Розділ 3 Аналіз доповіді Європейського комітету із запобігання катуванням та поганому поводження за результатами візиту до України 2013 року[49]

Нещодавно Державна пенітенціарна служба України опублікувала на своєму сайті статтю під назвою «Забезпечуємо виконання рекомен­дацій Європейського комітету проти катувань»^[50] услід за недавньою публікацією доповіді Європейського комітету з питань запобігання ка­туванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність поводженню в якій спробувала продемонструвати свою прихильність.

«...Державна пенітенціарна служба України закликає учасників недер­жавного сектору бути збалансованими у коментарях стосовно умов і порядку виконання кримінальних покарань, тримання осіб, у слідчих ізоляторах. Це сприятиме забезпеченню якісної наступності у рішен­нях, що приймаються урядовим сектором, у галузі зміцнення гарантій захисту прав засуджених і осіб, взятих під варту. При цьому, ми повин­ні враховувати інтереси усіх сторін цього процесу: пенітенціарного персоналу, засуджених, осіб, взятих під варту, та їх близьких і родичів».

З цього приводу хотілося б запевнити ДПтС, що критика громадян­ського суспільства спрямована тільки на покращення стану дотримання прав людини у підконтрольних їй установах і контр-критика та натяки на недобросовісність недержавного сектору додатково свідчитиме про наявність у відомства не реального, а показового наміру дотримуватися стандартів прав людини у своїй діяльності. Звідси й таке бажання бути білими та пухнастими у очах в народу. Така критика не має ніякого сен­су до тих пір, поки кожне слово, наприклад, нашої організації у її пуб­лікаціях підтверджене. Більше того, як ця, так і попередні статті, в яких описувалися проблеми співпраці ДПтС із КЗК, були обґрунтовані, власне, доповідями КЗК, чесність якого, не в залежності від бажання Служби, до­ведеться презюмувати та рекомендації якого рано чи пізно все ж таки доведеться виконувати.

Нагадаємо в двох словах історію попереднього візиту. Він став без­прецедентним за своєю «вибуховістю» не тільки за всю історію візитів Комітету до України, але й за всю історію його існування, а це ледь не 25 років візитів до 47 країн, що входять до Ради Європи (до якої входять також майже всі колишні члени СРСР).

За наслідками цього візиту була навіть започаткована процедура публічної заяви («public statement»), яка передбачається частиною 2 стат­ті 10 Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдсько­му або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у разі, якщо національна влада відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію з урахуванням рекомендацій Комітету. Власне, ці дії й вчинила тоді Україна.

Важливо, що за весь час свого існування Комітет приймав рішення зробити публічну заяву стосовно тільки трьох країн. Першою була Туреч­чина (1996 рік) у зв'язку з бездіяльністю влади у боротьбі з неналежним поводженням у міліцейських відділках, другою — Росія (2001 рік) у зв'язку із ситуацією у Чечні, де практикувалися масові катування у центрах для затриманих внаслідок російсько-чеченського воєнного конфлікту, а тре­тьою, порівняно нещодавно, Греція (2011 рік) у зв'язку із жахливими умо­вами тримання в спеціальних центрах для мігрантів (тривалість утри­мання, спільне тримання чоловіків із жінками і т. ін.).

Таким чином, Україна стала першою країною в історії КЗК, яка ста­ла об'єктом процедури публічної заяви Комітету внаслідок поганої спів­праці для покращення ситуації у в'язницях. У цьому наша держава стала справді винятком. Зокрема, особливе схвилювання КЗК викликало на­хабне залякування засуджених в'язничними адміністраціями (або інши­ми засудженими з їх спонукання) до, після та навіть під час його візиту.

Однак це не був єдиний мотив. Як було видно з попередньої До­повіді, вона піднімала масу інших серйозних, системних проблем вітчиз­няної кримінально-виконавчої системи. Умови тримання у в'язницях, катування, неприпустиме ставлення персоналу до засуджених, умови їх праці, корупція, становище довічно позбавлених волі жінок та чоловіків та навіть незадовільні порядок та умови несення служби в'язничним пер­соналом, — усе це стало тоді предметом занепокоєності Комітету^[51].

Варто сказати, що як наслідок незадоволеності КЗК прийнятими вла­дою заходами по відновленню нормального рівня співробітництва з ним було вирішено, що процедура публічної заяви доповіді продовжується. Саме тому нинішньому керівництву ДПтС треба бути особливо обачними для того щоб продемонструвати достатньо політичної волі для реальних змін як нормативної бази так і практики у пенітенціарних установах.

Відмінністю доповіді, якій присвячена ця стаття, від усіх інших стало те, що вперше за історію співпраці України з Комітетом був наданий дозвіл на її публікацію без зауважень уряду (сподіваємось, що зауваження-звіт про виконання рекомендацій будуть надані урядом пізніше). Пояснення тут одне — політична кон'юнктура. Міністерство юстиції України хотіло якомога швидше продемонструвати помилки попередньої влади. Швид­кість була такою, що Міністерство не тільки декілька раз сплутало назву Комітету та називало його Комісією у офіційних повідомленнях, вказува­ло у них, що це взагалі вперше в історії коли такий дозвіл на публікацію доповіді взагалі надається (що є неправдою бо щодо попередніх допові­дей був наданий дозвіл на публікацію), а й відразу створило Спеціальну комісію з нагляду за дотриманням прав людини у закладах позбавлення волі, яка нібито вперше за історію України отримала можливість відвіду­вати установи виконання покарань та попереднього ув'язнення, що є аб­сурдом з огляду на існування Національного превентивного механізму, спостережних комісій і т.

Разом з тим, дійсно, вперше за історію публікації доповідей Комі­тетом органом державної влади були прийняті такі рішучі дії як відсто­ронення від виконання обов'язків керівників установ щодо яких були висловлені серйозні зауваження відносно жорстокого поводження. Таку практику слід тільки вітати та заохочувати.

