3.1. Механізм захисту прав і законних інтересів засуджених при розгляді питання щодо можливості умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини позбавлення волі на певний строк більш м'яким покаранням

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Інакше кажучи, на засуджених поширюється більшість прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, передбачених розд.

137 покарань на всебічне забезпечення таких прав і зрівняння осіб, позбавлених волі з усіма іншими громадянами (за винятком певних обмежень).

Запровадження ефективного механізму захисту прав і законних інтересів засуджених саме при розгляді питання щодо застосування умовно- дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким зумовлене численними фактами, що підтверджують корупційну спрямованість персоналу установ виконання покарань.

За даними ДПтСУ, протягом I кварталу 2011 року за матеріалами персоналу підрозділів з питань запобігання та протидії корупції і внутрішньої безпеки територіальних органів управління порушено 15 кримінальних справ, із

138 них 40% - за злочини, пов’язані з розглядом питань умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким [60]. Переважна більшість цих справ пов’язана саме з наданням позитивної оцінки поведінки засудженого, а точніше - відображення такої оцінки у відповідних матеріалах.

Стаття 8 КВК України серед основних прав засуджених називає право на правову допомогу і право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до адміністрації органів та установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

Чинне законодавство та відомчі нормативні акти не встановлюють спеціального порядку оскарження засудженими або іншими зацікавленими особами рішення комісії установи виконання покарань щодо відмови у поданні до суду матеріалів стосовно умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням. Тому у цих випадках мають застосовуватися загальні норми щодо оскарження дій або бездіяльності посадової особи. За ст. 16 Закону України «Про звернення громадян» скарга на рішення певного органу подається в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, а в разі відсутності останнього - безпосередньо до суду. Отже, оскаржувати рішення комісії установи необхідно до начальника територіального управління ДПтСУ, Голови ДПтСУ чи суду. Це цілком відповідає й положенням ст. 55 Конституції України, за якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів

139 державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та ст. 124 Основного Закону, в якій чітко та однозначно встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, оскільки саме так має забезпечуватись судових захист прав, свобод і законних інтересів громадян.

Та якими можуть бути наслідки звернення до вищих органів керівництва колонії? Перш за все нагадаємо, що відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основним законодавчим актом, який визначає правовий статус ДКВС України є Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а порядок виконання покарань встановлюється КВК України. Дані акти не передбачають жодної норми, яка б дозволяла начальнику територіального органу управління ДПтСУ або Голові ДПтСУ скасовувати прийняте комісією колонії колегіальне рішення. Немає подібних повноважень й у Положенні про ДПтСУ та Положенні про територіальне управління ДПтСУ (для прикладу нами було узято оприлюднене у відкритих джерелах Положення про управління ДПтСУ в Одеській області [131]). Інакше кажучи, наслідком звернення зацікавленої особи до означених вище посадовців ДПтСУ формально не може бути скасування колегіального рішення комісії колонії.

КВК України передбачає встановлення прокурорського нагляду за процесом виконання кримінальних покарань, який здійснюється відповідно до Закону України «Про прокуратуру». Системний аналіз положень цього Закону, Конституції України (включаючи пункт 5 статті 121, пункт 9 розділу XV "Перехідні положення") Конституції України свідчить, що на прокуратуру

140 України покладено нагляд за нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Закон України "Про прокуратуру", прийнятий до набуття чинності Конституцією України, є чинним у частині, що не суперечить Основному Закону України, передбачає, що при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право опротестовувати акти підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.

На перший погляд, у разі прийняття комісією рішення про відмову в застосуванні умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, його скасування може відбуватися на підставі протесту прокурора. Але чинне законодавство передбачає певні особливості наслідків внесення даному виду акту прокурорського реагування. У ст. 21 Закону України «Про прокуратуру» вказується, що протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Але ми вже зазначали, що адміністрація колонії не наділена повноваженнями переглядати власні рішення, а вищі органи керівництва установами - не мають права їх скасовувати або приймати власні рішення з цих питань. Тому звернення прокурора до керівництва колонії, територіального управління або ДПтСУ не змінить правового становища засудженого після прийняття рішення комісією установи,

141 оскільки зупинення його дії не є підставою для подання матеріалів до суду для вирішення питання застосування умовно-дострокового звільнення або заміни по суті.

