Зближення і гармонізація цивільного процесу в умовах регіональної європейської інтеграції

За останнє століття значно активізувалися суспільно-економічні відносини між населенням різних країн. Природне бажання людей до спілкування та співробітництва в сучасному світі забезпечується за допомогою розвиненої транспортної системи, інформаційних та комунікаційних технологій.

Нині спостерігається чітко виражена тенденція конвергенції різних національних і континентальних культур цивільного процесу, активізація пошуку моделей ефективного судочинства, які б відповідали сучасним викликам забезпечення доступності правосуддя [116, с. 29]. Дійсно, сучасні моделі цивільного процесу мають тенденцію до зближення у зв’язку з утворенням міжнародних союзів та об’єднань, жителі яких користуються гарантованою системою прав, поглибленням економічних та інших суспільних відносин між жителями різних країн світу.

Минуле століття позначене двома світовими війнами з величезними руйнівними наслідками, а також численними локальнимиконфліктами, що призвели до значних людських втрат. У післявоєнні часи людство замислилося над утворенням дієвих міжнародних організацій та регіональних союзів, які б мали стати на заваді свавіллю заради утвердження загальнолюдських цінностей та верховенства права, а також сприяли розвитку ефективного економічного співробітництва між розвиненими державами [81, с. 182-187]. Сьогодні населення 47 європейських держав - членів РЄ становить близько 820 млн осіб, близько 500 млн із яких є громадянами 28 держав - членів ЄС.

Цьому неабияк сприяє активна діяльність РЄ та ЄСПЛ, за допомогою якого реалізуються положення Європейської конвенції і в державах - членах РЄ утверджуються загальноєвропейські цінності верховенства права і права особи на судовий розгляд.

Положення Європейської конвенції через п’ятдесят років були розвинені в Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. [263], яка також відіграє істотну роль у розвитку єдиного європейського правового простору, утвердженні спільних прагнень Європейського Співтовариства до єдиних стандартів верховенства права і справедливого правосуддя.

Єдині основоположні засади верховенства права, права особи на судовий захист є невід’ємними гарантіями європейських стандартів правосуддя й об’єднують усі держави - члени ЄС та країни, які ратифікували Конвенцію. Корені основних положень ст. 6 сягають у римське право і відображають спільні ідеї та уявлення про справедливе правосуддя, що забезпечило сталий фундамент для гармонізації цивільного процесу в державах - членах ЄС [473, рр. 207-217].

На підставі положень Конвенції ЄСПЛ було розроблено цілісну систему міжнародних стандартів цивільного судочинства, яких дотримуються країни - члени РЄ, що ратифікували Конвенцію. Це, зокрема, положення, що визначають права особи на доступ до суду, на правову допомогу, на справедливий та публічний розгляд справ судом тощо. К. Ван Реє виділяє такі гарантії, що сформувалися у процесі реалізації ст. 6 Конвенції:

1) доступ до правосуддя;

2) справедливий судовий розгляд, що охоплює право на змагальний процес; право на рівність сторін; право бути представленим на суді; право на усне слухання; право на справедливе доказування; право на мотивоване рішення суду;

3) публічний судовий розгляд, у тому числі публічне проголошення судового рішення;

4) розгляд протягом розумного строку;

5) розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону [507, рр.

До зазначених гарантій варто додати також право на оскарження судового рішення та його виконання, що забезпечує право особи на справедливий судовий розгляд відповідно до ст. 6 Європейської конвенції.

Визначальними для зближення цивільного процесу держав-учасниць Європейської конвенції стали рішення ЄСПЛ. Це, насамперед, рішення, в яких Суд визнавав недійсними положення національного законодавства, що обмежували свободу внутрішнього ринку держав-членів або порушували загальну заборону на дискримінацію за ознакою національності.

Наприклад, у справі Hubbard проти Hamburger 1993 р. відзначалося, що, відповідно до положень національного закону, якщо іноземні громадяни виступають як позивачі у справі в німецьких судах, вони повинні забезпечити оплату судових витрат, що не поширюється на громадян Німеччини. Суд визнав це положення дискримінацією за національною ознакою [382].

У справі Mund & Fester проти Hatrex 1994 р. було зазначено, що держави - члени повинні забезпечувати спрощення формальностей, які регулюють взаємне визнання й приведення до виконання рішень судів та трибуналів для сприяння розвитку спільного ринку шляхом прийняття правил підсудності для спорів, пов’язаних з ним, і ліквідації, наскільки це можливо, труднощів про визнання і приведення до виконання рішень на території договірних держав [223].

Це було важливо саме тоді, коли зусилля Ради Європи у сфері розбудови спільного правового простору не досягали конкретних успіхів і потрібно було віднайти новий шлях. Ці рішення, а також запропоновані у 1986 р. М. Стормом еволюційні ідеї подолати табу і преференції національних держав регулювати цивільні процесуальні правовідносини, забезпечили успішний розвиток гармонізації цивільного процесу та розбудову єдиного цивільного процесу ЄС.

Зазначені засади заклали основу майбутнього єдиного цивільного процесу ЄС, що розбудовувався не за рахунок імплементації цих положень до національного законодавства, а завдяки створенню альтернативного порядку.

Цілком логічно обґрунтовується, що вплив практики ЄСПЛ на судову практику України виявляється по-різному, зокрема в інформаційному, ідеологічно-виховному, соціальному та правовому аспектах [260; с. 98-112]. У чинному цивільному процесуальному законодавстві відображені ті ідеї та принципи цивільного судочинства, які є традиційними й віддзеркалюють суспільні погляди на справедливе правосуддя, але, поряд із цим, вітчизняне цивільне процесуальне законодавство повинно розвиватися відповідно до обраного державою і суспільством вектора європейського розвитку.