У цьому контексті звернімо увагу на те, що продовжує виконувати свої обов'язки інша особа, яка повністю заслуговує на те, щоб бути від­стороненою від посади з огляду на відносини підконтрольної йому уста­нови і КЗК, а також на критику громадськості у її сторону.

Під час свого візиту до неї у 2012 році Комітет підтвердив те, що вже не один рік стверджували правозахисні організації та преса: катування в цій установі були звичайною практикою. В Харківську правозахисну групу не припиняє надходити інформація про те, що відбувається у цій установі й до цих пір. Один зі звільнених з цієї установи, наприклад, вка­зував нещодавно, що після візиту Комітету в її повсякденній практиці нічого не змінилося. За його словами, як і раніше замість побиттів прак­тикуються знущання, як-то присідання 100-200 разів, примушування до продовжуваного ходіння з п'ятидесятикілограмовим мішком на спині, біганина перед локальними зонами з ганчіркою в руках, віджимання від полу, переведення у штрафну робочу «бригаду № 22». Робота у дві зміни без заробітної плати (якщо не рахувати в кращому випадку «бартер» — чай, тютюн та засоби гігієни в кінці місяця) також залишаються нормаль­ною практикою цієї установи. Мова йде про начальника Олексіївської ви­правної колонії № 25 (Харківська область) Хирного В. Г.

Передбачаючи, як завжди, критику ДПтС, що це все вигадки засуд­жених, наголосимо на тому, що надзвичайне занепокоєння щодо інфор­мації про цю установу висловлював і КЗК у своїй доповіді за візит 2012 ро­ку. Про деталі діяльності харківської катівні чи фабрики смерті, як її вже встигли прозвати у народі, детально писалось і на нашому сайті^[52]. Так са­мо такий масовий «наклеп» з боку колишніх засуджених на цю устано­ву, який, на думку пенітенціарних посадовців, обумовлений всього лише надто суворим режимом та вимаганням виконання норм законодавства у ній, чомусь не практикується щодо жодної з інших в'язничних установ.

Ще більшого резонансу зазнала інформація про те, що в ній коїться, у зв'язку із відбуванням там відомого «засудженого» С. Павліченка, який після прибуття до установи порізав собі вени як наслідок реакції на те, що там відбувається. Так само деякі засуджені, які після набрання виро­ком законної сили дізнаються, що їх розподіляють до цієї установи, нада­ють перевагу різанню собі вен і всіляким іншим «хитрощам» аби тільки не бути направленими до неї.

Такою популярністю установа завдячує тій політиці морального зну­щання та залякування засуджених з боку інших засуджених — нефор­мальних лідерів, що багато років вибудовувалася її вищим керівництвом.

Після візиту до Олексіївської ВК № 25 та інших в'язничних установ у 2012 році КЗК проводив фінальну зустріч із вищим керівництвом ДПтС, на якому був присутній і її колишній Голова О. В. Лісіцков. Коли делегація ділилась своїми зауваженнями щодо Олексіївської ВК № 25 пан Лісіцков не міг повірити своїм вухам, адже він вважав, що це найкраща устано­ва у країні! Його реакція не повинна викликати подиву. За показовими приміщеннями та іншими рисами «райського куточку», які бачить вище керівництво, приховується зовсім інша, негативна сторона — катівня. Саме тому слід застерегти керівництво ДПтС від повторення помилки попередників та звільнити усе керівництво цієї установи. Слід закликати до цього й керівництво Міністерства юстиції України і особливо нещо­давно створену при ньому Комісію, яка займатиметься питаннями ре­формування пенітенціарної сфери.

Тепер перейдімо, власне, до самої доповіді Комітету 2014 року.

Системні проблеми, що описані у доповіді. Поводження з попередньо ув'язненими та засудженими особами безпосередньо підкріпили спостереження негативних практик повод­ження з ув'язненими в цій установі, про що які вже давно писав у своїй статті^[54] відомий захисник прав в'язнів Андрій Діденко.

Делегація почула численні заяви та зібрала інші докази (в тому ме­дичні підтвердження^[55]), що оперативний персонал в установі викорис­товував групу ув'язнених, так званих «пресовщиків», для фізичного на­сильства над іншими ув'язненими і для встановлення атмосфери страху і залякування. У деяких випадках, як вказувалось, погане поводження могло прирівнюватись до такої тяжкості, що його можна було прирівняти до катувань (наприклад, позбавлення сну на декілька днів; сильне побит­тя жертви, зв'язаної клейкою стрічкою, також вони підвішували жертву чи клали її до сумки). Метою цього поводження, за висновками делегації, напевно, була не тільки підтримка суворого порядку і дисципліни, але й отримання від ув'язнених зізнань (додаткових) щодо злочинів, у скоєнні яких вони були підозрювані перед ув'язненням. У цьому контексті кілька ув'язнених також стверджували, що «пресовщіки» жорстоко поводилися з ними для того, щоб вимагати гроші від них та їх родичів.

У виправній колонії були зареєстровані численні акти членоушкод- ження. Делегація спілкувалася з кількома ув'язненими, які нещодавно здійснили подібні діяння (при чому членоушкодження вважалося дис­циплінарним проступком), і деякі з них вказували, що причиною для нанесення шкоди самим собі було те, що вони більше не могли терпі­ти жорстоке поводження і залякування з боку інших ув'язнених, і вони сподівалися, що, здійснюючи такі дії, вони (принаймні протягом деякого часу) будуть мати відносну безпеку у медичній частині (п. 113).

Національна влада відповіла на попередні зауваження делегації під час візиту Комітету листом, у якому вказала на проведені внутрішні пе­ревірки, а також перевірки із залученням громадськості шляхом «анке­тування». Звичайно, що такі розслідування у доповіді КЗК не були визнані ефективними та незалежними (п. 115). Більше того, «перевірки» такого роду шляхом анкетування вже проводилися прокуратурою після вияв­лення кричущих проблем у Олексіївській ВК № 25 (Харківська область) під час візиту КЗК у 2012 році й були визнані Комітетом такими, що не мають сенсу, оскільки перевірки повинні проводитися шляхом всебіч­ного дослідження обставин справи, зокрема, із залученням самих жертв поганого поводження.

