Кримінально-виконавче законодавство допенітенціарного періоду

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого відома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійснювати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова "на поток" замінено словами "на бой". Аналогічну норму містить і Судебник Казиміра 1468 р. (ст. 19). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава - його сини постановили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або бити „кнутом”. Отже, про особисту помсту мова тут йти не могла. В іншому нормативному акті - договорі Новгорода з м. Готландом 1270 р. - можна знайти постанову, де крадій, вкравши річ ціною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.

Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули такого поширення, як в епоху пізнього середньовіччя.

У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна кара. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смертна кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втоплення. У пізніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікованих, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.

Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це документи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.

За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників - батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.

Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати "вирникі", "ємці", "дєтскіе". Але хто саме мав безпосереднє відношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від цивільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмових джерелах фігурує посада "детского" пристава - "тівуна". Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати більш жорстокі заходи - "погріб", "заліза", "дибу" тощо^[65]. Функцію охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала "дружина" князя.

Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально- виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Значну роль у формуванні кримінально-виконавчого законодавства відігравали й інші джерела - „Коронні Конституції”, „Статутні поправи”, "Судові обрядки" Запорізької Січі та „Магдебурзьке право”.

Останнє відрізнялося надмірним застосуванням смертної кари навіть за незначні злочини. Суттєвий інтерес становить також кодифікація "Права, за якими судиться малоросійський народ", але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового ре­гулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих те­риторіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттєво відрізнявся.

Зокрема, у переліку публічних кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий перелік штрафних санкцій з метою задоволення "кривди", нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визначається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними.

В епоху Литовських статутів панівне становище займають цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічні кримінальні та залякуючі покарання, зокрема: смертна кара; тілесні покарання (болісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто карних засадах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо. Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні постанов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, знаряддям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей.

Відома литовському праву і мета виправлення, але остання знаходила свій прояв у занадто спрощеному вигляді - обіцянки: „того „проступку” на майбутнє остерігатись і недопускати” ^[66].

Схожі риси мало покарання і за Магдебурзьким правом, поняття дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо характерного, оскільки у Московії його просто не було^[67].

Специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план виступає мета залякування у чистому вигляді - "на страх усім іншим злодіям", "щоб інші подібних вчинків робити не відважувались". Звичаєві норми Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань - простих і кваліфікованих. Останні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення - просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішення - вниз головою - згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплення. За Литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері. Злодія, спочатку, возили по ринку рвали кліщами тіло, а потім посадивши у мішок самого злодія, собаку, півня, вужака, кота привселюдно топили. Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. під мостом втопили протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. пустили під лід київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих смертних покарань, таких як насадження на па­лю, колесування, четвертування, спалення та закопування живцем^[68]. Ми не будемо зупинятись на описі цих найбільш жахливих, ритуальних, видах кримінальних покарань, зазначимо лише, що перше мало найбільше поширення саме на Січі. "Паля" являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був залізний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вий­шов йому в потилицю.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення шляхтича за потаємною змовою, але у даному випадку суду було надане право обирати між смертною карою шляхом четвертування та „садовленням” на палю.

Що стосується виконання смертних вироків то тут слід відзначити що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків відкладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли Рада чи Товариство виносили вирок, роль ката виконував полонений, який сповідував іншу релігію і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які передбачали участь у процесі виконання покарань всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття "киями". Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали калачі та кілька оберемків "київ" (товстих дерев'яних прутів). Прив'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто проходив і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: "оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не грабував, бо ми всі за тебе курінем платили...", чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, були тілесні покарання, які широко застосовувались на Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським статутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Порядок виконання покарань мав бути дотриманий у будь-якому разі і у точній відповідності до вироку суду. А це було надзвичайно складно, враховуючи приписи, що передбачали, на приклад: спочатку - здирання шкіри живцем, а вже потім повішення або втоплення по сукупності кар, що відповідали скоєним злочинам. У разі не виконання або неналежного виконання присуду катові могли пред'явити позов і притягти до матеріальної відповідальності.