Варто також відзначити, що зусилля Ради Європи значно сприяли розвитку судового співробітництва та створенню спільного європейського правового простору. Так, низка рекомендацій і резолюцій Комітету міністрів РЄ забезпечила поступовий рух до зближення й гармонізації цивільного процесу та справила значний вплив на розвиток сучасного цивільного процесу. Серед них варто відзначити Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи № R (84) 5 про принципи цивільного процесу, спрямовані на поліпшення здійснення правосуддя [434] 1984 р. та Рекомендацію R (81) 7 Комітету міністрів щодо шляхів спрощення доступу до правосуддя [205].

У своїх рекомендаціях Комітет міністрів РЄ наголошував на надзвичайно важливих та необхідних для вдосконалення цивільного процесу речах. Зокрема, зауважувалося, що в деяких випадках норми цивільного судочинства, які діють у державах-членах, можуть стати перепоною в ефективному здійсненні правосуддя, тому що, по-перше, вони можуть не відповідати потребам сучасного суспільства і, по-друге, ними можуть зловживати або маніпулювати задля затягування судового розгляду.

Для цього РЄ пропонувала заходи спрощення, пришвидшення та здешевлення судового розгляду цивільних та інших справ за одночасного забезпечення належного порядку здійснення правосуддя, оскільки судочинство часто настільки складне, довготривале й дороге, що приватні особи, особливо ті, які перебувають в економічно несприятливому становищі, відчувають труднощі в реалізації своїх прав у державах-членах [434].

Проте, запропоновані й підготовлені Комітетом міністрів РЄ рекомендації не були обов’язковими для застосування, тому вкрай повільно та поверхово впливали на розвиток цивільного процесу в державах-членах. Серед них є чимало таких, впливу яких у сфері судового захисту цивільних прав не варто недооцінювати, і в подальшому в нашій роботі ми будемо неодноразово звертатися до ідей, які були запропоновані в цих рекомендаціях. Можна з упевненістю стверджувати, що РЄ докладала значних зусиль задля утвердження верховенства права та вдосконалення порядку здійснення правосуддя в цивільних справах у державах-членах, але ці надзвичайно важливі положення так і залишилися декларативними, не отримавши конкретної реалізації. Особливо неефективними вони виявилися в умовах ЄС для забезпечення функціонування спільного ринку.

Варто підкреслити, що обидві європейські міжнародні організації - Рада Європи і Європейський Союз - підтримують спільні для всіх європейців цінності - верховенство права, демократію і право кожного на судовий захист, але, поряд із тим, кожна із них відіграє свою роль у становленні цих цінностей у сучасному світі.

Натомість Європейський Союз ставиться до тих самих європейських цінностей як до ключового елемента своїх глибоких політичних та економічних інтеграційних процесів, і це ґрунтується на стандартах Ради Європи при складанні правових документів і угод, які застосовуються до його 28 держав- членів. Однак у цілому Союз підтримує стандарти РЄ, оскільки всі держави - члени ЄС є державами - членами Ради Європи.

Поряд із цим, потрібно відзначити, що спільний правовий простір активно розбудовується саме в межах ЄС, відтворюючи положення його установчих договорів та віддзеркалюючи суспільне прагнення до об’єднання. Європеїзація матеріального права останнім часом доповнюється паралельними тенденціями в праві процесуальному [236, с. 118; 480, р. 295-296].

Тенденції до цілеспрямованого або спеціального зближення права різних країн світу, а особливо держав - членів Європейського Союзу, передусім проявляються в бажанні створити надійний і стабільний правовий простір для розвитку суспільства - запровадити єдиний порядоквирішення транскордонних спорів та гармонізувати цивільне процесуальне законодавство держав - членів ЄС, тим самим забезпечуючи подальший розвиток та інтеграцію Європейського Співтовариства.

Явище «європеїзації» приватного права має надзвичайно важливе значення для нашого дослідження і сягає своїм корінням у середину минулого століття. Так, утворення в 1860 р. в Європі перших об’єднань ринку вугільної і сталеливарної продукції, атомної енергетики зумовили необхідність зближення комерційного та корпоративного права країн-учасниць; у 1970 р. піднесення ліберальної концепції права сприяло зближенню права соціального захисту населення різних європейських країн. У подальшому ці тенденції стали поширюватися на всі підгалузі приватного права, діставши узагальнену назву «європеїзація». Європейський вплив на приватне право збільшувався, і приватне право ЄС поступово стало витісняти національне [419].

Об’єднання незалежних європейський держав і створення спільного ринку товарів, послуг, капіталу та робочої сили цілком логічно зумовило необхідність зближення права держав-членів і забезпечення єдиного або принаймні гармонійного правового простору. Особливо це стосувалося системи захисту цивільних прав, зокрема судової форми такого захисту. В умовах поглиблення економічних та інших взаємовідносин між жителями ЄС, які водночас є громадянами різних держав - членів, сформувалися суспільні запити щодо забезпечення ефективної системи їх судового захисту.

Суттєві відмінності національного процесуального законодавства держав - членів ЄС стали істотними перепонами на шляху до ефективного судового захисту цивільних прав учасників транскордонних відносин. Утворення ЄС та подальша європейська інтеграція зумовили необхідність створення та забезпечення спільного європейського правового простору, що породило необхідність гармонізації цивільного процесу держав - членів ЄС та утворення наднаціональної форми судового захисту - цивільного процесу ЄС, що стало вагомим надбанням науки цивільного процесуального права й відіграє важливу роль у регулюванні процесуальних відносин транскордонного характеру. Отже, наступним еволюційним кроком до зближення права стала гармонізація цивільного процесу держав - членів ЄС [74, с. 149-159].