Керівництво ВК № 3 після візиту нібито було відсторонено від вико­нання своїх обов'язків, проте офіційний сайт Управління ДПтС в Дніпро­петровській області із графіком прийому посадовими особами цієї уста­нови свідчить про інше^[56].

У доповіді наводяться й інші факти поганого поводження з ув'яз­неними. Так, наприклад, в Одеському СІЗО кілька ув'язнених (включаючи жінок) заявили, що вони були предметом навмисного фізичного насиль­ства з боку тюремних офіцерів (ляпаси, удари, стусани і удари кийком). Крім того, делегація отримала звинувачення в словесних образах з боку багатьох членів охоронного персоналу, зокрема, коли йдеться про жінок або неповнолітніх (п. 105). Також в цій установі була загальна тенденція частково делегувати повноваження представникам кримінальної суб- культури. Ув'язнений «лідер» був явно відповідний за порядок серед ув'язнених, і, щоб виконати це завдання, він чи інші ув'язнені, безпосе­редньо підпорядковані йому, як стверджувалось, вільно переміщува­лися в установі. Надання певного ступеню повноважень ув'язненому «лідеру» з метою забезпечення безпеки, здавалося, було прийнятною практикою для співробітників, які були в обмеженій кількості в зонах ув'язнення (п. 108).

У зв'язку з цим слід тільки вітати ініціативу Мін'юсту по усуненню керівника цього закладу від виконання обов'язків. Разом з тим заува­жимо, що, як і у випадку із Криворізькою ВК, відповідно до сайту тери­торіального органу ДПтС України в Одеській області Мастицький В. В. продовжує бути на посаді начальника Одеського СІЗО.

У Дніпропетровському СІЗО «делегація отримала кілька свідчень про жорстокі побиття ув'язнених чоловіків, які утримуються або утриму­валися в цій установі. У більшості випадків передбачуване жорстоке по­водження, як зазначалося, здійснювалося з боку інших ув'язнених з під­бурювання оперативного персоналу установи. Зокрема, відповідні в'язні було доставлені у «прес-хату», де кільком іншим ув'язненим нібито було доручено бити їх, поки вони не нададуть зізнання або зроблять заяви, які компрометують інших стосовно кримінальних злочинів, які, імовірно, були вчинені до їх арешту. Принаймні, в одному випадку стверджуване погане поводження було такої тяжкості, що воно цілком може прирівню­ватися до катувань (наприклад, сильне побиття протягом 24 годин, при цьому жертва перебувала зв'язаною клейкою лентою; удушення пласти- ковим пакетом; удушення мотузкою аж до втрати свідомості)».

Так само у Стрижавській виправній колонії, в якій повсякденну прак­тику жорстокого поводження Комітет засуджував ще під час свого візиту у 2012 році, незважаючи на окремі позитивні зрушення, новим керівниц­твом продовжувалось використання окремих груп засуджених для підтри­мання дисципліни шляхом залякування та інших способів жорстокого по­водження з особами, що утримувались у цій установі. До того ж в установі практикувались фінансові вимагання: делегація отримала кілька свідчень, згідно з якими ті, хто не готовий був надати неформальні фінансові та інші внески (зокрема, за допомогою їх роботи в майстернях) в обмін на захист, були під ризиком стати об'єктом залякування / жорстокого поводження.

Що стосується вимагання зізнань у злочинах та інших проступках оперативними співробітниками, Комітет вказав (п. 117), що, на його пог­ляд, це є, м'яко кажучи, вельми сумнівний підхід, коли співробітники виправної колонії беруть участь у розслідуванні кримінальних злочинів, у зборі відповідних доказів, таких як зізнань ув'язнених, зокрема, коли правопорушення було скоєно до ув'язнення. Така ситуація явно шкідли­ва для захисту ув'язнених від жорстокого поводження (у тому числі від насильства серед ув'язнених) і має бути змінена.

Він рекомендував, щоб українська влада вжила заходів, в тому числі на законодавчому рівні, для того, щоб співробітники оперативних від­ділів більше не розслідували кримінальні злочини, скоєні ув'язненими поза межами виправної колонії і більше не приймали заяви від ув'язнених щодо таких злочинів.

Систематичні організаційні та нормативні проблеми раїнських СІЗО як наслідок прийняття нового КПК України, Комітет на­голосив на тому, що про усунення переповненості говорити ще зарано. Справа в тому, за його словами, що переповненість усунена тільки у від­повідності до національних стандартів (2,5 мІ на одну особу) в той час як перенаселеність установ попереднього ув'язнення та виконання пока­рань продовжує залишатись у стані невідповідності зі стандартами Ради Європи (щонайменше 4 мІ). Більше того, доповіддю була розвіяна самов­певненість українських посадових осіб щодо дотримання національного стандарту і було вказано, що у відповідності до спостережень Комітету навіть він не дотримується і в деяких, установах показник досягав всього 1, 5 мІ жилої площі на одну особу (п. 98-100, 119).

Також те, що середній арифметичний показник наповненості кож­ної конкретної установи міг визнаватись задовільним, не означало, що таким є показник площі в кожній окремій дільниці установи. Тому було рекомендовано «щоб українська влада перевіряла в кожному СІЗО / виправній колонії закритого типу фактичний життєвий простір для одного ув'язненого в камерах на регулярній основі (на додаток до перевірки середньої житлової площі на одного ув'язненого в кожній установі)».

Формальний підхід до виконання встановленої національним за­конодавством норми іноді призводить до неочікуваних негативних наслідків. Наприклад, поміщення засудженого до камери, площа якої становить 4 мІ, означає, що її розмір є ледь більшим звичайного ліжка. Звісно, життя в таких умовах може прирівнюватися до такого поводжен­ня, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод.

Недарма КЗК чітко вказує, що камери, менші за 6 мІ, не повинні ви­користовуватися взагалі (п. 59 21-ї Загальної доповіді). Вже давно, у п. 112 своєї відповіді щодо візиту в Україну у 1998 році, Україні рекомендува­лось щоб камери, менші, ніж 6 мІ не використовувалися для утримання однієї особи.

