Судове співробітництво між судами ЄС та України (вручення судових та позасудових документів, отримання доказів, забезпечення позовних вимог)

Угодою про Асоціацію між Україною та ЄС було визначено пріоритетні напрями співробітництва з метою зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності й неупередженості [244].

Зазначене зумовлює необхідність детального дослідження допоміжних інститутів цивільного процесу ЄС, які визначають порядок співробітництва судів держав - членів ЄС у сфері розгляду та вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, а також з’ясування перспектив їх гармонізації з цивільним процесуальним законодавством України.

Для ефективного та своєчасного вирішення спору може виникнути необхідність у здійсненні деяких процесуальних дій на території держави- члена, зокрема вручення виклику до суду або отримання доказів у справі. У таких випадках, відповідно до чинного ЦПК України, учасник справи може звернутися з вимогою до суду, який у встановленому законом порядку звертається до суду іншої держави із судовим дорученням про надання правової допомоги. Суди України можуть звернутися із судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави, якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази або провести окремі процесуальні дії на території іншої держави.

Серед процесуальних дій, за здійсненням яких суди можуть звертатися по правову допомогу, такі: вручення документів учасникам процесу, що проживають або перебувають на території іншої держави, ніж держава компетентного суду; отримання доказів в інших державах, у тому числі передача письмових доказів, показань сторін, третіх осіб, свідків, експертів та інших учасників процесу, передача речових доказів або їх огляд судом, проведення експертиз; виклик свідка або експерта; з’ясування інформації про право, що підлягає застосуванню, тощо.

Сучасна тенденція розвитку та оптимізації надання правової допомоги, як слушно зауважують у науковій літературі, полягає в тому, щоб поступово передавати право звернення по правову допомогу до самих компетентних судів або до вповноважених ними осіб, і цей підхід втілюється в життя в деяких міжнародних документах, прийнятих на регіональному рівні, наприклад в ЄС [274, с. 24].

Комплексність та системність цивільного процесу ЄС забезпечується не тільки загальними автономними процедурами з розгляду й вирішення справ, але й наявними інструментами для вирішення питань співробітництва між судами держав - членів ЄС під час розгляду й вирішення справ транскордонного характеру. Зважаючи на певну неефективність конвенційних механізмів урегулювання питань, пов’язаних з врученням судових і позасудових документів, а також взаємодії судів у сфері доказування, відповідні регламенти ЄС, які впродовж перших років існування довели свою результативність, стали невід’ємною частиною системи цивільного процесу ЄС.

Важливу роль у забезпеченні ефективної судової діяльності з розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру в судах держав - членів ЄС відіграють такі документи:

1) Регламент про вручення судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах у державах-членах [438], або так званий Регламент про вручення документів (Service of Documents);

2) Регламент про співробітництво між судами держав-членів у отриманні доказів у цивільних або комерційних справах [342], або так званий Регламент доказів (Evidence Regulation);

3) Регламент про Європейський порядок забезпечення коштів, що перебувають на банківському рахунку [444] (ЕАРОР).

Положення цих документів забезпечують ефективну організацію судової діяльності з розгляду справ, які мають транскордонний характер, або судове співробітництво - judicial cooperation. На рівні ЄС його було започатковано Амстердамським договором 1997 р., при цьому частину питань було врегульовано положеннями національного процесуального законодавства держав-членів [496].

Розвиток судового співробітництва між Україною та ЄС теж істотно залежить від підходів, які лежать в основі: на етапі укладення Угоди про Асоціацію регулювання відносин має здійснюватися на єдиному рівні Україна- ЄС, а не забезпечуватися сукупністю договорів між Україною та державами- членами. Так, зокрема, питання про вручення в державах-членах судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах виявилося одним з найбільш актуальних на початку гармонізаційного процесу в ЄС. Упродовж першого року з набрання чинності Амстердамським договором, а саме 29 травня 2000 р., було ухвалено Регламент (EC) № 1348/2000 про вручення в державах-членах судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах [437]. Нині його замінено однойменним Регламентом (EC) № 1393/2007 від 13 листопада 2007 р. [438]

Значення першого регламенту з урегулювання відносин транскордонного характеру в ЄС важко переоцінити. Знаковим є те, що Ірландія та Великобританія вирішили долучитися до цього Регламенту. Крім того, 19 жовтня 2005 р. Комісія ухвалила угоду між Європейським Співтовариством та Королівством Данії, яка поширює положення цього Регламенту на Данію [293].

