Правовий та соціальний захист осіб, звільнених з місць позбавлення волі, як важлива складова кримінально- виконавчої політики

Загальновизнано, що праву належить визначальна роль у регулюванні сус­пільних відносин, які складаються зокрема і в процесі реалізації права на соці­альний захист. З точки зору теорії держави і права саме соціальні норми здійсню­ють нормативне регулювання поведінки суб'єктів шляхом встановлення діянь дозволених чи недозволених, визначають умови, за яких передбачуване діяння дозволяється або забороняється, визначають суб'єктів, на яких за певних умов поширюється правило поведінки, закріплене тією чи іншою нормою [23, с.

В умовах демократизації та гуманізації суспільства кримінально-виконавча політика України має бути орієнтована на забезпечення прав і свобод людини, а законодавство нашої держави - приведено до міжнародних норм і стандартів, спрямоване на диференціацію виконання покарань, індивідуальний підхід як до засуджених, так і до осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Прийняття КК та КВК України потребує розробки нових підходів до соціаль­ної та трудової реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, і підтримки їх ресоціалізації державними органами місцевої влади та самоврядування, гро­мадськими, суспільними, релігійними, благодійними організаціями та комерцій­ними структурами. За даними ДДУПВП щороку з УВП звільняється в середньому від 60 до 80 тисяч осіб, яких необхідно працевлаштувати. Більшість із них потре­бує житла, медичної, психологічної та соціальної допомоги [394, с. 1].

У зв'язку з економічною нестабільністю, низьким рівнем життя та безробіт­тям постає гостра необхідність у розв'язанні проблеми забезпечення соціальної та трудової реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Тому потріб­не теоретичне визначення та практичне обґрунтування соціальних і трудових проблем реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, які виникли че­рез соціально-економічні та політичні зміни, що сталися в Україні за роки не­залежності.

Зазначені проблеми підпадають переважно під регулювання соціальних норм. Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що за­безпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин. На основі цього учасники цих відносин можуть прогнозувати свою поведінку та поведінку ін­ших суб'єктів у ситуаціях, передбачених конкретними соціальними нормами. Тобто, соціальні норми регламентують поведінку, що має соціальний характер, пов'язану із взаємовідносинами між людьми, їх об'єднаннями, суспільними групами.

Кримінально-виконавча політика держави з питань соціального захисту осіб, звільнених з місць позбавлення волі, формується, в першу чергу, на законодавчо­му рівні. У цьому контексті ключовим є визнання Конституцією України права громадян на соціальний захист (ст. 46). За роки незалежності України прийнято значну кількість законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів та ін­ших нормативно-правових актів з питань соціального захисту населення Украї­ни. Сьогодні правовий простір у цій сфері регулюють більше 200 нормативно- правових документів [439, с. 64]. Розглянемо ті законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, що утворюють правові основи соціального захисту осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Проблеми соціальної адаптації, ресоціалізації та трудової зайнятості засудже­них до позбавлення волі висвітлено в працях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. При цьому досліджують цю проблему представники фактично всіх га­лузей права - конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально- виконавчого, трудового, житлового тощо, а також провідні фахівці загальної теорії держави і права, політичних і правових вчень, дослідники правових основ соціального захисту в Україні.

Разом з тим, незважаючи на значний внесок науковців у розробку проблеми, можна стверджувати, що питання забезпечення заходів правової соціальної та трудової реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, досі недостатньо досліджені, через що і визначається актуальність цієї теми, необхідність більш аргументованого розроблення та обґрунтування нових наукових і правових за­сад кримінально-виконавчої політики із забезпечення соціальної та трудової реа­білітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Оскільки в юридичній науці правова категорія “соціальний захист” поки що чітко не визначена, зазначимо, що стосовно осіб, звільнених з місць позбавлення волі, термін “соціальний захист” означає турботу держави про матеріальне за­безпечення тих громадян, які в силу певних обставин потребують спеціальної (додаткової) допомоги держави, основною частиною якої є соціальне забезпечен­ня. Крім того, для цієї категорії громадян у суспільстві формуються певні пра­вила поведінки - соціальні норми, що здійснюють нормативне регулювання їх поведінки шляхом встановлення дозволів і заборон, визначають умови, за яких передбачуване діяння дозволяється або забороняється. При цьому, як зазначає А.М. Колодій, у соціальній нормі закріплюється той варіант поведінки, що гаран­тує найкращий результат або завдає найменшої шкоди. Отже, соціальна норма - це своєрідний результат пізнання і переробки у свідомості людей відповідного досвіду поведінки, через який визначається той її варіант, що найшвидше веде до бажаних успіхів [23, с. 146].

