Процедура підготовки матеріалів та розгляду питань щодо представлення засуджених до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням на засіданні комісії колонії

У квітні 2011 року учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції «Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України», що проводився ДПтСУ та Національною академією внутрішніх справ України, обговоривши основні аспекти удосконалення діяльності ДКВС України, вирішили вважати за необхідне сприяти ДПтСУ в організації та проведення наукових досліджень з найбільш актуальних напрямів діяльності органів і установ виконання покарань: перегляд законодавчих основ застосування до засуджених

«...різноманітних пільг, зокрема інституту умовно-дострокового звільнення, який за висновком багатьох вчених та практиків став найбільшим корупційним чинником у діяльності пенітенціарного персоналу» [145].

Чинне законодавство не передбачає визначення порядку розгляду цих питань, окрім зазначення вихідного терміну: частина 3 статті 154 КВК України передбачає, що адміністрація установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни не­відбутої частини покарання більш м'яким. Як видно зі змісту зазначеної норми, основною підставою для розгляду даного питання є відбуття строку покарання, а не доведення певного ступеня виправлення чи наявність інших обставин.

Безпосередньо порядок розгляду врегульований Інструкцією про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих

121 ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень (далі - Інструкція), затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11.01.2008р.

За три місяці до розгляду матеріалів на засіданні комісії підрозділ складає списки засуджених, які надаються для організації роботи з підготовки матеріалів заступнику з соціально-виховної роботи, начальникам оперативної та медичної служби. Засідання комісії відбуваються у визначеному для цього приміщенні установи (СІЗО) в присутності засудженого, стосовно якого розглядається це питання, і повинні проводяться не менше двох разів на місяць, хоча, як свідчить практика, в установах виконання покарань з чисельністю засуджених понад 1000 осіб, такі засідання проводяться щотижня. Рішення комісії ухвалюється простою більшістю голосів членів комісії, присутніх на її засіданні. У разі рівного розподілу голосів голос голови є вирішальним.

До участі у засіданні комісії можуть залучатися члени методично- виховної ради, психолог, представники громадськості і трудових колективів. Про час проведення засідань комісії начальник відділу спеціального обліку повідомляє голові спостережної комісії при органі місцевого самоврядування.

Засудженого на засіданні комісії представляє начальник відділення соціально-психологічної служби. Забезпечується порядок, при якому всі особи, які за формальними ознаками підпадають під дію ст. 81, 82 КК України,

122 незалежно від їх поведінки, ставлення до праці та навчання, наявності дисциплінарних стягнень, в обов’язковому порядку і не пізніше як через два тижні після настання терміну застосування умовно-дострокового звільнення обговорюються персонально на комісії установи.

Комісія повинна здійснити повне і всебічне вивчення даних про особу засудженого та оцінку представлених матеріалів. Якщо комісія прийняла рішення про відмову внесення до суду подання щодо застосування до нього умовно-дострокового звільнення, то обов’язково мають визначатися мотиви відмови, передбачені чинним законодавством («не довів свого виправлення, тому що...»). При вивченні у ході нашого дослідження матеріалів на засуджених, яким рішенням комісії установи було відмовлено у поданні матеріалів до суду для розгляду питання про застосування заохочувальних норм, у жодному випадку не було чітко зазначено причини відмови, хоча останні мають бути означені конкретно з тим, щоб засуджений розумів, які недоліки йому потрібно виправити. Як правило, відмова обгрунтовувалась або наявністю незнятих чи непогашених стягнень, або тим, що засуджений виконує вимоги режиму лише під контролем адміністрації, не виплатив позов чи має хронічні хвороби. Інакше кажучи, висновок про недоведеність відпвоідного ступеня виправлення, як правило, базується лише на одній ознаці, без врахуванням в сукупності усіх даних про зміни в особистості та поведінці засудженого.

Як бачимо, процедура розгляду матеріалів на засіданні комісії з першого погляду видається доволі прозорою та простою. Але насправді вона невиправдано ускладнена на практиці через намагання постійного удосконалення та посилення контролю, внаслідок чого її зведено до виключно формального рівня. Як свідчить практика, рішення про застосування (незастосування) заохочувальних інститутів фактично приймається одноособово начальником відділення соціально-психологічної служби. Зокрема, за три тижні до настання терміну можливого застосування умовно-

123 дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким начальник відділення соціально-психологічної служби складає характеристику на засудженого на підставі узагальнення існуючих даних про його особу, поведінку та ставлення до праці.