Розглянемо можливості судового захисту законних інтересів і прав засуджених. Фахівці у галузі кримінального процесу пропонують визначати право на судовий захист як суб’єктивне конституційне право-гарантію, яке являє собою сукупність юридичних можливостей особи щодо захисту її прав, свобод та законних інтересів, що здійснюється незалежним та неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, у законодавчо закріпленій процедурі шляхом судового розгляду.

Як свідчить практика, основним спірним моментом, що виникає з приводу відмови адміністрації установи в поданні до суду матеріалів на умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, є неправильна, з точки зору засудженого, оцінка ступеня його виправлення, а також застосування заходів заохочення і стягнення, що стали підставою для негативної оцінки поведінки засудженого. Але, як показують попередні дослідження, засуджені фактично обмежуються або взагалі позбавляються судового захисту своїх прав через намагання судових органів знайти будь-які підстави для відхилення скарг і позовів засуджених.

На цю проблему все зверталась увага українських дослідників, зокрема, ставилось питання: якщо чинне законодавство надає засудженому можливість оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність адміністрації органів і установ виконання покарань, то до якого суду має звертатися така особа? На перший погляд, це має бути адміністративний суд, але це лише на перший погляд, практика свідчить про інше. Так, засуджений Т., вважаючи накладені на нього

142 в період відбування покарання дисциплінарні стягнення незаконними, звернувся до адміністративного суду з позовом до адміністрації установи виконання покарань. Він вважав, що оскільки керівництво колонії виконує функції виконавчої влади та наділене владними повноваженнями (включаючи й застосування до засуджених засобів примусу), захист його прав і законних інтересів має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства. Але суддя Харківського окружного адміністративного суду ухвалою від 13 лютого 2008 року по справі № 2а-3157/08 відмовляє у відкритті провадження за позовом до адміністрації виправної колонії за двома основним підставами: а) закон встановлює інший порядок оскарження накладених на засуджених заходів стягнення. При цьому суддя процитував ст. 134 КВК України: «Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого». Тобто, за визначенням суду, засуджений, що «має право оскаржити стягнення», повинен захищати свої права в інших інстанціях, а в судовому захисті йому фактично відмовлено; б) адміністрація установ виконання покарань не є суб'єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія харківського апеляційного адміністративного суду у своїй ухвалі від 27.05.2008р. по справі № 2-а-3157/08 цілком погодилась з висновками суду першої інстанції. Подібну позицію зайняв і Вищий адміністративний суд України.

Тобто, адміністративні суди є одностайними у думці, що питання оскарження дій чи бездіяльності адміністрації органів і установ виконання покарань не можуть ними вирішуватися. Вони посилаються на підвідомчість таких спорів місцевим судам. Але проблема захисту прав засуджених полягає не тільки і не стільки у наведених міркуваннях суддів адміністративних судів.

143 Місцеві суди також не визнають дані види спорів підсудними собі, використовуючи при цьому доволі оригінальні аргументи. Так, отримавши ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду про підсудність даної справи місцевому суду, засуджений Л. направив до останнього свій позов, посилаючись при цьому на ст. 407, 409, 411 КПК України 1960 року (як це зробив адміністративний суд) та сподіваючись, що цього разу провадження все ж таки буде відкрито. Але 25.05.2010р. суддя Дзержинського районного суду м. Кривий Ріг винесла рішення по справі № 6-183/10/0408, в якому постановила заяву засудженого Л. про визнання незаконними дій та бездіяльності адміністрації виправних колоній і скасування незаконно накладених стягнень «...направити прокурору Дніпропетровської області для організації перевірки фактів, викладених у ній та прийняття відповідного рішення». Як бачимо, проголосивши, що «ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена законом», засуджений Л. фактично був позбавлений цього права на тій підставі, що для засуджених передбачається лише позасудовий порядок захисту прав. Подібний підхід не є одиничним. Як наслідок, конституційна норма про підсудність всіх правовідносин судам вже не є навіть простою декларацією, а представляє собою формулювання, позбавлене всілякого сенсу та значення через нехтування ним на практиці [228, с. 6-7].

Але обрання підсудності є далеко не єдиною проблемою, з якою стикаються засуджені, не згодні з рішенням комісії установи виконання покарань. Районні суди також не розглядають їх скарги щодо застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покарання, якщо воно подане особисто засудженим та не підкріплене поданням адміністрації й спостережної комісії (хоча у разі відмови в направленні такого подання як раз і виникає можливість порушення прав засуджених) [202].

