Режим вільного обігу судових рішень

Для створення єдиного правового простору та забезпечення функціонування спільного ринку в ЄС важливе значення має запровадження єдиних підходів до вирішення питань про юрисдикцію судів, визнання та виконання судових рішень в інших державах - членах ЄС.

Кодифікаційний етап розвитку цивільного процесу характеризувався намаганням кожної держави забезпечити юридичну силу своїх судів та створити додаткові процедури визнання та виконання рішень судів інших країн. Так, у XVIII - ХІХ ст. більшість держав певною мірою обмежували на власній території судову владу інших держав. Наприклад, у Франції було запроваджено процедуру визнання іноземних судових рішень, або екзекватуру, за правилами якої рішення іноземних судів визнавалися, якщо було встановлено, що французький суддя, розглядаючи спірну справу, теж ухвалив би аналогічне рішення. І тільки починаючи з ХХ ст. правила визнання та виконання іноземних судових рішень змінилися: рішення іноземного суду мало бути ухвалене компетентним судом і з дотриманням встановленої процедури країни походження, а також не мало порушувати французького публічного порядку й відповідати нормам французького колізійного права [137, с. 5].

Із часом ідея суверенітету держав, що втілювалася в особливих процедурах визнання та виконання іноземних судових рішень, стала на заваді розвитку внутрішнього ринку ЄС і захисту прав учасників транскордонних відносин, що суттєво вплинуло на її подальшу долю. Брюссельська конвенція 1968 р. заклала важливі підвалини сучасного цивільного процесу ЄС, започаткували розвиток єдиних механізмів визнання та виконання судових рішень.

Упродовж останньої реформи в ЄС було відмінено процедуру екзекватури, що надає сили судовим рішенням, ухваленим усіма державами- членами на всій території ЄС. Цей крок став завершальним актом в утворенні єдиного механізму захисту цивільних прав в ЄС - цивільного процесу ЄС.

Наразі процедури захисту прав - від судового розгляду до виконання судового рішення в транскордонних справах - здійснюються за правилами, єдиними для всіх держав - членів ЄС. Але процес розбудови такого механізму відбувався протягом тривалого часу і, як влучно зауважив Г. А. Цірат, еволюціонував за формою і способом регулювання - від конвенційно- міждержавного регулювання (Брюссельська конвенція 1968 р., а пізніше Конвенція Лугано 1988 р.) до наднаціональних правових актів прямої дії (Регламент № 44/2001 і Регламент № 1215/2012) [272, с. 289-293].

Вільний обіг судових рішень в ЄС пройшов кілька еволюційних етапів свого розвитку. На першому етапі з 1960-х рр. у межах ЄЕС застосовувалися виключно міжнародно-правові засоби гармонізації законодавства держав- членів у сфері юрисдикції, визнання та виконання судових рішень. Другий етап розпочався з набуттям чинності Амстердамським договором у 1999 р. і характеризується зміною правового інструментарію (зокрема, докорінно було реформовано правову основу системи визнання і виконання судових рішень і в

2000 р. Брюссельська конвенція 1968 р. була замінена Регламентом Брюссель I). Третій, сучасний етап характеризується вдосконаленням системи на основі комбінації міжнародно-правових та європейсько-правових інструментів гармонізації цивільно-процесуального права держав-членів. Зокрема, було вдосконалено Конвенцію Лугано 1988 р. укладенням в 2007 р. Конвенції Лугано II, а також Брюссельський регламент I шляхом ухвалення Регламенту № 1215/2012 від 12 грудня 2012 р., так званого Брюссель І recast [108, с. 125­136; 157, с. 11-12].

Беручи за основу запропоновану періодизацію запровадження режиму вільного обігу судових рішень в ЄС, варто зауважити таке.

Брюссельська конвенція 1968 р. стала еволюційним кроком до розвитку єдиного простору правосуддя з огляду на такі причини. По -перше, положеннями цієї Конвенції було закріплено основний принцип недійсності перегляду або перевірки судового рішення, ухваленого в іншій державі-члені. Це зумовило важливість подальшої гармонізації правил судового розгляду справ у різних державах-членах. По-друге, було закріплено правило юрисдикції судів у справах з іноземним елементом. Таким чином, запроваджувалася єдина система визначення юрисдикції в державах спільного ринку.

З огляду на неможливість приєднання до Брюссельської конвенції держав, які не були членами ЄЕС, у 1988 р. було підготовлено Конвенцію Лугано [335], яку підписали тодішні 12 держав-членів Європейського Економічного Співтовариства із шістьма членами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ): Австрією, Фінляндією, Ісландією, Норвегією, Швецією та Швейцарією.

