Вплив кримінально-виконавчої політики на стан законотворчої діяльності щодо забезпечення нормативної бази кримінально-виконавчої системи в сучаснийперіод

Тривалий час у вітчизняній теорії права кримінально-виконавче право як самостійну галузь не вирізняли. Систему ж норм, що регулювали відносини у сфері виконання й відбування кримінальних покарань, виправлення засуджених і ресоціалізації, визначав ВТК України, затверджений у грудні 1970 р.

Завдяки реформуванню кримінально-виконавчої системи, визначеної відпо­відними законами України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, вдалося не тільки трансформувати виправно-трудове право у кримінально-виконавче, але й виділити його у самостійну галузь в структурі права, систематизувати, класифікувати й кодифікувати основні його норми у КВК України, прийнятому 11 липня 2003 р. Верховною Радою України (набув чинності 1 січня 2004 р.).

На сучасному етапі перебудова кримінально-виконавчої системи перейшла в нову фазу свого розвитку й удосконалення відповідно до нової соціально-політичної та економічної ситуації в державі, змін у практиці винесення вироків судами, до світового досвіду виконання кримінальних покарань. Саме таку мету визначає Кон­цепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, затвер­джена указом Президента України 25 квітня 2008 р. № 401/2008, наголошуючи на необхідності: а) створення нормативно-правової бази, яка б відповідала Конститу­ції України, національному законодавству, міжнародним нормам та забезпечувала виконання у повному обсязі всіх функцій, покладених на кримінально-виконавчу службу; б) удосконалення форм взаємодії органів і установ виконання покарань, СІЗО із громадськими організаціями та державними інституціями з метою додержання принципу відкритості для демократичного цивільного контролю над правоохорон­ними органами держави; в) впровадження нових засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, яке має здійснюватись передусім з додержанням прав і свобод людини і громадянина, недопущенням приниження честі і гідності особи тощо [5].

Отже, актуальність цієї теми визначається необхідністю усвідомлення сут­ності кримінально-виконавчого процесу, його видових особливостей та індиві­дуальних ознак, у тому числі зумовлених зв'язком національного процесу в цій сфері правовідносин з міжнародно-правовим. Саме у цій галузі застосування кримінальних покарань завжди було й залишається найбільш уразливим у житті суспільства та державної політики, оскільки йдеться про застосування примусу і, відповідно, правообмежень до особи.

Тому метою нашого дослідження є вироблення теоретичних основ кримінально- виконавчого процесу як феномену правовідносин, визначення його сутнісних характеристик та особливостей їх виявлення в умовах сучасної України, а також з'ясування проблем здійснення національного законодавчого процесу у цій сфері і на цій основі формування методологічних підходів до його удосконалення. Ви­рішення таких завдань можливе лише за умови невідкладної розробки наукової теорії кримінально-виконавчого законодавчого процесу, що є особливо актуальним в умовах здійснення в Україні широкомасштабної правової реформи.

Як уже зазначалося, предметом кримінально-виконавчого права є регулюван­ня діяльності органів та установ виконання покарань і тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань. Отже, як самостійна галузь права воно має власний метод правового регулювання сус­пільних відносин, що входять до її предмета.

Незважаючи на те, що протягом останніх десятиліть кримінально-виконавче право і відповідна галузь науки виділилися як самостійні у системі національного права і юридичної науки, прийнято КВК (2003), а слідом за ним і низку інших за­конних та підзаконних актів, склалася певна правозастосовча практика та досвід їх регулювання і використання, існує реальна потреба у виявленні проблемних моментів. Вони пов'язані перш за все з: а) низькою ефективністю і суперечли­вістю кримінально-виконавчого законодавчого процесу; б) відсутністю логічно­го сенсу у багатьох підзаконних нормативних актах через недотримання у них співвідношення із законами держави або через невідповідність останніх сутності конкретно-історичних умов сучасної України; в) недосконалістю юридичної тех­ніки деяких нормативних актів, порушення процедури їх прийняття та реалізації; г) несформованістю певного комплексу прав і визначень основних напрямів ді­яльності органів держави в сфері застосування покарань та інших обмежуваль­них заходів; д) незадовільним станом понятійного апарату чинного кримінально- виконавчого законодавства та ін.

