Юрисдикція та недопущення паралельного розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру

Питання, пов’язані з визначенням суду, компетентного розглядати й вирішувати справи, мають надзвичайно важливе значення. Регламентом № 44/2001 [345], який став невід’ємною частиною системи цивільного процесу ЄС, було закріплено єдині підходи до визначення юрисдикції на території всього ЄС.

Відповідно до ст. 36 Регламенту № 44/2001, за жодних обставин іноземне судове рішення не може бути переглянуте по суті, що надає необхідної сили рішенням суду в інших державах-членах [345]. При цьому «судове рішення» означало будь-яке судове рішення, ухвалене судом або трибуналом держави - члена ЄС, як би воно не називалося, включаючи постанову, наказ, рішення або виконавчий лист.

Положення про юрисдикцію у справах про розлучення і батьківську відповідальність було врегульовано окремим законодавчим актом - Регламентом № 1347/2000 від 29 травня 2000 р. про юрисдикцію, визнання та виконання рішень у сімейних справах та у справах батьківської відповідальності за дітей [343] (далі - Регламент № 1347/2000).

Основною метою його ухвалення було забезпечення захисту дітей, незалежно від будь-яких обставин, пов’язаних із подружнім життям їхніх батьків. Положення зазначеного регламенту застосовувалися під час судового розгляду справ, пов’язаних із розлученням, окремим проживанням подружжя, визнанням шлюбу недійсним, а також у всіх справах щодо батьківської відповідальності.

Правила Регламенту № 1347/2000 не застосовувалися в тих справах, на які поширювалася дія Регламенту № 44/2001. Виключені зі сфери його регулювання також справи про встановлення й оспорювання батьківства; про усиновлення; про зміну імені та прізвища дитини; про трасти і спадкування; про заходи, що застосовуються після скоєння злочинів проти дітей [343].

У подальшому на засіданні в Тампере в 1999 р. [479] було закріплено ідею автоматичного визнання в межах ЄС судових рішень, ухвалених у справах, що стосуються сімейних спорів, без будь-яких додаткових процедур. І впродовж кількох років Регламент № 1347/2000 було замінено Регламентом Ради (ЕС) № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах і в справах батьківської відповідальності за дітей [344] (далі - Регламент № 2201/2003).

Цей Регламент застосовується до таких справ, як розлучення, окреме проживання і визнання шлюбу недійсним, а також до справ, що пов’язані з батьківською відповідальністю. Його положення не застосовується у справах про встановлення відносин між батьками і дітьми, усиновлення, визначення імені та по батькові дитини; емансипації; аліментних зобов’язань; трастів або спадкування; заходів, ужитих у результаті злочинів, скоєних проти дітей (ст. 1 Регламенту № 2201/2003) [344].

Водночас відбувалося подальше реформування системи Брюссель І. Регламент № 44/2001 через рік було доповнено додатком, який містив додаток I (правила юрисдикції) і додаток 2 (перелік компетентних судів та органів) [318].

У 2004 р. було ухвалено нові додатки до Регламенту № 44/2001. Так, додаток I містив список правил національної юрисдикції; додаток II - список судів або компетентних органів, які мають юрисдикцію в державах-членах для вирішення питань заявок про приведення у виконання; додаток 3 - список судів для оскарження таких рішень; і нарешті, додаток IV - перелік процедур відшкодування [319].

У Звіті Комісії Європарламенту, Ради та Європейського економічного та соціального комітету про застосування Регламенту № 44/2001 від 21 квітня 2009 р. (далі - Звіт 2009 р.) [437] було зазначено, що відсутність уніфікованих правил у визначенні юрисдикції призводить до нерівного доступу до правосуддя для жителів ЄС, що особливо характерно для тих випадків, коли сторона не отримує справедливого судового розгляду або адекватного захисту в судах третіх держав.

Як було зазначено в Звіті 2009 р., відсутність загальних правил, що визначають юрисдикцію щодо третіх держав відповідачів, також може поставити під загрозу застосування обов’язкового законодавства Співтовариства, наприклад про захист прав споживачів. У державах-членах, де не існує додаткових форм захисту, споживачі не можуть порушувати справи проти відповідачів - жителів третьої держави, або, наприклад, співробітники, комерційні агенти, постраждалі від неякісної продукції, інші особи, які мають намір скористатися правами, наданими законодавством про захист прав в ЄС. У всіх цих питаннях, де обов’язковим є законодавство Співтовариства, заявники можуть бути позбавлені такого захисту. Це стало важливим під час реформування порядку визначення юрисдикції, визнання та виконання судових рішень в ЄС [437].