Ця Конвенція була ніби паралельна до Брюссельської конвенції й забезпечила режим визнання судових рішень іноземних судів для держав- членів, які не мали права ратифікувати Брюссельську конвенцію, розширивши спільний простір визнання та виконання судових рішень. З огляду на це, до відмінностей режиму Брюссель І та Лугано належить сфера тлумачення положень конвенцій: положення Брюссельської конвенції тлумачить Суд ЄС, тоді як положення Конвенції Лугано - спеціальна комісія із практики її застосування [335].

Зазначені конвенції - Брюссельська і Лугано стали найяскравішим прикладом правил міжнародної підсудності, що розмежовують юрисдикцію судових органів окремих держав, у сучасному міжнародному цивільному процесі, як цілком слушно зауважує С. О. Кравцов [127, с. 86]. Саме вони запровадили новий режим визнання та виконання судових рішень в ЄЕС та ЄАВТ, забезпечуючи розвиток спільного ринку.

У подальшому в ЄС відбувалася зміна режиму регулювання відносин з визнання та виконання судових рішень у зв’язку з ухваленням перших установчих договорів та запровадженням наднаціонального законодавства для регулювання відносин у сфері цивільного процесу.

У 1998 р. Комісія у своєму комюніке «До більшої ефективності в ухваленні та виконанні судових рішень в ЄС» зауважила, що наступним кроком у напрямі визнання та виконання рішень іноземних судів у державах-членах повинно стати прискорення та спрощення цих процедур, зокрема завдяки запровадженню сертифікації судових рішень, обмеження підстав для їх перегляду [321]. Повне скасування екзекватури і прийняття всіх судових рішень національних судів як європейських, ухвалених «удома», тобто ототожнення судових рішень усіх держав - членів ЄС, було визнано радикальним і передчасним рішенням. Основними аргументами проти були такі: концепція державної влади не передбачала судової влади іншої держави на своїй території, оскільки це пов’язано з національним суверенітетом; на заваді також стояли істотні відмінності у процедурах виконання судових рішень у різних державах-членах.

Водночас у згаданому комюніке пропонувалося вирішити проблеми доступу до правосуддя у справах на невеликі суми для фізичних та юридичних осіб, у справах про виплату грошових боргів, а також застосування забезпечувальних заходів на загальноєвропейському рівні, що свідчить про довготривалу підготовку до запровадження єдиних процедур вирішення дрібних спорів та видачі судового наказу в ЄС.

У результаті у 2001 р. основний підхід до регулювання відносин, пов’язаних з визнанням судових рішень, докорінно змінюється і в ЄС ухвалюється Регламент (ЕС) № 44/2001 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах від 22 грудня 2000 р.

Тим часом відносини щодо визнання та виконання рішень між державами - членами ЄС та третіми країнами вимагали реформування. Конвенцію Лугано 2007 р. [326] було підготовлено в результаті ревізії Брюссельської конвенції та Конвенції Лугано 1988 р., з метою повної гармонізації обох конвенцій, а також розв’язання проблем, що виникли в ході їх інтерпретації. Обидві конвенції було переглянуто разом задля приведення їх у відповідність до обставин міжнародного життя, поширення електронної торгівлі, а також прискорення виконання судових рішень, спрощення юрисдикцій та координації між юрисдикціями [364].

Одним із найважливіших питань, які вирішувалися під час підготовки цієї Конвенції, стали відносини із третіми державами, зокрема державами - членами ЄАВТ, оскільки в межах ЄС положення про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень були врегульовані положеннями Регламенту № 44/2001 [345].

Зауважимо, що поняття «jurisdiction», яке застосовується в конвенції, а також в усіх інших законодавчих актах ЄС, не зовсім відповідає поняттю «юрисдикція», що застосовується в доктрині національного цивільного процесуального права. Відповідно до положень Брюссельської конвенції, за правилами юрисдикції визначається, компетентний суд якої держави повинен розглядати справу згідно з положеннями власного процесуального законодавства [301].

Вирішуючи питання про учасників цієї Конвенції, Суд ЄС постановив, що її ухвалення відбувається між ЄС та державами - членами ЄАВТ, наділяючи таким чином Союз відповідною компетенцією. У своєму рішенні він зазначив, що міжнародні положення, які містять правила для вирішення конфліктів між різними правилами юрисдикції, розміщені в різних правових системах і утворюють особливо складну систему, яка має бути найповнішою, оскільки навіть невеликі прогалини можуть призвести не тільки до паралельної юрисдикції кількох судів з вирішення того самого спору, але й до повної відсутності судового захисту, адже жоден суд не зможе мати юрисдикцію вирішувати такий спір.

