Правова природа і соціальне значення умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким при виконанні-відбуванні покарання у виді позбавлення волі на певний строк

За визначенням ДПтСУ, одним з напрямів діяльності соціально- психологічної служби є застосування до засуджених передбачених законом заохочувальних норм [28]. При цьому до останніх відносяться умовно- дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

Ще десять років тому, умовно-дострокове звільнення розглядалось як певна пільга, як метод впливу на засуджених: «Не використовуються у повному обсязі методи соціально-психологічного впливу на виховання злочинців. Низький рівень індивідуально-виховної роботи, підміна її дисциплінарними заходами обумовлюють той факт, що незважаючи на значне збільшення у поточному році кількості застосування умовно-дострокового звільнення засуджених (у середньому 52%), на яких поширюється ця пільга (курсив мій - І.Я.), в установах Вінницької, Волинської, Одеської, Львівської, Хмельницької та Черкаської областей цей показник погіршується на протязі останніх трьох років. Найгірший цей показник в установах Запорізької області, де протягом 2000 року із числа засуджених, які за формальними ознаками підпадали під цю пільгу, відмовлено 73,7%» [3, с. 4]. Що ж стосується заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом - то дана норма використовувалась на практиці вкрай рідко (настільки, що у офіційних статистичних формах названа позиція взагалі не вказувалась). Даний стан справ був характерним для всіх республік колишнього СРСР: приміром, за даними А.С. Міхліна заміна невідбутої частини покарання більш м’яким застосовувалась у 20 разів менше, ніж умовно-дострокове звільнення [104, с. 92-93].

Починаючи з 1997 року відсоток застосування до засуджених умовно- дострокового звільнення зростає: «якщо у 1999 р. умовно-достроково було звільнено 15 587 осіб, або 44% кількості таких, які за формальними ознаками підпадали під цю пільгу, то у 2000 р. - 21 462 особи (53,5%)» [49].

Незважаючи на певну обережність у застосуванні заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, число таких випадків також має тенденцію до збільшення: її було застосовано у 2006 році - до 5850 засуджених, у 2007 році - до 9800, а у першому півріччі 2010 року - до 6400 осіб [125]. Як видається, незначна поширеність зумовлюється певною традицією, за якою заміна виступала певною альтернативою умовно-дострокового звільнення, бо на протязі всього існування даного інституту кримінальне законодавство закріплювало їх у одній статті, вказуючи на можливість застосування або звільнення або заміни при однаковій оцінці ступеня виправлення засудженого. Крім того, заміна пов’язана з залишенням засудженого у сфері відання органів або установ виконання покарань, що покладає додаткову відповідальність на адміністрацію установи, що клопотала про поширення на особу даної заохочувальної норми.

Але беззаперечно, що існування у практиці діяльності установ виконання покарань умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким вимагає дослідження правової природи, соціального значення цих явищ та механізму реалізації на практиці.

З’ясування правової природи будь-якого правового явища має на увазі аналіз його юридичного змісту, визначення місця та ролі серед інших правових інститутів, встановлення їх схожості, відмінностей та взаємозв’язків.

Протягом всього часу свого існування інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким визнаються доволі життєвими та ефективними, оскільки держава зацікавлена в тому, щоб громадяни, які вчинили злочин, скоріше усвідомили свою провину, виправились та повернулись в суспільство[124, с. 9]. Будь-яке кримінальне покарання, в тому числі й покарання у виді позбавлення волі на певний строк, з однієї сторони є карою за вчинений злочин, а з іншої - має на меті виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України).

У літературі висловлювались й інші міркування стосовно можливості досягнення цілей покарання при впровадженні даних інститутів. Приміром М.М.Нурмієв вказує, що при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням досягаються лише цілі виправлення й спеціального попередження [119, с. 52, 86]. Але з наведеними позиціями важко погодитись. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в останніх, за визначенням М.О.Стручкова, і проявляється кара [171, с. 19]. С.І.Дементьєв до каральних елементів поряд із зазначеними відносить: сам факт засудження судом від імені

13 держави, тривалість строку, вид і місце розташування виправної установи, обмеженість політичних, трудових, сімейних та деяких інших прав [38, с.6]. А.Х.Степанюк і В.М.Трубніков відзначають, що головним змістом покарання у виді позбавлення волі, основним його каральним елементом постає саме ізоляція засудженого від соціального оточення, сім'ї, близьких, друзів, знайомих, колективу, де він працював, у спеціальній закритій установі [166, с.