Вручення судових і позасудових документів за Регламентом № 1348/2000 гарантувала не тільки швидкість і економію відповідних коштів, але й надійність отриманого документа. Безпека при врученні вимагає, щоб документ, який передається, супроводжувався стандартними формами передачі та отримання, був складений офіційною мовою тієї держави, якій він адресований, або однією з офіційних мов цього регіону.

Одним із найважливіших положень Регламенту № 1348/2000 стало звільнення від легалізації та інших подібних формальностей документів, які належало передати. Проте, 1 жовтня 2004 р. Комісія ЄС у своїй доповіді про застосування Регламенту (ЕС) № 1348/2000 зауважила, що його застосування в цілому поліпшило й прискорило вручення документів між державами-членами з моменту його вступу в силу у 2001 р., але застосування деяких положень не цілком задовільне [447]. У зв’язку із цим у грудні 2006 р. було ухвалено Пропозиції з поправками [297], відповідно до яких було уточнено деякі положення Регламенту № 1348/2000.

13 листопада 2007 р. було ухвалено новий Регламент (EC) № 1393/2007 про вручення в державах-членах судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах [342], або так званий Регламент про вручення документів, яким було скасовано Регламент № 1348/2000.

Нові правила застосовуються в цивільних і комерційних питаннях, де судовий або позасудовий документ має бути передано від однієї держави-члена до іншої для подальшого обслуговування. Було передбачено різні способи передачі між державами-членами - поштою або безпосередньо, а у виняткових випадках - за допомогою консульських чи дипломатичних каналів.

Серед найважливіших змін, запроваджених Регламентом № 1393/2007, такі:

1) вимога до «агентства з отримання документів» ужити всіх необхідних заходів з вручення документа якнайшвидше і в будь-якому разі - протягом одного місяця з моменту отримання;

2) створення нової стандартної форми інформування адресата про його право відмовитися від документа;

3) уведення єдиної фіксованої оплати витрат, що заздалегідь узгоджені державами-членами;

4) запровадження єдиних умов для обслуговування поштою [342].

У 2013 р. було підготовлено перший Звіт Комісії з оцінки застосування положень Регламенту за період з 2008 р. по 2012 р. [448], який слугує важливою платформою для заохочення широкої суспільної дискусії про роль вручення документів у цивільному процесі в ЄС і визначення шляхів поліпшення процедури вручення документів.

Крім того, як було відзначено, незважаючи на те, що строки транскордонного вручення документів поступово зменшувалися, ефективне правосуддя в ЄС вимагає більшого прогресу в цих питаннях [448].

Слід підкреслити важливе значення функціонування єдиних підходів до врегулювання відносин із вручення судових та позасудових документів для розбудови єдиного порядку судового захисту в ЄС. Із запровадженням Регламенту № 1348/2000 було започатковано порядок, який встановлював єдині правила для вручення документів, необхідних для судового розгляду справ транскордонного характеру, а також справ, ускладнених іноземним елементом. Зважаючи на складність та неефективність застосування положень національного процесуального законодавства під час розгляду й вирішення транскордонних справ, ці положення, розвинені в Регламенті № 1393/2007, стали необхідним фундаментом для розвитку єдиного європейського порядку захисту прав учасників транскордонних відносин.

В Україні судові доручення про вручення документів за кордоном здійснюються на підставі Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 р. [330].

Вони складаються судом чи іншим заінтересованим компетентним органом України у формі прохання. Заповненню підлягають дві частини формуляра - «Прохання» і «Короткий виклад документа». Суд чи інший компетентний орган України надсилає доручення на підставі зазначеної Конвенції до Центрального органу іноземної держави [123, с. 260-263].

На сучасному етапі гармонізації цивільного процесу ЄС та України важливе значення має забезпечення єдиних засад урегулювання цих відносин, зокрема, шляхом запровадження в правову систему України і внесення відповідних змін до законодавства, які мають відображати основні положення відповідного регламенту, можна забезпечити єдиних порядок вручення судових та позасудових документів між Україною та всіма державами-членами ЄС.

