Загальна характеристика періодів становлення і розвитку кримінально-виконавчого права України
В класичних працях з проблем пенітенціарії прийнято виділяти три основні періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства: допенітенціарний (каральний), філантропічний і політичний.
Саме таким підходом керувались автори видання[42], що передувало виходу даного підручника.Проте, предметний аналіз історико-правових джерел дає можливість зробити більш детальну класифікацію і виділити чотири періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчого права України: допенітенціарний (каральний), пенітенціарний, виправно-трудовий (радянський), кримінально- виконавчий (незалежної України). Дані корективи у підходах до визначення періодів, обумовлені:
- по-перше, тим, що спектр джерел історії кримінально-виконавчого права є набагато ширшим і яскравішим, аніж спектр джерел законодавчих актів, які мали чинність в ту чи іншу добу і на тій чи іншій території. За класичною схемою, до історичних джерел кримінально-виконавчого права відносять: а) політичні концепції, доктрини у сфері виконання покарань б) акти чинного законодавства; б) проекти нормативно-правових актів, що хоча і не набули чинності, але містять корисну інформацію стосовно загальної характеристики періоду та відображають загальні тенденції розвитку законодавства; в) акти процесуального провадження (вироки судів, позови, скарги, подання, тощо); г) пам’ятки звичаєвого права (літописи, записки очевидців подій, тощо); д) наукові, науково-практичні джерела (коментарі, роз’яснення, монографії, публікації, тощо);
- по-друге, відмінністю в ідеологічних підходах до вирішення проблем виконання покарань, а надто поступовим збільшенням кількості нормативно- правових актів та нерівномірним їх розподілом за періодами;
- по-третє, не завжди чітко визначеною дією нормативно-правових актів в просторі і часі та досить хитким, а іноді неадекватним співвідношенням норм визначених законодавством та реальними кроками щодо їх упровадження в практику органів і установ кримінально-виконавчої системи.
Враховуючи згадане слід мати на увазі, що запропонований матеріал даної глави може місти суттєві розбіжності у підходах та оцінці історичних процесів і явищ, не тільки із матеріалами відповідних глав підручників радянської доби, а й підручниками часів незалежності України[43] і тим більше з російськими підручниками кримінально-виконавчого права. Оскільки їх, історичні глави взагалі не враховують специфіку правового регулювання виконання покарань у суміжних державах, а ні за часів їх насильницького приєднання до складу Російської імперії у XVI - першій половині XIX ст.ст., а ні у 20-х - 30-х р. р. XX ст., за часів приєднання на тих самих, імперських засадах, до складу колишнього Союзу РСР.
Разом з тим, даючи загальну характеристику періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України можна виділити і цілий ряд спільних рис не тільки з країнами пострадянського простору, а й з країнами Західної Європи.
Так на думку цілого ряду фахівців перший - „допенітенціарний (каральний) період” у більшості країн світу, характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів, охоплюючи майже весь час - від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань - до кінця XVIII ст. коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, “як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти”[44].
До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом - різного роду „ганебних покарань”, в тому числі пов’язаних із позбавленням усяких прав гарантованих державою.
Другий період - пенітенціарний - можна охарактеризувати, як період суттєвих змін у законодавстві та пенітенціарній практиці здебільшого усіх цивілізованих країн світу. На території України його початок майже співпав з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою
ττ ^r, * 45 ті ττ, 46 ττ τ, 47 τ τ, 48 т ∙
працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально- виконавчої системи і законодавства.
Саме в цей період формується і набуває подальшого розвитку система органів і установ виконання кримінальних покарань в її сучасному розумінні. Вказаний процес супроводжувався цілим рядом реформ першої половини X!X - початку XX ст., що знайшли своє відображення у чисельних нормативно- правових актах та їх проектах. В числі перших пам’яток історії права пенітенціарного періоду слід згадати про “Проект статуту про тюрми”[45] [46] [47] [48] [49] Катерини ІІ - 1787 р. Який за відсутністю реальних можливостей щодо реалізації так і не набув чинності.
Відлік же реальних кроків щодо реформування системи виконання кримінальних покарань можна почати з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна. В літературі з пенітенціарних проблем цей період отримав назву “період будівництва тюрем нового типу”[50]. Останні все ще мали назву „острог”, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати “тюремний замок”. До цього додамо, що перші в Україні роботні та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним[51]. А введений ним розподіл в'язнів за місцем та умовами тримання в залежності від ступеню тяжкості вчиненого злочину, відповідав найкращим зразкам того часу і знайшов своє закріплення у законодавстві.
Наступними значними подіями у сфері виконання кримінальних покарань першої половини XIX ст. слід вважати виникнення і подальший розвиток “Товариства піклувального про тюрми” та пов’язані з цим законодавчі зміни, а також, перші не досить вдалі спроби кодифікації чинного законодавства у цій сфері - 1832 і 1842 р. р. під назвою - “Звід установ і статутів про триманих під вартою”.