Деякі дослідники розглядають сутність соціальних норм значно ширше, в контексті соціально-економічних прав людини, що становить головну мету діяль­ності соціальної держави. Так, Д.О. Ермоленко вважає, що соціально-економічні права людини - це передбачені правовими нормами і гарантовані державою мож­ливості поведінки конкретних суб'єктів у сфері виробництва і розподілу матері­альних благ, покликані забезпечити задоволення економічних і тісно пов'язаних з ними духовних потреб та інтересів людини.

Розглядаючи механізм ресоціалізації засуджених з точки зору державного управління пенітенціарною системою України, Д.В. Ягунов наголошує на необ­хідності докорінного оновлення концепції ресоціалізації засуджених як комп­лексного напряму державної соціальної політики. У ній концепція виступає як науково-теоретична база діяльності інституцій пенітенціарної системи в процесі виконання покарань як різновиду соціальної діяльності. Також потрібне визна­чення теоретичної моделі організаційно-функціональної структури управління пенітенціарною системою України з адекватними механізмами ресоціалізації за­суджених.

Ре соціалізацію визначено дослідником як напрям державної соціальної по­літики, спрямований на надання комплексу соціальних послуг засудженим, які відбули чи відбувають покарання, та особам, для яких ув’язнення обрано як за­побіжний захід, з метою їх повернення до суспільства і включення як здорових і повноцінних його членів. Реалізація цього напряму соціальної політики відбува­ється через створення відповідних управлінських механізмів взаємодії між уста­новами пенітенціарної системи, спеціалізованими державними агенціями, на які покладений обов’язок надання засудженим та ув’язненим соціальних послуг як у пенітенціарних установах, так і в умовах вільного суспільства, та громадськими інституціями.

Зазначено, що процес зміни особистості у процесі і після виконання покарань - це результат комплексної взаємодії багатьох факторів (імпортації, соціалізації, депортації і культурної еволюції).

Кримінолог В.С. Наливайко вважає, що поняття “ресоціалізація осіб, звільнених від покарань” є складним багатомірним процесом, який поєднує змістовий, пси­хологічний та соціальний аспекти. Під змістовим він розуміє сукупність заходів, спрямованих на перевиховання особи, її розвиток і удосконалення. Психологічний - обов’язкове врахування психологічних особливостей особи засудженого. Соціаль­ний аспект розглядається дослідником у контексті суспільних зв’язків індивіда.

Заслуговують на увагу визначені В.С. Наливайком форми і методи діяльності у сфері ресоціалізації засуджених до позбавлення волі та звільнення після відбу­вання цього покарання, а саме:

1. Профілактична діяльність, яка ґрунтується на виявленні та усуненні не­сприятливих психо біологічних, психолого-педагогічних, юридичних та інших факторів, що зумовлюють відхилення у психічному й соціальному розвитку осо­би, її поведінці і конкретних діях. Зміст цієї профілактики становлять роз’яснення необхідності дотримання правових норм і правил поведінки, створення умов для нормального розвитку особи, її освіти та вибору професії, організація заходів щодо забезпечення програми позитивної життєдіяльності осіб, які скоїли злочи­ни і відбули покарання, соціальний захист раніше засуджених.

2. Психологічна корекція особи злочинця, основним завданням якої є усунен­ня негативних явищ соціального мікросередовища, труднощів у спілкуванні та міжгрупових взаєминах, формування активної життєвої позиції.

3. Соціально-правова терапія.

У загальному вигляді у цій діяльності реалізуються такі цілі: корекція відхилень у поведінці на основі індивідуально-диференційованого підходу, визначення типу особистості, її особливостей, що характеризують ступінь соціальної дезадаптації, надання кваліфікованої допомоги у формуванні взаємин, що сприяють нормальній соціалізації.