Мова йде про положення Регламенту (EC) № 1393/2007 від 13 листопада 2007 р. [342], яким було значно вдосконалено процедуру вручення в державах- членах судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, зокрема визначено скорочені строки, створено стандартні форми звернення, уведено фіксовану плату тощо. Зважаючи на те, що більшість взаємовідносин між судами України та іноземних держав відбуваються шляхом надання судових доручень відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 р. [330], внесення відповідних змін надасть необхідні підстави й забезпечить ефективне співробітництва між судами України та судами держав- членів, ураховуючи сучасний етап інтеграції України до ЄС на основі рівноправних відносин України та ЄС як об’єднання держав-членів.

Важливим кроком до гармонізації цивільного процесу ЄС та України має стати забезпечення єдиних правил отримання доказів. Ці питання спершу були уніфіковані Конвенцією, ухваленою в Гаазі 18 березня 1970 р. [332] До 2001 р. вона застосовувалася тільки між 11 із 15 держав - членів Європейського Союзу, що створювало істотні перешкоди для ефективного судового розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру й зумовило необхідність запровадження нового порядку врегулювання цих відносин.

Регламент Ради (ЕС) № 1206/2001 про співробітництво між судами держав-членів у отриманні доказів у цивільних або комерційних справах (далі - Регламент доказів, або Регламент № 1206/2001) [342] було ухвалено 28 травня 2001 р. Відповідно до його положень, було істотно спрощено порядок отримання доказів в іншій державі - члені ЄС у цивільних і комерційних справах у разі, коли суд держави - члена ЄС запитує компетентний суд іншої держави-члена про отримання доказів або збирає докази в іншій державі-члені.

Положення Регламенту № 1206/2001 мають вищу силу, ніж положення двосторонніх або багатосторонніх угод, домовленостей тощо, що стосуються питань отримання доказів. Таким чином, у ЄС було остаточно закріплено єдиний для всіх 28 держав-членів порядок отримання доказів у транскордонних справах.

Ефективність положень Регламенту № 1206/2001 було доведено впродовж перших років його запровадження. У Звіті Комісії 2007 р. [449] підкреслюється, що зазначені правила значно поліпшують, спрощують і прискорюють співпрацю між судами в отриманні доказів у цивільних і комерційних справах, зокрема пришвидшують витребування доказів, а спрощення домоглися переважно завдяки запровадженню прямої передачі запитів між судами, а також шляхом закріплення стандартних форм підготовки запитів і встановлення строків їх виконання.

У Звіті Комісії 2007 р. були пропозиції щодо поліпшення інформованості й більшого залучення юристів-практиків, які, на жаль, нерідко залишаються не достатньо обізнаними про цей порядок, що призводить до невиправданих затримок та інших проблем [449].

У своїй резолюції про взаємодію між судами держав - членів ЄС про отримання доказів у цивільних і комерційних справах від 10 березня 2009 р. № 2008∕2180(INI) [337] за підсумками роботи Комісії Європейський парламент

зазначив, що положення Регламенту № 1206/2001 можна зробити

ефективнішими з метою поліпшення співробітництва між судами держав- членів у сфері отримання доказів і що необхідно активізувати зусилля, щоб заохочувати суди до прямих контактів.

Було підкреслено також той факт, що центральні органи, передбачені в Регламенті № 1206/2001, як і раніше, відіграють важливу роль у контролі за роботою судів, які несуть відповідальність за розгляд запитів та розв’язання проблем, що виникають у зв’язку з їх виконанням [337].

Європейська судова мережа може допомогти усунути проблеми, що не були вирішені центральними органами: на сайті European e-Justice - Taking Evidence наразі доступні всі необхідні десять форм для відповідних запитів. Тобто особлива роль під час удосконалення порядку отримання доказів у транскордонних справах в ЄС відводиться саме сучасним засобам комунікацій, які, за висновками Комісії, мають забезпечити більшу ефективність регулювання цих відносин [449].

З огляду на це, Комісія закликала держави-члени збільшити витрати на встановлення сучасних засобів зв’язку в судах та підготовку суддів, а також спрямувати зусилля з підготовки й реалізації стратегії електронного правосуддя на допомогу судам у вирішенні питань, пов’язаних з перекладом та інтерпретацією запитів щодо отримання доказів у транскордонних справах у ЄС [436].