Проте, найбільш цікавими з точки зору історії права, є події другої половини XIX - початку XX ст. ст., що супроводжувались суттєвими змінами в структурі системи виконання покарань Російської імперії та чинному законодавстві. Мова йде, зокрема про організацією у 1879 р. Головного тюремного управління та нові редакції “Статуту про триманих під вартою” - 1857, 1886, 1890, 1909, 1911 р. р. На думку ряду фахівців, вказані процеси були напряму пов’язані із відміною тілесних покарань, впровадженням нових форм судочинства та другою хвилею пенітенціарних реформ у Європі, що знайшла свій відбиток у рішеннях Міжнародних пенітенціарних конгресів.
Третій період - виправно-трудовий, є найбільш складним, суперечливим і водночас визначальним не тільки для сучасної кримінально-виконавчої систем і законодавства України, а й пострадянських держав. Умовно його можна поділити на кілька етапів, що знайшли своє відображення у відповідному параграфі цього розділу, але мотиви такого поділу вимагають деяких теоретичних пояснень.
З одного боку, відмова від тюремного ув’язнення, в його традиційному розумінні, та перехід до більш прогресивних форм тримання засуджених, проголошених радянським у рядом, можна було б вважати суттєвим кроком вперед, якби не хибність ідеологічних засад, що їх було покладено в основу подальшої розбудови системи.
Надзвичайно цікавими у цьому плані є публікації перших років становлення радянської влади, які проливають світло на ряд спірних питань.
Так, в одному з перших номерів журналу “Пролетарская революция и право” з’являється стаття завідувача новоутвореного Карального відділу НКЮ Л.
Саврасова, де автор таврує “лицемірні буржуазні думки” своїх попередників „лівих есерів” щодо необхідності участі суспільства в суді в якості присяжних, в діяльності патронатів (товариств допомоги в’язням[52]), інших філантропічних товариствах при місцях ув’язнення, введення курсів тюрмознавства в програму юридичних ВУЗів тощо. Піддає суворій критиці ідею злочинності як соціального зла з її гуманістичними підходами до виконання покарань, пошуками нових способів пом’якшення режиму, котрі пустили глибоке коріння у свідомості “вчених і профанів”. Наголошуючи при цьому, що після перемоги революції нема потреби вводити такий режим для усіх категорій - “злочинець, який посягає на життя та життєві блага заслуговує кари у прямому розумінні. Виправляти, лікувати у реформаториях злочинців, є посміховиськом. У відношенні них ми вводимо - нехай старий, навіть архаїчний, принцип кари - помсти”[53].Натомість, у наступному номері того ж видання, опублікується наступна стаття Л. Саврасова, де у найкращих традиціях пенітенціарної науки і практики того часу описуються найближчі перспективи розвитку виправно- трудової системи перехідного періоду, а саме:
- щодо, організації нових установ на зразок “реформаторій”[54] та особливих випробувальних закладів (для підготовки та адаптації осіб до дострокового звільнення), які мають скласти остов майбутньої системи, а також певні пояснення, в силу яких, тимчасово: „засуджені мають триматися у загальних місцях ув’язнення - тюрмах”;
- тюрми ж перехідного періоду, на думку посадової особи мають набувати значення своєрідних „соціальних клінік”, основними функціями яких є: з одного боку - встановлення правильного соціального діагнозу, з другого - відпрацювання спеціальних заходів лікування соціально-хворих та їх реалізація;
- з огляду на це, тюрми повинні мати: а) камери розподілу, б) камери для тримання окремих категорій злочинців із відповідним режимом, в) камери для осіб які в соціальному плані одужують, г) органи післятюремного нагляду, яки мають співпрацювати із патронатами[55].
Такі суттєві коливання між загальними принципами пенітенціаріарної науки, створеної начебто на основі методів марксистського дослідження у кримінальному праві[56], та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на знаряддя класової боротьби та чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок зберігались протягом всього радянського періоду. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися пересічний громадянин, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття Виправно-трудового кодексу 1970 р., хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927-1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.
Четвертий період, можна коротко охарактеризувати одним словом - "олюднення". Після отримання Україною державного суверенітету, на виконання постанов КМ України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України" та від 15.02.2002 № 167 „Про затвердження Програми реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки”, було поетапно проведено низку реформ спрямованих на гуманізацію відбування покарань, приведення його у відповідність до міжнародних норм і стандартів які завершились прийняттям 1 січня 2004 р. Кримінально-виконавчого кодексу України[57] та Закону України “Про державну кримінально-виконавчу службу України” від 23 червня 2004 р.
Загалом, протягом періоду незалежності Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань - смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для окремих категорій засуджених. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо[58]. Що свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом.
3.2.