Зближення права та європейська інтеграція, що супроводжує утворення ЄС, має доволі тривалу історію, поступово еволюціонуючи відповідно до потреб суспільства. Надзвичайно важливі риси зближення та правової інтеграції істотно проявилися ще в преторському праві - за умови виникнення гострої необхідності ефективного врегулювання відносин з іноземцями - представниками завойованих територій для налагодження ефективного та стабільного економічного співробітництва національне ius civile Quiritium за рахунок преторського права почало збагачуватися інститутами ius gentium. При цьому приживалися саме ті правові конструкції, які щонайкраще відповідали запитам суспільства, оскільки преторська діяльність здійснювалася на виборних засадах і на засадах саморегулювання (при обранні на посаду претор зазначав основні правила своєї діяльності [56, с. 34; 179, с. 187], надаючи своїм можливим «клієнтам» право обирати кращі для себе умови здійснення правосуддя). Не слід заперечувати того, що завдяки спільному порядком захисту прав більш ефективно розвивались економічні відносини. Отже, для забезпечення розвитку економічних відносин передусім необхідно запровадити єдиний правовий простір, зокрема у сфері захисту прав.

Одним із перших напрямів правової інтеграції та зближення права стала уніфікація правових норм. Найбільший вплив на ці процеси справила теорія універсалізації права, основи якої було закладено наприкінці ХІХ ст. [9, с. 7-15; 17, с. 14-18]. Один із засновників цієї теорії П. Манчіні сформулював ідею про те, що колізійні норми, відображаючи міжнародний характер регульованих ними відносин, мають будуватися не на національній основі, а відповідно до міжнародно-правових засад, задля чого необхідно було здійснити міжнародну уніфікацію колізійних норм на конвенційній основі. З огляду на це П. Манчіні одним з перших запропонував розпочати уніфікацію норм приватного права й укласти спеціальну міжнародну конвенцію про це.

Історія створення міжурядової організації з уніфікації норм міжнародного приватного права починається у 1893 р. і пов’язана ще з одним видатним юристом - засновником та першим президентом Інституту міжнародного права Т. Ассером. Саме з його допомогою в 1893 р. уряду Нідерландів вдалося скликати першу сесію Г аазьких конференцій з міжнародного приватного права. Вони стали результатом реалізації теорії універсалізму з метою розробки одноманітних норм, які повинні були діяти в державах, що приєдналися до конвенцій про уніфікацію.

При цьому слід відзначити, що перші Гаазькі конференції 1893-1894 рр. були присвячені питанням запровадження єдиної міжнародної процедури розгляду цивільних позовів, наступних років - судовим нормам сімейного права, шлюбу, розлучення, опіки над неповнолітніми. Це свідчить про важливість забезпечення загальних засад цивільного судочинства.

Значення Гаазьких конвенцій із цивільного процесу надзвичайно важливе. Вони стали одними з перших актів, якими було уніфіковано положення, присвячені цивільному процесу. Водночас науковці майже не відводять їм важливої ролі у процесі становленні цивільного процесу ЄС. Так, М. Сторм, а також А. Стадлер, П. Готтвальд та ін. вважають, що визначальну роль у формуванні єдиного цивільного процесу ЄС відіграли Європейська та Брюссельська конвенції [437; 463; 372]. Однак M. Фреденталь зауважує, що Гаазькі конвенції з цивільного процесу зазіхнули на внутрішній цивільний процесуальний порядок держав-членів, дали поштовх до європейської гармонізації і, як наслідок, привели до розвитку European Civil Procedure [367].

Поряд із цим, варто відзначити й певну неефективність цих конвенцій у регулюванні відносин, пов’язаних із цивільним процесом. Як наголошують науковці, основну увагу в зазначених конвенціях було приділено врученню судових та позасудових документів, судовим дорученням, витратам у справах та іншим другорядним питанням, тому Конвенція про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах та Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах не призначені для транскордонного цивільного процесу [420], отже не може ефективно регулювати ті відносини, які виникли у межах спільного ринку.

Так, Конвенція з цивільного процесу 1954 р. (у Радянському Союзі набула чинності 26 липня 1967 р.) [329] досі відіграє важливу роль у врегулюванні цивільних процесуальних відносин між країнами-учасницями, але не надає можливості створення єдиного правового простору, її досі не підписали деякі держави - члени ЄС (Болгарія, Великобританія, Греція, Естонія, Ірландія і Мальта). Окрім того, основну увагу в ній було приділено не внутрішньому судовому порядку, а деяким особливостям розгляду справ транскордонного характеру, як, наприклад, у Гаазькій конвенції з питань цивільного процесу, Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах та Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, тобто фактично не було міжнародної угоди, яка б охоплювала сферу транскордонного цивільного судочинства [420]. Інакше кажучи, питання повністю автономних процедур вирішення транскордонних справ не було врегульовано, натомість було визначено порядок здійснення окремих процесуальних дій.

Конвенція про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, ухвалена у 1965 р. [330], відзначила зміну підходу до уніфікації і стала першою спробою виділити конкретні процедури цивільного процесу в окремий документ - питання, пов’язані виключно з наданням допомоги у формі вручення судових і позасудових документів [273, с. 176]. Цією Конвенцією вперше було передано сферу правової допомоги від дипломатичних та консульських каналів до спеціалізованих органів, і, на нашу думку, слід відзначити також напрям розвитку такої ідеї в бік прямої взаємодії та надання правової допомоги виключно між суддівськими органами.

До середини 90-х рр. минулого століття учасницями цієї Конвенції стали чотирнадцять держав - членів ЄС (у 1969 р. її ратифікували Великобританія, Данія, Фінляндія, Швеція; упродовж 1971-1979 рр. - Бельгія, Франція, Португалія, Люксембург, Нідерланди та ФРН, Італія - у 1982 р., Греція - у 1983 р., Іспанія - тільки у 1987 р., Ірландія - у 1994 р.; Австрія досі не ратифікувала її) [330]. Тобто вступ у силу цієї конвенції в державах - членах ЄС відбувався впродовж майже 30 років, що зумовило виникнення ідей про необхідність ухвалення подібної Конвенції серед держав - членів Союзу.