Як влучно зауважив з цього приводу О.І. Ющик, сучасний дослідник теоре­тичних проблем законодавчого процесу, невиправдано мало уваги приділяється теоретичному розробленню таких актуальних для теорії і практики проблем, як галузева побудова системи законодавства, визначення предмета закону, співвідно­шення понять нормотворчості, правотворчості та законотворчості, розмежування законодавчої та підзаконної нормотворчості, дослідженню питань юридичної та законодавчої техніки, організації управління законодавчим процесом тощо.

Розглядаючи законодавчу діяльність з позицій функціональної регламен­тації, вчений вказує на те, що правотворчість і нормотворчість - це сфери, які певною мірою збігаються, однак не є тотожними. Якщо правотворчість букваль­но означає “творення права”, то нормотворчість у такому ж сенсі слід розуміти як “творення норм”. Враховуючи, що в суспільстві діють різні норми (технічні, санітарно-гігієнічні, граматичні, етичні тощо), з яких лише незначну частину ста­новлять соціальні норми (до них належать і юридичні), нормотворчість як така є поняттям більш загальним щодо правотворчості (у значенні творення норм пра­ва, юридичних норм), вона виступає як родове поняття щодо творення соціаль­них норм, одним із різновидів якого є правова нормотворчість.

Виходячи з того, що юридична норма - це атрибут права, який структурує правову матерію, надає праву формальної визначеності, О.І. Ющик цілком не­безпідставно вважає, що правова нормотворчість держави здійснюється різни­ми способами. Так, законодавча функція передбачає законну нормотворчість, адміністративна функція - підзаконну, а правоохоронна функція - судово- прецедентну нормотворчість (зокрема і в кримінальній та кримінально- виконавчих системах [36, с. 17-18]). Таким чином, вироблення державним апаратом нормативно-правових актів за своїм змістом є правовою нормотвор- чістю, а за спрямованістю, призначенням цього процесу, підпорядкованістю його формуванню власної правової субстанції, воно є моментом правотворчого законодавчого процесу.

Однак, як ми вважаємо, важливо не лише знати, хто і як творить закони дер­жави, а й чому саме у такий, а не інакший спосіб; чому саме такі, а не інші закони приймаються в той чи інший період. Нарешті, потрібно навчитися прогнозувати і планувати законотворення, ефективно управляти законодавчим процесом на основі пізнання його необхідності. Без цього законодавча діяльність позбавляєть­ся чітких теоретичних орієнтирів, здійснюється загалом стихійно, методом спроб і помилок; непродуктивно витрачаються інтелектуальні, морально-психологічні, фізичні зусилля багатьох політиків, фахівців, учених, не кажучи про значні мате­ріальні втрати у цій сфері діяльності та негативні соціальні наслідки існування недосконалого законодавства.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України закріплені у ст. 1 КВК України.

1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умо­ви виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення обставин для виправлення і ре­соціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також попередження тортур і нелюдського або такого, що принижує гідність засуджених, поводження.

2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначен­ня принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків, порядку застосу­вання до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки, системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та поряд­ку діяльності, нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі, а також регламентація порядку і умов виконан­ня та відбування кримінальних покарань, звільнення від відбування покарання, контролю і нагляду за ними.

Коментуючи основний зміст ст. 1 КВК України, провідні фахівці сектору про­блем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем зло­чинності Академії правових наук України А.Х.