Тоді ж Комітетом були підкреслені ще деякі стандарти, а саме, що камери, площа яких складає 8-10 мІ, не повинні використовуватися для розміщення більше, ніж двох осіб, камери з площею 11 метрів — не біль­ше, ніж 3 осіб, а камери розміром 15-17 мІ — не більше, ніж 4-5 осіб.

Пізніше проблема не була виправлена, що підтверджувалось на­ступними візитами. Наприклад, у п. 148 доповіді про візит у 2009 році за­значено: «деякі дисциплінарні камери були непридатні для розміщення ув'язнених через їх обмежені розміри (наприклад, від 4,5 до 5 мІ), біль­ше того, деякі камери були дуже вузькими (1,3 м)... », у зв'язку з чим було рекомендовано, щоб камери, менші за 6 мІ були виведені з експлуатації або збільшені. Також, у п. 89 було рекомендовано, щоб всі камери мали щонайменше 2 метри між стінами. Про такі ж самі зауваження (мінімум 6 мІ у камері на одну людину та мінімум 2 метри між стінами) вказувалось і в доповіді 2012 року (п. 45), крім того, було уточнено, що рахуватись квадратні метри мають без врахування площі туалету.

Зовсім соромно, що ДПтС до цих пір не спромоглася зняти ті ґрати та перегородки на вікнах більшості установ попереднього ув'язнення та виконання покарань, які повністю або суттєво обмежують доступ до природнього світла чи навіть не допускають можливість поглянути за межі камери (п. 134). Ця рекомендація повторювалася чи не десяток разів і досі не виконується ДПтС, особливо, що стосується напівпідваль­них приміщень дисциплінарних ізоляторів та приміщень камерного типу (можливо, саме тому пенітенціарний персонал та засуджені називають будівлю, в якій знаходяться ці приміщення, «ямою»?), а подекуди й діль­ниць посиленого контролю.

Знову було повторене занепокоєння, висловлене у доповіді про ві­зит до України у 2012 році, та з часом все більш та більш нагальне, про надмірне використання відеокамер у в'язницях. Нещодавно розробле­ний ДПтС України наказ, який мав би врегулювати цю проблему, навпаки має ціллю надати адміністрації установ настільки широкі повноваження для втручання у приватне життя шляхом відеозапису, що у разі неспри- йняття запропонованих нами змін^[57] він теоретично дозволяє відеоспо- стереження за засудженими навіть під час справляння ними природніх потреб у туалетах пенітенціарних установ!

Доповідь вказує: «Природно, ЄКПТ повністю розуміє що установка камер відео спостереження може бути важливим додатковим інстру­ментом для забезпечення безпеки в загальних зонах ув'язнення (кори­дори, спортивні зали і т. д.), спеціальних камерах (наприклад, спеціальні камери спостереження, дисциплінарні камери) та прогулянкових май­данчиках. Це, однак, є значним втручанням в приватне життя ув'язнених, коли такі камери встановлені в їх власних камерах, зокрема, коли в'язні залишаються там протягом тривалих періодів часу. Таким чином, Комітет нагадує, що він проти систематичної практики установки камер відеоспо- стереження в камерах і вважає, що ресурси, що виділяються на такі схе­ми, можуть бути більш корисно використані для покращення відносин персоналу з даними ув'язненими. В цілому, слід згадати пункт 18 Реко­мендації Rec (2003) 23 Комітету Міністрів Ради Європи з питань управлін­ня тюремними адміністраціями довічно ув'язнених та інших ув'язнених на тривалі строки, яка чітко зазначає, що технічні засоби не може бути заміною для динамічного методу безпеки^[58]». Раніше нами вказувалось на визначення поняття динамічної безпеки, який мав би бути використаний ДПтС України у подальшому^[59].

Так само мали б бути замінені динамічними способами гарантування безпеки способи, пов'язані із максимальною ізоляцією довічно позбавле­них волі. З року в рік повторюється це зауваження Комітету. Цього разу рекомендація звучить так:

«138. Що стосується систематичного відокремлення ув'язнених, що можуть отримати засуджені до довічного ув'язнення, делегації Комітету було повідомлено, що після недавньої законодавчої по­правки, довічно ув'язнені не повинні бути відокремлені від інших ув'язнених після того, як вони відбули 20 років строку покаран­ня. Разом з тим Комітет шкодує, що залишається правило, що ув'язнені, які засуджені до довічного ув'язнення, мають бути систематично відокремлені від інших засуджених (виділення шрифту наше. — В. Ч.). Закон і раніше пропонував надто мало сво­боди розсуду тюремної влади для владнання цієї проблеми.

139. ЄКПТ має наполягати ще раз про необхідність запровадити всеосяж­ну і постійну оцінку ризику і потреб для всіх і кожного ув'язненого, який може бути засуджений чи засуджений до довічного ув'язнення, з самого початку їхнього затримання в пенітенціарних установах. Для всіх ув'язнених, які підпадають під цю категорію, утримання у зазначених вище умовах явно недопустиме і, що стосується зок­рема ув'язнених, яким може бути призначено довічне ув'язнення в Дніпропетровському СІЗО, цілком може бути віднесено до нелюд­ського і такого, що принижує гідність, поводження».

Мова йде про необхідність індивідуалізації та неприпустимості систематичного обмеження прав засуджених, якого послідовно дотри­мується Комітет та Європейський суд з прав людини, який розглядає цю ідею в якості принципу, що застосовується під час визначення наявності елементу необхідності у демократичному суспільстві, що є складовою підставою для визнання обмеження конвенційних прав обґрунтованим у Європейському суді з прав людини^[60].

Висловлено зауваження з приводу надзвичайно болючого питання вітчизняної пенітенціарної системи — недоступності умовно-достро­кового звільнення для довічно позбавлених волі. Така необхідність не викликає подивів, адже документи Ради Європи закріплюють стандарт, у відповідності до якого умовно-дострокове звільнення повинно бути доступне всім в тому числі й довічно позбавленим волі, що, звісно ж, не означає те, що мають бути звільнені особи, які становлять небезпеку для суспільства^[61].