Відносини між ЄС та третіми державами у сфері визнання та виконання судових рішень мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталих економічних відносин. Визнання зарубіжних судових актів - об’єктивна необхідність, зумовлена розвитком транскордонних цивільно-правових відносин, як слушно зауважують у науковій літературі. Класичні підходи до цього питання, які полягали в розробленні міжнародних договорів на основі збереження процесуальної автономії учасників, рідко закінчувались успіхом, оскільки для гарантій визнання якнайширшого кола актів держави мають достатньою мірою довіряти процесуальним системам одна одної, чого можна досягнути тільки завдяки комплексному реформуванню національних норм з орієнтацією на засвоєння загальних базових принципів [234, с. 315-317].

Розвиток інституту юрисдикції, визнання та виконання судових рішень іноземних держав в ЄС відбувається завдяки запровадженню наднаціонального законодавства. Положення Брюссельської конвенції були майже повністю замінені Регламентом № 44/2001, який за змістом майже такий самий, як і Конвенція Лугано 2007 р. Головна відмінність між ними, як зауважують науковці, полягає в тому, що, на відміну від конвенції, регламент більше пристосований до подальшої модернізації системи регулювання [403, рр. 253­283], що, власне, і відбулося впродовж наступних десяти років.

На розвиток ідеї запровадження єдиного справжнього європейського простору правосуддя було ухвалено Регламент (EC) № 805/2004 Європейського парламенту і Ради від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (EEO Регламент) [440]. Цим Регламентом було врегульовано виконання судових рішень у справах, які не були оскаржені, що забезпечувало порядок їх спрощеного вирішення на території всього ЄС.

Європейський виконавчий лист у справах, що містять незаперечні вимоги, визнається і підлягає автоматичному виконанню в усіх державах - членах ЄС без будь-яких проміжних або додаткових процедур.

Як зазначалось у Звіті Комісії про застосування Регламенту № 44/2001, екзекватура в державах - членах ЄС зазвичай коштує від 2000 до 3000 євро залежно від держави-члена, але може коштувати до 12 700 євро, включаючи гонорари адвокатів, переклад та судові витрати, хоча майже в 95 % випадків вона є чистою формальністю [450]. Отже, скасування екзекватури для безспірних, або незаперечних, вимог абсолютно справедливо було визначено одним із пріоритетів Спільноти. Таким чином, було забезпечено вільний обіг судових рішень у державах-членах ЄС, які тепер можуть бути без додаткових процедур визнані та виконані в інших державах-членах.

Положення про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у справах про розлучення і батьківську відповідальність з метою полегшення роботи було зібрано в одному документі. Регламент № 1347/2000 про юрисдикцію, визнання та виконання рішень у сімейних справах та у справах про відповідальність батьків [343] було ухвалено 29 травня 2000 р.

Механізм визнання та виконання рішень у ЄС справді став одним із найбільш актуальних та затребуваних. Реформування цього інституту привело до ухвалення у 2012 р. нового Регламенту (EU) № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах від 12 грудня 2012 р. [442], або так званого Брюссель I recast. Цей Регламент набув чинності та замінив Регламент № 44/2001 у січні 2015 р. Його положення, на думку науковців, є наступним маленьким кроком на шляху до єдиних правил підсудності, досить чітких і дієвих [354].

Варто зауважити, що у грудні 2012 р. Данія повідомила Комісію ЄС про своє рішення реалізувати Регламент № 1215/2012, що в умовах особливого членства цієї держави в ЄС має надзвичайно важливе значення.

Усі ці документи в цілому схожі за змістом і сферою застосування, але застосовуються в різних державах. Незважаючи на те, що в інституті юрисдикції та визнання судових рішень в ЄС фактично діє два режими - конвенційний та регламентний, ми зосередимо свою увагу на останньому, який, на наше переконання, становить єдину логічну частину цивільного процесу ЄС. Так, сьогодні відносини щодо визнання судових рішень в ЄС врегульовано положеннями таких актів:

- Регламент (EU) № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах від 12 грудня 2012 р. (Брюссель I recast) [442];

- Регламент Ради (ЕС) № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах і в справах батьківської відповідальності за дітей [344];

- Регламент (EC) № 805/2004 Європейського парламенту і Ради від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (European Enforcement Order for uncontested claims, або ЕЕО) [440].

Традиційним для вітчизняної науки є доволі сталий інтерес до юрисдикції, визнання та виконання судових рішень в ЄС [114, с. 5-10; 147, с. 47-52; 275, с. 195-200; 277, 18 с.]. З огляду на це нашим завданням буде охарактеризувати цей механізм як невід’ємний елемент цілісного комплексу цивільного процесу ЄС.

