Умовно-дострокове звільнення засуджених до довічного позбавлення волі

Україна є європейським рекордсменом по кількості осіб, до яких за­стосовано довічне позбавлення волі^[45]. Значна їх частина — це колишні смертники, яких мали стратити, але скасування смертної кари в Україні призвело до необхідності появи у кримінальному законодавстві пока­рання, яке її замінило б.

Як відомо, скасування смертної кари в Україні та в багатьох країнах Європи було обумовлено вимогами міжнародного законодавства. Зокре­ма, спочатку це був протокол №6 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (прийнятий у 1985 році), який все ж залишив можливість її застосування у окремих випадках, а потім протокол №13 (прийнятий у 2003 році), яким її застосування було забо­ронено за будь-яких умов. Однак Конвенція чітко не вказала на те, яке покарання має зайняти замість неї звільнене місце, і тому кожна держава вирішувала сама, як їй санкціонувати найтяжчі злочини. Це й призвело до суттєвої різниці важкості меча кримінального правосуддя стосовно найнебезпечніших злочинців у різних країнах.

Українське законодавство передбачає, що засудженого до ДПВ мо­же бути помилувано мінімум через 20 років відбування покарання із заміною на певний строк позбавлення волі, який не може бути менше 25 років (ч. 2 ст. 87 КК України 2001 року). Згідно з абз. 2 п. 4 Указу Пре­зидента України «Про Положення про порядок здійснення помилуван­ня» від 16 вересня 2010 року №902/2010, у випадку засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного по­карання. Повторне ж подання довічником клопотання про помилування у разі відмови може бути здійснено лише через 5 років (п. 15 Положення). Таким чином, до того, як засуджений відбув 20 років позбавлення волі, він позбавлений будь-якої можливості перегляду його покарання з ме­тою дострокового звільнення. Умовно-дострокове звільнення до довіч­но засуджених не застосовується.

На додаток до цього, із норм КК України не зрозуміло однозначно: а) чи рахуватиметься строк, на який замінюється довічне позбавлення волі (мінімум 25 років), з початку відбування покарання чи з моменту за­твердження акту про помилування; б) чи поширюватиметься можливість умовно-дострокового звільнення на цей замінений строк для осіб, яким замінено довічне позбавлення волі актом помилування. В залежності від різних відповідей на ці два питання мінімальний строк, який необхідно відбути довічникам перед примарною можливістю дострокового звіль­нення, може становити від 18,5 років (що малоймовірно з огляду на су­часні позиції науковців з цього приводу) до 45 років позбавлення волі. Навряд чи у когось виникнуть сумніви, що така невизначеність є нестер­пною для будь-якої людської істоти.

Практика Європейського суду з прав людини йде шляхом розгляду відповідності існуючого механізму звільнення від ДПВ на відповідність статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод. У цьому контексті Суд вважає, що порушення статті 3 Конвенції відсутнє у тому випадку, коли надія на перспективу звільнення для довічників є реальною. Так, наприклад, у справі Кафкаріс проти Кіп­ру (Kafkaris v. Cyprus, Велика Палата, заява № 21906/04) Суд встановив, що незменшуване довічне позбавлення волі та відсутність прогресу у вип­равленні засудженого може піднімати питання про відповідність ст. 3 Конвенції. Також не може виникати жодної проблеми щодо відповід­ності статті 3, якщо довічне ув'язнення було de jure і de facto зменшува­ним (Kafkaris, §98).

Ще у одному рішенні Великої Палати Суд підтвердив свою пози­цію і встановив порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з примарністю перспективи звільнення довічно позбавлених волі. У відповідності до п. 119 рішення у справі Вінтер проти Великобританії (Vinter v. the UK, заява № 66069/09, 130/10 і 3896/10). Суд вказав, що в контексті довічно­го ув'язнення стаття 3 Конвенції повинна тлумачитися як така, що вима­гає існування можливості зменшення покарання, в розумінні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи мали міс­це суттєві зміни засудженого до довічного позбавлення волі, чи було під час відбування покарання зроблено прогрес у виправленні і чи не було тривале тримання в ізоляції більше виправдано пенологічними мірку­ваннями. Тим не менш, як витікає зі змісту Положення про помилуван­ня, найголовнішим критерієм для вирішення питання про застосування помилування є лише «обставини, що потребують особливо гуманного ставлення» (п. 6), а далеко не пенологічні, тобто кримінально-правові, кримінологічні критерії, зокрема, безпека засудженого для суспільства, ступінь виправлення, характеристики поведінки, роботи і т.