Зазначалося також те, що принцип взаємної довіри під час здійснення правосуддя зумовлює скасування будь-яких додаткових процедур визнання рішень, які ухвалені в різних державах-членах. Крім цього, прагнення зменшити терміни і вартість транскордонних процедур потребує скасування декларації, яка встановлює наявність виконавчої сили перед виконанням у державі-члені, що дає можливість виконати будь-яке рішення, ухвалене судами однієї держави-члена, як таке, що було ухвалене у відповідній державі - члені ЄС [437].

За результатами роботи Комісії було запропоновано змінити Регламент Брюссель І, і у 2010 р. Європейська комісія підготувала відповідні реформи.

Основною метою Брюссель I recast стало налагодження ефективного судового співробітництва і забезпечення спільного правового простору в ЄС, зокрема шляхом визнання судових рішень в інших державах-членах без додаткових проміжних процедур, а також удосконалення правил визначення юрисдикції й недопущення паралельного розгляду справ різними судами держав-членів.

Регламент (ЕС) № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах було ухвалено 12 грудня 2012 р. [431] (далі - Регламент № 1215/2012).

Нові заходи, запропоновані у правилах Брюссель І recast, покликані скоротити тяганину із судовими процедурами в цивільних справах та забезпечити зміцнення єдиного ринку ЄС з метою забезпечення економічного зростання. Подолання бюрократичних перешкод, які зумовлюють додаткові витрати і створюють правову невизначеність для бізнесу і жителів ЄС, було ключовим завданням запровадження зазначеного Регламенту.

Ухвалені в результаті правила Брюссель І recast застосовуються в усіх державах - членах Європейського Союзу, включаючи Данію, яка уклала договір 2005 р. між Європейським Співтовариством та Королівством Данії про юрисдикцію, визнання і приведення у виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах. Необхідні зміни до законодавства в Данії набули чинності з 1 червня 2013 р.

Характеризуючи положення Регламенту Брюссель І recast, варто зауважити, що вони спрямовані на полегшення доступу до правосуддя, зокрема шляхом забезпечення єдиних правил юрисдикції і визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах у державах-членах.

Регламент № 1215/2012 не застосовується в таких справах:

- визначення статусу або правоздатності фізичних осіб, прав власності, що випливають зі шлюбних відносин;

- банкрутство, а також процедури, пов’язані з припинення діяльності неплатоспроможних підприємств або інших юридичних осіб, та ін.;

- соціальне забезпечення;

- арбітраж;

- аліментні зобов’язання, що випливають із сімейних відносин, батьківства чи материнства, шлюбу чи споріднення;

- заповіт і спадкування [431].

При вирішенні питань про юрисдикцію судів у зазначених справах застосовується законодавство ЄС або національне законодавство держави компетентного суду.

Загальні правила про визначення юрисдикції судів відповідно до положень Регламенту № 1215/2012 такі. Згідно зі ст. 4 цього Регламенту, особа, що проживає в державі-члені, має відповідати за позовом у суді цієї держави незалежно від держави свого громадянства і до неї застосовуються правила держави її проживання [431].

Такі загальні положення юрисдикції було встановлено ще Регламентом № 44/2001 [345]. При цьому загальні правила застосовувалися тоді, коли відповідач мав постійне місце проживання в одній з держав - членів ЄС. Відповідач, який не мав постійного місця проживання в одній з держав-членів, підпорядковувався національним правилам про юрисдикцію, застосовуваним на території держав - членів ЄС, де знаходився компетентний суд. Відповідач, який проживав у державі - члені ЄС, яка не є учасницею Регламенту, підкорявся правилам Брюссельської конвенції 1968 р.

Таким чином, дія Регламенту № 44/2001 поширювалася тільки на держави - члени ЄС, а в разі, якщо відповідач мав місце проживання в іншій державі - не члені ЄС, - на цю державу. Так, судові рішення, ухвалені державою - членом ЄС відповідно до ст. 8-9 Регламенту № 44/2001, мали бути визнані та виконані в іншій державі - члені ЄС з метою їхнього вільного обігу, навіть якщо відповідач мав постійне місце проживання в третій країні [345].