- у ст. 1 нового КВК України визначено не лише завдання кримінально- виконавчого законодавства, а й мету, встановлено розмежування між ними;

- на відміну від чинного раніше виправно-трудового законодавства, яке регулювало виконання лише тих покарань, які були поєднані з заходами виправно-трудового впливу (праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання), КВК України предметом свого регулювання має виконання всіх видів покарань, названих у ст. 51 КК України (як поєднаних, так і не поєднаних із заходами виправного впливу);

- звертає увагу те, що у ч. 1 ст. 1 вживається поняття “виконання покарання”, а не “виконання вироку”. Ці поняття не є тотожними. Виконання покарання - це правова діяльність уповноважених державою органів, що здійснюється відповід­но до принципів вироку;

- кримінально-виконавче законодавство регламентує здійснення та відбу­вання кримінального покарання, призначеного судом. Термін “виконання пока­рання” стосується органів та установ виконання покарань, які у своїй діяльності зобов’язані реалізовувати увесь комплекс правообмежень, передбачених кон­кретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засудженим прав та виконання ними покладених обов’язків. Термін “відбування покарання” відно­ситься до засуджених, які повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати обов’язки, утримуватись від заборонених дій, здійснювати права тощо;

- визначаючи тезу “захист інтересів особи, суспільства і держави” як мету кримінально-виконавчого законодавства, нормотворці тим самим намагаються впровадити у вітчизняне законодавство концепцію соціального захисту, що була основою ВТК РРФСР (1924) і УРСР (1925) та означає введення в дію засобів без­пеки, які мають застосовуватися до окремих індивідів. За цією концепцією ра­ціональна політика у сфері виконання покарань повинна бути зорієнтована на індивідуальний підхід до особи з відхиленнями у поведінці, керуватися при ви­конанні своїх завдань головним чином міркуваннями про ефективність тих чи інших засобів виправлення та ресоціалізації відносно особи, яка є її об’єктом, або групи осіб, до якої вона належить [35, с.

Ці та інші відмінності нового КВК України ще раз переконують у тому, що про­цес державотворення передбачає постійну потребу удосконалення кримінально- виконавчого законодавства на різних етапах боротьби зі злочинністю.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку кримінально-виконавчого законодавства є Конституція України, а основним законом, що регламентує про­цес виконання/відбування покарань - КВК України. Більшість дослідників су­часного кримінально-виконавчого права вважають, що ця галузь законодавства

ґрунтується на принципах, які відповідають основним засадам побудови та функ­ціонування національної правової системи, закріпленим у ст. 8, 9 і 19 Консти­туції України: верховенства права, що передбачає неухильне дотримання право­вих принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності; найвищої юридичної сили Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі принципів Кон­ституції та відповідати їм (в іншому разі вони вважаються недійсними й не під­лягають виконанню); визнання положень Конституції України нормами прямої дії, чим зумовлений безпосередній вплив конституційних приписів на суспільні відносини [132, с. 9-12].

Відповідно до конституційних вимог визначилися й основні критерії принци­пу законності - відображення загальної спрямованості кримінально-виконавчої політики і закономірності в розвитку кримінально-виконавчої системи, визна­чення предмета, завдань і функцій кримінально-виконавчого законодавства. У Конституції України такі вимоги і критерії закріплені у багатьох статтях, які загалом складають основний зміст принципу конституційності, законності сус­пільного ладу України, де основні засади організації і діяльності українського суспільства визначаються і гарантуються Конституцією, а основні форми сус­пільної діяльності та інших суспільних відносин, у тому числі й між державою та особою під час виконання кримінальних покарань, визначаються законами Української держави.

Так, у ст. 6 Конституція України встановила, що органи законодавчої, ви­конавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у закріплених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (постанова Верховної Ради України від 18 листопада 1997 р. № 640/97-ВР “Про стан боротьби із злочинніс­тю та забезпечення законності в державі”; Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ “Про прокуратуру”; Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ “Про статус суддів”; Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ “Про міліцію” тощо [149, с. 254-302]).

Ст. 62 Конституції України проголошує, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину. Об­винувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодо­вує матеріальну шкоду, завдану безпідставним звинуваченням і засудженням.