144 Практика свідчить про існування й інших підстав для відмови у розгляді скарг засуджених на рішення комісії установи^[6].

Усе наведене показує неможливість судового захисту прагнення звільнитися умовно-достроково або поліпшити своє становище шляхом заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, а також про викривлене розуміння судами власної ролі у цьому процесі. Окремі суди взагалі вказують, що засуджений «... позбавлений (!) можливості самостійно звертатися до суду з заявою щодо застосування умовно-дострокового звільнення» [209], хоча це прямо суперечить ст. 63 Конституції України, ст. 7, 8 та 107 КВК України (курсив мій - І.Я.). За визначенням Європейського суду з прав людини, «.право на доступ до суду, яке гарантує пункт 1 статті 6, може підлягати обмеженням, встановленим нормативно-правовими актами держави. У цьому сенсі держава користується певною свободою розсуду. Однак Суд повинен передусім переконатися, що застосовані обмеження не перешкоджають людині в доступі до суду й не зменшують її можливостей щодо цього у спосіб чи тією мірою, які спотворюють саму суть такого права. Крім того, будь-яке обмеження має переслідувати законну мету і при цьому забезпечувати належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою.» [149].

Дещо по іншому та, як видається, більш раціональніше розв'язана означена проблема у Російській Федерації. Ще у 2002 році Конституційний Суд Російської Федерації прийняв постанову по справі про перевірку конституційності положень статей 77.1, 77.2, частин першої та десятої статті 175 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації та статті 363 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації у зв'язку зі скаргою громадянина А.А.Кизимова. За порядком, визначеним у ч. 1 ст. 363 КПК РФ умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосовується судом за поданням адміністрації установи або органу виконання покарань. Конституційний Суд дійшов висновку, що не передбачаючи можливості розгляду цього питання за ініціативою інших органів або осіб, у тому числі за зверненням самого засудженого, дана норма перешкоджає реалізації в судовому порядку гарантованого ч. 3 ст. 50 Конституції РФ й конкретизованого у нормах галузевого законодавства права засудженого просити про пом'якшення покарання. Крім того, засуджений, який відбув встановлену законом частину призначеного покарання, та вважає, що до нього може бути застосоване умовно-дострокове звільнення, тим не менше позбавлений в силу ч. 1 ст. 363 КПК РФ добиватися перед судом застосування відносно нього відповідних приписів кримінального закону, чим порушується його права захищати свої права і свободи. У тому числі й у судовому порядку (ч. 1 ст. 46 Конституції РФ) [139]. У подальшому в 2003 році до КВК РФ були внесені зміни, завдяки яким засуджений, його адвокат або законний представник можуть самі звертатися до суду з клопотанням про застосування умовно- дострокового звільнення. Таке клопотання подається засудженим через адміністрацію установи виконання покарань, а остання зобов'язана протягом 10 діб передати його до суду з додаванням матеріалів, які характеризують поведінку засудженого (ст. 175 КВК РФ). Адвокат або законний представник звертаються до суду безпосередньо.

Вважаємо, що подібний підхід є найбільш раціональним та має

впроваджуватись у національну практику застосування

названих

146 заохочувальних інститутів. Оскільки встановлення наявності підстав для умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, а також безпосереднє прийняття рішення про їх застосування - прерогатива суду, засудженому, що відбув визначену в законі частину покарання, має бути забезпечено право звернутися саме до суду з відповідним проханням. Даний висновок кореспондує рекомендаціям, які містяться в прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 від 14 грудня 1990 року Стандартних мінімальних правилах ООН відносно заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила), пункт 9 яких, зокрема, до органів, які виносять за клопотанням правопорушника рішення про заходи, що застосовуються після постановлення вироку, у тому числі й звільнення від покарання, відносить у першу чергу суд.

Засуджені не мають можливості захистити свої інтереси й під час прийняття рішення адміністрацією колонії. Так, жодним нормативним актом не передбачена й можливість засудженого користуватися послугами захисника чи фахівця у галузі права при проведенні засідання комісією установи, на якій розглядається питання щодо можливості його умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням. Якщо в процесі розгляду кримінальної справи судом повноваження захисника прописані в КПК України як 1960 року, так і 2012 року доволі широко та чітко, то на стадії виконання покарань саме відсутність нормативного регулювання означених аспектів виникають певні складнощі. Не закріплені подібні повноваження й у Законі України «Про адвокатуру». На практиці трапляються випадки, коли адвокати намагалися прийняти участь у засіданні комісії установи, проте їм було відмовлено з посиланням, що засідання комісії установи - це форми внутрішньої діяльності установ виконання покарань і згідно зі встановленим порядком на їх засіданні можуть бути присутніми лише визначене коло осіб, до якого адвокати не відносяться.

