстві, егоїзмі, неповазі до правил співжиття, пияцтві тощо [47, с. 114]. М.О. Стручков під виправленням засудженого він пропонував розуміти сам процес впливу на особу, яка відбуває покарання. Метою такого впливу вчений вбачав виховання із злочинця корисного члена суспільства і у будь- якому разі не допустити вчинення ним нового злочину, а також втримання

85 інших осіб від вчинення злочинів [112, с. 28-30]. А.А. Піонтковський виправлення засудженого розумів як переробку свідомості людини, її світосприйняття, звичок і навичок, в яких виражені риси, що знаходяться в явній суперечці з основами соціалістичної моралі: грубий егоїзм, ледарство, бажання поживитися за рахунок соціалістичної власності або індивідуальної власності інших громадян, моральна розбещеність і т.

О.Л.Ременсон, говорячи про виправлення засудженого, відмічав, що це не просто знешкодження його, а перетворення його у корисного члена суспільства, здатного до чесного трудового життя [147, 18-19]. Схоже

розуміння даного поняття у А.Ф.Сизого та О.І.Васильєва, які розуміють під ним процес усунення у правопорушника антисоціальних навичок, залучення його до позитивної діяльності, прищеплення позитивних якостей [160, с. 9]. В.І. Василенко під виправленням засудженого пропонував розуміти такі зміни особи злочинця, які роблять його безпечною для суспільства людиною, виключаючи можливість вчинення ним нового злочину. Така задача, як вбачалося В.І. Василенко, може бути досягнута завдяки усунення тих негативних звичок і навичок, які призвели засудженого до вчинення злочину, а також через прищеплення засудженому поваги до законів, правопорядку, і правил співжиття [195, с. 68]. Б.С.Утевський та В.Ф.Пирожков включали до даного поняття подолання, усунення окремих дефектів у свідомості людини, які привели її до вчинення злочину. На думку цих вчених виправлення - це не повна або глибока переробка свідомості засудженого, а часткова її поправка, часткова зміна та розвиток окремих якостей особистості [59, с. 36-37]. І.А. Тарханов виходив із традиційного розуміння виправлення як усвідомлення засудженим порочності злочинної поведінки і закріплення у його свідомості якісно іншого ставлення до соціальних цінностей. На його думку, такі зміни у особистості виключають можливість вчинення засудженим нового злочину [178, с. 148]. Г.Ф. Хохряков під виправленням засудженого пропонує розуміти усунення недоліків, вад, що сприяють вчиненню злочинів [214, с. 196]. Як справедливо робить висновок В.А.Бадира, неважко помітити, що погляд на

86 виправлення злочинця як на зміни в його моральнісній сфері більшістю вченими розумівся у значно ширшому контексті, ніж власне моральнісна сфера суспільства та індивіда, він охоплював не лише моральнісні цінності людини, а в певній мірі і внутрішній світ: світосприйняття, духовну основу життя, ставлення до оточуючих як до рівних у ціннісному розумінні суб’єктів [6, с.

З початку 90-х рр. XX ст. намітилася ще більш інтенсивна тенденція схиляння вчених до розуміння виправлення засудженого у тому сенсі, як воно виділялося у концепції юридичного виправлення. Критерієм виправлення засудженого вбачалося досягнення такого стану, коли засуджений перестає бути рецидивонебезпечним [8, с. 134, 74, с. 306, 91, с. 20, 114, с. 365, 129, с. 7, 190, с. 262, ], тобто, фактично виправлення пропонувалося визначати з огляду на небезпеку, що становить даний засуджений для суспільства. Проте названі вчені майже одностайні у думці, що з’ясування факту досягнення такої мети є можливим лише в умовах волі протягом невизначеного часу, а позбавлення волі обмежене строком, визначеним вироком суду.

Разом із тим, рецидивонебезпечність особи залежить не лише від впливу або змін її особистості в період відбування покарання у виді позбавлення волі. Грунтовне дослідження, проведене В.С.Батиргареєвою, показало, що не існує якоїсь єдиної причини злочинного рецидивізму. З позиції системного підходу до проблеми детермінації рецидивної злочинності підтверджено, що чинники рецидивізму представлені: 1) загальними детермінантами, які породжують злочинність узагалі незалежно від її конкретного різновиду й „черговості” злочинного діяння в „кар’єрі” рецидивіста; 2) специфічними за своєю природою детермінантами, що призводять до існування й відтворення саме такої злочинності [11, с. 508-509]. Оскільки офіційної статистики щодо вчинення нових злочинів особами, які звільнились умовно -достроково, або щодо яких застосовано заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, не ведеться, такі розрізнені дослідження є чи не єдиним джерелом інформації про причини такої поведінки. Проте вони свідчать, що лише змінами в особистості

87 засудженого в період відбування покарання досягти фактичного виправлення та усунути ризик вчинення особою повторного злочину не можливо. Більше того, відношення до вчинення злочину при знаходженні на свободі залежить від багатьох факторів, не пов'язаних з процесом виконання-відбування покарання.