Закріплюючи положення ст. 63 Конституції України про те, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду, КВК України у ч. 2 ст. 7 конста­тує, що держава бачить у засудженому передусім людину, наділену правами й обов’язками. Це означає, що засуджений, у тому числі і до позбавлення волі, від­різняється за своїм правовим статусом від інших громадян, але не виключається з числа членів суспільства, не позбавляється всіх основних прав і обов’язків. Він продовжує залишатися правоздатним та дієздатним громадянином, суб'єктом обов'язків і прав, гарантованих Конституцією України та іншими законами, що визначають правове положення громадян України, іноземців та осіб без грома­дянства.

Згідно з засадами державної політики України в галузі прав людини і забез­печення їх гарантій, у тому числі і при виконанні покарань, засуджені мають мож­ливість відстоювати свої права, звертаючись із заявами не тільки до адміністрації, а й до суду, прокуратури, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини, у спостережні комісії, відповідні міжнародні організації тощо. Коментуючи це положення, А.Х. Степанюк зазначає, що вирішення цього питання можливе лише за умови залучення усього комплексу норм права, законів і підзаконних ак­тів, які стосуються життя та особистої недоторканності, здоров'я, праці, відпо­чинку, гарантують незастосування до засуджених тортур чи іншого нелюдського поводження, повагу людської гідності, незалежні правові процедури, свободу від будь-якої дискримінації, рабства, свободу совісті та думок, віросповідання, недо­торканість сімейного життя, самовдосконалення [35, с. 27-28].

На практиці це важливе конституційне положення регулюється Законом України “Про попереднє ув'язнення” від 30 червня 1993 р. № 3352-ХІІ [298, с. 556­565], згідно з яким попереднє ув'язнення є запобіжним заходом щодо обвинува­ченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути при­значено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набув законної сили. Тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержан­ня Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжна­родних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими і не може поєд­нуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність. Згідно зі ст. 6 Закону особи, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення, мають обов'язки і права, встановлені законо­давством для громадян України, з обмеженнями, що передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 14 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються правові засади діяльності органів і установ виконання покарань. Тобто такий принцип має реалізовуватися з суворим дотриманням Конституції і кримінально-виконавчого законодавства органами УВП і їх посадовими особами. Цей принцип конкретизується у статтях КВК України, Законах України від 1 груд­ня 1994 р. № 264/94-ВР “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” [270, с. 651-654], від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР “Про застосування амністії в Україні” [286, с. 654-656], від 10 липня 2003 р. № 1104-IV “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” [259, с. 656-659], від 23 червня 2006 р. № 2713-IV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” [257, с. 254-264] та ін.

Положення ст. 58 Конституції України, в якій закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або відміняють відповідальність особи, покладено в основу ст. 3 КВК України, зокрема, ч. 2, яка встановлює загальне правило чинності закону, що регулює порядок та умови виконання/відбування покарань. Крім того, вичерпний перелік випадків, у яких закони та інші нормативно-правові акти пом’якшують або відміняють відповідальність особи, визначений Конституційним Судом України. Так само ст. 4 “Підстава виконання і відбування покарання” відображає зміст ст. 62 Конституції України, за якою особа вважається невинною у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена у законному порядку та встановлена обвинувальним вироком суду.

Як уже зазначалося вище, на конституційній основі сформульовані принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань (ст. 5 КВК України), зокрема законності (п. 14 ст. 92 Конституції України), справедливості (ст. 8 Конституції України), гуманізму, демократизму (ст. 1, 3 Конституції України), рівності засуджених перед законом (ст. 21 Конституції України), участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань (ст. 140-146) та ін. На конституційних засадах визначено основи правового статусу засуджених (ст. 7), їх основні права (ст. 8), основні обов’язки (ст. 9 КВК України). Так, у ст. 25 Конституції України вказано, що громадянин не може бути позбавлений громадянства та права змінити його. Отже, правовий статус засуджених у цьому контексті базується на загальному правовому статусі громадянина України.

