РОЗДІЛ І. КОРОТКИЙ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ РАДИ ЄВРОПИ

Створення Ради Європи тісно пов’язане зі становленням нового політичного порядку в Європі та світі по закінченні Другої світової війни. Це не означає, однак, що ідея інтеграції Європи вперше виникла саме тоді.

План утворення постійної ради п’ятнадцяти основних держав християнської Європи перед загрозою османської навали обговорювався ще у першій половині XVII сторіччя¹. У “Проекті вічного миру” Іммануїла Канта (1795 рік) містилася думка про європейську федерацію. У 1814 році Клод Анрі де Сен-Сімон опублікував свої роздуми про “реорганізацію європейського співтовариства з метою єднання народів Європи в одне політичне ціле, зі збереженням національної незалежності кожного з них”^{[11] [12]. У 1849 році Віктор Гюго, звертаючись до Конгресу друзів миру у Парижі, виступив із закликом до створення Сполучених Штатів Європи. “Настане день, — казав він, — коли ви, Франціє; ви, Росіє; ви, Італіє; ви, Англіє; ви, Німеччино; ви, всі нації континенту, не втрачаючи своїх відмітних ознак і своєї визначної індивідуальності, зіллєтеся у тіснішу спільноту і створите європейське братство”[13]. Подібні гасла звучали також під час Конгресу друзів миру в Женеві, який проходив під головуванням Джузеппе Гарібальді.}

У період між двома світовими війнами активно діяв пан’європейський рух. Прем’єр-міністр Франції Арістид Бріан пропонував, зокрема, утворення постійної Європейської конференції, яка складалася б з представників держав, що засідали у Лізі Націй. Результатом такої конференції мало стати укладення Європейської Унії як федерації незалежних держав, що об’єднували б свої зусилля для вирішення спільних завдань, перш за все в економічній сфері¹.

Під час Другої світової війни до ідеї європейської інтеграції звернувся Уїнстон Черчілль. У виступі перед членами британського військового кабінету у листопаді 1942 року він зазначив: “Бачимо у майбутньому Сполучені Штати Європи, в яких бар’єри між народами матимуть менше значення і стануть можливими необмежені пересування”^{[14] [15]. Цю ідею У.Черчілль розвив і вперше публічно висловив під час своєї знаменної промови на зустрічі з академічною молоддю світу 19 вересня 1946 року в Цюріхському університеті. “Нашою твердою метою, — сказав він, — мусить бути будівництво і зміцнення Організації Об’єднаних Націй. У рамках цієї світової структури та під її егідою мусимо відтворити європейську родину — то могли б бути Сполучені Штати Європи, а першим практичним кроком — Рада Європи”[16]. Провідною ідеєю цього історичного виступу, з яким безпосередньо пов’язана генеза Ради Європи, був заклик до примирення та інтеграції двох до того часу традиційних ворогів — Німеччини та Франції — шляхом утворення спільних європейських структур[17].}

Європейська громадська думка з ентузіазмом підхопила слова У.Черчілля. Інтенсивна дипломатична діяльність у період між 1948 та 1951 роками мала результатом заснування на базі багатосторонніх міжнародних договорів основоположних євро­пейських та євроатлантичних структур: Західноєвропейського союзу (Брюссель, 17 березня 1948 року), Європейської Організації Економічного Співробітництва (Париж, 16 квітня 1948 року), Організації Північноатлантичного договору (НАТО) (Вашингтон, 4 квітня 1949 року), Ради Європи (Лондон, 5 травня 1949 року) і Європейського об’єднання вугілля і сталі (Париж, 18 квітня 1951 року).

Усі ці ініціативи, що кардинально змінили обличчя спочатку Західної Європи, а нині і всього континенту, так чи інакше пов’язані з історичним конгресом, що відбувся в Гаазі 7—11 травня 1948 року. На ньому були присутні тисяча делегатів з майже двадцяти європейських країн, включаючи декілька десятків міністрів та екс-міністрів, численних парламентарів, видатних учених, філософів, художників і письменників.

Гаазький конгрес ухвалив ініціативу про утворення Європейської парламентської асамблеї — форуму, що єднав би народних представників з різних країн нашого континенту, незалежно від їх колишнього статусу або належності до коаліцій. Саме тоді виникла перша різниця в підходах: Париж, Гаага, Брюссель і Люксембург бажали утворення асамблеї з широкими повноваженнями, у той час як Лондон (за підтримки Скандинавських держав та Ірландії) дотримувався формули, що грунтувалася на міжурядовому співробітництві і де роль асамблеї була лише консультативною.