Позитивні характеристики на засуджених також повинні пройти формальне узгодження на засіданні ради колективу засуджених. Такі ради утворюються у кожному відділенні з числа засуджених, які позитивно характеризуються, з метою сприяння розвитку у засуджених соціальної активності та корисної ініціативи у вирішенні питань організації вільного часу засуджених, їх побуту, праці та навчання. Діяльність такої ради спрямовує начальник відділення, тому, мабуть, нами й не було виявлено жодного розхрдження у висновках ради та начальника відділення при характеристиці засдуженого. Тобто, можна стверджувати, що подібне узгодження не містить в собі жодного практичного сенсу, а лише створює враження існування самоврядування певного типу.

У разі відмови засудженого від підпису на характеристиці начальник відділення соціально-психологічної служби робить про це відмітку та пропонує методично-виховній раді установи розглянути характеристику на своєму засіданні. До складу ради входять найбільш досвідчені співробітники, які за своїми функціями працюють безпосередньо із засудженими. Остання вимога призводить до того, що до складу такої ради входять, переважно, начальники відділень, які у жодному разі не спростовують висновків, наданих власними колегами при складанні характеристик. Таким чином, направлення характеристики з негативним висновком на розгляд методично -виховної ради ніколи не впливає на її зміну.

Після погодження характеристики із заступником начальника установи із соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом начальник відділення соціально-психологічної служби готує на засуджених, стосовно яких здійснено позитивний висновок, опитувальний лист та передає його для заповнення керівникам відповідних служб та психологу. Опитувальний лист був уведений

124 у 2005 році також для удосконалення процедури розгляду питання щодо застосування заохочувальних інститутів до засуджених. У ньому вказуються результати попереднього розгляду матеріалів на засудженого на комісії установи, а також вивчається думка таких керівників частин та служб установи: перший заступник начальника установи, заступник начальника установи з працевикористання спецконтингенту та виробництва, заступник начальника установи з інтендантського та комунально-побутового забезпечення, начальник відділу нагляду та безпеки, начальник оперативного відділу, начальник відділу по контролю за виконанням судових рішень, психолог.

Отож, у опитувальному листі проставляють свою думку щодо того, заслуговує або ні засуджений застосування до нього заохочувальних інститутів, частина членів комісії, а також посадових осіб, які взагалі можуть нічого про засудженого не знати (приміром, заступник начальника установи з працевикористання спецконтингенту та виробництва, заступник начальника установи з інтендантського та комунально-побутового забезпечення). Фактично, доля засудженого є вирішеною задовго до самого засідання.

Для безпосереднього розгляду на комісію установи подаються наступні матеріали: а) клопотання-характеристика, підписана начальником відділення соціально-психологічної служби та погоджена з заступником начальника колонії з соціально-виховної та психологічної роботи; б) індивідуальна програма соціально-виховної роботи; в) довідка про заохочення та стягнення; г) психологічна характеристика; д) опитувальний аркуш з пропозиціями першого заступника начальника колонії, заступника начальника колонії з соціально- виховної та психологічної роботи, заступника начальника колонії з працевикористання, заступника начальника колонії з комунально-побутового та інтендантського забезпечення, начальника відділу нагляду та безпеки, начальника оперативного відділу, начальника медичної частини та начальника відділу по контролю за виконанням судових рішень; є) медична довідка про

125 стан здоров'я, наявність незакінченого курсу лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу або результати цього лікування, наявність чи відсутність алкогольної, наркотичної та токсикологічної залежності. У випадку розгляду можливості заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі обмеженням волі у довідці обов'язково робиться висновок про здатність засудженого перебувати у виправному центрі, а також працювати; ж) заява засудженого з проханням про застосування до нього заохочувальних норм, передбачених ст.

Оскільки у КВК України виправлення визначається як процес змін в особистості засудженого, то, на нашу думку, висновок психолога установи має носити визначальний характер. Проте необхідно зауважити, що у психологічній характеристиці засуджених переважали відмітки про негативні риси їх особистості. Так, їх визначали через категорії «емоційно бідний», «не послідовний», «не впевнений в собі», «конфліктний», «легковажний», «слабохарактерний», «депресивний стан», «завищена самооцінка», «страждає на неврози», «не вимогливий до себе» та т.ін. При цьому позитивні риси особистостей (типу: «активний», «лідер», «не конфліктний», «врівноважений», «стриманий», «терпимий до інших», «товариський» та т.ін.) відмічені 21 раз, а негативні - згадані 49 разів. За даними особових справ, переважна більшість засуджених не вирізняється й інтелектом: так, у 36% (9 осіб) він перебуває на низькому рівні, у 52% (13 осіб) - на середньому, і лише у 12% (3 осіб) - на високому. Проте подібний підхід не перешкодив прийняттю позитивного рішення щодо застосування заохочувальних інститутів.