У подальшому порядоквручення судових і позасудових документів у державах - членах ЄС суттєво змінився. Конвенція про вручення в державах - членах Європейського Союзу судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 26 травня 1997 р. [338], незважаючи на рекомендацію для ухвалення її державами-членами відповідно до їхніх конституційних норм, не набула чинності. Натомість 29 травня 2000 р. було ухвалено Регламент (EC) № 1348/2000 р. про вручення в державах-членах судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах [437], який нині замінено однойменним Регламентом (ЕС) № 1393/2007 від 13 листопада 2007 р. [438] Цим регламентом було запроваджено нові правила, що застосовуються в цивільних і комерційних справах, де судовий або позасудовий документ має бути переданий від однієї держави-члена до іншої для подальшого використання, і передбачено різні способи передачі між державами-членами - поштою або безпосередньо, а у виняткових випадках - за допомогою консульських чи дипломатичних каналів.

Схожа доля спіткала і спроби врегулювання питань, пов’язаних з отриманням доказів у цивільних справах: Гаазька конвенція від 18 березня 1970 р. про отримання доказів за кордоном у цивільних або комерційних справах [332] була ратифікована менше ніж половиною держав - членів ЄС. До 2001 р. між державами - членами ЄС не існувало обов’язкового документа щодо отримання доказів у цивільних справах.

Конвенцію 1970 р. ратифікували Данія (1972 р.), Португалія (1975 р.), Франція (1974 р.), Швеція (1975 р.), Великобританія (1976 р.), Фінляндія (1976 р.), Люксембург (1977 р.), Німеччина (1979 р.), Нідерланди (1981 р.), Італія (1982 р.), Іспанія (1987 р.); Греція підписала Конвенцію тільки у 2005 р. Серед держав, що набули членства в ЄС у 2004 р., Чехія ратифікувала Конвенцію у 1993 р., Словаччина - у 1993 р., Польща - у 1996 р., Естонія - у 1996 р., Кіпр - у 1983 р., Латвія - у 1995 р., Литва - у 2000 р., Словенія - у

2000 р., Мальта - у 2011 р., Угорщина - у 2004 р. Серед тих, що набули членства в ЄС у 2007 р., - Румунія (2003 р.) та Болгарія (2000 р.); Хорватія, що набула членства в ЄС у 2013 р., підписала її у 2009 р. Австрія, Бельгія, Великобританія та Ірландія досі не підписали цієї конвенції. Таким чином, до

2001 р. між державами - членами ЄС не існувало обов’язкового документа, який би регулював питання отримання доказів.

Ураховуючи важливість питань, пов’язаних із забезпеченням отримання доказів у цивільних справах, а також те, що ці питання не входять до сфери дії Регламенту Ради (ЕС) № 1348/2000 р. від 29 травня 2000 р. про вручення в державах-членах судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, було вирішено продовжувати зміцнення співробітництва між судами держав-членів щодо надання доказів і було ухвалено Регламент Ради (ЕС) № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво між судами держав-членів у отриманні доказів у цивільних або комерційних справах, так званий Регламент доказів [342].

Цим Регламентом № 1206/2001 було істотно спрощено порядок отримання доказів в іншій державі - члені ЄС у цивільних і комерційних справах у двох випадках: коли суд держави-члена просить компетентний суд іншої держави-члена про отримання доказів або просить зібрати докази в іншій державі-члені. Було передбачено два шляхи отримання доказів між державами- членами: прямої передачі запитів між судами і прямого витребування доказів судом, що запитує.

Таким чином, можна зауважити, що Гаазькі конвенції не змогли забезпечити ефективної розбудови спільного правового простору в нових політичних та економічних умовах, що склалися зі створенням ЄС. У своїй передмові до Фінального звіту Дж. Джолович відзначив, що мова уніфікації стала вже не модна, наводячи при цьому цитату П. Гуттеріджа 1946 р. про те, що немає можливості уніфікувати різні процедури в державах-учасницях, якщо в них передбачено різні за вартістю або швидкістю процедури [472, р. ХІІІ]. Регламентний, обов’язковий у всіх державах - членах, порядок регулювання відносин, пов’язаних з розглядом та вирішенням цивільних і комерційних справ у ЄС, поступово набув більшого поширення, що в результаті привело до розбудови єдиної системи захисту прав, яка складається з наднаціонального законодавства ЄС у сфері цивільного процесу.

На європейському рівні істотним поштовхом для цього стали активна діяльність ЄС із реалізації положень установчих договорів та програм, в яких передбачається розширення компетенції ЄС у сфері судового співробітництва.

Одним з основних завдань Європейського Союзу як об’єднання незалежних держав стало забезпечення права його жителів на доступний та ефективний захист. Для цього було обрано шлях гармонізації цивільного процесу, що дозволило створити спільний правовий простір, гарантувати жителям усіх держав-членів високий рівень захисту прав незалежно від відмінностей національного цивільного процесуального законодавства.

Про європеїзацію (Europeanization) або навіть комунітаризацію (Communitarization) міжнародного приватного права з часу набрання чинності Амстердамським договором, який надав усі необхідні інструменти для створення загальноєвропейського законодавства, зауважує у своїй роботі Л. Кієстра [402, рр. 13-26]. Він підкреслює той факт, що до цього моменту міжнародне приватне право в його європейському контексті розвивалося за допомогою міжнародних конвенцій, які були ратифіковані та підписані учасниками, але саме це і стало очевидним недоліком: зі вступом кожного нового члена конвенція вимагає оновлення і ратифікації, як це сталося кілька разів, наприклад, із Брюссельською конвенцією. За допомогою наднаціонального законодавства в ЄС упродовж нетривалого часу було ухвалено необхідні акти, які більш ефективно врегульовують відносини міжнародного приватного права.