Основні обов’язки засуджених (ст. 9 КВК України) повністю співвідносяться із загальними конституційними обов’язками громадян України, а саме: додержу­ватися Конституції України і законів України; шанувати державні символи Украї­ни; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, охороня­ти природу, культурну спадщину тощо. Але, крім конституційних, КВК України додатково подає обов’язки, виконання яких повинно сприяти закріпленню у за­суджених навичок правомірної поведінки, забезпеченню правопорядку під час відбування покарання, створювати необхідні умови для діяльності органів та установ виконання покарань.

Важливі положення принципу законності в діяльності органів і УВП закріп­лені як правові норми та схвалені указами Президента України. Так, на підставі указів Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 і від 12 березня 1999 р. № 248/99 був створений ДДУПВП [133, с. 265], визначений як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Президен­та України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005 затверджене Положення про здій­снення помилування [141, с. 678-679] тощо.

Крім того, окремі законодавчі твердження конкретизуються постановами Кабі­нету Міністрів України та відомчими нормативно-правовими актами. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1999 р. № 653 визначена струк­тура центрального апарату Державного департаменту [293, с. 326-328], від 1 квітня 2004 р. № 429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах [299, с. 905] тощо.

Важливо, що вимоги принципу законності відповідно до ст. 9 КВК України зобов’язують і засуджених, які відбувають покарання, виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватись правил поведінки, передбачених для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб, діяти відповідно до законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань. Невиконання засудженими своїх обов'язків і закон­них вимог адміністрації тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголошувати права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів і установ виконання покарань обов'язку щодо забезпечення суб'єктивних прав та законних інтересів і запитів засуджених.

Таким чином, підтримка режиму законності відповідно до принципу закон­ності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих пока­ранням, і є базовою як для вирішення завдань кримінально-виконавчого зако­нодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Стосовно останнього, то таке положення в кримінально-виконавчому законодавстві закріп­люється уперше.

Принцип гуманізму проголошується насамперед у ст. 28 Конституції Украї­ни - кожен має право на повагу до своєї гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Коментуючи цей принцип, А.П. Гель, О.Г. Колб, В.О. Корчинський, А.Х. Степанюк та деякі інші дослідники цілком слушно наголошують на тому, що він конкретизується у кримінально-виконавчому законодавстві в правових актах, спрямованих насамперед на захист інтересів особи, суспільства та держави від злочинних посягань, а також на запобігання тортурам і іншим видам нелюдсько­го поводження із засудженими (ч. 1 ст. 1 КВК [137, с. 22]).

У цьому сенсі варто також зазначити, що покарання згідно з законодав­ством застосовується до осіб, які скоїли злочини, посягаючи на інтереси інших громадян. А гуманізм щодо засуджених виявляється в тому, що вони відповідно до ч. 2 ст. 7 КВК України користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України і КВК та встановлених виро­ком суду. Отже, право на гуманне ставлення до себе і повагу гідності, властивій людській особистості, належить до основних прав засуджених. Це концептуальне положення закріплене у ч. 2 ст. 8 КВК України.

Принцип гуманізму досить виразно проявляється також у цілях, які ставить держава і законодавство при виконанні кримінального покарання - виправленні та ресоціалізації засуджених з метою повернення їх у суспільство повноправни­ми його членами. Крім того, цей принцип поширюється також на всю діяльність органів і установ виконання покарань, пов'язану зі створенням засудженим умов для нормального існування, всієї їх життєдіяльності (харчування, комунально- побутове та медичне забезпечення) в умовах позбавлення волі.

Принцип справедливості ми вважаємо визначальним принципом публічно­го права (у нашому випадку - кримінально-виконавчого [265, с. 172-175]). При цьому цілком свідомо характеризуємо цей принцип як визначальний, бо справед­ливими мають бути усі дії держави, зумовлені об'єктивними закономірностями реалізації права взагалі і кримінально-виконавчого зокрема.