Питання про механізм урегулювання відносин із визначення юрисдикції, визнання та виконання судових рішень іноземних держав сьогодні є надзвичайно актуальним для України в умовах укладення Угоди про Асоціацію. Її ухвалення та налагодження ефективних економічних відносин зумовлює нагальну необхідність визнання судових рішень судів держав - членів ЄС. З метою забезпечення відповідних гарантій визнання і виконання судових рішень держав - членів ЄС потрібно підвищити рівень довіри до вітчизняної судової системи, гармонізувати судові процедури розгляду і вирішення справ, а також комплексно реформувати систему визнання та виконання судових рішень іноземних судів.

Україна не ратифікувала жодної зі згаданих вище конвенції. Не можна сказати, що Україна доклала всіх зусиль до розбудови вільного простору судових рішень із ЄС. У зверненні до ЄС у 2013 р. щодо роз’яснення можливих механізмів у цьому напрямі, було зазначено, що приєднання України до Брюссельської конвенції 1968 р. та конвенції Лугано 1988 р. вже не вбачається доцільним і втратило свою актуальність з набуттям чинності Регламентом № 44/2001, яким врегульовано відповідні відносини на рівні ЄС [104]. Тож питання щодо запровадження механізму визнання та виконання судових рішень судів держав - членів ЄС залишається відкритим.

Слід зауважити, що принцип взаємності, рівності судових процесів держав та контрольованої множинності процесів є найважливішим з принцип міжнародного цивільного процесу, а отже, відіграють істотну роль і у відносинах транскордонного цивільного процесу ЄС.

У Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зазначено, що держави зобов’язані, незалежно від відмінностей в їхніх політичних, економічних та соціальних системах, співпрацювати одна з одною в різних сферах міжнародних відносин з метою сприяння міжнародній економічній стабільності [45]. Перехід від права війни і миру до права співробітництва сприяв розвитку принципу рівності судових процесів держав, який у контексті основоположного принципу системи міжнародного права - принципу суверенної рівності і співробітництва держав - означає, що процесуальні дії, вчинені судом однієї держави, матимуть юридичне значення на території іншої держави [282, с. 104].

Принципи рівності судових процесів та взаємності нерозривно пов’язані між собою і є якісними характеристиками, базовими категоріями міжнародного співробітництва [282, с. 105].

Т. М. Нешатаєва називає взаємність приватноправовою стороною принципу рівності або приватним обличчям публічної норми [171, с. 50]. У свою чергу, В. В. Ярков зауважує, що принцип рівності являє собою правило, що відбиває кілька аспектів: щодо рівності правосуддя різних держав, що випливає з рівності суверенних держав, і щодо рівності сторін процесу. Перший аспект принципу рівності випливає з міжнародного публічного права, відображаючись у рівному статусі актів правосуддя, що набрали законної сили, їх взаємному визнанні. Другий аспект цього принципу пов’язаний з національним процесуальним законодавством, яке, як правило, містить принцип рівності як основоположний у цивільному процесуальному праві. Зокрема, більшість національних процесуальних законодавств встановлюють правило про рівність процесуальних прав іноземних громадян і організацій, осіб без громадянства поряд з громадянами даної держави [10, с. 740].

Принцип взаємності полягає в наданні особам іноземної держави певних прав або певного режиму за умови, що особи держави, яка їх надає, користуватимуться аналогічними правами або режимом в іноземній державі [30, с. 479-480]. На переконання В. В. Яркова, у процесуальному праві взаємність означає рівність процесуальних прав національних та іноземних громадян і організацій з встановленням відповідних обмежень у випадку, якщо такі правила будуть встановлені законодавством іноземної держави (реторсія) [10, с. 743].

Але здебільшого в аспекті міжнародного цивільного процесу взаємність розглядається як умова взаємного визнання та виконання іноземних рішень.

Рішення національного суду є обов’язковим на території своєї держави. Рішення іноземного суду саме по собі не має юридичної сили, воно набуває її лише тоді, коли закон держави допускає визнання та виконання такого рішення [214, с. 23]. М. М. Богуславський вказує, що визнання рішення іноземного суду означає, що воно служить підтвердженням цивільних прав та обов’язків такою мірою, як і рішення вітчизняного суду [17, с. 52].

Визнання рішень іноземних судів здійснюється державами у два способи: або за окремою процедурою визнання іноземних судових рішень на підставі міжнародного договору чи принципу взаємності (міжнародної ввічливості), або без жодних процедур [214, с. 23].