Не можна сказати, що чинний порядок регулювання відносин у ЄС є ідеальним. Європейське приватне право, на жаль, не розробляється систематично, а більше є ситуативними рішеннями з короткостроковою політичною перспективою, як зауважують науковці [419]. Але розвиток контрактного, комерційного, трудового права, а також права інтелектуальної власності за допомогою численних директив та регламентів ЄС свідчить про стійку тенденцію забезпечення єдиних узгоджених наукових підходів до розбудови європейського приватного права, ураховуючи спільну історію та традиції, пріоритету спільного над індивідуальним законом. Забігаючи наперед, потрібно зауважити, що цивільний процес ЄС сьогодні є дієвою альтернативою національному порядку захисту прав учасників транскордонних відносин. В юридичній науці останнім часом доволі гостро постає питання про розширення сфери його дії і на внутрішні спори (дивіться детальніше підрозділ 3.2 цієї роботи).

Утворення ЄС та подальша європейська інтеграція як підстава для формування внутрішнього ринку капіталу, товарів, послуг та робочої сили викликали необхідність створення та забезпечення спільного правового простору. Європейських стандартів цивільного судочинства, що запроваджувалися за допомогою рішень ЄСПЛ та права Ради Європи, виявилося не достатньо для забезпечення потреб спільного ринку ЄС. Це зумовило потребу гармонізації законодавства держав - членів ЄС. Зокрема, у сфері цивільного процесу було утворено наднаціональний порядокрегулювання відносин із розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру European Civil Procedure, або цивільний процес ЄС. Він став дієвим альтернативним порядком судового захисту прав жителів ЄС, вагомим надбанням науки цивільного процесуального права і відіграє важливу роль у забезпеченні внутрішнього ринку ЄС.

В основу гармонізації було покладено ідею єдності цивільного процесу, відповідно до якої досягнення консенсусу щодо найбільш важливих загальних принципів процесуального права дало можливість застосовувати ці принципи в однаковій уніфікованій формі в рамках Європейського Союзу [475]. У процесі гармонізації було запроваджено саме єдиний порядок розгляду і вирішення справ судом, що забезпечив загальну доступність судового захисту для всіх жителів ЄС незалежно від держави їхнього громадянства та національного законодавства компетентного суду.

З’ясування передумов гармонізації цивільного процесу як складника європейської правової інтеграції дозволить охарактеризувати це доволі нове для правової науки явище, а також визначитися з особливостями реформування чинного цивільного процесуального законодавства на сучасному етапі євроінтеграційного розвитку України.

Європейська інтеграція є актуальним процесом політичного, юридичного, економічного, а також соціального та культурного зближення європейських держав. Наразі вона досягається переважно завдяки розширенню Європейського Союзу та Ради Європи.

Сам термін «інтеграція» етимологічно походить від латинського integratio (від слів integrum - ціле, integratio - відновлення або integer - цілий). Узагальнюючи значення, яких може набувати цей термін, можна припустити, що інтеграція - це процес об’єднання будь-яких елементів або частин в одне ціле за рахунок утворення між ними взаємозв’язків.

Правова інтеграція є особливим складником інтеграції, яка характеризується певними ознаками. Передусім, правову інтеграцію розглядають як напрям міжнародно-правового співробітництва держав зі зближення систем національного права і порядку правової регламентації [12, с. 16].

Важливе значення має мета правової інтеграції, на досягнення якої вона спрямована. Так, європейську правову інтеграцію у вітчизняній науці розглядають як процес об’єднування та взаємного пристосування національних правових систем Європи в межах міждержавних правових систем задля досягнення та збереження стабільності й розвитку Європейського регіону та його суб’єктів, стадіями якого є наближення до європейських міждержавних правових систем та входження до них [145, с. 78].

Можна цілком погодитись із запропонованою точкою зору - передусім з огляду на те, що із часу створення Європейського Економічного Співтовариства (далі - ЄЕС) було значно розширено економічні та інші відносини між громадянами різних держав - його членів, що привело до певної конкуренції цивільних процесуальних систем цих країн. Забезпечення ефективного режиму захисту цивільних прав жителів держав-членів цього об’єднання стало одним з основних завдань і породило стійку тенденцію до свідомого та сталого зближення європейських правових систем.

При цьому ЄС є наднаціональною організацією, яка в процесі свого розвитку набула багатьох ознак і властивостей федеративної держави, але не стала і навряд чи стане новою супердержавою, як слушно зауважує І. В. Яковюк [286, с. 260-261]. Функціонування ЄС передбачає збереження суверенітету держав-членів, оскільки наднаціональна влада Союзу може існувати над державами лише за умови збереження самих держав з усіма притаманними їм атрибутами, а отже - надає необхідні підстави і можливості взаємовигідного перспективного співробітництва з іншими державами. Підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС є такою підставою для розширення та поглиблення взаємодії, зокрема й у сфері цивільного процесу як універсальної форми захисту прав.

У межах ЄС зближення цивільного процесу відбувається поступово, у дусі наукових проектів та на підґрунті європейського законодавства. Так, на підставі положень Єдиного європейського акта 1986 р. було створено робочу групу, яка упродовж 1987-1994 рр. підготувала документ, що містив серію статей з роз’ясненнями, спрямованими на гармонізацію цивільного процесуального права в ЄС. Цей документ дістав назву «Фінальний Звіт зі зближення процесуального права в ЄС» («Approximation of Judiciary Law in the European Union») [472, р. ХІІІ].

Основною метою цього проекту було досягнення такого ступеня зближення, який дозволив би громадянам усіх держав-членів мати перевагу й застосовувати найбільш ефективні процесуальні норми [473, р. 209]. Як згодом зауважив М. Сторм, у контексті інтернаціоналізації процесуального права потрібно прагнути до ефективних, швидких і недорогих процедур судового розгляду [475]. Дж. Джолович зазначив, що надзвичайно важливим є те, щоб законні права та обов’язки тих, хто займається бізнесом у спільному ринку, не набували різноманітних форм відповідно до різних національних юрисдикцій, спори в яких розглядаються, оскільки функція цивільного процесуального права - вдихнути життя в усі сфери права, привнести у звичне буття та надати реальності й ефекту всім законним правам та обов’язкам кожної особи і суспільства [392, р. ХІ].