Суд, виносячи вирок та обираючи вид і розмір покарання, знаходить перед вибором оптимального, не дуже суворого та м’якого, покарання. Проте в умовах судового розгляду доволі складно вивчити особу підсудного, виявити істинні мотиви та цілі його поведінки та відповідно до цього призначити доцільне покарання. Крім того, як вказував свого часу М.С. Таганцев, ми не можемо відкидати, що і після вироку (як і до нього) злочинець не залишається у стані застою, а видозмінюється як морально, так і фізично, й доволі часто ці зміни можуть не відповідати спостереженням та висновкам суду [177, с. 18]. Тому призначене покарання завжди є уявною мірою соціальної відповідальності винного, а значить, законом повинна передбачатися можливість коректування покарання з урахуванням досягнення його цілей, поведінки та змін в особистості засудженого.

Мета покарання, що виражається у попередженні вчинення злочинів іншими особами (мета загального попередження) досягається шляхом погрози застосування покарання, що міститься в санкції кримінального закону, та виконанні його органом або установою виконання покарань. Погроза закону карою та реалізація цієї загрози, що показує долю того, хто вчиняє злочини, є засобом залякування певних кіл громадян з метою їх утримання від вчинення злочинів. Кримінальне покарання до засудженого повинно утримувати інших осіб, схильних до протиправної поведінки, від вчинення злочинів, щоб уникнути відповідних наслідків у вигляді застосування покарання. Досягнення

14 мети загального попередження забезпечується самим існуванням кримінального закону, санкції норм якого попереджують про покарання, засудженням осіб, винних у вчиненні злочину, до покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину та обставинам справи [ 76, с. 63-64]. Крім того, винесення суворого вироку виступає додатковим чинником залякування осіб, схильних до вчинення злочину.

Як правильно відмічав І.С.Ной, специфічна особливість загальної превенції полягає саме в залякуванні нестійких осіб [116, с. 158]. Кара і є як раз тим засобом, без якого покарання не могло б бути застрашливою силою, тобто воно перестало б бути покаранням [78, с. 184]. Мета запобігання вчиненню злочинів іншими особами полягає в такому впливі покарання, який забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Досягнення її мети повинно забезпечуватися самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання кожного, хто їх порушить, засудженням винного, призначенням покарання і його виконанням. Її ефективність залежить від суворості, справедливості, а головне - невідворотності покарання.

Безперечно, що для набуття попереджувального впливу кримінально- правові санкції та судові вироки повинні бути достатньо суворими. При цьому співвідношення каральних елементів покарання мають оптимально відповідати суспільній небезпеці вчиненого злочину й особі винного, а також порядку його виконання. Слід погодитись з П.В. Хряпінським, що заборонний метод є первісним і основним засобом впливу на суб’єктів, що спонукає їх до дотримання заборон. Утім кримінальне законодавство не повинно вичерпуватись лише встановленням заборон і застосуванням покарання. Немаловажним є і метод заохочення у стимулюванні правомірної кримінально - правової поведінки. Заохочення виступає найпотужнішим стимулюючим фактором, що сильніше за інші формує зацікавленість суб’єктів у соціально- корисній поведінці, створюючи для неї режим найбільшого сприяння. До їх числа названий науковець відносить й норми ст. 81, 82 КК України,

15 зазначаючи, що вони спрямовані на запобігання вчинення злочинів іншими особами [215, с. 11, 13].

Інша ціль покарання, що виражається у попередженні вчинення нових злочинів самим засудженим, - це мета спеціального попередження, тобто створення таких умов відбування покарання, які відповідали б небезпеці вчиненого злочину й особі злочинця і були б достатніми для попередження вчинення ним нового злочину.

Не менш важливою метою покарання є виправлення особи. Безумовно, у деяких випадках саме кара виступає підґрунтям виправлення засуджених. Як правильно зазначав А.Ф.Зелінський, для багатьох засуджених позбавлення волі означає зміну діяльності в бік погіршення, що може виправити осіб, які вчинили імпульсивні або необережні злочини. Зокрема, позбавлення волі сприяє викоріненню шкідливих звичок, ізолює засудженого від шкідливого впливу з боку колишніх друзів. Кара за злочинну недбалість активізує увагу, змінює психологічну установку на ризиковані вчинки тощо. Вона хоча сама по собі й не виправляє, але здатна вплинути на тих, хто порушив кримінальний закон усупереч своїй позитивній правосвідомості внаслідок різних психологічних зривів [52, с. 132].

