Співвідношення інститутів умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням з елементами правового статусу засуджених

У попередньому розділі ми згадували про проблему визначення місця умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням в системі прав і законних інтересів засуджених.

У теорії кримінально-виконавчого права до змісту правового статусу засуджених відносять їх права та обов'язки [80, 154, с. 20, 172, с. 23]. Деякі вчені, з думкою яких ми цілком погоджуємось, до змісту правового статусу засуджених, включають, крім прав та обов'язків, також їх законні інтереси [100, с. 7, 111, с. 24, 157, с. 9-16]. І права, і законні інтереси зазвичай розглядаються як можлива модель поведінки засудженого, міра його свободи в суспільних відносинах, а отже, і міра несвободи (зобов’язань) як стосовно суспільства й держави в цілому, так і кожної людини зокрема [33, с. 76]. Головна відмінність між поняттями «право» і «законний інтерес» на думку більшості фахівців

71 полягає в можливостях вимагати дії від іншої сторони, а також у ступені зобов’язань останньої їх вчинити.

Науковці по-різному визначають поняття суб'єктивних прав. П. Рабінович розуміє під ними «певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей» [144, с.

Ще у 1898 році Н.М. Коркунов писав, що право індивіда неодмінно передбачає відповідний обов'язок; якщо немає обов'язку, буде простий дозвіл. На думку цього вченого, надаючи суб'єктивне право, юридична норма надає особі нову силу, збільшує її могутність по реалізації своїх інтересів. Такий прямий і позитивний вплив юридичних норм, що обумовлений встановленням відповідних обов'язків і виражається в розширенні можливостей, і називається суб'єктивним правом (правомочністю) [72, с. 124-125]. Базуючись на цьому визначенні, В. І. Селіверстов розглядає суб'єктивні права засуджених як надані їм реальні можливості певної поведінки і користування соціальними благами, спрямовані на задоволення особистих потреб і інтересів і забезпечені юридичними обов'язками адміністрації органів, що виконують покарання, та інших суб'єктів правовідносин [158, с. 68-69]. Ми вважаємо це визначення

72 таким, що відображає сутність явища і беремо його за основу у нашому дослідженні.

Що ж до законного інтересу, то, приміром, С.С. Алексєєв вважає, що законний інтерес перебуває в нерозривній єдності із суб'єктивним правом, є його важливим моментом і тотожний суб'єктивній потребі [2, с. 115, 157]. В.В. Субочев так само відзначає суб'єктивний характер законного інтересу.

На думку інших фахівців, законні інтереси відіграють важливу роль у кримінально-виконавчому праві. По-перше, встановлена в законодавстві можливість задоволення певних інтересів залежно від поведінки засудженого підвищує ефективність виконання покарання. По-друге, у законних інтересах виражений принцип стимулювання правомірної поведінки [193, с. 31], як один із принципів політики у сфері виконання покарань, що повинен бути закріплений у законодавстві.

Ведучи мову про зв’язок та обумовленість прав і законних інтересів Н.М. Коркунов вказував, що правомочність (тобто, право) є можливістю здійснення інтересу, обумовленим відповідним юридичним обов'язком. Саме обумовленістю відповідним обов'язком правомочність (право) перш за все і

73 відрізняється від простої дозволеності. Звичайно, все, на що особа має право, дозволено; але не на все дозволене вона має право, а лише на те, можливість чого забезпечена встановленням відповідного обов'язку. Дозволити одному - не означає зобов'язати іншого [72, с. 124-125]. Сутність законного інтересу, за В.І. Селіверстовим, полягає в можливостях, які носять характер прагнення до володіння благом, до автономії, самостійності, до свободи особистого розсуду.