В Україні судові доручення про отримання доказів здійснюються відповідно до ст. 3 Гаазької конвенції від 18 березня 1970 р. про витребування доказів за кордоном у цивільних або комерційних справах [332]. Вони складаються судом згідно з формою запиту про міжнародну правову допомогу встановленого зразка та містять: назву запитуючого та, якщо можливо, запитуваного органу; ім’я та прізвище (повне найменування) та місце проживання (місцезнаходження) сторін судового розгляду і, у разі потреби, їхніх представників; характер і предмет судового розгляду та короткий виклад фактичної сторони справи; докази, які потрібно отримати, або інші судові дії, які належить виконати. У разі необхідності в дорученні вказуються: імена, прізвища та адреси осіб, яких треба допитати; питання, які необхідно поставити допитуваним особам, або факти, щодо яких їх належить допитати; документи або інші об’єкти, які необхідно дослідити; особливі прохання, що стосуються отримання свідчень особи; особливі форми, які потрібно застосувати відповідно до ст. 9 Конвенції. Таке доручення суду України надсилається через Міністерство юстиції, яке направляє його центральному органу, визначеному відповідною державою [123, с. 260-263].

На сучасному етапі розвитку взаємовідносин між Україною та ЄС з метою налагодження ефективних механізмів співпраці варто запровадити в правову систему України і внести відповідні зміни до законодавства, які мають відображати основні положення Регламенту № 1206/2001.

Завдяки цьому буде істотно спрощено порядок отримання доказів у державах - членах ЄС у цивільних і комерційних справах. Положення цього Регламенту мають вищу силу, ніж положення двосторонніх або багатосторонніх угод, домовленостей тощо, що стосуються питань отримання доказів. Таким чином, між Україною та ЄС буде узгоджено порядок отримання доказів у транскордонних справах, що забезпечить ефективне співробітництво між судами держав-членів та України.

Важливим кроком з гармонізації цивільного процесу ЄС та України, який може стати наступним, є запровадження єдиних підходів до забезпечення позовних вимог. Ефективне здійснення судочинства істотно залежить від заходів забезпечення, які застосовуються не тільки під час судового розгляду справи, але й у процесі виконання судового рішення. Саме вони дають змогу передбачити результат проведеного судового розгляду й надати істотні гарантії реалізації запитуваного захисту прав.

Застосування заходів забезпечення в цивільних і комерційних справах транскордонного характеру є ускладненим через значні відмінності положень національного процесуального законодавства держав - членів ЄС, що створює додаткові перешкоди і для захисту прав громадян України. Передбачаючи труднощі та витрати, які виникнуть у зв’язку зі стягненням грошового боргу в іншій державі - члені ЄС, щороку мільйони кредиторів уникають звернення до суду [360]. З огляду на це, важливим кроком до розбудови комплексної системи цивільного процесу ЄС стало запровадження єдиної процедури забезпечення коштів на банківському рахунку - Європейського наказу про забезпечення позовних вимог.

Правове регулювання забезпечення в цивільному процесі ЄС має важливе значення також з огляду на євроінтеграційні прагнення України, підписання Угоди про Асоціацію та зусилля, що докладаються до активізації економічних відносин між Україною та ЄС. Гармонізація регулювання відносин, що пов’язані із забезпеченням вимог позивача або стягувача в цивільному процесі ЄС та України, надасть можливість гарантувати ефективний захист прав учасників судового або виконавчого провадження і реальне виконання судового рішення, сприятиме поглибленню економічних відносин між Україною та ЄС.

Єдині правила забезпечення коштів на банківських рахунках у різних державах - членах ЄС мають надзвичайно важливе значення. Нині боржники можуть легко переміщувати гроші з банківського рахунку з однієї держави - члена ЄС до іншої, у тому числі з України, тому у кредитора мало шансів заблокувати банківські рахунки боржника за кордоном своєї держави, щоб забезпечити оплату своїх вимог, у результаті багато кредиторів не в змозі успішно захистити свої права за кордоном або навіть не звертаються до суду [444].

Під час підготовки чинного законодавства ЄС для врегулювання відносин із забезпечення вимог у транскордонних справах виходили з такого. Основною метою створення єдиного порядку забезпечення вимог у транскордонних справах у ЄС стало забезпечення доступного та ефективного захисту прав жителів ЄС для належного функціонування спільного ринку ЄС, а також створення справжнього європейського простору цивільного правосуддя у сфері виконання судових рішень. Загальні цілі - полегшити вирішення транскордонних спорів у цивільних і комерційних справах, підвищити ефективність виконання судових рішень, а отже - знизити ризики, пов’язані з транскордонною торгівлею, поліпшити платіжну поведінку боржників у транскордонних відносинах і стимулювати транскордонну підприємницьку діяльність в ЄС [444].