Виправлення особи є міжгалузевою категорією як кримінального, так і кримінально-виконавчого права. Однак єдине його визначення надане у ст. 6

16 КВК України: під виправленням засудженого розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Термін процес (від лат. ргосеззнз - просування) означає рух уперед, послідовну зміну станів, стадій розвитку; сукупність послідовних дій з метою досягнення якогось результату. Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок, що психологи знайомі з багатьма концепціями становлення особистості, і звикли до того, що позитивні зміни в особистості полягають лише в деякому покращанні, коли недоліки все рівно лишаються. Майже ніхто не прагне психологічними засобами переробити людину в ідеал, в досконалість [13, с. 153]. Необхідно відзначити, що й кримінально-виконавче законодавство, визначаючи виправлення як процес, а не як результат, таким чином орієнтує персонал органів та установ виконання покарань на необхідність роботи у напрямку виправлення, а не на безумовне його досягнення.

Виправлення у значенні, що надається у КВК України, полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватись положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення такого результату у науці кримінально-виконавчого права визнається юридичним виправленням, що само по собі є важливим результатом застосування покарання, суттєвим показником його ефективності.

Практика діяльності установ виконання покарань доводить, що цілі покарання відносно певної частини засуджених досягаються до закінчення моменту відбуття призначеного судом строку покарання, тобто достроково. Повторимось, що за такого стану справ подальше виконання покарання у відповідних умовах видається недоцільним, оскільки, покарання злочинця - це не самоціль, а засіб його виправлення, повернення в суспільство безпечною для оточуючих людиною. Приміром, продовження тримання особи, що почала доводити своє виправлення у таких же умовах та за тими ж правилами, що й

17 осіб, які не показують позитивних змін у своїй поведінці, фактично мало б характер знущання. Подібним чином недоцільним є й перебування в місцях позбавлення волі засуджених, які вже повністю виправились. Якби покарання було незмінним як в частині призначеного строку, так і його виду - в певних випадках через зміни в особистості та стані засудженого він відчував би значно більшу кару, ніж це малося на увазі при призначенні покарання судом. А кримінальний закон спеціально оговорює, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Саме тому основні ознаки покарання, як-от його строк та вид, не є незмінюваним. В момент його призначення, суд виходить з тяжкості злочину, особистості засудженого, обставин справи та вимог закону. До того, як покарання ще не почало виконуватися, засуджений залишається особою, що вчинила злочин та ще не піддана державному примусу. Призначене покарання ще тільки має потенційну змогу змінити засудженого. Але після того, як воно починає виконуватися, людина під його впливом може змінитися. Більше того, вважається, що наслідком нормального перебігу процесу виконання покарання й повинно стати зменшення суспільної небезпечності особи засудженого [183, с. 16]. На такі випадки закон теж реагує, передбачаючи можливість заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом та умовно- дострокового звільнення від покарання. Це пов’язане з тим, що у разі змін у поведінці засудженого, презюмується, що покарання досягло своєї мети та відпала необхідність його подальшого виконання (або ж відпала потреба у застосуванні суворих обмежень). В такому разі можливе дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким його видом [80, с. 292]. Поділяючи наведене, З.І. Зельдов пише, що соціальне значення даного інституту полягає в тому, щоб коректувати інтенсивність криміналізації конкретних суспільно небезпечних діянь, вчинених конкретними особистостями, залежно від досягнення відносно них цілей покарання - перш за все виправлення, сприяти індивідуалізації та диференціації кримінальної відповідальності, служити поступовою формою

18 переходу від застосування кримінальних покарань до нормального життя в суспільстві [54, с. 18].

У цілому підтримуючи висловлені думки, додамо, що у іншому разі порушувалася б норма КК України щодо виключення завдання страждань засудженим. Інакше кажучи, наведені інститути представляють собою прояв на практиці принципу гуманізму кримінального та кримінально-виконавчого права. Як видається, саме у наведеному й полягає соціальне значення інститутів умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким з точки зору науки кримінального права.