На перший погляд законодавець нібито намагається іншим чином створити умови для створення системи ефективного захисту прав засуджених.

147 Так, у 2010 році перелік прав засуджених у ч. 1 ст. 107 КВК України розширено за рахунок надання права звертатися зі зверненнями не тільки з питань, що стосуються їх особисто, а також права «звертатися до адміністрації з проханням внести подання щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням». Але якщо зіставити наведене положення з нормою ч. 3 ст. 154 КВК України, можна припустити, що таким чином законодавець здійснив спробу лише певною мірою впорядкувати процес розгляду даних питань на засіданні комісії установи.

Як видається, надання засудженому права на звернення до адміністрації з проханням внести подання щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням стосується переважно тих випадків, коли йому раніше було відмовлено у застосуванні норм ст. 81, 82 КК України. Із змісту ст. 154 КВК України витікає, що обов’язковість розгляду матеріалів стосується лише моменту первинного настання строку можливого застосування одного з зазначених правових інститутів. Тобто, засуджений відбув встановлену кримінальним законом частину строку покарання і у цьому випадку адміністрація установи, незалежно від поведінки засудженого та інших обставин, повинна розглянути питання можливості застосування до нього положень ст. 81 та 82 КК України. Однак, при цьому необхідно мати на увазі, що відбуття засудженим певної частини строку покарання є лише формальною підставою для умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Безперечно, частина строку, яку необхідно відбути засудженому, встановлюється законодавством залежно від обставин, які характеризують як особу засудженого, так і вчинений ним злочин, і в решті решт є матеріальною посилкою застосування цих інститутів, оцінки виправлення засудженого. Однак умовно-дострокове звільнення чи заміна покарання більш м’яким може бути застосовано судом лише у тому випадку, коли засуджений довів своє виправлення (став на шлях виправлення).

Відомо, що відбуття передбаченої законом частини строку покарання не завжди співпадає із настанням іншої підстави для застосування умовно- дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом - відповідної поведінки та ставлення до праці - так як засуджений до цього моменту може ще й не довести певний рівень виправлення. Тому відомчими нормативними актами і передбачена можливість повторного розгляду на засіданнях комісії установ матеріалів на засуджених з питання застосування заохочувальних інститутів (не раніше року з дня відмови), але водночас обов’язковість такого розгляду не встановлена; у чинному законодавстві повторний розгляд цих питань взагалі не визначається. Отож, ініціація повторного розгляду питання доцільності умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким віддана «на відкуп» адміністрації колонії, а засудженому надається можливість лише клопотати про такий розгляд.

Усе наведене переконливо свідчить про відсутність в теперішній час ефективного та дійового механізму захисту законних інтересів засудженого щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Змінити ситуацію можливо шляхом закріплення в кримінально-виконавчому законодавстві чітких гарантій захисту законних інтересів засуджених щодо їх умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

Певним чином цю прогалину спробували усунути в КПК України, що був прийнятий Верховною Радою України 13.04.2012 року. За ст. 539 цього Кодексу питання, які виникають під час та після виконання вироку (до їх числа віднесено й питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м'яким) вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом. Натомість, новий КПК України також не встановлює жодних додаткових гарантій для

149 дотримання прав засуджених. Більше того, на відміну від попереднього КПК України, названі питання розглядаються за загальними правилами, встановленими для всіх питань, пов’язаних із виконанням вироку (в Кодексі тепер відсутня навіть окрема стаття).

М.В.Вітрук визначає юридичні гарантії як закріплені в законодавстві засоби, що безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію й охорону (захист) прав, обов'язків і законних інтересів особи [18, с. 200]. Ж. Пустовіт вказує, що за своєю суттю гарантії становлять собою умови, які зобов’язана створити держава для реалізації прав. За змістом це є система заходів, спрямованих на реалізацію прав; за формою гарантії - це передбачені Конституцією й законами України організаційні та правові форми реалізації соціальних прав і свобод [143, с. 30]. Л. Д. Воєводін виділяє наступні загальні гарантії: - компетентність органів держави (йдеться про наділення відповідних органів необхідними повноваженнями); - установлення відповідальності як посадових осіб, так і громадян за неналежну реалізацію своїх прав та обов'язків; - установлення конституційних принципів та основ процедурно - процесуального порядку захисту й відновлення порушених та обмежених прав громадян [19, с. 12].