Отже, спершу, відповідно до висловленої ідеї, за проектом готувався єдиний модельний кодекс цивільного судочинства держав - членів ЄС. Але, як зазначено у зверненні до читача, часу, виділеного на роботу комісії, було недостатньо; з огляду на це було вирішено підготувати серію пропозицій, які надалі стали б основою для зближення правил у різних сферах судового права [472, р. ІХ]. У вступній частині Звіту також підкреслювалася нагальна необхідність зближення європейського процесуального права (the approximation of European procedural law) і викладено основні ідеї про те, як цієї мети може бути досягнуто.

Фінальний звіт складається з кількох частин: передмови Дж. Норманда та Дж. Джоловича, основного звіту М. Сторма та звіту робочої групи. Проект містить також Пояснювальну записку (Explanatory Memorandum) та Коментарі до статей (Comments on the Articles), а також Преамбулу (Preamble) - Recitals та Articles.

Під час роботи було виявлено істотні розбіжності у врегулюванні інститутів цивільного процесуального права. Завдяки порівняльному дослідженню різних систем процесуального права робоча група змогла визначити подібності та відмінності, які дозволили запропонувати певний набір заходів [475]. По суті, робоча група виділила 14 найперспективніших для подальшої апроксимізації питань: 1) conciliation (примирення) (A. Пессоа Вац, M. Сторм); 2) the commencement of the proceedings (початок розгляду справи) (Дж. Норманд); 3) subject matter of litigation (предмет судового спору) (Дж. Норманд); 4) discovery (відкриття доказів) (Дж. Джолович); 5) evidence (докази) (Е. Сміт); 6) technology and proof (доказування і докази) (A. Пессоа Вац); 7) discontinuance (припинення розгляду) (M. Сторм); 8) default (розгляд за замовчуванням) (P. Мейкнехт); 9) costs (витрати) (M. Сторм); 10) provisional remedies (забезпечувальні заходи) (Дж. Тарція); 11) order for Payments (судові накази) (Г. Прюттінг); 12) enforcement of judgments or orders for the payment of money (визнання судових рішень або наказів про сплату) (К. Де Мігель, Дж. Де Леваль); 13) astreinte [454] (П. Мейкнехт).; 14) miscellaneous provisions (інші положення): а) computation of time (обчислення часу) (K. Керамеус); b) nullities (нікчемність) (K. Керамеус); c) rules relating to judges (E. Сміт) and judgment (порядок відводів та ухвалення рішення) (Дж. Джолович).

Ми приєднуємося до думки Е. Сільвестрі про недоцільність перекладу терміну «astreinte» з огляду на його особливість та невизначеність у різних правових системах [458]. У загальних рисах його можна охарактеризувати як відшкодування невиконаного в натурі судового рішення.

У різних частинах Звіту було запропоновано пояснення, а також коментарі до визначених для подальшого зближення питань, що дало змогу різнобічно дослідити й показати переваги та можливості гармонізації цивільного процесу в ЄС. Так, наприклад, для пришвидшення та спрощення процедури стягування коштів було запропоновано узагальнити процедури, які існують у різних країнах, на основі Mahnverfahren - процедури стягнення боргів за німецьким процесуальним законодавством, що пізніше було втілено в Регламенті № 1896/2006 про порядок видачі Європейського судового наказу (European order for payment procedure} [441]. В інших випадках було запропоновано зближення конкретних інститутів цивільного процесуального права - від початку провадження до виконання рішення.

Не можна сказати, що відразу після опублікування результатів проекту зі зближення цивільного процесу в ЄС сприйняли ці ідеї та негайно взялися до гармонізації цивільного процесу. Але майже всі запропоновані у Фінальному звіті ідеї для подальшого зближення стали основою законодавчих ініціатив ЄС. Попри те, що проект викликав деякі дискусії в науковому товаристві, це, як наголошують у літературі, була перша всеосяжна спроба вирішити найфундаментальніші проблеми цивільного процесу задля забезпечення спільного ринку ЄС [472].

Основні положення було реалізовано впродовж наступних років і вже у 2002 р. було ухвалено Green Paper про європейський порядок примусового стягнення коштів та про заходи щодо спрощення і прискорення вирішення дрібних спорів [374] з метою ініціювання консультацій та обговорень. Запропоновані положення дістали схвалення наукової спільноти та юристів- практиків, і відтак було прийнято дві надзвичайно важливі процедури, які утворюють ядро єдиного цивільного процесу ЄС, - це порядок видачі Європейського судового наказу (European order for payment procedure) та Європейський порядок вирішення дрібних спорів (European Small Claims Procedure).

Перші дві сучасні спрощені альтернативні національним процедури розгляду справ покликані забезпечити жителям ЄС швидке і доступне правосуддя в цивільних справах. Вони є одноманітними у всіх державах-членах і в усіх процесуальних діях від початку процедури до виконання рішення суду. Так, зокрема, забезпечуються рівні умови для кредиторів та боржників у всіх країнах ЄС [509, рр. 297-312].

Метою ухвалення цих загальноєвропейських процедур стало забезпечення ефективного доступу до правосуддя та усунення перешкод для належного функціонування спільного ринку. Вони врегулювали судову діяльність із розгляду транскордонних спорів, в яких відмінності національних процесуальних систем могли стати на заваді ефективному захисту прав жителів ЄС. В основу цих процедур покладено ідеї про єдність цивільного процесу, і сам М. Сторм вважає їх за найбільші досягнення гармонізації цивільного процесуального законодавства в ЄС [473].

Ця теорія стала науковим підґрунтям для гармонізації цивільного процесу в ЄС та забезпечила можливість створення єдиного порядку судового захисту - цивільного процесу ЄС, в основі якого лежать перші загальноєвропейські процедури розгляду та вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру.