Хоча це і не було передбачено ані КПК України 1960 року, ані КПК України 2012р., з метою якісного розгляду судами питання відповідно до ст. 82 КК України щодо заміни позбавлення волі на виправні роботи, Апеляційною комісією ДПтСУ встановлено, що матеріали з цього питання можуть подаватися до суду лише у разі наявності довідки з організації, підприємства

126 або установи, де особу передбачається працевлаштувати та про надання засудженому житлової площі на період виконання цього виду покарання (рішення № 1 та № 4 - 2004 р.). При цьому вимагається, щоб у довідці про можливість працевлаштування обов'язково вказувалась посада та примірна заробітна плата. Питання працевлаштування засуджених при застосуванні ст. 82 КК України погоджується з кримінально-виконавчої інспекцією територіальних управлінь ДПтСУ за вказівкою цієї служби від 05.01.2005 р. № 5/3-2 (таким чином подані засудженими та їх родичами довідки про пра­цевлаштування мають попередньо перевірятися).

Відповідно до наказу ДДУПВП №18 від 30.01.2006 року відповідні матеріали про застосування заохочувальних інститутів повинні обов'язково погоджуватися у територіальних органах управління ДПтСУ. Висновки керівників відповідних служб територіальних органів управління ДПтСУ мають відображатися в опитувальному листі.

Матеріали щодо застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання до осіб, які перебувають на оперативно- профілактичних обліках, осіб, які утримуються у виправних колоніях максимального рівня безпеки або у дільницях посиленого контролю, засуджених за умисне вбивство: двох або більше осіб; заручника; особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку, вчинене на замовлення, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство; бандитизм; посягання на життя: працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; вчинення умисного злочину період відбування покарання у виді позбавлення волі, а також осіб, у яких не відбута частина покарання складає понад два роки, після погодження у територіальному органі управління ДПтСУ надсилати на вивчення до управління соціально -виховної та

127 психологічної роботи ДПтСУ (копії характеристики на засудженого, довідки з його особової справи з фабулою вчиненого злочину та опитувального листа).

Подібні особливості розгляду питань щодо окремих категорій засуджених, не передбачені жодним законодавчим актом, були уведені наказом ДДУПВП від 30 січня 2006 року №18 „Про недоліки в організації роботи із застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м‘яким і підготовки матеріалів за клопотаннями про помилування та заходи щодо посилання контролю за цим напрямом службової діяльності». Цей нормативний акт покликаний сприяти зміцненню законності під час реалізації процедури умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. Проте, насправді, з виданням цього наказу виникли додаткові проблеми та ускладнення означеної процедури. По-перше, з‘явилася додаткова інстанція розгляду даного питання (яка, до речі, не передбачена законом). Це додало бюрократії в діяльність щодо застосування заохочувальних інститутів. По-друге, дуже сумнівними можна називати ті висновки, які дають фахівці територіальних управлінь ДПтСУ, адже повна та об‘єктивна інформація щодо засудженого не може бути відображена у декількох документах, що надходять до відповідного управління. Значна кількість інформації залишається у внутрішній документації відповідних служб, яка може бути використана в якості обґрунтування при розгляді питання про умовно-дострокове звільнення на комісії безпосередньо в установі. Таким внутрішнім документом, наприклад, є Індивідуальна програма соціально-психологічної роботи із засудженим, де персонал установи повністю відображає характеристику діяльності та поведінки засудженого за час відбування покарання. По-третє, установи виконання покарань знаходяться у ієрархічній підпорядкованості до територіальних управлінь ДПтСУ. Тому висновок територіального управління є фактично імперативним (хоча, знову ж таки, не завжди об‘єктивним). Таким чином, в разі незгоди начальника установи (він же в установі є головою комісії) з висновком територіального управління, не передбачено процедури ані

128 оскарження (у зв‘язку з субординацією), ні перегляду рішення. Тобто, подібні кроки керівництва ДКВС України не можна визнати ефективними і в певній мірі обмежують права засуджених. Водночас вказівки ДПтСУ не є обов'язковими для єдиного органу, на який покладене вирішення питання заміни невідбутої частини покарання більш м'яким - для суду.