Говорячи про поведінку засудженого, про юридичну оцінку його виправлення, не слід забувати тієї обставини, що поведінка особистості витікає з її відносин, але не зводиться до них. На поведінці відбиваються типологічні особливості людини, емоційно-вольові та інтелектуальні особливості, звички та манера поведінки, що склалась під впливом різних факторів протягом тривалого часу. Інакше кажучи, при оцінці особистості та, зокрема, при оцінці факту виправлення засудженого завжди мають бути враховані індивідуальні психологічні особливості, що відбиваються у більшому чи меншому ступені на його поведінці.

На неможливість чіткого визначення виправлення, а значить, його критеріїв або ознак, вказують й положення КВК України, який нині є єдиним законодавчим актом, який хоча б приблизно наводить тлумачення цього поняття. Під виправленням засудженого у ст. 6 цього закону розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Термін процес (від лат. ргосеззнз - просування) означає рух уперед, послідовну зміну станів,

88 стадій розвитку; сукупність послідовних дій з метою досягнення якогось результату. Як справедливо зазначає А.Х. Степанюк, те, що даний процес відбувається в особистості, вказує на те, що виправлення представляє собою, перш за все психологічну категорію, тобто такий процес, який далеко не завжди можна побачити під час однієї зустрічі чи розмови, тому висновок психолога з цих питань повинен мати одне з ключових значень (курсив мій - І.Я.). Водночас психологи знайомі з багатьма концепціями становлення особистості, і звикли до того, що позитивні зміни в особистості полягають лише в деякому покращанні, коли недоліки все рівно лишаються. Майже ніхто не прагне психологічними засобами переробити людину в ідеал, в досконалість [13, 73]. Головне у визначенні поведінки сумлінною є фіксування процесу позитивних змін [83, с. 21, 194, с. 67].

Необхідно відзначити, що й кримінально-виконавче законодавство, визначаючи виправлення як процес, а не як результат, таким чином орієнтує персонал ДКВС України на необхідність роботи у напрямку виправлення, а не на безумовне його досягнення. Виправлення у значенні, що надається у КВК України, полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватись положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону [191, с. 365]. Отож, адміністрація установ виконання покарань повинна забезпечити не безумовне досягнення виправлення як абсолютної категорії, а створити умови для того, щоб засуджений показав наявність процесу позитивних змін. Саме тому доволі часто застосовувана на різних рівнях фраза з постанови Пленуму Верховного Суду України (яке вже не діє в теперішній час), що «поведінка засудженого оцінюється за весь період відбування покарання» є абсолютно правильною, бо лише так можна побачити позитивні зміни у поведінці (слід звернути увагу на відсутність подібного положення у чинній постанові Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування

89 покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким»). Проте тлумачиться наведене формулювання не завжди вірно. Приміром, у ряді характеристик, що були вивчені нами у ході дослідження, відмова у застосуванні заохочувальної норми обґрунтовувалась таким чином: «Сумлінна поведінка і ставлення до праці повинні підтверджуватися в процесі всього відбування покарання, а не в його кінці» (курсив мій - І.Я.). Але оскільки виправлення, як уже зазначалось, - це процес, то він повинен мати початок (можливо й негативний) та кінець (який і має характеризуватися позитивними моментами). Крім того, фахівцями у галузі педагогіки й психології доведено існування певних (тотожних практично для всіх засуджених) етапів зміни поведінки, які не тільки не виключають, а, навпаки, підтверджують негативну спрямованість більшості засуджених при пристосуванні до життя в умовах позбавлення волі (що відбувається на початку строку покарання). Більше того, психологи та соціальні педагоги визнають, що оскільки метою їх діяльності є досягнення змін у соціальній ситуації клієнта, то вони (зміни) виступають не лише як ціль, бажаний результат, але і як критерій успішності втручання. Тобто наявність чи відсутність змін є індикатором дієвості фахівців із соціальної роботи і рівня наснаження та вмотивованості клієнтів [73]. Із цього витікає, що відсутність змін в особистості засудженого може бути зумовлена не відсутністю бажання до виправлення, а виключно неефективною діяльністю персоналу установ виконання покарань. Отож, належна фахова підготовка та здатність виконання покладених завдань персоналом установ виконання покарань також виступає одним з ключових чинників змін в особистості.