Що стосується перспектив звільнення довічно позбавлених волі в Україні шляхом помилування у майбутньому, то вони навряд чи змо­жуть задовольнити вимоги «реалістичності» перспективи звільнення так, щоб воно не порушувало статтю 3 Конвенції. Статистика помилуван­ня засуджених до позбавлення волі на певний строк за набагато м'якші види злочинів, свідчить, що з 1584 клопотань про помилування, що були подані за 10 перших місяців 2013 року, Комісією з питань помилування бу­ло задоволено лише 8, що складає 0,43% від загальної кількості. З огляду на це, якщо навіть довічно позбавлені волі отримають формальну мож­ливість звертатись за помилуванням та надішлють одночасно усі разом відповідні клопотання, то тільки восьмеро з них (0,43% від 1845) зможуть розраховувати на зменшення строку покарання. Однак наївно було б сподіватися на те, що до довічно позбавлених волі Комісія з питань поми­лування ставитиметься так само, як і до інших засуджених. Навпаки, під­хід буде ще більш безнадійним через два аспекти: психологічний — адже довічники скоїли особливо тяжкі злочини (цитата колишнього керів­ника Служби з питань помилування В. М. Мойсеєнка: «На жаль, близь­ко 80 відсотків усіх звернень стосуються важких злочинів — убивств, зґвалтувань, розбійних нападів. Таких людей ми не можемо милувати»^[46]); та формальний — у відповідності до п. 6 Положення про помилування прохання засуджених за тяжкі чи особливо тяжкі злочини можуть бути задоволені лише за наявності обставин, що потребують особливо гуман­ного ставлення. Очевидно, що мова також не йде про критерії виправ­лення чи суспільної небезпечності засудженого, які мали б братися до уваги в першу чергу, враховуючи реабілітативну спрямованість європей­ської пенальної політки (§75 рішення у справі ЄСПЛ Dickson v. the United Kingdom [GC], no. 44362/04), а особливо означену позицію Суду по справі Vinter v. the UK.

Довічне позбавлення волі без реальної можливості звільнення пору­шує цілу низку інших міжнародних стандартів, серед яких і стандарти КЗК.

А) Так, у п. 4а Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Про умовно-дострокове звільнення» Rec (2003) 22 вказується, що «для змен­шення несприятливих наслідків позбавлення волі і сприяння повернен­ню засудженого у суспільство за умов, які гарантували би безпеку цього суспільства, умовно-дострокове звільнення повинно бути у відповід­ності до закону доступним кожному засудженому, в тому числі особам, що засуджені до довічного позбавлення волі». При цьому варто звернути увагу на те, що у відповідності до цієї ж Рекомендації умовно-достроко­вим звільненням в її розумінні не вважаються амністія та помилування (Rec (2003) 22-Appendix par. 1).

У Доповіді щодо візиту до Швейцарії з 10 по 20 жовтня 2011 року КЗК, коментуючи цю рекомендацію, висловився, що вона «чітко вказує, що законодавство повинно передбачати можливість для всіх засуд­жених, включаючи тих, що засуджені довічно, мати можливість бути звільненими умовно». У пояснювальній записці до цього вказується, що довічно позбавлені волі не повинні бути позбавленими надії бути звіль­неними» (п. 118). Швейцарський уряд у своїй відповіді на це зауваження КЗК вказав, що Федеральна рада і Парламент прийняли нові законодавчі норми, що дозволяють достроково звільняти від довічного позбавлення волі (с. 33)^[47].

На додаток, можливе звільнення указом про помилування (спочатку заміна строку покарання на мінімум 20 років) залишається безумовним, тобто на особу не покладаються окремі обов'язки після звільнення. Це суперечить ідеї боротьби з рецидивізмом, на яке й спрямований ін­ститут умовно-дострокового звільнення (див. згадану вище Рекоменда­цію), адже повністю нівелюється поступовість реінтеграції особи у сус­пільство.

Б) Також у цій Рекомендації міститься вказівка на те, щоб націо­нальні органи влади забезпечили наявність у законодавстві умовно- дострокового звільнення там, де воно ще відсутнє (рек. 1). В Україні ж, як вже вказувалось вище, і по сьогодні відсутнє умовно-дострокове звільнення для довічно позбавлених волі, натомість є інститут поми­лування.

В) Так само існуючий механізм порушує Європейські в'язничні пра­вила, а саме п.