У теперішній час процедура взагалі ускладнилась, оскільки без жодних правових підстав усі без винятку матеріали на засуджених, щодо яких адміністрація колонії прийняла позитивне рішення щодо внесення подання до суду для застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким проходять не просто узгодження в територіальному управлінні ДПтСУ, а виносяться на розгляд Регіональної комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, незважаючи, що подібне повноваження цій комісії не надано. За результатами розгляду матеріалів Регіональні комісії доволі часто приймають суто формальні рішення щодо недоцільності застосування заохочувальних інститутів, проте оскільки вона не може скасувати своїм рішенням рішення адміністрації колонії, такі матеріали зазвичай повертаються «на доопрацювання» і замінюються безпосередньо в колонії. Безперечно, контроль за законністю внесення подань має відбуватися, але він не може здійснюватись поза межами правового поля.

У жодному разі не можна підміняти діяльність однієї, передбаченої чинним законодавством, комісії установи, створення специфічних процедур прийняття рішення, які не мають жодного практичного сенсу. 98% засуджених, які були охоплені нашим анкетуванням, вказали, що рішення про можливість подання до суду матеріалів щодо їх умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, приймається на засіданнях трьох (!) комісій: адміністрації колонії, територіального управління; спостережної. При цьому 68% впевнені, що позитивне вирішення цього питання залежить виключно від заступника начальника установи із соціально-виховної роботи, 12% - від співпраці з оперативними працівниками установи, 10% -

129 безпосередньо від начальника колонії та від «тісноти» їх зв'язків з територіальним управлінням, 5% - від доброзичливості представників

кримінально-виконавчої інспекції, які мають перевіряти дані про можливість працевлаштування засуджених, 5% - не змогли відповісти на питання. Тобто, жоден з засуджених не вбачає об'єктивності у процедурі розгляду питання на засіданні комісії установи.

На нашу думку, існуюча процедура потребує спрощення та встановлення чіткості. Так, на адміністрацію колонії має покладатися обов'язок проведення правороз’яснювальної роботи серед засуджених щодо підстав та умов застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. У місцях масового перебування засуджених (гуртожитки, клуб, місце для шикування тощо), а також кімнатах очікування громадян та тривалих побачень потрібно обладнувати наочну інформацію, у якій відображати зміст ст. 81, 82 КК України та правові наслідки вчинення повторного злочину протягом невідбутої частини покарання. У гуртожитках відділень соціально-психологічної служби для засуджених наочна інформація повинна містити: порядок та підстави застосування умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким; список засуджених з датами формального настання права на розгляд цих питань.

Тобто, засуджені мають бути обізнані з усіма формальними підставами застосування розглядуваних заохочувальних норм. Безпосередньо ж рішення про їх застосування або незастосування має прийматися судом на підставі матеріалів особової справи засудженого, а не витягів з основних документів, які, по суті, є суб'єктивним відображенням характеристики засудженого в свідомості начальника відділення.

Аналіз існуючої практики та нормативного регулювання дозволяють стверджувати про існування й інших прогалин, що негативно відбиваються на правовому становищі засуджених, створює широкі можливості для зловживань з боку адміністрації установ виконання покарань та, зрештою, негативно

130 відбивається на значенні цих правових інститутів. На це вже зверталась увага фахівців [230]. Це, зокрема, стосується строків повторного розгляду на засіданнях комісії установи виконання покарань питань умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням. Нині вони врегульовані не на рівні закону, а нормативним документом - Інструкцією. Цей акт містить п. 6.6. такого змісту: «Повторно питання про можливість подання до суду матеріалів щодо застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (статті 81, 107 КК України, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 КК України) осіб, засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п’яти років, може бути розглянуто на засіданні комісії тільки після досягнення засудженим необхідного ступеня виправлення, про що відображається в характеристиці на засудженого, не раніше як через один рік з дня винесення рішення про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше як через шість місяців». До видання наказу № 1, починаючи ще з часів існування радянської системи виконання покарань, оптимальним терміном повторного розгляду на комісії установи зазначених питань відносно всіх без винятку засуджених вважався строк у 6 місяців. Цей термін був встановлений у раніше діючій Інструкцією про порядок роботи відділів (груп, частин) спеціального обліку виправно-трудових колоній, затвердженій наказом ДДУПВП у 2000 році. Його тривалість була зумовлена численними науковими дослідженнями та практичними експериментами, що надали можливість визначити найбільш оптимальний строк, який надає можливість переконатися у реальних змінах поведінки засудженого, а також терміном погашення стягнень.