У результаті можемо припустити, що процес виправлення буде більш досконалим в тих установах, де працює більш освічений персонал. У цьому разі законодавець має запровадити різні підходи до оцінки виправлення засуджених в різних місцях позбавлення волі, оскільки особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення й попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України). Натомість, як ми вже раніше зауважували, суд виходить з рівності умов та інших обставин

90 відбування покарання в усіх колоніях, оскільки у іншому разі це потребувало б окремої регламентації і входило б до змісту покарання [234, с. 150]. Іншими словами: суд був би повинен призначати не тільки вид та міру покарання, а й умови та порядок його відбування, тобто покарання, необхідне і достатнє для виправлення особи та попередження з її боку вчинення нових злочинів при визначених умовах його відбування, що створюються персоналом з відповідним рівнем кваліфікації.

У зв'язку з наведеним виникає питання: «Чи здатний працівник установи виконання покарань визнати, що виправлення засудженого не відбулося через його низьку професійність або помилки в діяльності?». У ході нашого дослідження, ми запропонували персоналу зазначити, який з факторів, на їх думку, є визначальним для виправлення засуджених? Відповіді розподілились таким чином: бажання засудженого - 19%; зв'язки з родиною - 16%; заходи стягнення - 13%; завантаження працею - 9%; колектив засуджених - 9%; оточення особи на волі - 8%; заохочення - 7%; тяжкість злочину - 6%; освіта - 5%; діяльність громадських організацій - 5%; не змогли визначити - 3%. Проте жоден (!) з працівників не назвав власну позитивну соціально- виховну діяльність серед факторів, які впливають на цей процес.

У підсумку можемо стверджувати, що надати об'єктивну оцінку змінам в особистості або причинам їх відсутності представник адміністрації, який власне й реалізовує заходи щодо виправлення засудженого, у жодному разі об'єктивно не може. Тому здійснювати оцінку наявності або відсутності процесу виправлення доцільно окремим органом, який є незалежним від адміністрації установи виконання покарань та володіє спеціальними знаннями або має можливість залучати для цього потрібних спеціалістів. Як видається, таким органом в сучасних умовах є суд. Проте практика подання до суду лише матеріалів на тих засуджених, які на думку адміністрації колонії стали на шлях виправлення або довели його, позбавляє процес оцінки змін у поведінці об'єктивної складової. Усе це може призвести до вкрай негативних наслідків. Приміром, як вірно вказує М.В.Романов, психологи, які працюють

91 у кримінально-виконавчих установах, повинні відстежувати всі зміни, що відбуваються в особистості засудженого, та своєчасно реагувати на них. Це важливо тому, що зміни можуть бути як позитивними, так і негативними, і їх необхідно прогнозувати і реагувати на них адекватними та своєчасними засобами. Крім того, якщо своєчасно не відреагувати на позитивні зміни в особистості засудженого та не дати йому можливість відчути, що зміни його особистості помічені і відзначені, це може призвести до того, що засудженого «перетримають». У нього з’явиться відчуття

безперспективності відбування покарання: змінюйся чи не змінюйся - відбудеш весь строк [152].

Про певну викривленість в оцінці змін у поведінці засуджених свідчать й дослідження попередніх років. Так, згідно з характеристиками, що видаються працівниками УВП особам, які звільняються з колоній, довели своє виправлення - 15,3%, стали на шлях виправлення - 24, 5%, злісно порушували режим — 5,7%. Водночас прогнозування начальників загонів про можливу вірогідність рецидиву (кримінологічний прогноз) був такий: 1) повна впевненість у тому, що злочини не вчинять — 23,2%; 2) за відсутності особливо сильного впливу негативного середовища злочини не вчинять — 34,6%; 3) злочини не вчинять, відсутня — 30%; 4) не відмовилися від злочинного наміру, рецидив залежить від умов — 5,6%. Під час аналізу наведених даних виявилась доволі цікава суперечність стосовно значної кількості засуджених: рецидив злочинів не очікується, а засуджені в процесі відбування покарання виявили себе особами, які не виправилися. Певна річ, висновки про виправлення або невиправлення начальники відділень обгрунтовували насамперед, виходячи з виконання засудженими вимог правил режиму та їх показників. Останні, у кінцевому підсумку, зводяться до рівня адаптації засуджених до умов життя в УВП [85].

Враховуючи, що на адміністрацію колонії покладається обов'язок лише створити умови для процесу виправлення засуджених, а не забезпечити досягнення такого результату, лише суд може надати об'єктивну оцінку як діям

92 адміністрації колонії, так і наявності або відсутності змін в їх особистості. Призначаючи покарання, суд виходить з вивчення всіх обставин вчинення злочину й особистості злочинця. При цьому враховуються категорія й вид злочину, його стадії, наявність рецидиву, обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання, а також відомості, що характеризують особу: вік, стать, наявність дітей, соціальний стан тощо, при цьому кожній підставі при цьому відповідають певні параметри покарання. З урахуванням сукупності підстав і параметрів покарання суд визначає вид покарання та його розмір, завдяки чому забезпечується оптимальна відповідність покарання характеру, тяжкості злочину, обставинам його вчинення й особи винного. Іншими словами, забезпечується відповідність обсягу кари ступеню суспільної небезпеки злочину й особі винного. Фактично при винесенні вироку та призначенні покарання, суд встановлює нижню (початкову) межу процесу виправлення, відправну точку, з якої цей процес має починатися. Тому саме суду й має бути надано право визначати прогрес або регрес цього процесу.