4. Соціальна реабілітація, тобто діяльність, спрямована на здійснення систе­ми організаційних, правових, культурних, освітніх, лікувальних, оздоровчих та інших соціальних заходів щодо відновлення фізичного і морального стану тих, хто цього потребує. Без соціальної реабілітації неможливе повернення засудже­них до повноцінного життя у суспільстві [441, с. 9-10].

Натомість О.М. Неживець, розглядаючи ресоціалізацію і соціальну адаптацію як одне явище, яке охоплює кілька видів адаптації (адаптація в УВП, адаптація після звільнення від відбування покарання тощо), вводить у науковий обіг визна­чення поняття “реабілітація осіб, звільнених з місць позбавлення волі” - процес надання постпенітенціарної допомоги, яка реалізується у вигляді соціально- правових, психологічних, медичних заходів, спрямованих на пристосування до умов життя у суспільстві [438, с. 7].

Не заперечуючи відповідності наведених визначень понять “ресоціалізація” і “ре­абілітація” осіб, звільнених із місць позбавлення волі, сучасним вимогам національної правознавчої науки та міжнародним, зокрема європейським, нормам, зазначимо, що в основних законодавчих актах з цього питання остаточно утвердилось визначення поняття “соціальна адаптація звільнених від відбування покарання” [149, с. 651]. Воно вимагає правового регулювання усіх етапів цього багатоманітного процесу, зокрема:

- визначення підстав звільнення від відбування покарання, правового ста­тусу осіб, які відбули покарання (ст. 152, 155 КВК України);

- припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153);

- порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154);

- допомога особам, звільненим від відбування покарання (ст. 156, 157);

- встановлення адміністративного нагляду за звільненими з місць позбав­лення волі (ст. 158, 159);

- громадський контроль за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання (ст. 160-162);

- контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання з випробу­ванням (ст. 163-165);

- відповідальність осіб, звільнених від відбування покарання з випробуван­ням (ст. 166).

Так, згідно зі ст. 155 КВК України особи, які відбули покарання, мають обов'язки і користуються правами, встановленими для громадян України, з обме­женнями, що передбачені для осіб, які мають судимість. Такі обмеження можуть бути передбачені тільки законом.

Ст. 156 КВК України проголошує, що підготовка до облаштування життя за межами колонії розпочинається ще до звільнення засудженого. З цього приводу в п. 1 цієї статті констатовано, що не пізніше, ніж за 3 місяці до закінчення стро­ку покарання адміністрація УВП через територіальні органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення вживає заходів щодо трудового і побутового вла­штування засудженого за обраним ним місцем проживання. В УВП організову­ються курси підготовки засуджених до звільнення (п. 2).

Інваліди I та II груп, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки - понад 55 років, у разі потреби, за їхньою згодою направляються у будинки інвалідів і престарілих. Неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, у необхідних випадках направляються службами у справах дітей до шкіл-інтернатів або над ними встановлюється опіка чи піклування (п. 3).

Ст. 157 КВК України конкретно визначає дії відповідних органів і посадових осіб з надання допомоги звільненим з місць відбування покарання:

1. Особи, звільнені від відбування покарання, забезпечуються безкоштовним проїздом до місця проживання або роботи в межах України.

2. У разі відсутності необхідного за сезоном одягу, взуття і коштів на їх придбання особи, звільнені від відбування покарання, забезпечуються одя­гом і взуттям безоплатно. Їм може бути видана одноразова грошова допомога за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на утримання кримінально-виконавчої системи. Умови і порядок надання допомоги визнача­ються нормативно-правовими актами ДДУПВП.

3. Особи, які звільнені від відбування покарання і потребують за станом здоров'я постійного догляду, а також неповнолітні направляються до місця про­живання в супроводі родичів або працівника колонії.

Упродовж усіх цих етапів на звільнених з місць позбавлення волі поширю­ються норми соціального захисту, встановлені Законом України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 р. № 1104-IV [259, с. 656-658]. У законо­давчій практиці Верховної Ради України це перша і, до речі, досить вдала спроба на державному рівні визначити умови і порядок надання соціальної допомоги звільненим з місць позбавлення волі, а також засади участі в їх соціальній адапта­ції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян.