Законний інтерес - це юридично значимий інтерес, який заснований на законі, випливає з нього, схвалюється і захищається ним, хоча прямо і не закріплений в конкретних правових нормах [95, с. 119]. Якщо сутність суб’єктивного права полягає в юридично гарантованій і забезпеченій обов’язками інших осіб можливості, то сутність законного інтересу - у простому дозволі визначеної поведінки [122, с. 341]. Зміст законного інтересу складається з двох елементів (прагнень): користуватися конкретним соціальним благом і звертатися у необхідних випадках за захистом до компетентних органів держави. Прагнення користуватися соціальним благом - центральний елемент цього поняття, адже саме благо є об’єктом законного інтересу. Можливість звернення за захистом є іншим, але не менш важливим елементом змісту, тобто він є важелем реалізації першого, завдяки якому інтерес набуває характеру такого, що охороняється законом. Законний інтерес - своєрідне «усічене право», йому протистоїть лише загальний юридичний обов’язок - поважати, не порушувати його.

Законний інтерес на відміну від суб’єктивного права є простим правовим дозволом, що має характер прагнення, в якому відсутня вказівка діяти точно зафіксованим чином і вимагати відповідної поведінки від інших осіб і яке

74 не забезпечене конкретним юридичним обов’язком. Важливою характерною рисою відмінності суб’єктивного права від законного інтересу науковці називають ступінь їх гарантованості: якщо для права характерна найвища юридична гарантованість, то для інтересу - найменша [142, с. 385].

Подібне розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» наводиться й у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року : «Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам» [150].

Отож, якщо припустити, що умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням є правом засудженого - відповідно й на адміністрацію колонії та суд має бути покладений обов’язок їх застосування (курсив мій - І.Я.). Але і у КК, і у КВК України відносно застосування розглядуваних інститутів законодавець вживає невизначений термін - «може бути»: «До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» (ч. 1 ст. 81 КК України); «Особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням» (ч. 1 ст. 82 КК України); «Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою і ставленням до праці та навчання довели своє виправлення,

75 можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання» (ч. 2 ст. 130 КВК України). Інакше кажучи, ані суд, ані адміністрація колонії не зобов’язані застосовувати ці інститути, а відсутність обов’язку, що кореспондував би можливостям певної поведінки і користування соціальними благами, дозволяє стверджувати, що умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням не відносяться до категорії прав засуджених (курсив мій - О.Б.).

У публікаціях попередніх років термін «може» дійсно розглядався у якості аргументу на користь визнання умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким правом засудженого: вказувалось, що таким чином встановлюється альтернатива здійснення або умовно-дострокового звільнення, або заміни [118, с. 29]. З урахуванням ж чинних нині положень КК України дане посилання не можна визнавати прийнятним, оскільки закон встановлює різні критерії для реалізації норм ст.

Навіть ті вчені, хто відносить умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання до суб’єктивних прав засудженого, водночас фактично вказують лише на наявність у особи права на ініціювання розгляду цих питань. Так, В.П.Герасименко безапеляційно стверджує, що наявність передбачених законом підстав заміни невідбутої частини покарання (становлення на шлях виправлення, відбуття певної частини строку покарання, призначеного вироком суду) означає появу у засудженого суб'єктивного права на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким його видом, а в суду (при представленні йому необхідних матеріалів) - обов’язку розглянути і вирішити це питання. Але, за твердженням того ж В.П. Герасименка, це не означає, що суд у всіх випадках зобов’язаний застосувати заміну, а свідчить лише про те, що у випадку відмови в застосуванні такої заміни суд повинен мотивувати своє

76 рішення в постанові про відмову [25, с. 106]. Тому більш прийнятною нам видається думка О.С. Міхліна, за якою застосування розглядуваних інститутів - це не обов’язок, а право суду, який повинен ним скористатися лише в тому випадку, якщо він переконаний у наявності підстав для їх застосування, причому це переконання повинно ґрунтуватися на конкретних фактах [103, с. 61].