Основною особливістю юридичних гарантій є те, що вони повинні бути подані закріпленими в законодавстві спеціальними засобами, у тому числі й засобами забезпечення прав і виконання обов'язків всіма громадянами й посадовцями. Загальна властивість правових гарантій законності полягає в тому, що вони виражені й закріплені в законі, а щодо діяльності кримінально - виконавчої системи - у КВК України. Саме закону належить указувати, як варто охороняти законність, забезпечувати дотримання й виконання законів, запобігати їх порушенню. В. І. Селіверстов обґрунтовано включає до змісту юридичних гарантій заходи: а) нагляду й контролю за правомірністю поведінки суб'єктів права з метою виявлення випадків правопорушень; б) правового захисту; в) юридичної відповідальності; г) запобіжні та інші правоохоронні заходи; д) процесуальні форми охорони прав та обов'язків (включаючи форми

150 застосування правоохоронних заходів); е) профілактики й попередження правопорушень; є) міжнародного контролю за дотриманням прав, законних інтересів і виконанням обов'язків [156, с. 3].

Про відсутність дієвих засобів правового захисту законного інтересу засуджених щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом, недосконалість процесуальних форм їх охорони, ми вже зазначали вище. Наступним видом гарантій є юридична відповідальність. Її значення неодноразово підкреслювалося в юридичній науковій літературі [5, с. 20-21, 181, с. 277, 234]. Так, В. В. Федоров зазначає, що відповідальність - це не лише сторона будь-яких соціальних відносин і будь-якого суспільно здійснюваного виду діяльності, а й найбільш пристосована до реальних подій і часу соціальна (правова) модель ефективного впливу на суб'єктів соціальних зв'язків (права), які порушують установлений порядок суспільних відносин (правопорядок), що має на меті усунення й припинення правопорушень у майбутньому [211, с. 16].

Юридична відповідальність «утримує» суб'єктів та учасників кримінально-виконавчих правовідносин у рамках правомірної поведінки. Вона дає можливість засудженому й відповідним посадовим особам реалізувати свої права й законні інтереси, у той же час змушуючи їх виконувати обов'язки. Проте чинне законодавство не встановлює ні адміністративної, ні кримінальної відповідальності для членів комісії установи, а також інших осіб, які мають можливість впливати на його прийняття, безпосередньо за порушення, допущені при прийнятті рішення щодо доцільності (недоцільності) направлення подання до суду. Вона може лише опосередковано наставати з тих же підстав, з яких взагалі притягаються до адміністративної чи кримінальної відповідальності посадовці, основною з яких є порушення законності при прийнятті рішення. Але оскільки чинне законодавство не встановлює чіткого переліку підстав для прийняття позитивного або негативного рішення, залишаючи його на розсуд адміністрації колонії, - порушення законності може мати місце лише у формі недотримання процедури розгляду. Інакше кажучи,

151 можна стверджувати, що члени комісій колоній фактично не несуть юридичної відповідальності конкретно за зміст прийнятого рішення.

Розв’язати проблему, на нашу думку, можливо шляхом покладання на членів комісії колонії та інших посадових осіб, які беруть участь в даному процесі, конкретної відповідальності за невідповідність прийнятого рішення фактичним обставинам, яків характеризують процес виконання-відбування покарання засудженим.