У ряді наукових публікацій надається розширене розуміння значення умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Приміром, В.М. Трубніков посилається, що умовно-дострокове звільнення покликане сприяти досягненню цілей покарання, оскільки виступає засобом моральної зміни засуджених, а також фактором забезпечення їх правослухняної поведінки. Зазначається, що перспектива дострокового звільнення від кримінально-правового тягаря справляє на засуджених суттєвий виховний вплив. Усвідомлення суб’єктом того, що його позитивна поведінка під час відбування покарання сприятиме достроковому звільненню з кримінально-виконавчої установи значно полегшує здійснення з ним відповідної роботи з боку органів та установ виконання покарання та закріплення результатів карально-виховного впливу. Тому дуже важливо, щоб органи, які відають виконанням покарання, спостережні комісії, служби у справах дітей обов’язково вчасно й детально роз’яснювали засудженим зміст заохочувальної норми про умовно-дострокове звільнення, оскільки передбачений тут захід є важливим стимулом виправлення засудженого [188, с. 75]. Аналогічно сприймає інститут заміни невідбутої частини покарання більш м’яким В.П. Герасимено [25].

З таким підходом ми не можемо цілком погодитись, оскільки як теоретичні положення, так і практика застосування умовно-дострокового звільнення й заміни невідбутої частини покарання більш м’яким доводять

19 неможливість визнання даних інститутів засобами стимулювання виправлення засуджених. Як вказують С.Шимоволос та І.Яковець, у теперішній час вивчення особистості засудженого та оцінка ступеня його виправлення базуються, переважно, на оцінці його поведінки під час відбування покарання без врахування психологічних та особистісних специфічних рис. При цьому визначальне значення для адміністрації установи виконання покарань має ступінь керованості засудженим, внаслідок чого слабкі люди, хитруни та пристосуванці, як правило, отримують переваги в умовах відбування покарання та умовно-дострокове звільнення. Показово, що самі засуджені доволі часто говорять «став на шлях пристосування» замість «на шлях виправлення» [222, с. 40-41].

Очевидно, що прагнення скоріше вийти на волю - цілком природне прагнення, і домагатися цього бажає практично кожен засуджений. Тісно пов’язана з можливістю звільнитися раніше - за умовно-достроковим звільненням - поведінка засудженого, виконання ним вимог представників адміністрації. Як часто засудженим, які бажаючим звільнитися умовно-

достроково, доводиться змушувати себе виконувати невиправдані вимоги адміністрації? На таке питання нами були отримані наступні відповіді: вважають, що для отримання умовно-дострокового звільнення варто відстоювати свої права всього 8% опитаних. Переконані, що можуть всерйоз розраховувати на умовно-дострокове звільнення та при цьому не поступатися принципами і виконувати тільки законні вимоги адміністрації 29% опитаних. Разом з тим, набагато більше половини - 60% - вважають себе реалістами та упевнені, що заслужити дострокове звільнення можна, тільки виконуючи будь-які, навіть не обґрунтовані вимоги персоналу. Подібний стан справ навряд чи можна визнати позитивним, оскільки, як відзначають представники громадськості, «не складно представити, з яким уявленням про справедливість вийдуть на волю засуджені, які матимуть такі життєвий багаж і віру, і яке відчуття гідності виховує в них тюремний персонал, домагаючись слухняності

20 за будь-що і використовуючи при цьому природне бажання одержати умовно- дострокове звільнення» [43].

Наше дослідження показало, що умовно-дострокове звільнення сприймається значним числом (87%) засуджених у якості компенсації за понесені в установі виконання покарань страждання. І на увазі маються зовсім не страждання, обумовлені фактом ізоляції та триманням в колонії, а незручності й позбавлення, що витікають з міжособистісних відносин між засудженими і персоналом, необхідністю вислужитись перед працівниками та налагодити з ними стосунки. Засуджені вказали, що відчуття стану приниження та «виконання ролі рабів» фактично є ціною, яку потрібно заплатити за умовно- дострокове звільнення, причому 56% опитаних готові на це задля найскорішого виходу на свободу. Тобто, для засуджених умовно-дострокове звільнення виступає засобом досягнення мети, але не мети виправлення, а мети звільнення. Саме через визначальне значення для засуджених саме мети дострокового звільнення, інститут заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким не набув широкого застосування на практиці. Засуджені доволі часто відмовляються від застосування цієї заохочувальної норми тоді, коли позбавлення волі замінюється на обмеження волі. Нами встановлено, що самі по собі більш м’які умови тримання не відіграють для засуджених особливого значення, особливо враховуючи, що різниця полягає лише у кількості побачень та межах пересування. Заміна невідбутої частини позбавлення волі покаранням у виді обмеження волі, за визначенням засуджених, тягне за собою значне число негативних наслідків, які не перевішують позитивних надбань: переведення до іншої установи та потреба наново встановлювати стосунки з персоналом (доволі часто це поєднується з територіальною зміною, що створює додаткові ускладнення для рідних); необхідність обов’язкового залучення до праці, як правило, сільськогосподарського напрямку та утримання себе на зароблені кошти. Тому й відмовляються засуджені від такої заміни, зазначаючи за вже давно розробленим штампом, що вони ще не впевнені у своєму виправленні, тому й