Подальша гармонізація цивільного процесу в ЄС пов’язана з розробкою єдиних регіональних правил цивільного судочинства. Такий проект було розпочато в рамках співробітництва UNIDROIT з новоствореним Європейським інститутом права (The European Law Institute, далі - ELI) [492].

Після завершення спільного проекту з підготовки Принципів транскордонного цивільного процесу у планах UNIDROIT було проведення подальшої роботи в цьому напрямі. Зокрема, було вирішено зосередитися на регіональному рівні та адаптувати Принципи до особливостей конкретних правових систем. Так, у Робочій програмі UNIDROIT на 2014-2016 рр., ухваленій 5 грудня 2013 р. на Генеральній Асамблеї 72-ї сесії, одним з напрямів Законодавчої активності (Legislative activities) було передбачено підготовку Transnational civil procedure - formulation of regional rules («Транснаціональний цивільний процес - розробка регіональних правил») [492].

Започаткований у 2013 р. проект From Transnational Principles to European Rules of Civil Procedure («Від Транснаціональних принципів до Європейських правил цивільного судочинства», далі - Правила) [368] ознаменував новий етап розвитку цивільного процесуального права в Європі.

Теоретичною основою Правил було визначено Принципи ALI-UNIDROIT, Європейську конвенцію і Хартію фундаментальних прав ЄС, загальні традиції європейських країн, проект М. Сторма, французький Цивільний процесуальний кодекс та інші кодекси, рішення Суду ЄС та ЄСПЛ, директиви й регламенти ЄС. Це забезпечило вплив Правил на всі держави, що входять до ЄС та РЄ, а отже - належать до європейської цивілізації. Таким чином, поліцивілізаційна парадигма сучасного світу, відповідно до якої основною об’єднувальною ознакою є підтримання визначальних культурних цінностей спільноти, забезпечила подальше зближення права ЄС, утвердження загальних традицій європейських країн.

Основним завданням Правил стало утвердження єдиних засад здійснення судочинства, оскільки вони, як зазначають автори проекту, спрямовані на уникнення фрагментарних і безсистемних змін європейського цивільного процесуального права і є першою спробою розвитку регіональних проектів з урахуванням особливостей регіональних правових культур та правил [383]. При цьому потрібно звернути увагу на те, що регіональність як визначальна ознака учасників такого об’єднання не характеризує їх територіально: серед держав - членів РЄ є й ті країни, які не розташовані на Європейському континенті.

Підготовка зазначених Правил ще раз підтверджує зміну суспільної парадигми від уніфікаційного напряму до гармонізації цивільного процесу і формування його нової сучасної концепції в європейських країнах. Істотна вага та вплив Принципів транскордонного цивільного процесу на розвиток цивільного процесуального права в європейських країнах, успішна реалізація ідей М. Сторма та становлення системи цивільного процесу ЄС забезпечили загальний успіх гармонізаційних процесів у ЄС. При цьому надзвичайно важливого значення набуває питання про сферу застосування регіональних

правил цивільного судочинства, а дискусії про необхідність поширення цивільного процесу ЄС на внутрішні спори переходять у нову площину.

За проектом до сфери регулювання Європейських правил цивільного судочинства входять внутрішні національні спори держав - членів ЄС. Так, на засіданні з підготовки Правил, що відбулося 12-13 травня 2014 р., керівним комітетом було вирішено питання про їхню мету - вони мають бути спрямовані на національні суди і кінцевий продукт цього проекту має застосовуватися до всіх спорів, а не тільки комерційних, як транскордонних, так і національних. Також висловлено оптимістичні прогнози щодо перспектив підготовки загальних Європейських правил цивільного процесу [383]. Розробка типового європейського кодексу авторами цього проекту здається реалістичною, тому проект не має обмежуватися транскордонними справами.

При цьому важливе значення належить механізму застосування Європейських правил і положень національного процесуального законодавства. Утворення цивільного процесу ЄС як комплексної системи з вирішення транскордонних спорів, який увібрав у себе найбільш загальні інститути цивільного судочинства держав - членів ЄС, привело до появи альтернативної національним процесуальної системи. Якщо положення цивільного процесу ЄС стануть фундаментом єдиних Європейських правил цивільного судочинства, вони набудуть характеру транскордонного цивільного процесу, основна мета якого - нівелювати відмінності різних процесуальних систем держав-членів.

При цьому варто відзначити, що проект ELI-UNIDROIT має суто науковий характер і не спрямований на створення законодавчого акта, про що безпідставно зауважується в літературі [61, с. 7]. Хибне уявлення про те, що метою цього проекту є «початок створення нового нормативного акта - Європейських правил цивільного судочинства, який має стати першим Загальноєвропейським цивільним процесуальним кодексом» [61, с. 7], ґрунтується, насамперед, на традиційному сприйнятті цивільного процесуального законодавства, яке для ефективного застосування має бути кодифіковано. Але для цивільного процесу ЄС такий спосіб навряд чи є перспективним чи навіть можливим в умовах особливого порядку законотворення в ЄС.

Ці Правила будуть застосовуватися як модель європейського регулювання цивільних процесуальних відносин, слугуватимуть орієнтиром для національних законодавців та ЄС. З огляду на це, вони мають відповідати конституційним засадам ЄС [433, рр. 179-198].

Надзвичайно важливим питанням є участь в організації та підготовці цих Правил. Учасники, які беруть участь у підготовці Європейських правил, забезпечують подальшу перспективу співпраці та взаємодії між різними державами, у тому числі не членами ЄС.

Хоча нині держави залишаються ключовими гравцями на полі міжнародної політики, незабаром вони можуть втратити суверенітет, державні функції і владу: міжнародні інститути обстоюють право судити про те, що держави можуть робити на своїй території, й обмежувати їх у цьому. Тож у світовому масштабі зараз спостерігається тенденція втрати влади центрального апарату державного управління через передачу її субдержавним, регіональним, провінційним і місцевим політичним утворенням^[I] [262, с. 37]. І це надзвичайно помітно в Європі, де міжнародні інститути набули важливих функцій, що раніше належали державі; виникли потужні міжнародні бюрократичні утворення, які можуть безпосередньо впливати на життя окремих громадян.