Г) Прямо порушується й п. 12 Резолюції щодо поводження із за­судженими до тривалого строку ув'язнення (Resolution (76) 2 on the treatment of long-term prisoners on 17 February 1976 (at the 254th meeting of the Ministers' Deputies)), де вказується, що має бути забезпечено, щоб перегляд довічного позбавлення волі відбувався у регулярні періоди ча­су та після відбуття 8-14 років позбавлення волі. Згідно з чинним поряд­ком, помилування щодо таких осіб може бути розглянуто тільки після відбуття 20-річного строку, але не передбачається регулярний перегляд їхніх покарань, а лише за їхніми клопотаннями. Як видно, цим порушу­ються відразу дві вимоги цієї Резолюції — щодо регулярності інтервалів перегляду (адже довічники тільки самі мають звертатись з клопотанням про помилування, та ще й раз у 5 років) і щодо строку, який необхідно відбути для перегляду (20 років замість від 8 до 14). На необхідність ре­гулярного періоду вказував і ЄСПЛ у п. 92 рішення у справі Лежер про­ти Франції, в якому Суд встановив, що засуджений з-поміж іншого мав можливість розраховувати на регулярний перегляд його справи, а тому він не був de-jure і de-facto позбавлений надії на звільнення, а також мав належні процедурні гарантії (Leger c. France, заява № 19324/02). Ним же неодноразово зазначалося, що оцінка кримінологічних та інших потреб та ризиків, зроблена в один період часу, може бути не підходящою для іншого періоду і тому оцінки ризиків повинні відбуватися через пев­ні інтервали, а також у разі, якщо цього вимагає конкретний випадок, адже небезпека не обов'язково є постійною ознакою засуджених (Xv. the United Kingdom of 5 November 1981; Judgment Weeks v. the United Kingdom of 2 March 1987; Judgment Thynne, Wilson and Gunnell v. the United Kingdom of 25 October 1990).

Д) Рекомендація Ради Європи щодо перенаселення в'язниць (Recom­mendation No. R (99) 22 concerning prison overcrowding and prison popu­lation inflation) у п. 26 встановлює, що мають розроблятися спеціальні індивідуальні плани відбування покарання, які розраховані на ресоціалі- зацію засуджених, зниження рецидивізму, забезпечення безпеки сус­пільства. Тим не менш існуючий порядок відбування покарання довічно позбавлених волі не враховує ці цілі так само, як і можливість звільнення таких засуджених взагалі. А саме, вони зовсім не готуються до звільнен­ня, що пов'язано в тому числі із відсутністю механізму умовно-достро­кового звільнення. Разом з тим попередження повторного вчинення злочинів є «ключовою функцією» кримінальних покарань (Mastromatteo v. Italy [GC], no. 37703/97, §72, ECHR 2002-VIII; Maiorano and Others v. Italy, no. 28634/06, §108, 15 December 2009; і, mutatis mutandis, Choreftakis and Choreftaki v. Greece, no. 46846/08, §45, 17 January 2012).

Е) КЗК також висловив свою позицію щодо дострокового звільнення довічників у своїй Доповіді за результатами візиту до Угорщини у 2007 ро­ці, де у п. 33 вказав:

«По-перше, ніхто не може обґрунтовано довести, що всі довічники бу­дуть завжди залишатися небезпечними для суспільства.

По-друге, ув'язнення осіб, які не мають надії на звільнення, ста­новить суттєву загрозу створенню стимулювання для співпраці і вирішення проблеми неналежної поведінки, впровадженню про­грам персонального розвитку та організації індивідуальних планів та безпеки.

...КЗК закликає Угорську владу створити механізм регулярного перегляду загрози суспільству, яку представляє собою «реальний довічник», ґрунтуючись на оцінці індивідуального ризику, з тим, щоб встановити, чи можуть вони відбувати ту частину покарання, що зали­шилась, у суспільстві і за яких умов і наглядових заходів».

Так само у згаданій Доповіді щодо візиту до Швейцарії з 10 по 20 жовт­ня 2011 року він вказав (п. 118):

«КЗК розглядає, таким чином, негуманним ув'язнювати особу без будь- якої реальної надії на звільнення...».

Є) У Меморандумі КЗК, який був підготовлений J. W. Rasmussen, під назвою «Фактичне / реальне довічне позбавлення волі» (CPT (2007) 55) вказується:

«Так як реальне довічне ув'язнення має негативний вплив на окремих засуджених, воно може так само бути згубним для гуманного тюрем­ного режиму. Довічне позбавлення волі без надії на звільнення майже не залишає місця для «динамічної безпеки».