21 просять не застосовувати до них ст. 82 КК України, щоб протягом додаткового часу ще ґрунтовніше довести своє виправлення. Позитивно заміна невідбутої частини покарання більш м’яким сприймається лише тоді, коли вона пов'язана з можливістю залишення місць позбавлення волі - у разі заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі покаранням у виді виправних або громадських робіт.

Спотвореним є ставлення до умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким й у персоналу установ виконання покарань. Численними дослідженнями доведено, що умовно-дострокове звільнення й заміна перетворились у засіб для постійного «розвантаження» місць позбавлення волі, що ще на початку минулого сторіччя й дискредитувало зазначені інститути [236. С. 9]. Більше того, в окремих дослідженнях подібний підхід до умовно-дострокового звільнення не тільки схвалюється, а й рекомендується: приміром, Б. М. Телефанко у своєму дисертаційному

дослідженні прямо пропонує «регулювати кількість осіб у місцях позбавлення волі, тобто «розвантажувати» виправні колонії більшою мірою умовно- достроковим звільненням, заміною покарання більш м’яким...» [180, с. 167].

Отож, інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покарання навряд чи можна вважати засобом моральної зміни засуджених (принаймні в контексті позитивних змін особистості), хоча вони й виступають певним регулятором (важелем впливу) поведінки засуджених, а точніше - зовнішніх її проявів. Первинними тут є не самі по собі умовно-дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, а дострокове досягнення цілей покарання, що тягне за собою як наслідок таке звільнення або заміну.

Через первинність результату, що виявляється у достроковому досягнення цілей покарання, не можна підтримати й поширену думку про те, що умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким виступають заходами заохочення засуджених [21, с. 95] (у наукових джерелах з цього приводу зазвичай зазначається, що включення

22 даних норм у ст. 130 КВК України «Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» доводить, що законодавець розглядає ці інститути як форми заохочення засуджених [159]). У загальній теорії права правове заохочення визначається як особливий засіб позитивного соціально-правового впливу на поведінку людей з метою породження і підтримки суспільно- значущої активності, в результаті застосування якої винагороджується заслужена поведінка суб’єкта і реалізується взаємний інтерес особи, суспільства і держави [35, с. 7], або як позитивний чинник, що впливає на свідомість індивіда, викликає зацікавленість в отриманні благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить, перш за все, від його суб’єктивного рішення [37, с. 1]. Тобто у найбільш спрощеному вигляді заходи заохочення засуджених слід розглядати як важливу складову в правовому регулюванні процесу виконання-відбування покарання, спрямовану на їх стимулювання до правослухняної поведінки. Сучасні теорії мотивації будуються на двох основних поняттях: «потреби» та «винагорода», яка у даному випадку виступає в ролі стимулу у значенні засобу впливу на людину в формі покарання чи заохочення, а так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини [68]. Саме це дозволяє науковцям називати їх «неосновними засобами виправлення засуджених» [34].

Тобто, заходи заохочення представляють собою є не що інше, як проміжні акти, що застосовуються для стимулювання виправлення особи, тоді як умовно-дострокове звільнення й заміна невідбутої частини покарання більш м’яким мають місце лише після досягнення засудженим певного ступеня виправлення. Безперечно, останні виступають у ролі перспективи, яка також стимулює до правослухняної поведінки, як і заходи заохочення, але, як уже вказувалось, ця їх роль вельми спотворена на практиці.