Водночас було передбачено винятки із загального правила. Так, відповідно до ст. 7-8 Регламенту № 1215/2012:

- позови, що містять вимоги з договорів, подаються до суду за місцем виконання зобов’язання, наприклад за місцем продажу або доставки товару або надання послуги;

- у випадках заподіяння шкоди і виникнення деліктних зобов’язань, - за місцем скоєння;

- щодо спорів, що пов’язані з діяльністю філій, агентств або інших установ, - у судах за їх місцезнаходженням;

- у разі розгляду близької по суті справи, зустрічного позову або участі як третьої особи - судом, де розглядається справа [431].

Передбачено також особливі правила визначення компетентних судів із розгляду позовів проти трасту, довірчим керуючим або бенефіціаром трасту, а також про виплату винагороди щодо порятунку вантажу; про страхування; з трудових договорів та ін.

Як слушно наголошується в науковій літературі, нові положення спрямовані на полегшення процесу подання позову для більш «слабких» сторін у правовідносинах, пов’язаних із трудовими та споживчими відносинами, позивачем у яких є фізична особа, а відповідачем - зазвичай юридична особа, яка має незрівнянно більше можливостей для захисту своїх прав.

Такий підхід до визначення компетентного суду, запроваджений в ЄС, заслуговує на увагу. Положеннями чинного законодавства визначено альтернативну підсудність або підсудність на вибір позивача (ст. 110 ЦПК України). Але правил, які сприяють доступності судового захисту для найманих працівників, яких можна віднести до «слабких сторін», крім споживачів, у цивільному процесі України не передбачено.

Правила виключної юрисдикції передбачено ст. 27 Регламенту № 1215/2012 [431]. Так, незалежно від місця проживання сторін спору:

- справи, де вирішуються питання про право на нерухоме майно чи оренду нерухомого майна, розглядаються судом держави, в якій це майно перебуває;

- у разі оренди нерухомого майна на максимальний термін у шість місяців поспіль спори розглядаються судами держави-члена, в якій відповідач має місце проживання; ці суди компетентні розглядати таку справу за умови, що орендар фізична особа і що господар і орендар постійно проживають в одній державі-члені;

- справи, пов’язані з недійсністю компаній чи інших юридичних осіб або об’єднань фізичних чи юридичних осіб, або дій їхніх органів, розглядаються судами держави-члена, в якій компанія, юридична особа або об’єднання зареєстровані за правилами міжнародного приватного права;

- справи, пов’язані зі здійсненням записів до державних реєстрів, розглядаються судами держави-члена, в якій ведуться їхні реєстри;

- справи, пов’язані з реєстрацією або дійсністю патентів, товарних знаків, промислових зразків або інших аналогічних прав, необхідних для зберігання або реєстрації, розглядаються судами держави-члена, в якій ця дія відбулася.

Договірна юрисдикція закріплена у ст. 25 Регламенту № 1215/2012 [431]. Так, якщо сторони, незалежно від місця їхнього проживання, домовилися, що суд або суди держави-члени повинні мати повноваження для вирішення будь- яких спорів, які виникли або можуть виникнути у зв’язку з їхніми відносинами, таке правило є виключним, якщо сторони не домовилися про інше.

При цьому, відповідно до положень ст. 23 Регламенту № 44/2001, для застосування договірної юрисдикції один з учасників спору має проживати в одній із держав - членів ЄС [345]. Натомість за правилами Регламенту № 1215/2012 такого застереження немає. Тож він буде застосовуватися в разі, якщо обидві сторони, які проживають у державах - не членах ЄС, дійдуть згоди про юрисдикцію суду держави - члена ЄС із розгляду та вирішення їхніх спорів, крім випадку, коли угода є недійсною по суті відповідно до законодавства держави-члена обраного суду (ст. 25), що означає можливість визначення компетентним судом держав - членів ЄС за угодою фізичних осіб - не жителів ЄС [237, с. 216].

Це положення має надзвичайно важливе значення, оскільки чинне цивільне процесуальне законодавство не містить договірної підсудності, що істотно звужує право особи на доступ до суду та ефективний судовий розгляд. На наше переконання, при визначенні суду, який компетентний розглядати справу, слід виходити з того, що основним принципом цивільного процесу є диспозитивність: судова діяльність ініціюється позивачем, він безпосередньо впливає на її подальший хід і може її припинити. Саме позивач і відповідач є основними дійовими особами, спір між якими розглядається незалежним та неупередженим судом. Як слушно зазначають у літературі, одним із можливих проявів свободи договору є можливість обирати орган, який вирішує спори [49, с. 205].