Низка зауважень стосується недостатнього ресурсного забез­печення медичної допомоги в установах, в тому числі особлива увага приділена питанню недостатньої комплектації медичними кадрами ме­дичних частин установ, недостатності медичних препаратів (п. 144-150). Знову були повторені стандарти щодо фіксації тілесних ушкоджень медичним персоналом (п. 153-155). До речі, вони були майже дослівно сформульовані нашою організацією у пропозиціях до проекту Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, однак ДПтС просто не забажала приймати ці стандарти до уваги, що ще раз підтвер­дило її неприхильність до імплементації міжнародних стандартів у га­лузі прав людини. Пропозиції мали вигляд додаткових норм такого зміс­ту (фахівці відразу помітять, що вони майже дослівно копіюють Загальні стандарти КЗК):

«У разі виявлення у засудженого фізичних ушкоджень складається ме­дичний рапорт, зміст якого повинен містити:

1) твердження засудженого, які стосуються медичного обстеження (включаючи опис ним його стану здоров'я, а також будь-які тверд­ження щодо неналежного поводження);

2) вичерпний опис об'єктивних медичних показників;

3) міркування медичного працівника з огляду на твердження засуд­женого та об'єктивні медичні показники, а також обґрунтування того, чи знаходяться вони у стані відповідності між собою.

Додатково до медичного рапорту складається карта тілесних ушкод­жень, в якій позначається розташування тілесних ушкоджень, а також здійснюється фотографування ушкоджень. Знімки та карта тілесних ушкоджень додаються до рапорту.

Після складання рапорту його копії та копії додатків обов'язково направляються до відповідних органів прокуратури та територіаль­ного органу управління ДПтС незалежно від бажання засудженого чи адміністрації установи виконання покарань протягом трьох діб.

Усі медичні обстеження мають проводитися поза межами чутності і, якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку, поза межами видимості немедичного персоналу.

Засуджений повинен мати доступ до рапорту та додатків до нього, а також мати можливість знімати копії».

Комітет продемонстрував свою стурбованість «відсутністю сис­тематичної перевірки і лікування гемоконтактного вірусного гепатиту в українській пенітенціарній системі. Делегація була поінформована про те, що в даний час не було ніякої Національної програми для виявлення і лікування гепатиту в Україні (також немає жодного національного стан­дарту для лікування), і що пенітенціарні установи не були забезпечені жодними ліками проти гепатиту. Комітет рекомендує вжити заходів для виправлення цього прикрого стану справ» (п. 161).

Був зроблений акцент також щодо неналежності надання психоло­гічної та психіатричної допомоги в установах, де такі види медичної до­помоги мають особливе значення з огляду на суттєві проблеми з психі­кою утримуваних осіб (зокрема, акцент на недостатності кваліфікованих кадрів) (п. 163, 164). Так само зауваження стосуються низького рівня роз­витку державної політики щодо профілактики та лікування наркотичної залежності у в'язничних установах, детоксикації, реабілітації та знижен­ню ризику (п. 164).

У контексті тотальної недостатності штатних співробітників в уста­новах, підпорядкованих ДПтС, Комітет рекомендував вирішити нарешті цю проблему, покращити умови їх праці (п. 165). Так, наприклад, було на­голошено (як і в доповіді про візит у 2012 році) що повинен бути покладе­ний край системі 24-годинних змін для співробітників Служби.

Одна з рекомендацій стосується необхідності зменшення макси­мального строку тримання неповнолітніх у ДІЗО до трьох діб. Наго­лошено на необхідності зміни процедури поміщення до ДІЗО для всіх ув'язнених, а саме потребу внесення змін у нормативну базу з метою за­безпечення усних слухань під час вирішення питання про застосування цього дисциплінарного заходу стягнення. Додаткові гарантії з цього при­воду виражені у рекомендаціях КЗК (п. 174):

«— переглянути порядок розміщення в дисциплінарні одиночні каме­ри в СІЗО і виправних колоніях для того, щоб гарантувати, що заці­кавлені ув'язнені (І) були в терміновому порядку проінформовані в письмовій формі про висунуті проти них звинувачення, (II) мали право на юридичну допомогу, (III) їм був наведений розумний час для підготовки свого захисту, (IV) мали право викликати свідків від свого власного імені і право на перехресний допит свідків проти них, і (V) були забезпечені копіями рішення, яке містить причини розміщення та інформацію про доступні їм засоби оскаржити рі­шення перед незалежним органом;

— забезпечити, в тому числі за допомогою заходів регулювання, що стосовно ув'язненого, який в даний час піддається черговим санк­ціям дисциплінарного характеру загальною тривалістю понад 15 / 10 днів, повинно бути застосоване відповідне переривання в режимі дисциплінарного утримання на 15-ому / 10-ому дні перебування».

Ці рекомендації рівною мірою не почуті ні ДПтС, ні іншими урядови­ми структурами, хоча висловлювались вони Комітетом й раніше^{[62] [63].}

Так само повторено рекомендацію про те, що захід утримання в дис­циплінарних ізоляторах не повинен включати в себе повну заборону на сімейні контакти під час виконання цього заходу, будь-які обмеження на контакти з родиною як форму покарання слід використовувати тільки там, де порушення стосується попереднього досвіду виникнення про­блем під час таких контактів (Комітетом згадується відповідне правило 60.4. Європейських пенітенціарних правил). Досвід показує, що ДПтС не тільки не бажає втілювати такого роду рекомендацію, а навпаки схильна до погіршення існуючого стану справ. Так Законом від 05.09.2013 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо по­рядку та умов відбування покарання» (який розроблявся переважно Службою) у частині 11 статті 134 КВК України була закріплена ще гірша за попередню норма, яка абсолютно відірвана від хороших в'язничних практик:

«Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або при­міщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняють­ся побачення, телефонні розмови, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеро­лей, користування настільними іграми».