Нововведення, втілене у наказі № 1, нічим не підкріплюється та не обґрунтовується. Більше того, воно суттєво обмежує права засуджених та суперечить КПК України як 1960р., так і 2012р., оскільки вони передбачають можливість розгляду зазначеного питання не раніше, ніж через рік, лише у випадку такої відмови судом. У тих же випадках, коли призначений строк

131 покарання є меншим 5-ти років, засуджені фактично позбавляються можливості скористатися законодавчо передбаченою заохочувальною нормою, оскільки термін перебування в місцях позбавлення волі закінчується скоріше, ніж настає право на повторний розгляд.

Виключення розгляду питань щодо доцільності подання до суду матеріалів на застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким на засіданні комісії установи виконання покарань дозволить уникнути подібних порушень прав засуджених, оскільки повторний розгляд відбуватиметься виключно на підставах, встановлених у чинному кримінально-процесуальному законодавстві.

Усе вищевикладене дозволяє зробити наступні висновки та пропозиції:

1. Умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням є не правом, а законним інтересом засуджених. Законний інтерес засудженого полягає у передбаченим кримінальним законом прагненнях засудженого до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або поліпшення свого правового становища шляхом зменшення правообмежень у межах нового виду кримінального покарання, які задовольняються за результатом оцінки адміністрацією установи виконання покарань та суду поведінки і ставлення засудженого до праці під час відбування покарання. При цьому засуджений має право вимагати у адміністрації колонії розгляду матеріалів відносно нього щодо доцільності внесення подання до суду на засіданні комісії, а само по собі таке звільнення або заміна правом засудженого не є.

2. Так само не можна вважати застосування або не застосування цих інститутів правом адміністрації. Право - це фактично можливість діяти за власним розсудом, якій кореспондує обов’язок іншої сторони вчинити певні дії. Адміністрація колонії не наділена повноваженнями вирішувати по суті питання щодо умовно-дострокового або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням, вона може діяти лише у межах двох

132 можливих варіантів - направити подання до суду або ні. Проте власний розсуд адміністрації обмежує норма ст. 154 КВК України, в якій імперативно закріплено, що стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК України може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством.

3. Правом засуджених у контексті умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням є лише прямо передбачена в КВК України можливість звертатися до адміністрації з проханням внести таке подання, оскільки їй відповідає обов’язок адміністрації установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до застосування названих інститутів.

4. Аналіз наукових публікацій показав, що питання про правову природу та сутність такого явища, як «виправлення» було та й дотепер є предметом широкої дискусії як вітчизняних, так і закордонних фахівців. Доведено, що лише змінами в особистості засудженого в період відбування покарання досягти фактичного виправлення та усунути ризик вчинення особою повторного злочину не можливо. Більше того, відношення до вчинення злочину при знаходженні на свободі залежить від багатьох факторів, не пов'язаних з процесом виконання-відбування покарання. Отож, визначити, що засуджений однозначно не є більше рецидивонебезпечним, неможливо. А, відтак, неможливо вести мову про його остаточне виправлення у процесі виконання- відбування покарання.

5. Враховуючи, що поведінка особистості витікає з її відносин, але не зводиться до них, оскільки на ній відбиваються типологічні особливості людини, емоційно-вольові та інтелектуальні особливості, звички та манера поведінки, що склалась під впливом різних факторів протягом тривалого часу,

133 при оцінці особистості та, зокрема, при оцінці факту виправлення засудженого завжди мають бути враховані індивідуальні психологічні особливості, що відбиваються у більшому чи меншому ступені на його поведінці. Цим викликана неможливість чіткого визначення поняття «виправлення» та його критеріїв.

6. При практичному вирішенні питань оцінки виправлення засуджених необхідно обов’язково застосовувати такі положення теорії доказування, як принципи сукупності й причинного взаємозв’язку побічних доказів, критичного аналізу доказів, перевірки їх шляхом зіставлення, суворої об'єктивності у оцінці тощо. І лише суд може об'єктивно оцінити наявність процесу виправлення, порівнявши теперішнє положення з тим, яке існувало на момент винесення вироку, а також оцінивши ефективність діяльності адміністрації. При цьому підставою застосування заохочувальних інститутів мають бути обставини, що піддаються чіткому вимірюванню - зокрема, відбуття певної частини строку покарання, а умовою - існування процесу позитивних змін в особистості засудженого або відсутність потреби в таких змінах з одночасним визнанням таким, що відповідає вимогам закону, порядку виконання персоналом покладених обов'язків по створенню умов для виправлення засуджених.