У 2003 році тоді ще Департаментом було зроблено спробу запровадження постійного контролю за якістю підготовки матеріалів, які показують оцінку ступеня виправлення засуджених: стан цієї роботи мав щомісячно перевірятися працівниками соціально-психологічної служби територіальних органів управління. Крім цього, всі матеріали подавалися на попередню перевірку до відповідних служб регіонального управління. Про те, що «якість» матеріалів є головним чинником, який береться до уваги при їх перевірці, свідчать матеріали проведеного нами опитування (на вивчення контролюючими суб’єктами саме якості підготовки документів вказали 86% працівників, при цьому 75% під якістю розуміли відсутність орфографічних та логічних помилок, а також зовнішнє оформлення паперів) та рішення колегіальних органів ДПтСУ (приміром, на засіданні однієї з останніх колегій «особливу увагу було звернуто на якість підготовки матеріалів на засуджених щодо застосування умовно-дострокового звільнення» [108]). Якість матеріалів щодо застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким - це фактично ступінь відповідності їх властивостей вимогам, встановленим для даного роду документів, оцінка якого здійснена через призму свідомості певних суб'єктів. У підсумку відсутність чітких критеріїв для перевірки матеріалів з метою визначення відображення в них саме прогресу виправлення особи у поєднанні з суб’єктивізмом при наданні оцінки їх якості (що, у свою чергу, базується на суб’єктивній оцінці поведінки засудженого працівником, який склав ці матеріали, без вивчення безпосередньо особистості засудженого) не створює міцного підґрунтя для забезпечення

152 захисту прав і законних інтересів засуджених щодо застосування даних заохочувальних інститутів. Фактично досвідчений працівник може «на папері» обґрунтувати будь-який власний висновок.

Викладене зумовлює пропозицію про необхідність закріплення в законодавстві, що регулює порядок застосування досліджуваних інститутів, дійового, реального й фактичного відомчого контрольного механізму, що сприятиме забезпеченню його реальності й об'єктивності. Приміром, систематичність перевірок діяльності комісій колоній щодо законності умовно - дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом можливо визначити за аналогією із систематичністю комплексного інспектування установ виконання покарань, яке за Правилами внутрішнього розпорядку провадиться один раз на п'ять років ДПтСУ і один раз на два роки його територіальним органом управління. А для оперативного реагування на випадки необґрунтованих відмов комісії установи у направленні до суду подання - узгоджувати в органах управлінням ДПтСУ матеріали не з позитивним, а з негативним висновком.

Потрібно також нормативно закріпити мету таких перевірок. Так, вона має полягати не лише у контролі за якістю підготовлених матеріалів, а за об’єктивністю та обґрунтованістю прийнятих на засіданні комісії рішень, забезпеченням дотримання при цьому прав і законних інтересів засуджених. У цьому випадку слід надавати на перевірку не лише матеріали з позитивними висновками, а ті, за якими засудженим відмовлено у внесенні відповідного подання до суду.

Водночас доцільно надати колегіальним органам управління ДПтСУ (приміром, спеціально створеній комісії, склад якої відповідав би складу комісії виправної колонії) право скасовувати рішення комісії установи за результатами розгляду матеріалів на своїх засіданнях, з можливістю прийняття власного, протилежного думці комісії колонії, рішення. Це дозволить забезпечити своєчасне реагування на випадки порушення прав і законних інтересів

153 засуджених при розгляді питання щодо застосування до них заохочувальних інститутів.

Важлива роль при розгляді питання щодо доцільності подання до суду подання щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким мусить бути відведена прокуратурі, однією з основних функцій якої згідно зі ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» є нагляд за дотриманням законів при виконанні покарань. Науковці підкреслюють значення діяльності прокуратури в забезпеченні законності при виконанні покарань [92, с. 23-26]. Прокуратура має виступати активним учасником кримінально-виконавчих правовідносин, здійснюючи відповідно до ст. 22 КВК України прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань. Із аналізу зазначеного закону можна зробити висновок, що основними завданнями прокурорського нагляду є забезпечення (а) дотримання законодавства про порядок та умови виконання кримінальних покарань, (б) реалізації встановлених законом прав та обов'язків засуджених до цих покарань і (в) нагляд за законністю вироків і своєчасністю їх виконання.

Стосовно розглядуваного питання залучення прокуратури до процесу виконання покарань є особливо актуальним. По-перше, прокуратура - це суб'єкт, який має право на оскарження рішень комісії колонії; по-друге, нагляд за законністю виконання вироку зумовлює необхідність нагляду за звільненням засуджених, в тому числі й умовно -достроково, а також направлення їх для відбування покарання нового виду. За наказом Генерального прокурора України «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» [110] ця робота в виправних колоніях покладена на прокурорів з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах або на відповідних територіальних прокурорів, якщо у структурі прокуратур обласного рівня не створені спеціалізовані прокуратури. Вказані прокурори зобов'язані забезпечити нагляд за дотриманням

154 адміністрацією СІЗО встановлених кримінально-виконавчим законодавством порядку й умов тримання засуджених, їх прав і виконання покладених на них обов'язків, а також вимог законодавства при виданні адміністрацією наказів, розпоряджень і постанов. Комплексні перевірки додержання законів мають проводитись в установах виконання покарань один раз на півріччя. Крім того, прокурори зобов’язані щомісячно перевіряти повноту реєстрації, законність розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини.