Певною ілюстрацією значення ката у сфері виконання покарань було те, що майже до кінця XVIII - початку XIX ст. ст., в окремих країнах заходу „катівство” зберігало цехову організацію, де „секрети майстерності” передавались від батька до сина, або до „підкатка” обраного самим фахівцем. На відміну від цього на території України, пошук ката складав значну проблему. З огляду на вказану обставину Магістрати, або мусили орендувати ката в іншому місті, або, взагалі відміняти смертну кару з підстав неможливості її виконання. Так, ще у джерелах XVII ст. можна зустріти звістки про надання магістратові Камінця запитів від міст Чорткова та Боворова, щодо запозичення ката для виконання присудів і отримання таких дозволів лише за умов залишення у місті одного з членів депутації^[69]. Крім цього, в окремих містах де панувало Магдебургське право на ката покладалися і інші, суто поліцейські функції - „довідуватись про злочинців у місті та доносити про це уряду^{[70] [71]. Враховуючи вищезгадане, особа ката охоронялась Церквою та світським законодавством. Зокрема, в одному з артикулів кодифікації "Прав, за якими судиться малоросійський народ", говориться: "Кат, хотя звание на себе поносное и ненавистное имеет..., зато он перед Богом не мерзок и явно грешником признан быть не должен, но паче слугою „71}

справедливости...".

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало силу, було „позбавлення волі” - це була „кара” у повному розумінні вказаного терміну. Місцем ув'язнення на Січі правила "пушкарня", де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, тримали злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні потерпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому укладу життя козаків, які перебували постійно в русі. Тут, зазвичай, вживалися сурогатні види позбавлення волі - прикуття до стовпа або гармати. Проте усе закін­чувалося побиттям киями^[72].

За Литовсько-Руської держави позбавлення волі почали застосовувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення - державних („коронних”) та муніципальних, що були підпорядковані владним структурам „Воєводств”. Крім того мали свої власні місця ув’язнення і „дідичі” (землевласники з прошарку дворянства). Останнім, надавалося право чинити суд і розправу (одноосібно або через поставлені уряди) не тільки у відношенні власних кріпаків, а й вільних громадян котрі мешкали у так званих „дідичних містах”, що були розташовані на території „вотчини” („дідизни”). Вказана специфіка соціальних відносин була обумовлена усталеною системою юридичних понять, які сформувались на базі звичаєвого права і лише згодом знайшли своє закріплення у правових нормах. Зокрема, це стосується і поняття „місто”, що могла отримати лише територіальна одиниця якій надавалося право вічної „ґрунтової” власності, себто яка стояла на своїй власній землі. В іншому випадку державна влада („корона”) не давала жодних гарантій щодо захисту прав міщан від утиску з боку „дідичів”, або насаджених ним урядів.

Своєрідною ілюстрацією, суто карного характеру ув’язнення можуть слугувати норми „Литовських Статутів”, „Прав за якими судиться малоросійський народ”, а також їх джерел - „Коронних конституцій”^[73]. Так для осіб, які тримаються у попередньому ув’язненні, або відбувають ув’язнення як міру покарання, законом було заборонено влаштовувати „каміни” та інші комфортні умови, що суперечили букві закону - завдати страждання.

Проте, ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення (крім арешту) і зазвичай входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, розподіленого на етапи (наприклад: гвалт, ув'язнення, штраф).

Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 роз­ділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шляхтича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості (ніж та, яка підпорядкована безпосередньо „Володарю” - короні) тоді засуджений мав сидіти у тому замку того „Воєводства” (себто, муніципальному) де це було скоєне, в тюрмі на глибіні шість саженів, а пани воєводи і старости на замках підпорядкованих вказаному уряду повинні дбати, щоб тюрми були добре влаштовані (вкопані) та мали зазначену глибину, а також слідкувати за 74

дотриманням охороною вимог закону.

Що стосується обов’язків нагляду за станом в’язниць і охороною в’язнів то вони в різний час та у відповідності до постанов різних нормативно-правових актів покладались на різні утворення та на різних осіб з числа урядовців. Зокрема, в джерелах Магдебургського права зазначається про „шельвічну варту” (сторожу, організовану на громадських засадах - від цехів), посаду „лентвійта”^{[74] [75], в ранніх редакціях Литовського статуту 1566 р., фігурують посади воєводи, старости, возного (судового виконавця)[76], у найбільш пізніх його редакціях вже зазначається про посади - „вишегродського”, „городничого” (тюремних наглядачів)[77] тощо.}

Даючи загальну характеристику кримінально-виконавчих норм відповідного періоду не можна залишити поза увагою ще один аспект - фінансовий. Достатньо характерним для Литовсько-Руської держави було те, що ані сама держава, ані муніципальна влада, ані уряди міст з „повним” і „неповним” Магдебургським правом зазвичай не брали на себе відповідні матеріальні витрати. Мова тут йде не тільки про оплату послуг ката і сплату так званого „потюремного”, а й матеріальну відповідальність сторожі та нагляду за не виконання, або не належне виконання своїх обов’язків. Найбільшу кількість норм з цього приводу містить проект кодексу - „Права за якими судиться малоросійський народ” (далі - Права), але їх походження пов’язане переважно з постановами Литовського статуту (р. 4 ар. 15 § 1-3, 4; ар. 31 § 1-2; р. 11 ар. 36 § 2 тощо) ^[78].