7. Для процесу оцінки виправлення засуджених мають бути властиві й особливі методи його практичної реалізації. Метод оцінки ступеня виправлення розуміється нами як застосовувана в ході оцінки сукупність прийомів і способів пізнання та дослідження позитивних (негативних) змін у цьому процесі та фіксації їх через систему спеціальних показників. При використанні методу кількісних оцінок необхідно мати на увазі, що, незважаючи на його наочність, проведення оцінки з закріпленням за кожною ознакою та показником відповідного числового еквіваленту може призвести до формалізації цієї складної процедури, до невиправданих суджень, коли не будуть враховуватись численні окремі особливості того чи іншого засудженого. Метод кількісних оцінок є доречним при визначенні ступеня ефективності на тих напрямках діяльності ДКВС, цілі й завдання яких можуть бути чітко й однозначно

134 визначені в нормативних актах та зі стовідсотковою ймовірністю досягнуті на практиці. Застосування цього методу буде виправданим й у разі оцінки тих показників, які мають кількісний вираз. Проте для визначення наявності або відсутності виправлення його впровадження є неможливим через психологічно- особистісну складову та індивідуальнійсть цього процесу.

8. Інший метод заснований на якісній оцінці, що на відміну від кількісної не має на увазі використання бальних одиниць. Сутність її проведення полягає у “якісній” характеристиці кожного конкретного рівня досягнення певного результату, тобто цей метод не зводиться виключно до арифметичних обрахувань при оцінці, а базується на глибокому та всебічному підході до кожного показника змін в особистості. Але його використання вимагає уведення умовного еталону, що практично неможливо здійснити, оскільки кожен засуджений характеризується властивими лише йому якостями та ознаками, а розробити узагальнений умовний квазіеталон, який було б можливо застосовувати до всіх без виключення засуджених, неможливо навіть для характеристики якоїсь однієї ознаки. Водночас вимога про те, що в системі критерїів оцінки виправлення засуджених мають бути представлені всі основні сторони життєдіяльності засудженого в період відбування покарання, робить застосування названого методу практично неможливим, через значне різномаїття останніх. Отож процес визначення суттєвих ознак або властивостей особистості засудженого може тривати майже нескінченно.

9. Аналіз існуючих нині у практиці критеріїв оцінки виправлення засуджених показав, що вони не відповідають науково визначеним вимогам, а саме: вони не можуть бути виміряні у будь-яких кількісних одиницях виміру; між названими характеристиками поведінки засудженого не завжди спостерігається достатньо стійкий та помітний зв’язок; використання їх в якості критерію оцінки не є простим; деякі з них не вирізняються узгодженістю, та об'єктивністю. У результаті адміністрація установ виконання покарань, представляючи особу до застосування тієї чи іншої заохочувальної норми, не може чітко визначити підстави та обґрунтувати доведення засудженим

135 відповідного ступеня виправлення, внаслідок чого трапляються випадки або застосування умовно-дострокового звільнення осіб, які не довели свого виправлення, або навпаки, відмова особам, які таке виправлення в цілому довели, проте не звільняються через помилки представників адміністрації установи та нездатність підготовки необхідних документів потрібної якості (що ще гірше). Це також створює перешкоди для об’єктивного розгляду справ засуджених в судах та інколи призводить до прийняття необгрунтованих та незаконних судових рішень, які скасовуються судами вищих інстанцій.

10. Дослідження показало, що об'єтивно оцінити ступінь виправленння особи, а, тим більше, чітко визначити критерії такої оцінки неможливо. Розв'язати цю проблему пропонується шляхом запровадження практики доведення не ступеня виправлення засудженого, а обставин, які свідчать про його залишення небезпечним для суспільства з покладанням обов'язку такого доведення на адміністрацію колонії, а визначення доцільності застосування заохочувальних інститутів на судові органи.

11. Існуюча процедура підготовки матеріалів для розгляду на засіданні комісії установи виконання покарань вирізняється невиправданою та безпідставною складністю. Тому вона потребує спрощення та встановлення чіткості. На адміністрацію колонії має покладатися обов'язок проведення правороз’яснювальної роботи серед засуджених щодо підстав та умов застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. Безпосередньо ж рішення про їх застосування або незастосування має прийматися судом на підставі матеріалів особової справи засудженого, а не витягів з основних документів, які, по суті, є суб'єктивним відображенням характеристики засудженого в свідомості начальника віддділення.