Також слід мати на увазі, що далеко не всі засуджені взагалі потребують виправлення. Приміром, вважається, що зайвим буде ставити мету змінити внутрішні інтенції щодо ідейних (як правило, політичні злочини) злочинців, оскільки їхнє виправлення у цьому розумінні було б для них зрадою ідеалів [88, с. 11-112]. Серед вітчизняних фахівців також існує думка, що деякі категорії засуджених не потребують виправлення взагалі. До них відносять так званих “випадкових злочинців”, тобто осіб, які вчинили злочин уперше внаслідок випадкового збігу обставин, усупереч із загальною позитивною характеристикою всієї їх попередньої поведінки. Для них злочин - це не домінуюча лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості й середовища, а скоріше прикрий (хоча й винний) епізод у їх житті [53, с. 65, 84, с. 76]. Багато таких засуджених з перших днів перебування у виправних установах ведуть себе бездоганно, сумлінно ставляться до праці. Уже при надходженні до установи за ступенем своєї соціально-педагогічної занедбаності вони не потребують виправлення [105, с. 46]. Цю думку майже

93 цілком підтримував і М.О.Стручков, який зазначав, що бувають випадки, коли людина, яка вчинила злочин, не потребує виправлення (найчастіше це буває, коли злочин вчинено з необережності або навіть умисно, але при певному збігу обставин, наприклад, у стані афекту, викликаного насильством або тяжкою образою з боку потерпілого), однак залишити її безкарною теж не можна [171, с. 45]. Але в сучасних умовах від таких категорій засуджених також вимагають позитивних змін, оскільки в іншому разі до них не будуть застосовані розглядувані у цій роботі заохочувальні інститути.

Подібні обставини зазвичай також враховуються судом, але не знаходять свого відображення у вироку, з яким в подальшому й працює персонал установ виконання покарань. Саме до суду, на нашу думку, й звернута норма ст. 81, 82 КК України, яка передбачає, що особи, які відбули певну частину строку та стали на шлях виправлення або довели його можуть бути звільнені умовно-достроково або щодо них може бути замінена невідбута частини покарання більш м'яким покаранням.

Слід підтримати думку М.В. Романова, що законодавець розуміє виправлення не тільки як суто правову категорію. Це пояснюється тим, що у визначенні поняття «виправлення» наявні такі елементи: позитивні зміни, які повинні відбутися в особистості засудженого; готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Зазначені елементи не можуть бути регламентовані нормативними актами, тому законодавець лише вказує на певні критерії, що можуть дати змогу визначити, чи відбувається цей процес змін або ж ні. Ці елементи перевіряються і мають цінність саме в соціальній та психологічній площинах [152]. Також важливою умовою правильності висновку про виправлення засудженого є правильність оцінки доказів, які свідчать про виправлення особи. При оцінці всіх доказів виправлення засуджених слід враховувати їх специфічну особливість: всі вони за характером є непрямими доказами, тобто фактами, що лише побічно свідчать про виправлення особи. Жодний із доказів само по собі не може служити підставою для висновку про виправлення засудженого, у той час як на практиці

94 їм доволі часто надається значення прямих доказів, які нібито безпосередньо встановлюють факт виправлення особи і це породжує серйозні помилки. При практичному вирішенні питань про виправлення засуджених необхідно обов’язково застосовувати такі положення теорії доказування, як принципи сукупності й причинного взаємозв’язку побічних доказів, критичного аналізу доказів, перевірки їх шляхом зіставлення, суворої об'єктивності у оцінці тощо. І саме суд може об'єктивно оцінити наявність процесу виправлення, порівнявши теперішнє положення з тим, яке існувало на момент винесення вироку, а також оцінивши ефективність діяльності адміністрації.

При цьому підставою застосування заохочувальних інститутів мають бути обставини, що піддаються чіткому вимірюванню - зокрема, відбуття певної частини строку покарання, а умовою - існування процесу позитивних змін в особистості засудженого або відсутність потреби в таких змінах з одночасним визнанням таким, що відповідає вимогам закону, порядку виконання персоналом покладених обов'язків по створенню умов для виправлення засуджених. Що ж стосується адміністрації установи виконання покарань, то вона не повинна здійснювати таку оцінку через особисту зацікавленість та участь у цьому процесі.

2.3.