На відміну від попередніх законодавчих актів (зокрема таких, як Закони Укра­їни “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР [270, с. 651-654] та “Про застосування ам­ністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР [286, с. 654-656]), у законі, що коментується, уперше дано офіційне визначення понять соціального захисту і со­ціальної адаптації, що вживаються в такому значенні:

• звільнені особи - особи, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, а також звільнені від подальшого відбування зазначених видів покарань за хворобою, на підставі Закону України про амністію чи акта про помилування, умовно-достроково звіль­нені від відбування покарання, яким замінена невідбута частина покаран­ня більш м'яким; звільнені від відбування покарання вагітні і жінки, які мають дітей віком до 3 років;

• соціальна адаптація - комплекс правових, економічних, організаційних, соціально-психологічних та інших заходів, які здійснюються щодо звільне­них осіб з метою пристосування до умов соціального середовища, захисту їхніх прав і законних інтересів;

• соціальний патронаж - комплекс заходів державної підтримки та допомоги звільненим особам, які здійснюються з метою сприяння цим особам у пра­цевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побутових умов, запобігання впливу на них криміно­генних факторів (ст. 1).

Згідно із законом, заходи соціального захисту, адаптації і патронажу засто­совуються до громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України і звернулися до спостережних комісій або ін­ших органів, установ та організацій, уповноважених здійснювати зазначені дії, протягом 6 місяців після звільнення з УВП. Особам, які звільняються з УВП піс­ля відбуття покарання та на інших передбачених законом підставах, працівники УВП роз'яснюють їхні права, що випливають із цього закону та інших законодав­чих актів України (ст. 2).

Важливо і те, що в Законі України “Про соціальну адаптацію осіб, які відбува­ли покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” чітко визначені суб'єкти здійснення заходів соціального захисту та патронажу, а саме: місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри со­ціальної адаптації, соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, служби у справах неповнолітніх, спостережні комісії, органи соціального захисту населення, охоро­ни здоров'я, внутрішніх справ, центри зайнятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної допомоги, притулки, в тому числі для не­повнолітніх, установи соціального патронажу, будинки нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські організації й інші уповноважені на це органи, організації та установи (ч. 1 ст. 3 зі змінами, внесеними згідно з законом від 18.01.2005 р. № 2353-IV). Зазначені у ч. 1 цієї статті органи, організації та уста­нови в разі звернення до них звільнених осіб зобов'язані невідкладно розпочати здійснення щодо них заходів соціального патронажу.

Ст. 4-10 закону на основі конституційного, адміністративного, цивільного, трудового, фінансового й кримінального права визначають порядок створення житлово-побутових умов для звільнених осіб, передбачених Житловим кодек­сом України (5464-10), надання медичної допомоги за місцем проживання або реєстрації у порядку, встановленому чинним законодавством, різних форм со­ціальної допомоги, визначених у ст. 3, органами і службами соціального захисту населення, участі об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій і окре­мих громадян у наданні соціальної допомоги звільненим особам, матеріально- технічного забезпечення й фінансування центрів соціальної адаптації та інших установ, що здійснюють заходи соціального патронажу, надання можливості звільненим особам в оволодінні соціально необхідними професіями з урахуван­ням потреб національної економіки.

Крім цього, ст. 10 “Гарантії реалізації прав звільнених осіб” закріплює реа­лізацію їх прав у повному обсязі і без обмежень, крім випадків обмеження діє­здатності чи визнання їх недієздатними на підставах і в порядку, передбачених законодавчими актами.

Закон, який набув чинності через 6 місяців з дня його опублікування (10.01.2004), забезпечив перегляд і скасування органами виконавчої влади при­йнятих раніше нормативно-правових актів, що суперечать цьому закону, а також започаткував прийняття нових нормативно-правових документів, необхідних для реалізації усього комплексу заходів соціального захисту і соціальної адапта­ції звільнених осіб.

Так, у Державній програмі соціальної адаптації осіб, звільнених з місць по­збавлення волі, на 2004-2006 рр., затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2004 р. № 1133, зазначається, що надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, які втратили соціальні зв'язки, є важливим суспільним завданням. На вирішення цього завдання прийнята й Комплексна програма профілактики злочинності на 2006-2011 рр. Проте, як свідчить аналіз, заходи, що здійснені і здійснюються, поки що мало ефективні і не вирішують ба­гатьох проблем соціального захисту [442, с. 548].