Так само не можна вважати застосування або не застосування цих інститутів правом адміністрації. Як уже зазначалось, право - це фактично можливість діяти за власним розсудом, якій кореспондує обов’язок іншої сторони вчинити певні дії. Адміністрація колонії не наділена повноваженнями вирішувати по суті питання щодо умовно-дострокового або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням, вона може діяти лише у межах двох можливих варіантів - направити подання до суду або ні. Проте власний розсуд адміністрації обмежує норма ст. 154 КВК України, в якій імперативно закріплено, що стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК України може бути застосоване умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством (курсив мій - І.Я.).

Зі змісту чинного законодавства витікає, що правом засуджених у контексті умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням є лише прямо передбачена в КВК України можливість звертатися до адміністрації з проханням внести таке подання, оскільки їй відповідає обов’язок адміністрації установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до застосування названих інститутів.

Безперечно, умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, виступають для засуджених певними благами, до оволодіння якими вони прагнуть. Чинне кримінальне законодавство, встановлюючи підстави та умови застосування названих інститутів, фактично виступає формою вираження правових можливостей засуджених, формою дозволу: Закон дозволяє (курсив мій - І.Я.) умовно- дострокове звільнення або заміну за умови настання певних обставин, а безпосередньо від розсуду засудженого залежить - чи буде його поведінка відповідати встановленим критеріям, чи ні. Але поведінка засудженого є не єдиним чинником, від якого залежить реалізація законодавчого дозволу - тут має місце спочатку розсуд адміністрації колонії, а потім - суду. У підсумку саме наведені ознаки дозволяють віднести застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким до категорії законних інтересів засуджених.

О.М. Джужа відзначає, що зміст законного інтересу складається із трьох елементів. Перший - це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо як матеріальне, так і духовне. Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, які суттєво змінюють правовий статус засуджених, так і без його суттєвих змін. Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт законного інтересу засудженого, записані в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації лежить (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто дотримання режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання. Така оцінка дається персоналом органів виконання покарань, прокуратурою, судом, спостережною комісією, службою у справах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально- виконавчих правовідносин. Тому як другий елемент змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати (а не вимагати) перед вказаними повноважними суб'єктами про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів засуджених. Третій елемент - можливість звертання до

78 компетентних органів за захистом законних інтересів. І хоча таке звернення не означає автоматичне задоволення клопотання засудженого, воно показує, що законні інтереси засуджених, як і їхні суб'єктивні права, гарантуються державою [82].

Відносно нашого дослідження викладене можна трансформувати наступним чином: законний інтерес засудженого полягає у передбаченим кримінальним законом прагненнях засудженого до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або поліпшення свого правового становища шляхом зменшення правообмежень у межах нового виду кримінального покарання, які задовольняються за результатом оцінки адміністрацією установи виконання покарань та суду поведінки і ставлення засудженого до праці під час відбування покарання. При цьому засуджений має право вимагати у адміністрації колонії розгляду матеріалів відносно нього щодо доцільності внесення подання до суду на засіданні комісії, а само по собі таке звільнення або заміна правом засудженого не є. Умовно-дострокового звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким виступають законним інтересом засудженого, який також має забезпечуватись системою захисту, але у загальному порядку захисту від дій, що є неправомірними на думку зацікавленої в отриманні певного блага особи. Фактично тут поєднуються два законні інтереси засудженого - спочатку особа прагне, щоб адміністрація колонії прийняла рішення про доцільність направлення подання, потім - щоб суд прийняв позитивне рішення.

Розгляд питання щодо віднесення умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким до прав або законних інтересів засудженого потребує звернення уваги на ще один момент: а чи може засуджений вимагати заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на певний строк конкретним видом більш м’якого покарання? Дане питання є актуальним, оскільки до змісту законного інтересу засудженого, як свідчить практика, входить не лише сам по собі факт представлення до

79 звільнення чи заміни (застосування цих інститутів), а й ряд інших моментів, що є суттєвими при прийнятті даних рішень.