Регламент (EU) № 655/2014 від 15 травня 2014 р., яким запроваджено Європейський порядок забезпечення коштів, що перебувають на банківському рахунку (Європейський наказ про забезпечення позовних вимог) [444] (далі - Регламент № 655/2014), відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні ефективного функціонування всієї системи цивільного процесу ЄС та сприяє захисту й відновленню порушених прав у транскордонних спорах.

Цей Регламент набирає сили з 18 січня 2017 р., окрім ст. 50, яка набуде чинності з 18 липня 2016 р. Відповідно до положень цієї статті Регламенту № 655/2014, держави - члени ЄС повинні надати інформацію про суди, які компетентні видавати такі накази про забезпечення коштів, джерела інформації про рахунки та кошти, методи отримання такої інформації, суди, до яких можна звернутися з апеляцією, тощо, необхідну для ефективного регулювання відносин, пов’язаних із забезпеченням коштів на рахунках у транскордонних справах, включаючи витрати та мову звернення [444].

Регламент № 655/2014 доступний для кредиторів як альтернатива забезпечувальним заходам, визначеним національним процесуальним законодавством, і буде застосовуватися безпосередньо в державах-членах, за винятком Великобританії та Данії.

У змісті Регламенту № 655/2014 йдеться про питання, пов’язані з розглядом цивільних і комерційних спорів, що містять грошові вимоги і мають транскордонний характер. Ним встановлено загальноєвропейський порядок, що дозволяє кредитору отримати наказ на забезпечення своїх вимог і заблокувати кошти, які є на рахунку боржника в банку в державі - члені ЄС. Так можна запобігти витраті коштів з рахунку боржника, що ускладнило б або взагалі унеможливило спроби кредитора стягнути борг за ухваленим судовим рішенням.

Сфера застосування Регламенту № 655/2014 обмежена особливими видами банківських рахунків: по-перше, його положення не застосовуються, якщо за законодавством держав-членів вони користуються імунітетом; по­друге, якщо вони користуються імунітетом за положеннями Директиви № 98/26/EC від 19 травня 1998 р. про незворотність розрахунків у платіжних системах та системах розрахунків за цінними паперами [351].

Положення Регламенту № 655/2014 не застосовуються до рахунків центральних банків, які діють у межах наданих їм повноважень. Відповідно до ст. 3 Регламенту № 655/2014, до транскордонних справ, в яких можна отримати забезпечувальний наказ, відносять ті, в яких банківський рахунок або рахунки, грошові кошти на яких повинні бути забезпечені, знаходяться в іншій державі- члені, ніж держава - член компетентного суду, що розглядає заяву, або в іншій державі-члені, де кредитор має місце проживання. У будь-якому разі те, чи є спір транскордонним, вирішує суд, що має юрисдикцію в застосуванні такого забезпечувального наказу [444].

При цьому положення Регламенту № 655/2014 не застосовуються у відносинах із державами - не членами ЄС, а також деякими державами- членами - Великобританією та Данією, які не беруть у ньому участі. Забезпечувальний наказ не може бути видано в разі знаходження грошових коштів боржника на рахунках банківських установ, що розміщені в інших державах - не членах ЄС [444].

Забезпечення інтересів боржника в процедурі ЕАРО має надзвичайно важливе значення, хоча, відповідно до ст. 11 Регламенту № 655/2014, боржник не повідомляється про подання заяви про видачу забезпечувального наказу, а також не заслуховується судом до видачі наказу [444].

Недосконалість гарантій забезпечення прав боржника критикується в ряді держав-членів, оскільки це, на їх переконання, може призвести до спотворення створеного порядку захисту прав кредитора.

У Консультативній відповіді Міністерству юстиції Великобританії [452], зокрема, було зауважено про те, що не всі потенційні користувачі будуть достойні, і деякі намагаються зловживати системою, оскільки відповідно до запропонованих умов позивач в одній країні зможе отримати наказ на заморожування банківських рахунків відповідача в іншій країні, перш ніж судовий розгляд справи було розпочато, не кажучи вже про те, що вимоги задоволені. При цьому забезпечувальний наказ буде отримано без повідомлення відповідача, який спочатку дізнається про замороження банківського рахунку.

Таким чином, положеннями Регламенту № 655/2014 врегульовано надзвичайно важливі питання, пов’язані із забезпеченням вимог у справі, яка розглядається судом іншої держави - члена ЄС, оскільки відмінності національного процесуального законодавства різних держав - членів ЄС у таких питаннях доволі істотні.