Тим часом для колишніх засуджених “вихід на свободу” є гострою кризовою ситуацією, оскільки за час відбування покарання вони втрачають навички до вільного життя, починають боятися його. Звикаючи під час відбування покарання бути на повному державному утриманні, такі особи не можуть самореалізуватися та проявити активність, властиву відповідному віку та набутій раніше професії, а формально звільняючись, не звільняються внутрішньо (морально, психологіч­но), звикнувши залежати від керівної адміністративної сили або навіть і зверх­ності сильніших над слабшими, постійно відчуваючи на собі тавро стигматиза­ції (результат нав'язування державою особі, яка вчинила суспільно небезпечні діяння, статусу злочинця). Адже сучасне кримінально-виконавче законодавство закріпило, що при відбуванні покарання у виді позбавлення волі матеріально- побутові потреби забезпечуються продуктами і речами, житловою площею, ви­тратою коштів на придбання продуктів харчування та предметів першої необхід­ності тощо за встановленими нормами, які у своїй сукупності визначають більш низький рівень матеріально-побутового забезпечення у виправній установі, ніж в умовах життя поза нею.

Окрім внутрішніх психологічних факторів адаптації, колишнім засудженим перешкоджає байдуже навколишнє середовище, а в деяких випадках і відверте не­прийняття як найближчого оточення, так і суспільства в цілому. Звільнені з місць позбавлення волі опиняються наодинці з масою проблем: пошук житла, роботи, інших засобів до існування. Не в змозі вирішити їх законним шляхом, досить часто вони стають на шлях скоєння нових злочинів. Тому наказом МВС Украї­ни, ДДУПВП від 4 листопада 2003 р. № 1303/203 “Про затвердження Інструкції про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими

з місць позбавлення волі” визначено порядок такої роботи з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, та справляння на них виховного впливу [443, с. 671-678].

При здійсненні адміністративного нагляду органи внутрішніх справ про­водять щодо таких осіб тимчасові примусові профілактичні та оперативно- розшукові заходи відповідно до чинного законодавства України. Порядок таких дій визначається Законом України “Про адміністративний нагляд за особами, звіль­неними з місць позбавлення волі” [270, с. 651-654], Інструкцією про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, а також нормативно-правовими актами МВС України та ДДУПВП.

Так, відповідно до п. “б”-“г” ст. 3 Закону “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” адміністративний нагляд уста­новлюється щодо повнолітніх осіб, засуджених до позбавлення волі:

1) за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до по­збавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведін­ка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишають­ся небезпечними для суспільства;

2) за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до по­збавлення волі за умисні злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, незважаючи на по­передження органів внутрішніх справ, систематично порушують громадський порядок і права інших громадян, учиняють інші правопорушення;

3) за один зі злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Підставами для встановлення адміністративного нагляду є:

1. Вирок суду, що набув законної сили, - щодо осіб, зазначених у п. “г” ст. 3 закону.

2. Матеріали УВП - щодо осіб, зазначених у п. “б” ст. 3 закону.

3. Матеріали органів внутрішніх справ - щодо осіб, зазначених у п. “в” ст. 3 закону [443, с. 671-672].

Більш детально профілактичні заходи адміністративного нагляду виписані у главі 25 КВК України “Нагляд за особами, звільненими від відбування покаран­ня”. У цьому процесі увагу акцентовано на двох ключових моментах: а) встанов­лення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі (ст. 158); б) виконання постанови судді про встановлення та припинення ад­міністративного нагляду (ст. 159).

У наказі ДДУПВП, МВС України, Міністерства праці та соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. № 250/1562/342 “Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покаран­ня, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації” [261, с. 668-671] чітко виписаний увесь комплекс дій зазначених суб’єктів щодо надан­ня особам, звільненим з місць позбавлення волі, допомоги у працевлаштуванні, налагодженні родинних зв’язків, вирішенні житлових проблем тощо з урахуван- ням індивідуальних особливостей підопічних: віку, стану здоров'я, освітнього рівня, морально-психологічних якостей, схильності до вживання наркотиків, алкоголю тощо. Згідно з цим наказом адміністрація УВП повинна не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення призначеного строку покарання провести бесіду із за­судженим для визначення його намірів щодо місця проживання та працевлашту­вання після звільнення і надання необхідної допомоги у вирішенні цих питань. За підсумками бесіди від засудженого приймається заява відповідного змісту за формою згідно з додатком 1 до цього наказу, яка після звільнення долучається до його особової справи.