Раніше засудженим також було заборонено отримувати посилки (передачі) та бандеролі, але телефонні розмови не заборонялись. Але й у такому вигляді ця норма не була сумісна зі стандартами КЗК.

У Загальних стандартах, зокрема, міститься рекомендація (п. 61 21-ої Загальної доповіді 2011 року):

«Як це і з іншими режимами, які застосовуються до ув'язнених, при­нцип, що ув'язнений поміщений в одиночну камеру, повинен підлягати лише тим обмеженням, які необхідні для їх безпечного і впорядкова­ного утримання, повинен дотримуватись. Крім того, щоб мінімізувати негативні наслідки, до яких його застосування може призвести, по­винні бути здійснені особливі зусилля стосовно тих, хто утримується в умовах тривалого одиничного ув'язнення і тих, хто перебуває три-

перед новим застосуванням дисциплінарного стягнення; повинен розроблятися план для кожного засудженого, що поміщається до ПКТ або ДПК, з метою вирішен­ня проблем, які виникають в процесі перебування в таких умовах. Повинні бути здійснені заходи для забезпечення того, щоб з моменту прийняття рішення про розміщення в ПКТ або ДПК, щонайменше після першого місяця їх відбування був здійснений перегляд цих санкцій». валий строк в одиночній камері, як таких, що потребують особливої уваги. Не обов'язково застосовувати підхід «все або нічого». Кожне обмеження повинно застосовуватися тільки в разі потреби, яка від­повідає оцінці небезпеки кожного в'язня». У цьому випадку під фор­мулюванням «все або нічого» розуміється такий підхід, при якому усім засудженим забороняється вчиняти, чи не вчиняти якісь дії, володіти якимись предметами без будь-якої попередньої процедури індивіду­алізації, тобто без можливості накладання таких обмежень тоді, коли вони дійсно необхідні. Натомість застосовується автоматичне обме­ження у правах усіх засуджених з певним статусом (у цьому випадку, наприклад, статусом такого, що перебуває в ДІЗО, ПКТ)».

Виходячи з вищенаведеного, заборона телефонних дзвінків усім осо­бам, які перебувають в ДІЗО / ПКТ, суперечить Загальним стандартам Комі­тету. Так само їм суперечить і заборона побачень засудженим, які поміща­ються до ДІЗО / ПКТ (одиночної камери), враховуючи відсутність жодних обґрунтувань для таких обмежень, а також їх автоматичний характер.

Це додатково підтверджується у Стандартах КЗК, а саме у п. 55 Загаль­ної доповіді за 2011 рік наголошується на потребі дотримання принципу необхідності обмежень під час відбування дисциплінарного стягнення: «правило, що допускаються тільки обмеження, необхідні для безпечного і впорядкованого утримання ув'язненого та для вимог справедливості, в рівній мірі відноситься до ув'язнених, що знаходяться в одиночній ка­мері^[64]. Відповідно, впродовж перебування в одиночній камері не повин­но, наприклад, бути автоматичного позбавлення права на відвідування, телефонні дзвінки та листи... Так само, режим повинен бути достатньо гнучким, щоб дозволити пом'якшення будь-яких обмежень, які не є не­обхідними в окремих випадках».

Про це ж було наголошено у доповіді про візит в Україну 2009 року (п. 150):

«Слід додати, що ув'язнені, які поміщаються в ДІЗО / карцер і ПКТ, є, як правило, автоматично позбавленими контактів із зовнішнім сві­том (тобто відвідувань, листів і телефонних дзвінків). КЗК рекомендує українській владі вжити заходів для забезпечення того, щоб при­міщення засуджених у ДІЗО / карцеру і ПКТ не включала в себе пов­ну заборону на сімейні контакти (див. також правило 60 (4) Європей­ські тюремних правил). Будь-які обмеження сімейних контактів, як форма покарання повинні використовуватися тільки там, де пору­шення має відношення до таких контактів» (виділення напівжирним шрифтом збережено).

Мова в останньому реченні йде про те, що якщо дисциплінарне стягнення було накладено внаслідок порушення порядку проведення побачень, то тільки тоді особу може бути обґрунтовано обмежено в по­баченнях.

Щоправда, Законом України «Про внесення змін до Кримінально-ви­конавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудже­ного до європейських стандартів» від 24.04. 2014 було дещо покращено ситуацію шляхом внесення змін до статті 134 КВК України та дозволу по­бачення під час перебування у ДІЗО, карцері або ПКТ із адвокатами або іншими фахівцями у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Зі схожих підстав необґрунтованим обмеженням є й заборона по­бачень засуджених під час тримання у дільниці карантину, діагностики та розподілу (крім побачень з адвокатом). Ця норма була внесена у за­конодавство нещодавнім репресивним законопроектом від 05.09.2013 «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання».

Знову й знову Державній пенітенціарній службі нагадується реко­мендація, яку Комітет повторював у кожній (!) своїй попередній доповіді про результати своїх візитів до України (таких доповідей вже рівно де­сять!), за винятком хіба що доповіді 2007 року, коли пенітенціарні ус­танови не відвідувались взагалі. Йдеться про тотальну бездіяльність та незайнятість окремих категорій ув'язнених (засуджені до довічного позбавлення волі, інші особи, що перебувають в умовах підвищеної без­пеки або контролю, ув'язнені в СІЗО). Ці особи проводять 23 з 24 годин у своїх камерах без жодних можливостей корисної активності (одну го­дину становить час щоденної прогулянки). Через це Комітет вкотре реко­мендує, щоб вони «могли витрачати стільки годин за межами своїх камер кожен день, наскільки це можливо (переважно вісім годин або більше) і брати участь у регулярних, цілеспрямованих і різноманітних заходах (робота, освіта, спорт, тощо)». Також рекомендується розробляти спе­ціальну програму зайнятості для проблемних ув'язнених (п. 131).