За запровадженою процедурою заходи забезпечення можуть бути застосовані за бажанням кредитора до ухвалення рішення по суті справи або навіть до початку розгляду по суті справи, тобто на будь-якій стадії судового розгляду. Вони також мають бути доступні для кредитора, який уже отримав судове рішення про вимогу до боржника щодо оплати.

Ураховуючи євроінтеграційні прагнення України, необхідність забезпечення захисту порушених прав та реального виконання судових рішень, важливого значення набуває гармонізація інституту забезпечення в цивільному процесі України та ЄС.

Цивільне процесуальне право України містить процедури, спрямовані за забезпечення позовних вимог у цивільному процесі. Зокрема, забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи може бути застосоване в разі ускладнення або неможливості виконання рішення суду. Ці положення не відображають особливостей забезпечення різного характеру вимог, що можуть бути заявлені в цивільному судочинстві, що негативно впливає на судову практику.

Під час подальшого реформування та вдосконалення вітчизняних інститутів забезпечення в цивільному процесі, ураховуючи євроінтеграційні прагнення України, необхідно зважати на досвід ЄС. Зокрема, варто узагальнити положення про забезпечення в цивільному процесі та виокремити інститут забезпечення в ЦПК України. Виділення та систематизація цих положень дасть можливість на теоретичному рівні вирішити проблеми неоднакового застосування положень про забезпечення в цивільному процесі, визначити підстави та порядок забезпечення різних вимог, зокрема грошового та негрошового характеру.

На сучасному етапі розвитку інтеграційних процесів та запровадження зони вільної торгівлі варто запровадити в правову систему України і внести відповідні зміни до законодавства, які мають відображати основні положення Регламенту № 655/2014 та запровадити спільну процедуру забезпечення позовних вимог, що перебувають на банківському рахунку. Це сприятиме налагодженню ефективної співпраці та захисту й відновленню порушених прав.

Запровадження системи автоматизованого арешту коштів з метою забезпечення позовних вимог Ще одним важливим напрямом реформ вітчизняного цивільного судочинства є. В законопроекті щодо внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження системи автоматизованого арешту коштів у цивільному та господарському судочинстві від 14 січня 2016 р. № 3768 (далі - законопроект № 3768) [201] було запропоновано внесення змін до ЦПК України та інших законодавчих актів і запровадження системи, за допомогою якої буде здійснюватися швидкий та оперативний арешт коштів.

Під час запровадження такої системи арешту коштів варто запозичити досвід та врахувати європейські стандарти, оскільки це відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні виконання ухвалених судових рішень, сприятиме підвищенню рівня захисту прав учасників відносин зони вільної торгівлі.

Система автоматизованого арешту коштів є мезанізмом, який запроваджується для ефективної реалізації норм інституту забезпечення позову і має на меті створення порядку оперативного виконання судових рішень та постанов державного виконавця з накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на банківських рахунках, як було зазначено у Пояснювальній записці до Законопроекту № 3768 [201].

Водночас на відміну від Регламенту № 655/2014, у законопроекті № 3768 відсутні механізми взаємодії між європейською та вітчизняною системами автоматизованого арешту коштів, а також вимоги до порядку подачі заяви про видачу наказу про забезпечення вимог шляхом арешту коштів на рахунку, до її форми та змісту, строків її розгляду судом; про форму та зміст заяви про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку; про особливі гарантії прав боржника, оскільки це процедура Ex Parte та ін.

Основною ідеєю з підготовки і запровадження єдиних правил забезпечення коштів у державах - членах ЄС стала необхідність забезпечити можливість виконання судових рішень і гарантувати реальність захисту прав жителів ЄС незалежно від того, чи знаходяться банківські рахунки боржника в іншій державі-члені, ніж держава-член суду, що розглядає заяву. Схожі проблеми потребують вирішення і під час запровадження системи автоматизованого арешту коштів в цивільному процесі в Україні, які стала частиною зони вільної торгівлі з ЄС.

Наприклад, в Законопроекті № 3768 відсутні положення щодо:

1) порядку звернення та строків розгляду заяви про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку (крім положення про те, що ухвала про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, підлягає негайному виконанню з моменту її постановлення у п. 10 ст. 153);

2) порядку отримання заявником інформації про наявність у відповідача рахунків та коштів на них (крім положення про те, що така системи забезпечує надсилання запитів до банків з метою виявлення рахунків відповідачів, кошти яких підлягають арешту) та ін.