За Правами, послуги ката позивачу, щодо мук завданих злодію, мали обійтись у 5 коп. (за давнім звичаєм). Сума не мала, ані з огляду на 70-ті р. XVIII ст. - ані з огляду на початок XIX ст. Зрозуміло, що зазначену суму міг сплатити не кожний пересічний громадянин.

Ще відчутніший фінансовий тягар покладався на фізичних осіб у зв’язку із сплатою так-званого „потюремного” (на кайдани, колодки для рук та ніг, інші засобів притиснення, на свічки, дрова, замки інші потреби, втому числі харчування). За харчування в’язня, який не спроможний був за себе платити, суму внеску, у розмірі 2 коп. на день, мав вносити позивач.

Проте у даному випадку все залежало від остаточного вироку суду. Якщо мова йшла про вихід на свободу засудженого, офіційно визнаного судом винним у скоєнні злочину, той особисто мав сплатити суму у вигляді 20 копійок „потюремного”. Натомість, у випадку виправдання підозрюваного або винесення судом смертного вироку, обов’язок сплати „потюремного” покладався виключно на позивача у даній справі. Суттєвим винятком із загальних правил - був випадок, коли злочинець випадково потрапляв у тюрму не за позовом фізичної особи, а за власним прорахунком (затриманням на місті злочину, будучи у „бігах” тощо). У такому разі за нього не повинен був платити ніхто, але напевне це також залежало від остаточного вироку суду.

Наступна сукупність норм містить постанови щодо: 1) заборони стягнення платежів не передбачених законом особами з числа охорони та нагляду; 2) матеріальної відповідальності охорони за втечу підозрюваного або засудженого з під варти: а) у цивільних справах та; б) кримінальних.

Норми щодо заборони стягнення додаткових платежів особами з числа охорони та нагляду носили імперативний характер і не містили контроверсів (т. т. викладок: так, чи інакше).

Натомість, друга категорія норм має суттєві розбіжності щодо санкцій в залежності від правового походження норм. Так, охоронці і наглядач вині у втечі з під варти підозрюваного чи засудженого у цивільних справах мали протягом 20-ти тижнів знайти втікача. В іншому разі справа підлягала розгляду суду і у випадку визнання умислу або необережності в діях охорони та нагляду, останні мали відшкодувати позивачу збитки у повному обсязі.

У випадку втечі підозрюваного чи засудженого у кримінальних справах, особи з числа охорони та нагляду мали одразу повідомити про це суд і за його рішенням подати втікача до розшуку. Якщо протягом 6 місяців розшук втікача не давав позитивного результату і умислу або необережності в діях осіб з числа охорони та нагляду викрито не було, вказані особи, мали присягти на предмет своєї непричетності до вказаних дій і потому бути вільними. В іншому випадку на останніх покладався обов’язок матеріального відшкодування позивачу збитків завданих вбивством, пораненням тощо (крім „потюремного” та послуги ката), а у разі неможливості відшкодування, останні мали зазнати тілесних покарань (зазвичай - різки, батіг, киї, в залежності від місцевих звичаїв). Але якщо посадова особа (особи) була офіційно визнана винною у навмисному сприянні, або організації втечі з під варти, то її очікували більш значні кари: „гвалт” (рос. - „истязаниє”) та покриття призначених злодію можливих виплат до казни у повному обсязі ^[79].

В якості попереднього висновку можна зазначити, що усі згадані вище норми в значній мірі відображають дух законодавства України, у сфері виконання кримінальних покарань того часу, та загальні тенденції його розвитку з орієнтиром на законодавство Європейських країн. Принаймні до середини XVIII ст., Україна в цілому і її територіальні одиниці, не знали такої ганебної практики, як збір „милостині”, коли в’язнів закутих в кайдани водили по містах і селах з однією метою - збору грошей на їх утримання^[80]. Не викликає сумніву, що впровадження останньої було пов’язане з поступовим поширенням на територію України соціальної практики і законодавства Російської імперії.