Для перевірки можливості проживання засудженого до обмеження або позбавлення волі на певний строк після звільнення за обраним ним місцем проживання за 3 місяці до закінчення терміну покарання адміністрація???? надсилає повідомлення-запит за формою згідно з додатком 2 до зазначеного на­казу до відповідного районного (міського) відділу (управління) внутрішніх справ. Повідомлення-запит надсилається, як правило, до територіального органу вну­трішніх справ тієї місцевості, де засуджений проживав до взяття під варту (за­судження) і де в нього збереглися родинні зв'язки.

Стосовно засуджених з числа інвалідів I та II груп, а також чоловіків і жінок, які досягли пенсійного віку у разі потреби та за їхньою згодою вирішується пи­тання про їх направлення до спеціального будинку-інтернату. Для цього разом з повідомленням-запитом до органу внутрішніх справ адміністрація УВП надсилає відповідно до Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республі­ки Крим, Головного управління праці та соціального захисту населення обласної державної адміністрації, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту на­селення Севастопольської міської держадміністрації за місцем розташування від­повідного спеціального будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалі­дів особисту заяву засудженого, медичну довідку про стан здоров'я з висновком про необхідність стороннього догляду, довідку про розмір призначеної пенсії (за наявності), а також довідки медико-соціальної експертної комісії про групу інва­лідності (за наявності групи інвалідності).

Цим же нормативним документом передбачені й інші види взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та цент­рів зайнятості населення з працевлаштування і побутового облаштування осіб, звільнених від відбування покарання. Наприклад, стосовно засуджених, які на день звільнення не досягли 18-річного віку, за 30 днів до звільнення додатково надсилається повідомлення до відповідної служби в справах неповнолітніх орга­ну місцевої виконавчої влади.

У повідомленнях щодо звільнених від покарання на підставі акта про поми­лування, а також осіб, яким у період відбування покарання скорочено його строк на підставі акта про помилування, обов'язково вказується номер та дата указу Президента України та в якому вигляді здійснено помилування. Протягом 1 мі­сяця після встановлення на облік осіб, які на підставі акта про помилування були звільнені від покарання з випробуванням, стосовно кожної з них направляється повідомлення через територіальний орган управління ДДУПВП до Управління з питань помилування Адміністрації Президента України.

Як бачимо, процес соціальної адаптації звільнених не відбувається стихій­но, а скеровується уповноваженими на це органами, службами та організаціями, коло яких чітко встановлено в законодавчих і нормативно-правових актах. Їх ана­ліз дає змогу дійти висновку, що правові основи соціального захисту звільнених, які протягом останнього десятиліття набули суттєвого законодавчого обґрунту­вання, за умови їх безумовного дотримання могли б значно наблизитися до між­народного рівня.

Однак у зв'язку з економічною і політичною нестабільністю, низьким рівнем життя та безробіттям, проявами корупції і безвідповідальності на всіх щаблях ви­конавчої і судової гілок влади розв'язання нагальних проблем забезпечення соці­ального захисту та соціальної адаптації звільнених у багатьох випадках зводиться нанівець, не контролюється відповідальними за це органами й установами, набу­ває стихійного характеру і, у підсумку, піддається гострому громадському осуду.

Проведене нами дослідження дає підстави стверджувати, що головними проблемами, які доводиться вирішувати звільненим з місць позбавлення волі, є працевлаштування, житло, медичне забезпечення, сімейні стосунки, взаємовід­носини з близькими і родичами, побутове облаштування, взаємовідносини в ко­лективі та в суспільстві. Встановлено, наприклад, що система працевлаштування через центри зайнятості населення не розв'язує всіх нагальних проблем з низки причин: небажання громадян, які звільнилися з місць позбавлення волі, зверта­тися за допомогою до центрів зайнятості через упереджене ставлення до них пра­цівників цих установ, відсутність впевненості в одержанні роботи через центри зайнятості і небажання керівників підприємств, установ та організацій приймати на роботу осіб з кримінальним минулим.