У зв'язку з цим доречно нагадати, що у Стародавньому Римі, який перейняв історичний досвід, філософію, закони і принципи права Стародавньої Греції, та­кож вважалося, що право - це мистецтво добра і справедливості, право і юри­дичні закони виражають або повинні виражати справедливість. Універсальність такого принципу простежується у наш час у багатьох міжнародних актах, прий­нятих ООН, Радою Європи, зокрема таких, як Декларація [119], Пакт [122], Євро­пейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [126], Єв­ропейські пенітенціарні правила [128] та ін. У деяких саме цей принцип регулює відносини між особою і державою.

Згідно з Конституцією України соціальною вважається держава, яка бере на себе обов'язок піклуватися про соціальну справедливість, добробут грома­дян, їх соціальну захищеність. На цій основі Конституція України закріплює і гарантує комплекс соціальних прав і свобод людини та громадянина [130, с. 106]. На жаль, сьогодні соціальна сфера державного ладу України залиша­ється найменш гарантованою і переживає період свого становлення, про що вже йшлося вище.

Сучасне вітчизняне правознавство науково обґрунтовує визначення право­вої держави згідно з основними вимогами і суттю норм права - правдою, спра­ведливістю, рівністю і рівноправ'ям, гуманізмом тощо [31, с. 41]. Взагалі в теорії права цей принцип відзначається багатьма дослідниками як відносно самостій­ний елемент в системі права. Знаний теоретик кримінально-виконавчого права А.Х. Степанюк виділяє принцип справедливості одним із перших і визначальних у цій галузі права [136, с. 9]. На його думку, це положення, виступаючи фундамен­тальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, посідає централь­не місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Оскільки застосування таких правообмежень встановлює істотні вузькі рамки щодо конституційних прав і законних інтересів засудженого, справедли­вість реалізації кари, відображаючи співвідношення діяння і відплати за ньо­го, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріплення в Конституції України (ст. 21-68), обмеження правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Як відомо, правоохоронна діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань повинна здійснюватися в режимі законності, обумовленої розумінням за­конності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Однак і в цьому випадку законність органічно пов'язана зі справедливістю, оскільки будь-який від­ступ від неї призводить до порушення закону в частині охорони прав і законних інтересів засуджених. Саме тому принцип справедливості включає правові ідеї, які містяться в Декларації, а саме:

- кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторкан­ність;

- ніхто не повинен зазнати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання;

- кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її пр ав о суб'єктно сті;

- усі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якого розрізнення, на рівний захист законом;

- ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню чи ви­гнанню;

- кожна людина для визначення своїх прав та обов'язків і для встановлення обґрунтованості висунутого проти неї кримінального обвинувачення має право на основі повної рівності на розгляд її справи незалежним і безстороннім судом прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості;

- кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належно­го визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [119, с. 3-7].

Ідеї справедливості, закладені у зазначені вище права і свободи людини і гро­мадянина, частково відтворені при визначенні мети кримінально-виконавчого права України - забезпечення справедливості виконання покарання, дотриман­ня порядку та умов його виконання і відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими так і іншими особами, недопустимості застосування до засуджених тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження із засудженими (ст. 1 КВК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України на цій же основі сформульовані основ­ні завдання кримінально-виконавчого права. Таким же чином визначені основи правового статусу засуджених (ст. 7 КВК), основні права та обов'язки засуджених (ст. 8, 9), право засуджених на особисту безпеку (ст. 10).

Отже, принцип справедливості при взаємодії з іншими принципами кримінально-виконавчого права, втіленими у законодавчі та нормативно-правові акти, відновлює справедливість у суспільстві, яка була порушена вчиненим зло­чином. З точки зору ціннісного (аксіологічного) підходу справедливість є кри­терієм доцільності визначення соціальної й особистісної цінності суб'єктивних прав засуджених у сфері кримінально-виконавчих відносин. З юридичних пози­цій справедливість є правовим інструментом розвитку демократії у суспільстві, визначенні системи взаємних юридичних прав та обов'язків держави й особи, регулятором поведінки громадянина (у нашому випадку - засудженого) шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інтересам суспільства, по­єднання порядку й організованості з активністю і самостійністю поведінки гро­мадян.