З огляду на це, у разі відсутності підстав для застосування виключної підсудності, варто наділити сторони правом обирати суд, компетентний розглядати спори, що виникають між ними. Тож важливого значення набудуть питання про дійсність угоди, якою визначено таку юрисдикцію, її умови тощо. Тим часом досвід ЄС свідчить, що право обрати компетентний суд є невід’ємним елементом права особи на судовий захист, який слід гарантувати в чинному законодавстві України.

Важливе значення має також запроваджений Регламентом № 1215/2012 принцип недопущення паралельного розгляду справ, або Lis Pendens [431]. Для забезпечення ефективного судового захисту прав варто не тільки не допустити повторного розгляду судом справи, в якій уже було ухвалено рішення суду, але й запобігти можливому одночасному розгляду справи кількома судами на територіях різних держав - членів ЄС або держав, які не є його членами.

Відповідно до положень ст. 33 Регламенту № 1215/2012, якщо справа розглядається судом третьої держави, а суд держави - члена ЄС починає провадження за участі тих самих сторін із того самого предмета спору, як і у справі в суді третьої держави, суд держави-члена може призупинити провадження, якщо:

- очікується, що суд третьої держави ухвалить рішення, що може бути визнане в державах-членах;

- суд держави-члена переконаний, що такий розгляд необхідний для належного здійснення правосуддя [431].

При цьому суд держави-члена може продовжити розгляд у будь-який час, якщо:

- розгляд у суді третьої держави зупинено або закрито;

- є підстави очікувати, що суд держави-члена, що розглядає справу, навряд чи ухвалить своє рішення протягом розумного строку;

- продовжити розгляд потрібно для належного здійснення правосуддя.

Суд держави-члена може застосовувати цю статтю на клопотання однієї зі сторін або, де це можливо, відповідно до національного законодавства, за власною ініціативою.

Таким чином, Регламентом № 1215/2012 було закріплено принцип недопущення паралельного розгляду справ різними судами, зміст якого реалізується в повноваженнях суду вирішувати питання про те, в якому суді буде належно розглянуто справу і здійснено правосуддя.

Запроваджений Регламентом № 1215/2012 порядок регулювання паралельного розгляду справ, або Lis Pendens, має важливе значення і для України. Слід не допускати повторного розгляду справи судом, в якій уже було ухвалено рішення суду, і запобігати можливому одночасному розгляду справи кількома судами на територіях держав - членів ЄС та України.

У вітчизняному законодавстві принцип недопущення паралельного розгляду справ різними судами реалізується за допомогою положень ЦПК України, а також Закону України «Про міжнародне приватне право». Не можна цілком погодитись з думкою Ю. В. Черняк про те, що зазначений закон «врегульовує поширену на практиці проблему lis (alibi) pendens (ч. 2 ст. 75)» [277, с. 14], оскільки проблеми виникають у процесі правозастосування, тоді як положеннями цього закону доповнений урегульований цивільним процесуальним законодавством порядок визначення суду, який повинен розглядати справу в разі подання заяви у справі про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право», суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо в суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав [196]. Водночас не визначено процесуальний порядок вирішення питання, якщо провадження у справі вже відкрито і з’ясувалося, що тотожна справа розглядається судом іншої держави.

За загальним положенням, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді.

Таким чином, Ю. В. Черняк у своїй роботі 2006 р. запропонувала доповнити зазначену ч. 2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» і «викласти правило ч. 2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» таким чином: «Суд відмовляє у відкритті провадження у справі або залишає заяву без розгляду, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав» [277, с. 9].

Але, згідно з положеннями ст. 33 Регламенту № 1215/2012, якщо справа розглядається судом третьої держави, а суд держави - члена ЄС починає провадження за участі тих самих сторін з того самого предмета спору, як і у справі в суді третьої держави, він може призупинити провадження, якщо очікується, що суд третьої держави ухвалить рішення, що може бути визнане в державах - членах ЄС, якщо він переконаний, що такий розгляд необхідний для належного здійснення правосуддя [431].

Отже, за допомогою зазначених вище положень запроваджується принцип справедливого судового розгляду тим судом, який може належно здійснити правосуддя. Суд держави-члена може продовжити розгляд у будь- який час, якщо розгляд у суді третьої держави зупинено або закрито, а також є підстави очікувати, що суд держави-члена, що розглядає справу, навряд чи ухвалить своє рішення протягом розумного строку; або продовження розгляду потрібне для належного здійснення правосуддя.