В даному контексті досить цікавим виглядає загальна характеристика джерел Російського кримінально-виконавчого права у порівнянні з відповідними джерелами законодавства України доби литовських статутів, особливо щодо так званих „новацій” описаних у підручниках з кримінально- виконавчого права Росії^[81].

Мова йде зокрема про судебники 1497 та 1550 р. р., Соборне уложення 1649 р., славнозвісний Артикул військовий 1715 р. та інші нормативно- правові акти доби Петра І.

Що стосується Судебника 1447 р. то його норми, за побудовою і термінологією, дуже нагадують норми Руської правди і виглядають досить примітивно навіть з огляду на постанови Судебника Казиміра (Ягайли) 1468 р. Принаймні в останньому хоча б згадується про ув’язнення як вид покарання („посікти і ув’язнити”, „ув’язнити і чекати пересуду верховної влади”)^[82].

Наступний Судебник (царя Іоана Васильовича) 1550 р., дійсно містить певні новації у порівнянні із Судебником 1447 р., але не із постановами Литовських статутів 1529 та 1566 р. р. Зокрема, у цілому ряді статей проглядається тяжіння, хоча і у примітивній формі, до композиційних вироків. А саме, поєднання так званої „торгової казні”^[83] і тюрми (ст. ст. 8 - 9, 10 - 13, 33 - 34, 42). Проте, згадувати про ув’язнення у даному випадку було зайвим, оскільки після „торгової казні” виживали одиниці. З огляду на окремі статті Судебника Івана Грозного ув’язнення могло продовжуватись до „поруки” (якщо - такої не було, але передбачалася), або набувати значення пожиттєвого ув’язнення у тому випадку коли „порука” взагалі не передбачалася, а реальних підстав для страти злочинця суд не мав, або „до указу” царя - на невизначений термін^[84]. Загалом же, норми Судебника 1550 р., в юридичному, розумінні не відрізнялась особливою винахідливістю і передбачали надмірне застосування тілесних покарань.

Соборне уложення 1649 р. загалом перейняло стиль і побудову норм свого попередника, але також мало певні нововведення. Останні були загалом спрямовані на узаконення так званих „членоушкоджуючих” покарань (відсікання руки, вуха, рвання ніздрі, відрізання носу, таврування, тощо), в той час, як норми Литовського статуту 1588 та більшість законоположень Європейських країн мали загальну тенденцію до зменшення їх питомої ваги за рахунок впровадження альтернативних форм покарань, зокрема: штрафних санкцій та різних видів позбавлення волі: тюремного ув’язнення, заслання, каторги (у власному розумінні та на „галери”).

Містило Соборне уложення 1649 р. у своєму складі і таке поняття, як заслання. Проте його поява реально обумовлювалась не просто покаранням винних, а проблемою колонізації земель спочатку Сибіру, а згодом Кавказу. До того ж заслання так само як і ув’язнення у постановах Уложення, як правило, набувало значення додаткового виду покарань у поєднанні з карами на тілі. Цікаво також, що Уложення містить окремі норми стосовно необхідності побудови за рахунок державної казни нових тюрем у Москві (ст. 94) і це глибоко символічно. Оскільки, до відміни тілесних покарань, ані державна влада, а ні місцеві органи управління Російської імперії суттєво не переймалися проблемою будівництва нових і реконструкцією старих тюремних споруд, навіть тих які дістались їй у спадок від Литовсько-Руської держави.

Практично на цю саму добу припадають, не перші і не останні, але найбільш відомі рецепції норм Литовського статуту до російського законодавства. Мова йде зокрема, про „Додатки до Статутної книги Розбійного приказу”^[85], державного органу на який у відповідності до положень Соборного уложення 1649 р. покладалося цілий ряд функцій у тому числі управління місцями ув’язнення. За даними проф. Університету Св. Володимира М.Ф. Володимирського-Буданова, запозичення у вигляді 20 повноцінних статей відбулось - до 1631 р., а отже, з редакції третього Литовського статуту (1588 р.), що вже на той час за окремими показниками випереджав норми російського законодавства.

І нарешті, значний інтерес являють собою окремі нормативно-правові акти „доби Петра-І”, в тому числі - „Артикул військовий 1715 р.”. Останній, містить ряд постанов, що з огляду на загальну тенденцію розвитку пенітенціарного законодавства можна коротко визначити, як крок назад у напрямку відновлення суто каральних підходів до вирішення питань пов’язаних з виконанням покарань.