Відсутність детального регулювання порядку подачі заяви про видачу наказу про забезпечення вимог шляхом арешту коштів на рахунку, вимог до її форми та змісту, строків її розгляду судом, дуже негативно вплине на застосування цієї процедури та формування єдиних підходів у судовій практиці. Водночас застосування загальних положень, передбачених для всіх інших видів забезпечення позову, передбачених у ЦПК України, зведе нанівець зусилля, спрямовані на запровадження особливого швидкого та ефективного порядку забезпечення позовних вимог шляхом арешту коштів.

Конкретизуючи зазначені проблеми і враховуючи досвід ЄС, варто звернути увагу на таке. По-перше, в законопроекті № 3768 немає жодних особливих вимог щодо форми та змісту заяви про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, що не буде сприяти ефективному і однаковому застосуванню зазначених положень у судовій практиці.

Визначений Регламентом № 655/2014 порядок видачі Забезпечувального наказу, стадійний, що сприяє дотриманню рівності прав та гарантій обох учасників спору, і має дуже важливе значення для його ефективного застосування [444]. На першій стадії процедури видачі Забезпечувального наказу відбувається звернення з заявою, вирішення питання щодо застави заявника, а також, у разі необхідності, щодо запиту про наявність банківських рахунків і коштів у боржника. При цьому, оскільки заявник може це зробити до звернення до суду з позовом, він повинен обгрунтувати юрисдикцію суду, наділеного такими повноваженнями (ст. 6 Регламенту № 655/2014), а також дотриматися умов видачі та вимог до заяви про видачу Забезпечувального наказу (ст. 7 та 8) [444].

Важливе значення має те, чи отримав заявник судове рішення, чи він просить забезпечити свої вимоги до подачі позову до суду. У першому випадку, суд має отримати тільки підтвердження, що дане рішення не було виконане. Тоді як в другому випадку заявник має мотивувати своє звернення до конкретного суду, довести обгрунтованість своїх вимог, навести відповідні докази, що підтверджують необхідність арешту коштів. Відповідно у разі не подачі заявником вчасно позовної заяви або відмови суду у відкритті провадження у справі за його позовом, ухвала про забезпечення позову шляхом арешту коштів повинна бути негайно скасована.

Під час застосування забезпечувальних заходів потрібно забезпечити рівність прав та гарантій усіх учасників процесу - і заявника, і боржника, зокрема, за допомогою механізмів контролю за подачею позовної заяви та її руху, співвідношення розміру вимог та суми коштів, на які накладено арешт, а також запровадження заставою, яку, наприклад, за ЦПК України, суд може вимагати від позивача для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову і внести на депозитний рахунок суду (ч. 4 ст. 153) [269].

Отже, у разі звернення заявника з заявою про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, окрім визначених у ч. 2 ст. 151 ЦПК України вимог, слід закріпити інформацію про суд, до якого звертаються з заявою та підстави визначення його підсудності, а також про заявника та боржника, а також про банківські рахунки боржника або, за відсутності такої інформації - про її запит, та про суму коштів, на яку просить накласти арешт заявник.

По-друге, в Законопроекті № 3768 жодної уваги не приділено способам отримання інформації про належність рахунків відповідачеві, як це було зроблено в Регламенті № 655/2014. Відповідно до його положень заявник може звернутися до суду, не маючи при цьому відповідної інформації про належність і кількість коштів, які знаходяться на рахунках, що належать відповідачеві. Вказівка у пункті 2 статті 11-3 Законопроекту № 3768 про те, що система автоматизованого арешту коштів забезпечує надсилання запитів до банків з метою виявлення рахунків відповідачів, кошти яких підлягають арешту і здійснення обробки інформації, одержаної від банків, щодо наявності (відсутності) рахунків відповідачів, кошти яких підлягають арешту, є недостатнім, оскільки не визначає підстави та порядок звернення суду з таким запитом на вимоги заявника.

Запровадження ефективної системи автоматизованого арешту коштів має принципове значення, оскільки забезпечення позову не повинно служити додатковим способом зловживання процесуальними правами. Враховуючи те, що процедура забезпечення позову шляхом арешту коштів - це процедура Ex Parte, забезпеченню прав боржника повинно бути приділено особливу увагу. До особливостей застави заявника, яка повинна попереджувати зловживання ним своїм правом на забезпечення вимог шляхом накладення арешту на кошти боржника, належить те, що її застосування доцільне у випадку, коли заявник ще не отримав судове рішення. Водночас заявник повинен нести відповідальність за будь-яку шкоду, завдану боржнику внаслідок арешту коштів через помилку з боку кредитора, тому може перевищувати суму, на яку було накладено арешт.