Розглядаючи тотожні справи, суду, передусім, варто виходити з принципу справедливого судового розгляду саме тим судом, який в змозі належно здійснити правосуддя. Ураховуючи необхідність гармонізації цивільного процесу ЄС та України, а також забезпечення права осіб на справедливий судовий розгляд, доцільно доповнити чинне процесуальне законодавство правом суду визначити, в якому саме суді такий розгляд необхідний для належного здійснення правосуддя.

З огляду на це, слід внести зміни до ч. 2 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» та забезпечити суд правом відмовити у відкритті провадження у справі, якщо в суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа зі спором між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, і вирішити питання про розгляд справи, якщо тотожна справа розглядається судом іншої держави відповідно до принципу справедливого судового розгляду тим судом, який може належно здійснити правосуддя.

Принцип контрольованої множинності процесів, або недопущення паралельного розгляду справ різними судами, випливає з принципів рівності судових процесів та взаємності, відповідно до яких іноземні судді є такими ж чесними та розумними, як і власні [278, с. 14], а отже, немає необхідності вирішувати ту саму справу в судах різних країн. Водночас він покликаний запобігти проведенню паралельних судових розглядів, уникнути конфлікту юрисдикцій та можливого ухвалення протилежних судових рішень.

Виходячи з того, що гармонійне здійснення правосуддя передбачає зведення до мінімуму процесів, які конкурують між собою [282, с. 112] та унеможливлення (в ідеалі) ухвалення в різних державах протилежних судових рішень, країни докладають зусиль для того, щоб координувати судові процеси з тотожних спорів між тими сторонами, які ведуться в різних державах. Але очевидно, що обов’язковою умовою для цього є наявність ефективної системи обміну інформацією.

Слід зазначити, що реалізація принципу контрольованої множинності судових процесів у правозастосовній практиці не здійснюється так легко, як це може здаватися, та потребує від суду детального дослідження судових справ.

Наприклад, у справі про розлучення громадян Італії та України громадянин Італії звернувся до Деснянського районного суду м. Чернігова з позовом до громадянки України про розірвання шлюбу. Відповідачка проти позову заперечувала та просила зупинити провадження у справі на тій підставі, що в Республіці Італія в м. Венеція судом розпочата процедура розлучення між позивачем та відповідачем.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відхилив докази відповідачки та задовольнив позов на тій підставі, що Венеціанським судом розглядається справа за позовом відповідачки до позивача про встановлення роздільного проживання чоловіка та дружини, а не розірвання шлюбу. На переконання суду, інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер [250].

В іншій справі громадянин Швейцарії звернувся до суду з позовом до громадянки України про розірвання шлюбу. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області його позов було задоволено. Але ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області вказане рішення районного суду скасовано, провадження у справі закрито на тій підставі, що ця справа підсудна швейцарському суду, де вже відкрито відповідне провадження, а підсудність справи було визначено у шлюбному договорі між сторонами.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд, зазначивши, що судом не було враховано, що шлюбний договір, умовами якого передбачено його підпорядкованість законодавству Швейцарської Конфедерації, за своєю природою регулює майнові права подружжя, які не є предметом спору в цьому випадку; крім того, позов, за яким порушено справу окружним судом Рейнталь, подано вже під час розгляду справи в суді України [251].

У зазначених випадках у судовій практиці виникли питання, пов’язані з визначенням тотожності позовів, які подаються до суду, оскільки при реалізації принципу контрольованої множинності судових процесів суду потрібно з’ясувати, чи справді тотожними є справи, що розглядаються різними судами, та чи є учасники цих справ тими самими.

Наприклад, в одній справі громадянин України звернувся до Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області з позовом до своєї дружини (громадянки ФРН) та її батьків (громадян України) про визначення місця проживання дитини. Дружина оскаржила відкриття провадження у справі на тій підставі, що в провадженні судів ФРН перебуває цивільна справа за її позовом до чоловіка про встановлення місця проживання їхнього сина.

Апеляційний суд Полтавської області не взяв до уваги докази заявниці на тій підставі, що позивач сформулював позовні вимоги, окрім відповідачки, також і до дідуся та бабусі дитини, які не є учасниками судового процесу у справі, що перебуває в провадженні судів ФРН. З огляду на це підстав для висновку про тотожність позовів немає [249].

При цьому, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 396 ЦПК України, ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або провадження у справі в суді України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді є підставами для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Тобто, незважаючи на те, що в суді іноземної держави розглядається тотожна справа, суди України можуть ухвалити своє рішення, що стане підставою для відмови у виконанні рішення іноземного суду.

4.4