Відповідно до ст. 81-82 Закону України «Про міжнародне приватне право» [196] зі змінами, внесеними згідно із Законом № 245-VII (245-18) від 16 травня 2013 р., в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають із цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, порядок визнання та виконання судових рішень, встановлених законом. Спеціальний Закон України «Про визнання та виконання в Україні судових рішень іноземних судів» № 2860-III від 29 листопада 2001 р. [190] втратив чинність.

Відповідно до положень розд. 8 ЦПК України, рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, або за принципом взаємності (ст. 390).

Положення ст. 390, 399 ЦПК України викликають питання, чи є міжнародні договори про правову допомогу втіленням принципу взаємності, чи, навпаки, принцип взаємності діє щодо визнання та виконання в Україні судових рішень тих держав, з якими Україна не уклала подібних договорів.

Т. М. Яблочков, наприклад, обстоював принцип взаємності, аргументуючи це тим, що судді однієї країни повинні виконувати вимоги іншої країни незалежно від наявності відповідної конвенції [284, с. 166]. Але в такому випадку, напевно, принцип взаємності вже розуміється як принцип міжнародної ввічливості, або «позадоговірної правової допомоги»: за відсутності спеціальної міжнародної угоди про надання правової допомоги держава має право розраховувати на надання допомоги в порядку міжнародної ввічливості [214, с. 9, 18].

Міжнародну ввічливість визначають як міжнародний звичай, тобто правило поведінки, якого держави додержуються, не визнаючи його юридично обов’язковим, оскільки її прояв не презюмує аналогічних дій у відповідь і не супроводжується вимогою взаємності [30, с. 35]. Розрізняють також поняття фактичної взаємності і договірної взаємності, зазначаючи, що часто фактичної взаємності для ефективного функціонування взаємодії судових процесів недостатньо - необхідна наявність договірної взаємності, закріпленої в міжнародній угоді [282, с. 107].

Прикладом застосування другого способу визнання іноземних судових рішень без жодної процедури, є практика Європейського Союзу.

Ураховуючи те, що Україна не ратифікувала ні Брюссельську конвенцію 1688 р., ні Конвенцію Лугано 2007 р. [166, 328 с.; 20, с. 211-215], визнання та виконання рішень іноземних судів здійснюється відповідно або за принципом взаємності, або за наявності міжнародної угоди між Україною та відповідною державою-членом ЄС. У вітчизняній науці висловлювалися пропозиції щодо приєднання України до Конвенції Лугано 1988 р. [21; 163].

Тим часом Конвенція Лугано 2007 р., яка набула чинності у 2010 р., ознаменувала остаточне реформування механізму визнання та виконання судових рішень іноземних держав. Ця конвенція, ухвалена Європейським Союзом спільно з ЄАВТ, значно розширює можливості для гармонізації положень про визнання та виконання рішень у цивільних і комерційних справах за межами ЄС і європейського економічного простору, зокрема для третіх країн. Вона відкрита для приєднання для трьох таких груп країн: по -перше, для майбутніх членів; по-друге, для держав - членів ЄС, що діють від імені неєвропейських територій, які є частиною їх території або за чиї зовнішні відносини вони несуть відповідальність; по-третє, будь-яких інших держав, за умови одностайної згоди всіх договірних сторін [364].

Учасниками Конвенції Лугано 2007 р. є ЄС, а також Данія, Ісландія, Норвегія та Швейцарія. Приєднання України до цієї конвенції є необхідним та актуальним кроком, який засвідчить прагнення до євроінтеграції та розширить простір вільного обігу судових рішень для забезпечення економічної співпраці в умовах поглибленої зони вільної торгівлі.

Але на сучасному етапі наших взаємовідносин з ЄС це не може бути визнаним доцільним з огляду на таке.

Принцип взаємної довіри під час здійснення правосуддя зумовлює скасування будь-яких додаткових процедур визнання рішень, ухвалених в різних державах-членах. Крім цього, прагнення зменшити терміни і вартість транскордонних процедур потребує скасування проміжних процедур розгляду і встановлення наявності виконавчої сили рішення суду, що дає можливість виконати будь-яке рішення, ухвалене судами держав - членів ЄС, як таке, що було ухвалено в Україні.

Запровадження між Україною та ЄС режиму автоматичного визнання та виконання судових рішень стане еволюційним кроком до розбудови справжнього європейського простору правосуддя та надійним підґрунтям для подальшої гармонізації та адаптації законодавства ЄС. При цьому, на наше переконання, пропозиції укладення двосторонніх та багатосторонніх договорів щодо визнання та виконання судових рішень не відповідають вимогам сучасного етапу інтеграції України до ЄС. Натомість приєднання України до Регламенту (EU) № 1215/2012 про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах забезпечить відповідний рівень відносин.