Таким чином, вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльнос­ті, повинні бути справедливими. Справедливість не просто дає змогу оцінити, як реалізовується кара, а й створює можливість побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відображають міру право- обмежень, притаманних покаранню.

Якщо справедливість є інструментом розвитку демократії у суспільстві, то власне сама демократія і похідний від неї конституційний принцип демократизму, що характеризує насамперед взаємовідносини держави і суспільства, держави й особи, у контексті нашого дослідження є вираженням усієї сутності кримінально- виконавчого процесу. Згідно з цим Конституція України найдетальніше закріпи­ла соціальну функцію державного ладу України (ст. 1, 3, 13, 24, 43, 46, 49 тощо), визначаючи людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю і проголошуючи визначальними щодо змісту і спрямованості своєї діяльності права і свободи людини та їхні гарантії (ст. 3).

Сучасне правознавство дійшло висновку, що правова держава - це така фор­мація, яка має всі ознаки звичайної типової держави (державну владу, територію, суверенітет, фінансово-грошову систему, державну мову, національну культуру), а також соціально-демократичну форму правління і демократичний державний режим, які засновані на верховенстві права, забезпечують додержання основ­них прав і свобод людини і громадянина і виконання їх обов'язків, забезпечу­ють законність і правопорядок згідно з основними вимогами і суттю демокра­тичного права - правдою, науковою обґрунтованістю, справедливістю, рівністю і рівноправ'ям, гуманізмом тощо [31, с. 38-41].

У цьому контексті стосовно предмета нашого дослідження виділимо понят­тя “демократичний державний режим” як початкову умову, за якою державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, врахуванням інтер­есів усіх соціальних груп населення, через демократичні інститути (державні й самоврядні), та як свідчення досконалості правової системи, що відповідає рів­ню розвитку суспільних відносин, забезпечує втілення у правових нормах де­мократичного волевиявлення суспільства, що сприяє забезпеченню авторитету цих норм і готовності членів суспільства дотримуватись визначених ними пра­вил; ефективність роботи правотворчих органів, що своєчасно здійснюють ре­гулювання суспільних відносин у сфері виконання кримінальних покарань на демократичних засадах; дієвість заходів державного примусу, спрямованих на ефективне і справедливе застосування до правопорушників примусового впли­ву; міжнародні гарантії здійснення контролю за дотриманням прав і свобод лю­дини в УВП й СІЗО України.

Демократичні та соціальні зрушення з моменту утворення незалежної Україн­ської держави обумовили необхідність розв'язання щонайменше трьох основних проблем, так чи інакше пов'язаних із демократичною сутністю права. По-перше, на основі отриманої після розпаду СРСР спадщини потрібно було створити нову цілісну національну правову систему, по-друге, здійснювати раціональну адапта­цію права до нових соціально-економічних і політичних відносин, по-третє, до­сягти оптимальної інтеграції права України в європейський і світовий демокра­тичний гуманітарно-правовий простір [300, с. 72].

На цій підставі в останні роки рішуче здійснюється реформування пра­вової сфери, внесено низку радикальних змін в організацію і функціону­вання чинної системи судових, правоохоронних органів та органів і установ кримінально-виконавчої системи, яку зорієнтовано на забезпечення демок­ратичних прав, свобод і законних інтересів людини, як цього вимагають За­гальна декларація прав людини, Пакт, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Європейські пенітенціарні правила й інші міжнародні стандарти.

Цим викликана й поява Концепції реформування Державної кримінально- виконавчої служби України, ухваленої указом Президента України [5], в якій за­значено, що наявні в Україні органи й установи виконання покарань не відповіда­ють сучасним вимогам забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Тому створення реальних можливостей для забезпечення таких прав є першочерговим завданням державної політики у цій сфері. Нині в Україні проходить активне об­говорення законопроекту “Про внесення змін до Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України”, який з урахуванням європей­ських демократичних норм розробило Міністерство юстиції України і подало на узгодження до Кабінету Міністрів України, а також указу Президента Украї­ни від 25 квітня 2008 р. № 401/2008 “Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України” [5].