Залишається й негативна практика максимального обмеження кон­тактів із зовнішнім світом осіб, що взяті під варту. Так делегація вкотре повторила свою рекомендацію щодо необхідності зміни філософії обме­ження фізичних контактів із зовнішнім світом цієї категорії ув'язнених, які, до того, ж de jure вважаються невинуватими: «попередньо ув'язнені мо­жуть отримувати не менше трьох візитів протягом від одного до чотирь­ох годин на місяць. Однак такі візити можуть мати місце тільки на підставі письмового дозволу слідчого або суду. Слід нагадати, що подібний дозвіл має бути також отриманий щодо листування. Крім того, як і в минулому, телефонні дзвінки як і раніше не дозволені законом.

Під час візиту в 2013 році було з'ясовано, що вищезазначена поправ­ка внесла небагато прогресу до практики. Слідчі / судді рідко дозволяють візити (або можливість надсилати листи). Крім того, багато ув'язнених, з якими говорила делегація, вважали, що їм не дозволили контакти із зовнішнім світом в помсту за їх відмову надати зізнання або надати ін­шу інформацію слідчим. Що стосується невеликої кількості попередньо ув'язнених, уповноважених на отримання візитів, їм, як правило, не доз­волявся фізичний контакт зі своїми відвідувачами» (п. 125).

У зв'язку з цим Комітет рекомендував чіткі пропозиції для зміни за­конодавства:

«Запровадити зміни до чинного законодавства з метою забезпечення того, щоб попередньо ув'язнені, як правило, мали право на отриман­ня візитів, виконування / приймання телефонних дзвінки і відправлян­ня / отримування листів. Будь-яке обмеження / заборона встановлене на них відносно відвідувань, телефонних дзвінків чи листування по­винні бути спеціально обґрунтовані потребами розслідування, завж­ди вимагати схвалення судовим органом, і застосовуватися протягом певного періоду часу, із зазначенням причин для цього. Водночас, слідчим і суддям має бути нагадано, що відправною точкою для роз­гляду прохання про відвідування і для відправки листів повинні бути презумпція невинуватості і принцип, що попередньо ув'язнені повин­ні бути предметом такої кількості обмежень, яка суворо необхідна для інтересів правосуддя, і що, якщо немає чітко визначеної при­чини для заборони візитів / листування або для накладення певних обмежень (наприклад, організація відвідувань через перегородку) протягом заданого періоду в кожному окремому випадку (виді­лення напівжирним шрифтом наше. — В. Ч.), попередньо затримані повинні бути уповноважені отримувати принаймні три візити до чо­тирьох годин на місяць, а також відправляти / отримувати листи, як це передбачено законом».

Ці зауваження є логічним продовженням давніх невиконаних реко­мендацій КЗК попередніх років. Вже у п. 168 своєї доповіді щодо візиту до України у 1998 році він вказує:

«Комітет розуміє, що іноді в інтересах правосуддя, можливо, слід об­межувати побачення з окремими в'язнями, що утримуються в СІЗО. Але ці обмеження мають бути строго аргументовані потребами спра­ви і повинні застосовуватися, по можливості, протягом якомога найко- ротшого часу. Побачення особи, яка перебуває в СІЗО, зі своєю сім'єю не повинні заборонятися на тривалий час ні з яких причин. Якщо існує ризик змови, бажано дозволяти зустрічі, але під суворим наглядом. Цей підхід повинен стосуватися і листування з родичами.

Комітет рекомендує переглянути у світлі вищевказаних заува­жень питання надання особам, які перебувають в попередньому ув'язненні, побачень і можливостей листування...» (виділення шриф­ту збережено).

У п. 106 Доповіді щодо візиту у 2002 році Комітет зазначив:

«КЗК вважає, що прийшов час українській владі переглянути також режими попереднього ув'язнення та ув'язнення в очікуванні ос­таточного вироку (після подачі апеляції). Ці режими мають певні неприйнятні риси, наприклад, ув'язнені повинні одержувати дозвіл слідчого, прокурора або суду (залежно від стадії процесу) на роботу та підтримку контактів із зовнішнім світом (відвідування, листуван­ня). Делегація зустрічалася зі значною кількістю таких ув'язнених, до­рослими та неповнолітніми, які провели місяці, будучи замкненими у своїх камерах по 23 години на добу, без жодних занять і позбавлені контактів з родинами.

КЗК нагадує, що, на його думку, у деяких випадках необхідно, в інте­ресах слідства, обмежувати контакти ув'язнених з іншими ув'язненими або зовнішнім світом. Однак рішення про такі обмеження має сприйма­тися відповідно до обставин у кожному конкретному випадку й засто­совуватися протягом якомога більш короткого часу. Далі, необхідність накладення обмежень на окремих ув'язнених не може виправдувати введення режиму обмеження для всіх без винятку ув'язнених. Наре­шті, КЗК не бачить причин для того, аби особи, що очікують остаточно­го вироку, утримувалися при такому режимі тільки на тій підставі, що вони подали апеляцію проти вироку.

КЗК рекомендує українській владі негайно вжити заходів, вклю­чаючи, якщо потрібно, ліквідацію існуючих законодавчих пере­шкод, для припинення обмежуючого режиму для осіб, що пере­бувають у попередньому ув'язненні, і тих, хто очікує остаточного вироку...» (виділення шрифту збережено).

В продовження цих рекомендацій та у зв'язку з їх невиконанням Ко­мітет не переставав повторювати ті ж самі зауваження та наполягати на своїх рекомендаціях з приводу контактів. У п. 152 доповіді щодо візиту у 2009 році зазначалось:

«Незважаючи на попередні рекомендації КЗК, ситуація, що стосується контактів осіб, які перебувають під вартою з зовнішнім світом зали­шається незмінною. Для таких осіб рідкістю було, включаючи непов­нолітніх, отримати дозвіл на побачення і навіть не було дозволено відправляти / отримувати листи і здійснювати телефонні дзвінки. У де­яких випадках заборона на відвідування тривала навіть після того, як кримінальна справа була закрита. Делегації зустрічалися ув'язнені, які не отримували жодних побачень протягом 21 місяця.