Як свідчить практика, засуджені не завжди згодні з видом більш м’якого покарання, який обраний для них адміністрацією колонії. Як правило, це пов’язане з бажанням особи скоріше повернутися на свободу, а також доволі незначними відмінностями між умовами тримання у виправних центрах та дільницях реабілітації, з огляду на що заміна невідбутої частини позбавлення волі на певний строк обмеженням волі не завжди схвалюється та підтримується засудженими. У свою чергу заміна невідбутої частини позбавлення волі виправними роботами пов'язана з поверненням особи в суспільство, до вільного життя.

Але безпосередньо умови відбування покарання все ж таки не є єдиною визначальною обставиною при оцінці ставлення до того чи іншого виду покарання, бо засуджені також враховують строк нового покарання, призначеного у порядку заміни невідбутої частини позбавлення волі - 57%

опитаних відповіли, що між заміною двох років позбавлення волі виправними роботами строком на два роки або арештом терміном 6 місяців вони обрали б останній вид покарання. Подібні результати показували й дослідження минулих років. Приміром, як зазначає З.І. Чітая, найбільш суттєвим для засуджених є тривалість строку покарання, а не умови ізоляції; при виборі альтернативи - або п'ять років позбавлення волі у виправній колонії, або два роки покарання в тюрмі (тобто, в умовах найбільш суворої ізоляції) 84,5% засуджених віддали перевагу тюремному ув'язненню [218, с. 17]. С.І.Дементьєв визначає, що суть позбавлення волі, тобто фактично кара, виражається крім іншого ще й у тривалості строку покарання [39, с. 9]. Ми вже раніше доводили, що саме строк покарання виступає одним із найважливіших показників ізоляції. Тому, навіть при рівності всіх інших умов, у якій мірі збільшується строк покарання, десь у тому ж обсязі, а можливо навіть у більшому, підвищується його каральний ефект [234, с. 162].

80 То чи має можливість засуджений впливати на вид покарання, призначений замість невідбутої частини позбавлення волі? Чинне законодавство не дає відповіді на це питання, проте аналіз судової практики вказує на те, що означеними органами підтримується точка зору, що вид більш м'якого покарання має обиратися виключно адміністрацією колонії. У переважній більшості судових рішень, прийнятих з цього питання та оскаржуваних або засудженими, або прокурорами, вищі суди вказують, що той або інший вид більш м'якого покарання зазначався адміністрацією колонії у спільному зі спостережною комісією поданні [207]. Навіть у випадках, коли засуджений прямо та відкрито висловлює прохання не застосовувати до нього обраний адміністрацією вид більш м'якого покарання - суди залишаються такі скарги без задоволення [203]. Більше того, призначення судом більш м'якого покарання іншого виду, ніж вказувалось у поданні, стає підставою для скасування таких рішень [205]. Отож, подібний підхід свідчить про визнання правомірним обрання більш м'якого покарання виключно за розсудом адміністрації колонії, без врахування думки засуджених, що на наш погляд є неприпустимим. У підсумку маємо доволі абсурдну ситуацію: нами доведено, що можливість заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням є законним інтересом засуджених, але, як бачимо, на стадії судового розгляду прагнення особи фактично перетворюються на її обов'язок, повинність. З подібною практикою не можна погодитись хоча б тому, що названого обов'язку не передбачено у ст. 9 та ч. 3 ст. 107 КВК України. Крім того, доволі сумнівним видається можливість виховного впливу такого «пом'якшення» становища засудженого.

Що ж до умовно-дострокового звільнення - то суди завжди враховують думку засудженого і у разі, якщо він заперечує проти застосування такого звільнення (хоча подібні випадки трапляються дуже нечасто), вказує на неможливість «задоволення подання, оскільки засуджений цього не бажає» [135, 136].

На нашу думку, виникнення названих розбіжностей зумовлено відсутністю чітких законодавчих положень щодо порядку обрання виду більш м'якого покарання, а також обов'язку адміністрації колонії та суду враховувати думку особи з приводу застосування того чи іншого інституту.

2.2.