Як бачимо, питання дотримання прав і законних інтересів при розгляді питань щодо умовно -дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання більш м’яким у якості окремого напрямку нагляду не виділяються, а періодичність комплексних перевірок (всього лише два рази на рік) навряд чи дозволяє забезпечити постійний та ефективний контроль на даному напрямку діяльності адміністрації колонії. На нашу думку, змінити стан справ можливо, забезпечивши участь прокурора в роботі комісії установи. Це не лише не призведе до обмеження прав засуджених, а й навпаки, тільки сприятиме встановленню дійового нагляду за законністю і обґрунтованістю прийнятих рішень, а також своєчасного реагування на порушення прав і законних інтересів засуджених. З цим погоджуються 37 % персоналу і 43 % засуджених^[7].

Безперечно, за встановленим КПК України 1960 року порядком, при розгляді в суді питань щодо умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким участь прокурора є обов’язковою. У новому КПК України 2012 року така участь вже не є однозначно обов’язковою, оскільки закон дозволяє розглядати справу й за відсутності зацікавлених осіб, якщо були належним чином повідомлені про місце та час розгляду клопотання і не з’явились. Але у будь-якому разі в судовому засіданні приймають участь прокурори, на які покладається підтримання державного обвинувачення в суді, а не прокурори, що здійснюють нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень. Тобто, для них основною метою є недопущення випадків

155 необгрунтованого та передчасного звільнення засуджених, а не дотримання прав і законних інтересів останніх. Крім того, прокурор має можливість вивчити лише ті справи, стосовно яких адміністрація колонії зробила висновок щодо доведення особою певного ступеня виправлення, отже, поза наглядом залишаються випадки відмови у направленні матеріалів до суду. А саме при негативному рішенні адміністрації колоній існує реальна загроза порушення прав і законних інтересів засуджених.

На сайті Генеральної прокуратури України питання умовно- дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким згадуються лише двічі - за підсумками 2005 та 2009 років. При цьому висвітлені вони лише загальними фразами: «Виявлено непоодинокі факти коли адміністрації установ виконання покарань незаконно відмовляють засудженим у направленні до суду подань про застосування передбаченої законом пільги. Нерідко засуджені не ознайомлюються із такими рішеннями, що позбавляє можливості оскаржувати їх. Разом з тим, мають місце факти застосування умовно-дострокового звільнення без належного вивчення особи засуджених та досягнення їх виправлення, що є одним із чинників рецидивної злочинності. Як наслідок упродовж 2008 та поточного років у період невідбутої частини покарання після умовно-дострокового звільнення з установ виконання покарань вчинено 1640 повторних злочинів. Найбільше таких злочинів учинено в Донецькій, Дніпропетровській та Луганській областях» [23, 24]. Дані про перевірки у 2010 та 2011 роках взагалі відсутні.

Аналіз практики діяльності обласних підрозділів органів прокуратури взагалі показує, що вона зорієнтована виключно на контроль за дотриманням формальної сторони процесу розгляду питань умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Приміром, за повідомленням прес-служби прокуратури Львівської області, відбулася чергова перевірка у рамках нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах і стосувалася вона, у першу чергу, дотримання вимог статті 154 КВК України, яка передбачає комісійний розгляд питання

156 щодо можливості умовно-дострокового звільнення засуджених або заміни покарання на більш м’яке [132] (курсив мій - І.Я.). Практичний досвід автора цієї роботи дозволяє стверджувати, що основною метою перевірки є визначення дотримання адміністрацією колонії місячного терміну розгляду цих питань після відбуття частини строку покарання, передбаченого КК України.

Таким чином, усе наведене свідчить, що у теперішніх умовах прокуратура забезпечує здійснення у найкращому випадку лише нагляду за дотриманням прав засуджених, які прямо зазначені в актах законодавства, при цьому законні інтереси таких осіб відповідно до існуючої редакції відповідних положень Закону України «Про прокуратуру», а також відомчих нормативних актів не включаються до об’єкту прокурорського нагляду (курсив мій - І.Я.).

3.2.