КЗК закликає українську владу вжити заходів для забезпечення того, щоб особи, які утримуються в попередньому ув'язненні, ма­ли право на побачення і право відправляти / отримувати листи, як справа принципу. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або відправляти / отримувати листи повинна бути спеціально обґрун­тована потребами розслідування, що повинно вимагати схвалення органом, не пов'язаного з розглядом справи, і повинно застосо­вуватися протягом певного періоду часу, із зазначенням мотивів. У разі необхідності, мають бути внесені зміни до відповідних зако­нодавчих актів та положень.

Крім того, КЗК рекомендує, щоб був гарантований доступ до те­лефонних розмов для слідчо-заарештованих осіб; будь-яке рішення заборонити або ввести обмеження на доступ до телефонних дзвін­ків має базуватися на обґрунтованому ризику змови, залякування або іншої незаконної діяльності і повинен бути введеним на певний період часу. Повинні бути внесені відповідні зміни до законодав­ства» (виділення шрифту збережено).

З відповіді на це зауваження щодо візиту 2009 року видно, що на­ціональна влада також визнала, що такі обмеження також призводять до позбавлення можливості дистанційного навчання ув'язнених в СІЗО.

Нарешті, у п. 50 доповіді щодо візиту у 2011 році Комітет вказав:

«...незважаючи на конкретні рекомендації, зроблені Комітетом після всіх попередніх візитів в Україну, жорсткі обмеження, як і раніше, час­то застосовуються до контактів із зовнішнім світом осіб, взятих під варту. Багатьом утримуваним під вартою не дозволялося ні отриму­вати будь-які побачення з особами, які не є їх адвокатом (чи законним представником), ні здійснювати телефонні дзвінки протягом тривало­го часу; в ряді випадків, ця ситуація тривала вже більше року. Такий стан справ є неприйнятним.

КЗК знову закликає українську владу вжити заходів для того, щоб переконатися, що слідчо-заарештовані, як справа принципу, мають право на отримання побачень та отримання / відправлен­ня листів. Будь-яка відмова дати дозвіл на відвідування або від­правлення / отримання листів повинна бути спеціально обґрунто­вана потребами розслідування, вимагати схвалення органом, не пов'язаного з відповідною справою і застосуватися на вказаний період часу, із зазначенням причин. У разі необхідності, відповідне законодавство і правила повинно бути змінено.

Крім того, Комітет підтверджує свою рекомендацію про необхід­ність прийняття заходів для забезпечення того, щоб слідчо-зааре- штованим, як правило, надавався постійний доступ до телефону. Якщо є передбачуваний ризик змови в окремих випадках, конкретний телефонний дзвінок завжди може відслідковуватися. Будь-яке рішен­ня забороняти або обмежувати доступ ув'язнених до телефону по­винне базуватися на обґрунтованому припущенні про ризик змо­ви, залякування або іншої незаконної діяльності і застосовуватися протягом визначеного періоду» (виділення шрифту збережено).

В продовження було знову повторено рекомендацію щодо того, щоб побачення засуджених проходили, як правило, у більш відкритих умовах, зокрема без перегородки. І що обмеження на право на поба­чення (в т. ч. які відображаються на процедурі проведення побачень) на­кладалися лише на підставі індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов'язаного з певним ув'язненим (п. 132). Ця рекомендація висловлена

так само не вперше^[65], але, незважаючи на те, що її втілення може бути здійснено шляхом внесення невеличкої зміни до підзаконного акту ДПтС України — Правил внутрішнього розпорядку, вона й досі залишається невиконаною в т. ч. у проекті нових Правил внутрішнього розпорядку.

Було знову нагадано свою попередню позицію про те, що розподіл засуджених по різних рівнях безпеки установ та в їх межах не повинен бути автоматичним наслідком засудження за тією чи іншою статтею, а повинен відноситися до області розсуду пенітенціарної адміністрації. Що повинно стати предметом законодавчих змін (п. 129). Таким чином, була знову повторена рекомендація, що висловлювалася й раніше^[66]. Во­на означає небажаність визначення на рівні КВК України заздалегідь пе­реліку статей КК України, на підставі яких засуджені обов'язково мають направлятися до того чи іншого виду установи, таке питання повинне відноситися до розсуду в'язничної адміністрації.

Також цього разу Комітет додав, що питання класифікації засудже­них не розглядалося в присутності засудженої особи на усних слуханнях, а також, що вони не були проінформовані про причини такого рішення через що зазнавало ущемлень їхнє право на апеляцію (п. 129). Це, на його думку, повинно бути виправлено на рівні нормативної бази у разі необ­хідності, яка, безсумнівно, є.

З огляду на вищезазначене, слід рекомендувати Державній пенітен­ціарній службі України та іншим органам, які відповідальні за реформу­вання пенітенціарної сфери України, не ставитись із звичною халатністю до виконання рекомендацій Комітету. Харківська правозахисна група тісно співпрацює з цим органом Ради Європи та повідомлятиме про хід виконання його рекомендацій національною владою.

http://khpg.org/index.php?id=1400424873

зміни рівня безпеки для засуджених, а також ізоляційні заходи з профілактичними цілями не повинні оголошуватися — або встановлюватися на розсуд суду — як час­тина покарання. Рішення про те, чи потрібно застосовувати певний рівень безпеки або ж ізоляційних заходів з профілактичними цілями повинно залежати тільки від тюремної адміністрації та здійснюватися тільки на підставі індивідуальної оцінки ризиків і не повинно бути частиною кримінального покарання. Комітет підтверд­жує свою рекомендацію про те, що з цього приводу мають будуть внесені зміни у відповідні нормативні положення» (виділення напівжирним шрифтом Коміте­ту). Те, що розподіл в установи не повинен бути частиною покарання, означає, що в'язнична адміністрація повинна мати можливість на підставі оцінки індивідуальних ризиків розміщати засуджених, наприклад, в умовах нижчої (і навпаки) безпеки на противагу існуючому порядку, який не допускає ніякої гнучкості у цьому питанні.