Загалом, у Регламенті № 655/2014 засобам захисту боржника присвячено окрему главу, яка містить положення про його права на зміну та скасування виданого Забезпечувального наказу (ст. 33, 35), право вимагати відмови його виконання (ст. 34), а також оскарження (ст. 37).

По-третє, законопроектом № 3768 не передбачено жодних особливих вимог до порядку і строків розгляду заяви про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку. Доцільним видається запозичення передбаченого Регламентом № 655/2014 право суду дати заявникові можливість доповнити або уточнити заяву, а також диференціювати строки постановлення ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку залежно від того, чи має заявник судове рішення чи тільки звертається до суду.

На другій стадії процедури видачі Забезпечувального наказу відповідно до Регламенту № 655/2014 суд має ухвалити рішення і видати наказ або відмовити у задоволенні заяви про видачу Забезпечувального наказу у встановлені строки. Відповідно до вимог ст. 17 суд під час розгляду заяви про видачу Забезпечувального наказу повинен перевірити, чи дотримані умови та вимоги, викладені в цьому Регламенті, але якщо кредитор не надав всю інформацію, він може дати йому можливість доповнити або уточнити заяву протягом певного строк, визначеного судом, якщо тільки заява не є явно неприйнятною або необгрунтованою.

Строки ухвалення рішення щодо заяви про видачу Забезпечувального наказу відрізняються залежно від того, чи отримав кредитор судове рішення (якщо ні, то наприкінці десятого робочого дня після того, як кредитор подав, або, у разі необхідності, доповнив або уточнив свою заяву; якщо так, то наприкінці п'ятого робочого дня).

Отже, доцільним є запровадження особливих вимог до форми і змісту ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку. Крім виду забезпечення позову і підстави його обрання, порядку виконання, розміру застави, якщо така призначена, що визначено у ч. 5 ст. 153, необхідним є зазначення інформації про заявника та боржника, зокрема, номеру рахунку або рахунків, кошти на яких арештовані, сума коштів, що арештована. У разі, якщо заявник ще не отримав судове рішення, в ухвалі повинні бути опис суті справи і мотиви суду, у разі необхідності, останній строк ініціювання заявником відкриття провадження по суті справи і надання суду доказів такого відкриття, а також наслідки недотримання ним цих вимог.

Необхідно також визначити строки постановлення ухвали суду про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку в залежності від того, чи отримав кредитор судове рішення.

По-четверте. У пункті 11 статті 11-3 Законопроекту № 3768 зазначено, що порядок функціонування системи автоматизованого арешту коштів визначається Положенням про систему автоматизованого арешту коштів, що затверджується Міністерством юстиції України разом із Державною судовою адміністрацією України за погодженням із Радою суддів України. Але положення інституту забезпечення позову, зокрема щодо арешту коштів боржника, повинні бути закріплені у чинному законодавстві, оскільки вони регулюють цивільні процесуальні відносини сторін учасників спору і забезпечують реалізацію основного завдання цивільного судочинства.

Запровадження спрощеної та ефективної системи автоматизованого арешту коштів повинна бути реалізована за допомогою досконалого механізму, який враховує і інтереси заявника, і боржника, та забезпечує досягнення тієї мети, з якою вона створюється і якій вона служить, а не створювати додаткові механізми зловживання процесуальними права. З огляду на це, більш раціональним видається не розпорошення по кодифікованому акту цивільного судочинства статей, якими врегульовано фактично окрему процедуру видачі ухвали про про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, а виділення окремої глави в межах розділу ІІІ “Позовне провадження” про процедуру забезпечення позовних вимог шляхом накладення арешту на кошти, що знаходяться на банківських рахунках за допомогою системи автоматизованого арешту коштів. В цій главі варто передбачити підстави та умови застосування такого виду забезпечення як арешт коштів на банківському рахунку, вимоги до форми і змісту заяви про видачу ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, порядок і строки її розгляду, вимоги до ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку, а також права боржника на зміну, скасування, відмову виконання, а також оскарження ухвали про забезпечення позову шляхом арешту коштів, що належать відповідачу та знаходяться на банківському рахунку.