У документі вказується на недоцільність існування практики позбав­лення реальної надії на звільнення від ДПВ, в тому числі й щодо тих, що уже раніше звільнялися умовно-достроково і вчинили злочин повторно.

Цікавим аргументом проти ДПВ без можливості умовно-достроко­вого звільнення з точки зору кримінального права є й низька вірогідність досягнення пропорційності між злочином та покаранням у виді довічно­го позбавлення волі. КК України у статті 65 встановлює, що особі, яка вчи­нила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Власне, ця норма і є ви­раженням ідеї пропорційності. Однак примарна можливість звільнення від ДПВ, а також відсутність загальнообов'язкових чітких критеріїв для помилування а priori позбавляє впевненості, що покарання буде таким, як цього вимагає вказана стаття. Це можна пов'язати із неможливістю встановити, скільки проживе особа, відбуваючи своє покарання, адже для когось відбування покарання може тривати рік, а для когось десятки років в залежності від тривалості життя кожної окремої особи.

Тому може статись так, що той, у кого покарання триває десятки років, вчинив злочин виразно меншої тяжкості (наприклад, посягання на життя судді ст. 379 КК України), ніж той, що був засуджений за вбивство десятків осіб, відбув всього один день покарання та помер. Виходить, що співмірність покарання без реалістичної можливості дострокового звільнення від довічного позбавлення волі залишається ще менш досяж­ною. Тим більше, що який би злочин не було вчинено — вбивство однієї людини за обтяжуючих обставин чи 50 людей за таких же обставин, по­карання одне й те ж саме — довічне позбавлення волі.

З огляду на усі перелічені юридичні аргументи, на наше переконан­ня, в Україні має бути розроблено та закріплено у Кримінальному кодексі України механізм умовно-дострокового звільнення від ДПВ. У той же час повинна бути свого роду градація цього виду покарання — з можливі­стю розгляду питання про умовно-дострокове звільнення через певний строк (що не заважатиме продовжувати утримувати у колонії у разі особ­ливої небезпечності особи), який встановлюватиметься суддею. Строк міг би варіюватись, наприклад, від 15 до 25 років.

З іншого боку, не варто забувати, що після такого тривалого періо­ду відбування покарання відбувається суттєва соціальна дезадаптація особи, а тому важливим кроком мало б стати й впровадження можли­вості заміни цього покарання більш м'яким. Ми впевнені, що такий підхід є навіть більш виправданим тим більше, що він є можливим вирішенням проблеми ризику помилки комісії з питань умовно-дострокового звіль­нення і дає можливість спочатку випробувати поведінку засудженого у напіввідкритих умовах. У окремих спеціальних дослідженнях взагалі вказується, що заміна покарання повинна бути єдино можливою опцією для довічників^[48], що, з нашого погляду, є раціональним тільки у частині надання великого значення необхідності належної соціальної адаптації. Національним судам так само повинна бути надана можливість розсуду щодо встановлення мінімально необхідної для відбуття частини пока­рання перед тим, як питання щодо пом'якшення покарання зможе бути розглянуто. При цьому заміна не мала б здійснюватися на позбавлення волі на певний строк, а лише на інше більш м'яке покарання. В цьому контексті видається доцільним і закріплення можливості переведення до дільниці соціальної реабілітації.

В першу чергу, наголосимо на тому, що впровадження механізму умовно-дострокового звільнення та заміни покарання більш м'яким не означатиме, що звільнятимуться усі підряд. Цього не вимагають і міжна­родні стандарти, які, що зазначалось вище, містять лише вказівки на не­обхідність реальної можливості звільнення за дотримання певних умов.

Співробітники кримінально-виконавчих установ, в яких утримують­ся довічники, під час особистих бесід, говорили нам, що серед них є осо­би, які заслуговують на те, щоб не відбувати покарання довічно, і, більше того, за час тривалого відбування покарання підтвердили свою безпеч­ність для суспільства.

Не можна також не згадати, що до ДПВ можна засудити не тільки за жорстокі вбивства, а й за замах на вбивство працівника міліції, іншого правоохоронного органу (ст. 348 КК України), посягання на життя Пре­зидента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата Ук­раїни, Прем'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахун­кової палати, Голови Національного банку України, керівника політич­ної партії, вчинене у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю (112 КК України); посягання на життя судді, народного засідателя чи при­сяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (379 КК України); замах на вбивство захисника чи представника особи або їх близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням право­вої допомоги (400 КК України); замах на вбивство представника інозем­ної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впли­ву на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень (443 КК України).