§ 1. Загальна характеристика кримінально-виконавчої служби України

Діяльність, спрямована на виконання кримінальних покарань, посідає значне місце у реалізації державної політики у сфері вико­нання покарань. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку.

Побудова системи органів та установ виконання покарань безпо­середньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством.

Стаття 51 Кримінального кодексу України передбачає 12 видів покарань. Виконанням кожного з них займається певний орган (уста­нова), сукупність яких становить кримінально-виконавчу службу нашої держави.

Відповідно до діючого законодавства (ст. 11 КВК України) кримінально-виконавчу службу України становлять органи та уста­нови виконання покарань.

Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначив загальну структуру, чисельність та організацію діяльності кримінально-виконавчої служби.

Очолює кримінально-виконавчу службу Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — департамент).

Органами виконання покарань є: Державний департамент Украї­ни з питань виконання покарань, його територіальні органи, управ­ління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець відносить такі організації, які перш за все здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.

До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (ви­ховні колонії).

Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіс­кації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здій­снюють виконання покарань щодо засуджених військовослужбовців.

Таким чином, зі змісту закону випливає, що установами виконан­ня покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань та в яких безпо­середньо утримуються засуджені.

Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:

- виключний характер діяльності — виконання покарань;

- здійснення визначених функцій — управлінських та адміні­стративно-господарських (органи виконання покарань) та виконавчо- розпорядницьких (установи виконання покарань).

Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ виконан­ня покарань, має статус державних службовців. Закон «Про Держав­ну кримінально-виконавчу службу України» встановлює, що загальна чисельність персоналу Державної кримінально-виконавчої служби визначається відповідно до закону. Закон вимагає, щоб кількість пер­соналу становила 33 % від кількості осіб, які утримуються в устано­вах виконання покарань. Ця вимога поширюється на виправні коло­нії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри та арештні доми. Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5 % від кількості осіб, які перебу­вають на обліку в цій інспекції. Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону Укра­їни «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» штатна чисельність персоналу установ виконання покарань, слідчих ізолято­рів та кримінально-виконавчої інспекції, встановлена на рік, залиша- 30

ється незмінною протягом року незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в зазначеній інспекції.

Правовий статус та порядок діяльності таких установ, як ізолято­ри тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймачі- розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх, ви­значений окремими нормативними актами.

Кримінально-виконавчій службі України притаманна єдність, її побудовано за принципами субординації та підпорядкованості, від­повідності діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадськості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої служби.

Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяль­ність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконавчого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення та ресоціалізації засу­дженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та уста­новам законом.