На першому ж спільному семінарі ELI-UNIDROIT 2013 р. [358] зазначалося, що задля успіху проекту потрібно залучити до участі не лише провідних науковців, а й юристів-практиків, суддів і членів європейських організацій та асоціацій. У ході Конференції ELI та Генеральної Асамблеї 24-26 вересня 2014 р. до співпраці було запрошено всіх зацікавлених [515]. Таким чином, у проекті беруть участь спостерігачі від міжурядових організацій; європейських інституцій; професійних асоціацій; науково-дослідних установ.

Варто відзначити, що серед учасників проекту з підготовки регіональних правил цивільного судочинства професійні й наукові спільноти, а не обмежені кордонами національні держави. Саме на недержавних наукових організаціях та установах лежить обов’язок узяти активну участь у підготовці цих правил, забезпечити подальшу європейську інтеграцію й розбудову справжнього європейського простору правосуддя, обмеженого не кордонами ЄС, а цивілізаційними та культурними чинниками. Прикро зауважити, але вітчизняні організаціїне беруть участі в цьому проекті.

Слід відмітити також те, що для завчасного реагування на наступні кроки з гармонізації цивільних процесу в ЄС варто передбачати налагоджування співпраці між провідними вченими в галузі цивільного процесу України та ЄС, щоб гармонізація відбувалася з урахуванням українського досвіду та ставала ще більш об’єктивною. Така співпраця може дозволити виробити оптимальну і універсальну модель розгляду цивільних справ судами, збагатити цивільний процес України величезним обсягом інформації щодо порівняльних аспектів, зокрема, досвіду провідних країн у вирішенні складних спорів, методики викладання дисципліни «Цивільний процес» в найкращих університетах ЄС тощо.

Активна розбудова єдиних Європейських регіональних правил цивільного судочинства не обмежена колом держав - членів ЄС, а охоплює саме ті держави, які підтримують спільні цінності, закріплені в Європейській конвенції. З огляду на це, а також на євроінтеграційні прагнення нашої держави та суспільства, надзвичайно важливим є приєднання України до процесу підготовки й запровадження цих Правил [391, pp. 112-117]. При цьому варто відзначити важливість участі в їх підготовці недержавних організації та установ, які покликані забезпечити створення надійного фундаменту для майбутньої успішної інтеграції України до Європейського Співтовариства, запровадження загальноєвропейських цінностей та засад здійснення судочинства на Європейському континенті.

Регіональні правила цивільного судочинства покликані визначити єдині вимоги і правила, що регулюють відносини з розгляду та вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру за участі жителів різних держав одного регіонального об’єднання. Це має надзвичайно важливе значення для забезпечення захисту учасників спільного ринку й економічних відносин, що складаються в його межах.

Запровадження єдиних європейських правил цивільного судочинства та застосування їх до вирішення транскордонних спорів на загальних засадах є важливим напрямом зближення цивільного процесу в ЄС. Урахування останніх здобутків науки цивільного процесуального права забезпечить подальший розвиток європейської інтеграції й удосконалення національних систем цивільного процесу, але регулювання внутрішніх спорів за допомогою регіональних правил на сучасному етапі розвитку політичних та економічних відносин навряд чи можна визнати доцільним.

Для України, як і для інших держав, які прагнуть вступу до ЄС, зазначені Правила є можливістю для гармонізації національного цивільного процесу із законодавством ЄС та створення необхідного підґрунтя для адаптації європейського законодавства та членства в ЄС. Приєднання до справжнього європейського простору правосуддя для України як кандидата на вступ до ЄС є надзвичайно важливим напрямом, оскільки запровадження загальних засад здійснення цивільного судочинства надасть можливість забезпечити ефективний захист прав, нівелювати відмінності вітчизняної процесуальної системи. З огляду на це, актуальним питанням є участь у підготовці цих Правил. Учасники, які беруть участь у їх підготовці, забезпечують подальшу перспективу співпраці між різними державами, у тому числі не членами ЄС.

Сучасні тенденції зближення та гармонізації цивільного процесу в європейських країнах є відображенням природного і невідворотного прагнення людей до мирного співіснування. Особливо активно вони проявляються в межах таких державних об’єднань, як Рада Європи та Європейський Союз. За допомогою системи конвенційного захисту цивільних прав, через сприйняття та запровадження в національне законодавство країн, що ратифікували Конвенцію, її положень, що реалізуються в практиці Європейського суду з прав людини, відбувається природне зближення правових систем і цивільного процесу зокрема.

У процесі зближення цивільного процесу можна виділити кілька напрямів.

Перший з них пов’язаний зі спробами забезпечити єдині підходи в урегулюванні відносин шляхом ухвалення конвенції та дво- і багатосторонні договори в сфері цивільного процесу. Створення єдиного або принаймні одноманітного правового регулювання відносин у сфері цивільного процесу неабияк сприяло зближенню права.

Найбільшим досягненням зі зближення у сфері цивільного процесу європейських держав стало ухвалення Європейської конвенції та діяльність Європейського суду з прав людини через сприйняття та запровадження в національне законодавство країн, що ратифікували Конвенцію, її положень. Але очевидні вади цього напряму, такі як складність підготовки, тривалі процедури ратифікації і внесення змін до тексту конвенцій, зумовили необхідність пошуку нового напряму зближення цивільного процесу.

Певна неефективність уніфікації як напряму зближення найбільш істотно проявилася в умовах подальшої інтеграції держав - членів ЄС і привела до появи інших процесів. Це зумовило поступове запровадження нового, другого напряму зближення у сфері цивільного процесу - гармонізації, що відбувається на основі теорії єдності цивільного процесу за допомогою запровадження єдиних спільних засад регулювання відносин з розгляду та вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру.

1.4