Таким чином, з позицій суспільної правосвідомості можна стверджувати, що на сучасному етапі у суспільстві сформувалося тверде переконання про правиль­ність вибору демократизації усього кримінально-виконавчого процесу. Однак у системі юридичних знань, у значній частині правових актів, науковій літера­турі з кримінально-виконавчої тематики існують ще суттєві розбіжності щодо визначення місця й ролі принципу демократизму як у кримінальному право- законотворенні, так і в кримінально-виконавчій практиці.

На нашу думку, принцип демократизму слід розглядати передусім як за- гальноправовий (конституційний), оскільки закладені у ньому засадничі ідеї демократичної, соціальної, правової держави, про що вже йшлося вище, є кон­цептуальними при визначенні сутності решти принципів як у системі права, за­конотворення, так і виконання та відбування покарань.

Виступаючи фундаментальним критерієм реалізації правових ідей, які міс­тяться в Загальній декларації прав людини та закріплені у ст. 3 Конституції Украї­ни, принцип демократизму посідає центральне місце в забезпеченні прав люди­ни при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Він об'єднує навколо цієї ідеї решту принципів: законності - для вирішення завдань кримінально- виконавчого законодавства та для охорони прав і законних інтересів засуджених; органічно пов'язаної з нею справедливості - залучення демократичних правових ідей та втілення їх у діяльність органів та установ виконання покарань; гуманіз­му - закріплення у правових нормах демократичних ідей людинолюбства, ми­лосердя, любові до ближнього; рівності засудженого перед законом - створення єдиних рівних умов відбування покарання усіма засудженими тощо.

Зазначимо, що принцип демократизму, як і інші принципи кримінально- виконавчого права, покликаний відіграти значну роль у наповненні кримінально- виконавчого процесу сучасними керівними положеннями, ідеями та імператив­ними вимогами, які складають основу державної політики у цій сфері суспільних відносин на сучасному етапі державотворення.

Щодо інших принципів кримінально-виконавчого права, то спільним для них є змістовна скерованість на реалізацію прогресивної системи виконання - від­бування кримінальних покарань, підґрунтям якої є, передусім, конституційний принцип рівності всіх перед законом (принцип рівності засуджених перед зако­ном); безумовність виконання уповноваженими органами і установами покаран­ня, призначеного за вироком суду, і безумовність його відбування засудженим та його обов'язок зазнати кари за вчинений злочин (принцип невідворотності ви­конання і відбування покарань); виконання і відбування покарання засудженими залежно від тяжкості вчинених ними злочинів та з урахуванням індивідуальних особливостей особи засудженого (принцип диференціації та індивідуалізації ви­конання покарання); поєднання методів переконання та примусу як загальнодер­жавних методів управління (принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки); застосування до засуджених різних виховних заходів (принцип поєднання покарання з виховним впливом); громадський контроль в органах і установах виконання покарань (принцип учас­ті громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань). Усі зазначені вище принципи закріплені відповідними статтями КВК України.

Таким чином, завдання кримінально-виконавчої політики у законодавчій сфері слід реалізувати шляхом визначення загальних засад виконання кримінальних по­карань (ст. 8, 9, 19 та ін. Конституції України; ст. 1 КВК України); закріплення у законі основних засобів впливу на особу засудженого з метою досягнення мети покарання (ст. 6 КВК України); встановлення правових механізмів реалізації всіх елементів мети покарання (норм щодо виправлення та ресоціалізації засуджених, загальної й індивідуальної превенції) методами кримінально-виконавчого впливу.

Більш детальне уявлення про реалізацію завдань кримінально-виконавчої політики з цих актуальних питань можна скласти на підставі матеріалу наступ­них розділів дослідження.

3.2.