Реалізація принципу взаємного визнання судових рішень, що стала наріжним каменем судової співпраці в цивільних і кримінальних справах, у межах ЄС набула нового масштабу у зв’язку з запровадженням спеціальної спрощеної процедури. на засідання Комісії в Тампере, що відбулося 15-16 жовтня 1999 р., з метою забезпечення справжнього європейського простору правосуддя було запропоновано створити спеціальний загальноєвропейський порядок видачі Enforcement Order, що спрямований, передусім, на захист прав учасників відносин та розвиток доступного правосуддя в ЄС [479].

Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (European Enforcement Order for uncontested claims) став результатом реалізації цих ідей і був передбачений Програмою заходів щодо реалізації принципу взаємного визнання рішень у цивільних і комерційних справах від 30 листопада 2000 р. [352]. Ця Програма визначила як один з пріоритетів спільноти скасування екзекватури для рішень у справах щодо незаперечних вимог і створення особливого порядку сертифікації судових рішень у справах щодо незаперечних вимог. Додаткові процедури визнання судових рішень у справах, що не були оскаржені боржником, було визнано зайвими, а процеси затягування виконання таких рішень негативно впливали на захист прав жителів ЄС. Отже, запровадження такої процедури насамперед, було викликано необхідністю забезпечити можливість швидкого відновлення простроченої заборгованості, що було надзвичайно важливо для бізнесу та загалом для належного функціонування внутрішнього ринку ЄС.

Для реалізації зазначених заходів було підготовлено відповідні Пропозиції про створення Європейського виконавчого листа щодо незаперечних вимог від 27 серпня 2002 р. [436] (далі - Пропозиції). У цих Пропозиціях було запропоновано визначення uncontested claims, вимоги до процедури видачі, а також до змісту Європейського виконавчого листа.

Так, насамперед, у Пропозиціях пропонувалося охарактеризувати вимоги як незаперечні, або безспірні, виходячи із двох таких критеріїв. По-перше, в разі, якщо боржник бере активну участь у судовому або позасудовому розгляді й визнає вимогу. Ця згода може набувати форми допуску позовом до суду з подальшим рішенням, заснованим на цьому, або у вигляді укладеної мирової угоди, затвердженої судом, чи іншого документа.

По-друге, вимогу можна охарактеризувати як незаперечну, якщо боржник проігнорував судовий розгляд і не реагував на висунуті проти нього вимоги, але можна припустити, що він не має заперечень проти них. Це вимагає повної відсутності будь-якого заперечення проти вимоги протягом усього судового розгляду чи в контексті суто письмової процедури, включаючи судове засідання, де боржника не було або він був присутній і не оскаржував вимогу. Констатація боржником факту труднощів з оплатою і вимога про відстрочення платежу або оплати в розстрочку без залучення права на таку оплату не може вважатися запереченням, тому що це не ставить під сумнів обґрунтованість претензії за допомогою інших засобів. Це стосується виключно фактичної нездатності сплатити борг або, інакше кажучи, пов’язується з імовірністю успішного виконання судового рішення. Також якщо боржник не з’являється на судовому засіданні, але раніше він заперечував проти вимоги, його відсутність на засіданні можна розцінювати як його рішення більше не оскаржувати вимоги [436].

Таким чином, при перекладі терміна «uncontested claims» більш вдалим видається застосування терміна «незаперечні вимоги», а не «безспірні» [128; с. 41-51], оскільки сутність цього явища полягає не у відсутності спору між сторонами, а у відсутності заперечень проти висунутої вимоги.

На основі зазначених Пропозицій було ухвалено Регламент (EC) № 805/2004 від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (EEO, або Регламент № 805/2004) [440].

Регламент № 805/2004 забезпечує в ЄС порядок спрощеної сертифікації судових рішень у справах щодо незаперечних вимог, яка діє на території всього ЄС. Він застосовується в цивільних і комерційних справах, але не використовується у справах про доходи, митні або адміністративні питання, в арбітражі, а також у таких справах:

- про статус або правоздатність фізичних осіб, права на власність, що випливають зі шлюбних відносин, заповітів та успадкування;

- про банкрутство, процедури, пов’язані з припинення діяльності неплатоспроможних підприємств або інших юридичних осіб, судових домовленостей, композицій та аналогічних процедур;

- про соціальне забезпечення [440].