На те, що умовно-дострокове звільнення й заміна невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким не є заходами заохочення свідчить й наступне. Якщо припустити правильність подібного твердження, то виникає питання - у

23 випадку відмови судом у застосуванні умовно-дострокового звільнення або заміни чи буде вважатися наявністю заохочення те, що засуджений до такого звільнення взагалі представлявся? Формулювання законодавчих положень свідчить про можливість подібного, але правозастосовча практика не знає жодного такого випадку. Жодними відомчими інструкціями та наказами не передбачено включення факту «представлення до умовно-дострокового звільнення або заміни» у відповідні індивідуальні програми чи інші довідкові матеріали на засуджених саме як заходу заохочення. Якщо умовно-дострокове звільнення є заходом заохочення, то для його застосування дійсно не повинно потребуватися доведення виправлення, бо це випливає із самої юридичної природи заохочення - лише засобу стимулювання правослухняної поведінки, а не підстави звільнення від відбування покарання.

Не можна прийняти й розуміння умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким як певних пільг. Цей термін для позначення умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким є вкрай поширеним саме серед персоналу установ виконання покарань [51]. Пільги являють собою встановлені законодавством або іншими нормативними актами переваги, що надаються особі (або групі осіб) порівняно з іншими громадянами [197]. Однак у кримінальному праві заохочувальні норми не надають додаткових благ, а усувають або пом’якшують передбачені кримінальним законом обтяження [21, с. 95]. Проте на наш погляд визначення досліджуваних інститутів через термін «пільги» відображає суб’єктивність та залежність від розсуду працівників колонії можливості їх застосування.

У науці кримінального та кримінально-виконавчого права існує погляд на умовно-дострокове звільнення і заміну невідбутої частини покарання з позиції визнання їх правом засудженого. На це, приміром, вказує С.Л. Уліцький, посилаючись, що воно виникає з факторів виправлення та відбуття визначеної в законі частини покарання [198, с. 7-8]. Іноді цей висновок витікає з контексту, в якому ведеться мова про дані інститути: «особи, засуджені за

24 вчинення таких злочинів, повинні будуть відбути не менше трьох чвертей строку призначеного їм покарання, перш ніж у них виникне право на умовно- дострокове звільнення або на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання» [31] чи «...право на дострокове звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання є одним з важливих елементів правового становища засудженого» [ 181, с. 23]. На нашу думку, у контексті такого звільнення й заміни засуджені мають право не на їх застосування, а на клопотання щодо цього. Дане твердження ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема ст. 107 КВК України, в якій закріплюється право засуджених звертатися до адміністрації з проханням внести подання щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання чи щодо заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, а також ст. 81, 81 КК України, в яких зазначається, що умовно- дострокове звільнення або заміна невідбутої частини покарання може бути застосована. Отож, дані інститути є факультативними, їх впровадження стосовно конкретної особи є правом, а не обов’язком суду. Для їх застосування має важливе значення, чи доходить суд висновку про доведення засудженим певного ступеня виправлення. Тобто закон залишає можливості для судового розгляду: ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання чи відмовити у цьому. При цьому суд ґрунтується не лише на вимогах закону, але й на власному професійному, громадянському та людському досвідові, на моральних переконаннях.

Як уже зазначалось, з’ясування правової природи явища чи правового інституту має на увазі встановлення його належності до тієї чи іншої галузі права. Аналіз наукових джерел показує відсутність єдності думок з приводу розглядуваних питань. Окремі вчені відносять інститути умовно-дострокового звільнення та заміни виключно до інститутів кримінального права. У якості аргументів на користь цієї позиції зазначається, що передумови, підстави і кримінально-правові наслідки визначаються саме у кримінальному законодавстві. І хоча процедурні питання здійснення заміни регламентовані в

25 кримінально-процесуальному законодавстві, але воно як раз і спрямоване на регламентацію (встановлення порядку) застосування тих чи інших кримінально-правових норм та інститутів [25, с. 26-27].

Але з цим навряд чи можливо погодитись за таких підстав. Правовий інститут - це система взаємопов'язаних норм, які регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин або їх компоненти. У теорії держави і права сталою є думка, що міжгалузеві правові інститути - це сукупність норм права різних галузей права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин [50, с. 28]. Кримінальний закон встановлює: 1) передумови умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким - фактичне відбуття засудженим певної частини строку покарання; 2) кримінально-правові наслідки застосування даних інститутів. Потрібно зауважити, що ми не підтримуємо позицію окремих вчених, що у КК України містяться підстави звільнення або заміни. На нашу думку, у даному акті мова фактично ведеться лише про критерій для їх застосування - поведінка засудженого та ставлення до праці протягом перебування в місцях позбавлення волі. Про те, за якими показниками має робитися висновок про сумлінність такої поведінки і ставлення до праці - мова в чинному кримінальному законодавстві не ведеться. Більше того, як уже зазначалось вище, у кримінальному законі навіть відсутнє визначення поняття виправлення, а його критерії (показники) взагалі закріплені на рівні відомчих нормативних актів Державної пенітенціарної служби України.