Загалом же, законодавство Петра І характеризується: 1) збільшенням видів покарань спрямованих на „позбавлення прав” а саме: „політичної смерті”, що супроводжувалась довічним засланням і набувала значення додаткового покарання, а також специфічного для Росії - „шельмування”^[86]; 2) подальшим розширенням меж застосування „членоушкоджуючих покарань”: а) мученицьких - з метою заподіяння додаткових страждань винному перед смертною карою (наприклад, за „богохульство” - „пропалювання язика”), б) попереджальних - з метою зменшення втеч з під варти і спрощення пошуку

втікачів (рвання ніздрів, таврування), в) як самостійного виду покарань - відокремлення частин тіла (кінцівок, суглобів тощо); 3) збільшенням обсягів болісних покарань: зокрема, введення „шпецрутенів” у сухопутних та „кошок” у морських збройних силах (останні - з огляду на кримінально-виконавчу практику того часу, фактично набували значення кваліфікованої смертної кари), та подальша інституціоналізація: а) „торгової казні”, що її у

відповідний період ставили на друге місце після смертної кари (загалом. покарання „кнутом” були скасовані тільки у 1845 р.), б) покарань батогом та різками (Катерина ІІ звільнила від тілесних покарань лише прошарок дворянства, загалом же скасування тілесних покарань в Росії пов’язують з іменами Олександра ІІ та Миколи ІІ); 4) узаконенням найгірших форм покарань спрямованих на свободу: спочатку просто „примусових робіт” - на морських судах, а згодом „каторжних робіт” у поєднанні із засланням на Регервік (Балтійський порт) та уральські заводи^[87]. Власне кажучи, не для кого не секрет, що С-Петербург і не тільки він один, фактично стоїть на кістках десятків тисяч каторжан в тому числі українських козаків.

Можливо єдиною новацією відповідної доби, у сучасному (позитивному) розумінні цього терміну, було введення інституту “роботних” будинків („цуцхаузів”). Поза усяких сумнівів, запозиченого з практики Амстердаму^[88] де Петро І бував неодноразово починаючи з юнацтва.

І на завершення слід згадати ще про один історичний документ - "Інструкцію київського магістрату магістратському городничому " 1757 р., останній хоча і знаходиться на межі двох періодів, але за побудовою норм має бути віднесений до джерел допенітенціарного періоду.

Фактично це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження, який містить досить чіткі вказівки щодо прав і обов’язків посадових осіб поліції^[89] у сфері виконання кримінальних покарань. Інструкція складається із 23 розділів і торкається різних функцій віднесених до відання органів поліції, але кримінально- виконавчі норми містяться лише у трьох із них.

Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістратського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'язків - „аби останні пильно і неусипно наглядали за в'язнями та попереджали втечі з-під варти”. Городничий був зобов’язаний: щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет наявності у камерах „острогу” (назва тюремної установи) небезпечних місць та заборонених предметів, що в тій чи іншій мірі можуть сприяти втечі з під варти і в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному 21-му розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму та звільняти з неї засуджених без дозволу магістрату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня рапортувати у магістрат про стан „острогу” та про колодників (засуджених), які у ньому тримаються.

Важливе значення має і останній 23-й розділ, де містяться норми загального характеру. Зокрема, городничому надавалося право в рамках наданих повноважень вирішувати, які саме заходи можуть сприяти на користь підтримання належного правопорядку у місті та підпорядкованих йому установах і одразу доповідати про це Магістрату.

Далі йде кілька настанов, щодо вірності її „Імператорській Величності” та виконання городничим своїх обов’язків у відповідності до положень інструкції. Зокрема не втручатись у те що йому не доручено, нікого не безчестити і бити без доповіді Магістрату, під загрозою відповідальності^[90].

Не викликає сумніву, що вказані норми були виписані з огляду на постанови Литовського статуту, а не Магдебурзького права, повних списків якого у малоросійських судах не було^[91].

З огляду на вище згадане можна дійти висновку, що норми кримінально- виконавчого законодавства які діяли на Україні у XV - XVIII ст. ст., були більш гуманними, ніж у ряді так званих цивілізованих країн Європи і, тим більше, у „Московії”, де за відсутності розвиненої системи місць позбавлення волі, аж до середини XIX ст. застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання^[92].

3.3.