Спеціальні умови застосування ЕЕО передбачено ст. 6 Регламенту № 805/2004. Так, судове рішення може бути сертифіковане як Європейський виконавчий лист, якщо:

- судове рішення підлягає виконанню в державі-члені походження;

- рішенням не порушується правила підсудності;

- судовий розгляд у державі-члені походження було проведено з дотриманням вимог, які визначені у гл. III, вимога є незаперечною за своїм змістом відповідно до ст. 3;

- рішення було ухвалено в державі-члені місця проживання боржника, відповідно до встановленого порядку визначення місця проживання (перебування) особи, в тих випадках, коли:

- вимога є незаперечною відповідно до ст. 3;

- відносини випливають із договору, укладеного між фізичною особою, споживачем, для цілей, які не стосуються його діяльності або професії;

- боржник є споживачем [440].

Визначені вище обставини є необхідними сукупними передумовами відкриття провадження та видачі Європейського виконавчого листа. Зокрема, важливе значення мають визначені Регламентом № 805/2004 вимоги щодо спеціального суб’єктного складу процедури ЕЕО. Практика Суду Європейського Союзу показує, що процедура ЕЕО не може застосовуватися в разі вирішення спору між двома приватними особами з приводу укладеного кредитного договору. Так, у справі пана В. Вапеніка (Walter Vapenik) проти пана Дж. Тернера (Josef Thurner) про видачу Європейського виконавчого листа щодо незаперечних вимог вирішувалося питання про можливість застосування Регламенту № 805/2004 до відносин, що виникли між двома приватними особами, які не займаються комерційною або професійною діяльністю [396]. Договір кредиту було укладено між В. Вапеніком та Дж. Тернером, які не займалися комерційною або професійною діяльністю на момент укладення договору, а також на момент порушення зобов’язань.

У своєму рішенні Суд ЄС підкреслив, що споживач - це особа, яка укладає контракт із метою, яка не пов’язана з її заняттями або професією, при цьому не має значення правовий статус іншої сторони договору, а в разі відсутності посилання на поняття «споживач» його правовий статус має визначатися в контексті мети Регламенту № 805/2004. Беручи до уваги мету захисту споживачів, яка відображена в положеннях законодавства Європейського Союзу, за допомогою якої прагнуть компенсувати дисбаланс між сторонами в договорах, укладених між споживачами і юридичними особами, їх застосування не може бути поширено на осіб, щодо яких такий захист не виправдано. Так, наприклад, правила спеціальної юрисдикції у спорах із договорів не можуть застосовуватися до договорів, укладених між двома особами, які займаються комерційною або професійною діяльністю. Так само немає дисбалансу між сторонами в договірних відносинах між двома особами, які не займаються комерційною або професійною діяльністю, тому ці спори не можуть розглядатися за спеціальними правилами, які спрямовані на забезпечення інтересів споживачів, що укладають договори з представниками комерційної або професійної діяльності [396].

У Регламенті № 805/2004 закріплено положення про те, що концепція незаперечних вимог охоплює всі ситуації, в яких кредитор, ураховуючи відсутність будь-якого заперечення з боку боржника по суті або щодо розміру майнової претензії, отримав судове рішення проти цього боржника або виконавчий документ. Відповідно до ч. 1 ст. 3 цього Регламенту, вимога має розглядатись як незаперечна, якщо:

1) боржник прямо погодився на це, за умови визнання цього факту судом;

2) боржник ніколи не заперечував проти вимоги, згідно з відповідними процедурними вимогами за законодавством держави - члена компетентного суду в ході судового розгляду;

3) боржник не з’явився або не був представлений на судовому засіданні з розгляду цієї вимоги після того, як спочатку заперечував проти позову в ході судового розгляду, за умови, що така поведінка - мовчазне визнання позову або фактів, про які стверджував кредитор відповідно до законодавства держави- члена його походження;

4) боржник прямо погодився на це, що було закріплено у відповідному документі [440].

Для того, щоб рішення суду, ухвалене щодо незаперечної вимоги, було сертифіковане як European Enforcement Order, суд, в якому розглядалися ці вимоги, повинен дотримуватися певних процесуальних вимог. Розгляд незаперечних вимог відбувається за мінімальних процесуальних процедур, але діяти суд може згідно з положеннями національного законодавства своєї держави-члена.

Регламентом № 805/2004 встановлено такі вимоги до проведення процедури розгляду справи. Передусім, потрібно переконатися, що боржник був проінформований про судовий позов проти нього; йому було гарантовано можливість активної участі в розгляді, а також боржника було повідомлено завчасно, достатньо для організації свого захисту [440].