КПК України визначає порядок застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м’яким; КВК України - підстави, строки прийняття рішення щодо доведення певного ступеня виправлення засудженим та механізм ініціювання розгляду цього питання судом. Окремі норми, що регламентують порядок підготовки подання - документу, що є підставою для розгляду питання про застосування досліджуваних інститутів, містяться в актах Кабінету Міністрів України, зокрема, Положенні про спостережні комісії, затвердженому

26 постановою № 429 від 01.04.2004 року. Отож, лише на підставі кримінального закону, без звернення та використання норм кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого кодексів, інших нормативних актів неможливо втілити у практику (реалізувати) норми КК України. У результаті можемо стверджувати, що відносини з приводу умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким в період відбування покарання у виді позбавлення волі врегульовані нормами трьох галузей права - кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого, тому ці інститути є міжгалузевими правовими інститутами.

Розглядаючи правову природу умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким покаранням, не можна оминути увагою порівняльну характеристику цих інститутів, оскільки саме через порівняння можливо визначити їх основні відмінності та схожості. На користь останньої обставини зазвичай називається те, що і при умовно- достроковому звільненні, і при заміні відбувається звільнення (повне або часткове) від відбування спочатку призначеного вироком суду покарання. Як уже неодноразово зазначалось, у КК України 1960 року вони регламентувалися однією і тією ж статтею, застосовувались при відбуванні однакових видів покарань та тих самих частин їх строків [8, с. 161, 75, 76, 210]. Але умовно- дострокове звільнення завжди визнавалось звільненням засудженого від відбування покарання, тоді як сутність заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом за всіма визначеннями полягає у тому, що засуджений повністю не звільняється від покарання, а йому лише замінюється один вид покарання (його невідбута частина) іншим його видом і він таким чином продовжує відбувати нове покарання. І хоча окремі вчені зазначають, що при заміні невідбутої частини покарання засуджений фактично звільняється достроково від відбування первинно призначеного покарання, проте на цьому тотожність даного інституту з умовно-достроковим звільненням закінчується, бо на відміну від останнього назване звільнення є безумовним [121, с. 21].

З прийняттям КК України відмінності між названими інститутами стали ще більш значними. Так, умовно-дострокове звільнення застосовується у разі доведення засудженим свого виправлення, а заміна невідбутої частини покарання більш м’яким його видом - коли особа лише стала на шлях виправлення. Інакше кажучи, у випадку, коли рівень позитивних змін, що відбулися в особистості засудженого не дозволяє звільнити його повністю, може бути застосована заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, оскільки це дозволяє забезпечити реалізацію принципу гуманізму, індивідуалізації процесу виконання покарань, а також певною мірою заохотити засудженого до продовження право слухняної поведінки у рамках нового виду покарання з меншим обсягом правообмежень. Різними є й частини строку покарання, що необхідно відбути засудженому: для умовно-дострокового звільнення особі необхідно відбути 1/2, 2/3 або 3/4 призначеного строку позбавлення волі, а заміна невідбутої частини покарання більш м’яким може застосовуватись після відбуття 1/3, 1/2 чи 2/3 частини строку (залежно від тяжкості вчиненого злочину та ряду інших обставин). Відмінності цих інститутів полягають ще й в тому, що умовно-дострокове звільнення може бути застосоване до всіх без винятку засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, тоді як заміна невідбутої частини покарання не застосовується до неповнолітніх осіб (ст. 107 КК України).

У підсумку все це дозволяє зробити висновок про суттєву відмінність умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким його видом. Більше того, враховуючи співвідношення умов їх застосування відповідно до різних ступенів виправлення та відбуття різних частин призначеного первинно строку покарання, можемо додатково стверджувати про певну поступовість їх застосування. Саме ця обставина і буде покладена в основу нашого подальшого дослідження.

1.2.