У значної кількості звільнених з місць позбавлення волі, які не мають повної загальної, середньої і професійної освіти, сформоване негативне ставлення до навчання, що у свою чергу ускладнює роботу з їх перекваліфікації через центри професійно-технічного навчання з метою набуття нової спеціальності, на яку є попит у даній місцевості.

Правові основи свого соціального захисту звільнений повинен відчути осо­бливо на початковому етапі життя поза зоною, оскільки за час відбування по­карання він втратив навички до вільного життя, починає боятися його. Тому байдуже навколишнє середовище, а в деяких випадках і відверте неприйняття звільнених з боку окремих посадових осіб уже з перших днів вільного життя, на­приклад, при отриманні паспортів, реєстрації (прописки) за колишнім або но­вим місцем проживання, наданні одноразової допомоги тощо, відображається на всьому подальшому житті, психології та вчинках людини.

У зв'язку з цим, як вважають науковці і юристи-практики, які займаються проблемами соціального захисту й адаптації звільнених з місць позбавлення волі до нових умов життя, слід було б суттєво переглянути участь у цьому про­цесі УВП. Як відомо, за законом адміністрація УВП формально не є безпосеред­нім суб'єктом сприяння соціальній адаптації звільнених, однак запроваджувані нею під час виконання покарання роз’яснювальні заходи про законні права та обов'язки засуджених після їх звільнення та правові основи їх соціального захис­ту в суспільстві могли б створити достатні умови для моральної, психологічної та організаційної підготовки названих осіб до життя на свободі. Інакше кажучи, на­лежне виконання покарання та підготовка засудженого до звільнення створюють підґрунтя до ефективного проведення подальших заходів.

На те, що сприяння благополуччю засуджених та соціальний захист звіль­нених має першочергове значення, звертається увага й у міжнародних докумен­тах. Так, Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями констатують, що про майбутнє, яке чекає засудженого після звільнення, необхідно дбати з са­мого початку відбування покарання. Тому адміністрація УВП повинна допома­гати засудженому підтримувати та зміцнювати зв’язки з особами та установами поза межами колонії, що здатні захищати інтереси сім’ї засудженого чи сприяти його включенню у життя суспільства після звільнення. Державні або інші ор­гани й установи, що допомагають звільненим обирати своє місце в суспільстві, повинні там, де це можливо й потрібно, піклуватися, щоб ці люди отримали необхідні документи та посвідчення особи, знаходили житло і роботу, мали від­повідні клімату й порі року одяг та кошти, достатні для переїзду до місця при­значення та життя протягом періоду, що безпосередньо триває за звільненням [130, с. 18-36].

У новій редакції Європейських пенітенціарних правил (Рекомендація NR(87)3) пріоритетне значення надається 4 головним принципам, які втілюють у собі поняття - гуманності, поваги до людської гідності, соціальної орієнтованості й ефективності управління, що є визначальними для чіткого і ефективного функ­ціонування сучасних пенітенціарних систем. Вони надають цим системам всі не­обхідні атрибути етичної соціальної організації, здатної виконувати всі соціальні функції, в тому числі ресоціалізаційні - повернення засуджених до нормального життя в суспільстві після звільнення та всебічне забезпечення їх соціального за­хисту, як це передбачено правилом 3 [128, с. 17-20].

Як свідчить порівняльний аналіз, українським законодавцям належить ще чимало попрацювати для приведення у відповідність з цими міжнародними стан­дартами політику держави з питань соціального захисту взагалі і для окремих ка­тегорій громадян, в тому числі звільнених від відбування покарання (диференці­йований підхід), зокрема. Крім того, недосконалість вітчизняного законодавчого забезпечення права на соціальний захист полягає у невідповідності багатьох за­конів реальній дійсності. До того ж, чимало законів та підзаконних нормативно- правових актів з цих питань вступають у суперечність один з одним.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо: у контексті соціального законо­давства правові основи соціального захисту осіб, звільнених з місць позбавлення волі, визначені поки що без достатнього підключення комплексного норматив­ного масиву і галузей законодавства, які охоплюють норми, правові інститути кількох галузей права (адміністративного, фінансового, трудового та ін.). Певним чином цього вимагає специфіка самої системи соціального захисту, яка має дово­лі складну структуру і не менш складний об’єкт правового регулювання та різно­манітність соціальних проблем, що породжують певні труднощі у використанні правових норм для цієї категорії громадян нашої держави.

4.5.