Таким чином, проведення процедури видачі Європейського виконавчого листа, передбаченої Регламентом № 805/2004, відрізняється у двох випадках. По-перше, за умови підтвердження отримання боржником відповідного повідомлення, що, відповідно до ст. 13, може здійснюватися одним із таких способів:

1) документ, особисто завірений боржником, із зазначенням дати ознайомлення;

2) підписаний уповноваженим представником боржника документ, що боржник отримав повідомлення та не заперечує проти вимоги;

3) поштове повідомлення, підписане та повернуте боржником, із зазначенням дати отримання;

4) електронне повідомлення (факс або e-mail), підписане і повернуте боржником із зазначенням дати отримання;

5) а також будь-який виклик до судового засідання [440].

Другий варіант застосовується, якщо повідомити боржника відповідно до визначених вище умов виявилося неможливо. У такому разі процедура видачі виконавчого листа здійснюється з його повідомленням без підтвердження відповідно до ст. 14 Регламенту:

1) особисте повідомлення на адресу боржника або когось з осіб, які проживають або працюють разом з ним;

2) якщо боржник самозайнята особа, юридична особа, повідомлення може бути надіслано на його юридичну адресу;

3) повідомлення може бути надіслано на поштову скриньку для зберігання;

4) на пошту до запитання з обов’язковим зазначенням характеру повідомлення (судового);

5) на пошту до держави місця проживання боржника;

6) використовуючи будь-які засоби електронного зв’язку, за умови, що боржник послуговується такими [440].

Як ми бачимо, варіантів повідомлення боржника, що визначені Регламентом, багато. Так забезпечується можливість ефективного захисту сумлінного кредитора від боржників, які переховуються від судових викликів та повідомлень.

З іншого боку, положенням про видачу Європейського виконавчого листа забезпечено і права сумлінних боржників. Так, відповідно до ст. 16 Регламенту № 805/2004 повідомлення боржника має містити:

- імена та адреси сторін;

- суму, що вимагається;

- відсотки, процентну ставку і термін, на який вони стягуються, якщо за законом відсотки автоматично не додаються до основної суми;

- заяву про причину позову (підставу для вимог) [440].

Визначено також терміни для подання заперечень проти висунутих вимог, місце судового розгляду тощо. Ці положення дають відповідачеві можливість заперечити проти вимог.

Для рішень, ухвалених у порядку, передбаченому Регламентом № 805/2004, встановлено мінімальні стандарти оскарження. Водночас, невчасне або неналежне повідомлення боржника відповідно до ст. 19 Регламенту № 805/2004 є підставою для перегляду судового рішення.

Рішення суду, ухвалене в порядку розгляду незаперечних вимог, сертифіковане як European Enforcement Order державою - членом компетентного суду, за допомогою стандартної форми повністю або тільки в частині рішення, в такому випадку буде partial European Enforcement Order (частковий Європейський виконавчий лист).

Отже, Європейський виконавчий лист - це сертифікат судового рішення, ухваленого в результаті передбаченого європейським законодавством розгляду справ, що містять незаперечні вимоги, який визнається й виконується в державах - членах ЄС без будь-яких проміжних або додаткових розглядів.

Судове рішення, яке було сертифіковане як Європейський виконавчий лист у державі-члені походження, має бути визнане й приведене у виконання в інших державах-членах без необхідності декларації про приведення до виконання і без будь-якої можливості заперечувати проти його визнання за положенням національного процесуального законодавства про виконання судових рішень.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 Регламенту № 805/2004 для виконання судового рішення як виконавчого листа кредитор має надати його копію, яка відповідає умовам, необхідним для встановлення його автентичності; копію Європейського виконавчого листа, яка задовольняє умови, необхідні для встановлення його автентичності; за потреби - транскрипцію або переклад Європейського виконавчого листа офіційною мовою держави-члена виконання або, якщо у цій державі-члені існує кілька офіційних мов, офіційною мовою або однією з офіційних мов судового розгляду в тому місці, де запитується виконання, відповідно до законодавства цієї держави-члена, або іншою мовою, вказаною державою-членом виконання [440].

Підстави для відмови у виконанні визначені у ст. 21 Регламенту [440]. Так, у виконанні рішення за клопотанням боржника може бути відмовлено за рішенням компетентного суду в державі-члені, якщо рішення, визначене як Європейський виконавчий лист, несумісне з раніше ухваленим рішенням у будь-якій державі-члені або в іншій державі, за умови, що:

1) раніше було ухвалено рішення з того самого предмета, підстави позову, між тими самими сторонами;

2) раніше ухвалене рішення відповідає вимогам, що висуваються щодо виконання судових рішень, необхідне для його визнання і виконання в державі- члені виконання;

3) спір між сторонами не був і не міг бути вирішений у ході судового розгляду в державі-члені походження [440].

При цьому за жодних обставин рішення суду або його сертифікація як Європейського виконавчого листа не можуть бути переглянуті по суті в державі-члені виконання.

4.3