Нарешті, після тривалих дискусій 28 січня 1949 року у Брюсселі було досягнуто компромісу: вирішено, що майбутня Рада Європи включатиме міністерський комітет, засідання якого будуть закритими, і консультативний парламентський орган, який засідатиме публічно.

Таким чином, було подолано останні перешкоди і 5 травня 1949 року 10 країн (Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція і Швеція) підписали у Палаці святого Джеймса в Лондоні договір, що засновував Раду Європи. Згідно з Договором, місцем розташування нової організації було обрано місто Страсбург — колишнє “яблуко розбрату” під час двох спустошливих світових війн, яке мало стати символом історичного примирення не тільки між Францією та Німеччиною, а й між всіма європейськими державами, що у минулому воювали між собою.

Центральна ціль, визначена для Ради Європи, здавалася на той час досить амбіційною: “досягнути більшої єдності між своїми членами з метою забезпечення та реалізації ідеалів і принципів, що становлять їх спільну спадщину, та сприяння їх економічному і соціальному прогресу”.

Що стосується Ради Європи, то вона з самого початку присвятила свою діяльність захисту і зміцненню плюралістичної демократії і прав людини, пошуку збалансованих ефективних рішень щодо соціальних проблем, з якими стикалися її держави- члени, і, що особливо важливо, виховуванню серед європейців почуття спільної багатокультурної ідентичності, усвідомлення себе громадянами Європи. Першими з нових країн, що приєдналися до держав-засновниць, були Греція і Туреччина (1949 рік). Далі до Ради Європи приєдналися Ісландія (1950 рік), Австрія (1956 рік), Кіпр (1961 рік), Швейцарія (1963 рік) і Мальта (1965 рік). Приєднання Федеративної Республіки Німеччини відбулося двома етапами — спочатку як асоційованого члена 13 липня 1950 року, а потім як повноправного члена — 2 травня 1951 року.

Протягом 50-х років трьома головними турботами Ради Європи і її статутних органів були: заснування структур, що забезпечували б ефективне функціонування Організації, пошук, вирішень гострих проблем біженців і намагання ініціювати процес гармонійної та плідної співпраці між різними структурами, що сприяли інституціоналізації політико-правового, економічного та оборонного простору Західної Європи (Рада Європи, Європейські Співтовариства, Західноєвропейський союз, НАТО).

Водночас Комітет Міністрів разом з Консультативною парла­ментською асамблеєю вели інтенсивну роботу щодо створення міжнародно-правового інструментарію для реалізації статутних цілей РЄ. Першим і найважливішим з таких інструментів стала Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка була прийнята у Римі на 6-му засіданні Комітету Міністрів РЄ 4 листопада 1950 року і набула чинності у 1953 році. З нагоди укладення цієї найфундаментальнішої з Європейських конвенцій Роберт Шуман заявив: “Конвенція, яку ми підписуємо, не є такою повною або такою точною, як багато з нас бажали б бачити. Однак ми визнали своїм обов’язком підписати її такою, якою вона зараз є. Вона закладає основи, на яких базуватиметься захист людської особистості від будь-якої тиранії та від будь-яких форм тоталітаризму”^[18]. Ухвалення Конвенції означало пряме юридичне забезпечення вимоги, закладеної у статтю 3 Статуту РЄ, що “кожний член Ради Європи повинен визнати принципи верховенства права і користування всіма особами у межах його юрисдикції правами людини та основними свободами”^[19].

Посилена на сьогодні 11 протоколами, що є її невід’ємними частинами, Конвенція відрізняється від усіх інших міжнародних інструментів у цій галузі тим, що має ефективний контрольний механізм власної підтримки.

Через чотири роки після прийняття Європейської конвенції з прав людини 19 грудня 1954 року на своєму 15-му засіданні Комітет Міністрів, йдучи назустріч рекомендації Асамблеї, ухваленій 7 вересня 1949 року, відкрив для підписання Європейську культурну конвенцію. Це - масштабна багатосто­роння рамкова угода, яка має стати основою для діалогу і співпраці не тільки між державами-членами РЄ, а й країнами, що перебувають за межами Організації. Народна освіта, вища освіта і дослідження, культурна спадщина, спорт і молодіжна політика - ось лише деякі з важливих галузей, котрі охоплює Конвенція.

Ще однією принципово новою і вельми важливою спільною ініціативою Парламентської асамблеї і Комітету Міністрів, реалізованою 12 січня 1957 року, стало проведення Європейської конференції місцевих органів влади. Уперше в історії європейських демократій представники місцевого рівня влади були, за згодою національних урядів, запрошені парламентарями, щоб висловити свою думку щодо форм і способів інституціоналізації своєї участі у діяльності Ради Європи. З того часу така конференція (яка у січні 1994 року набула форми Конгресу місцевих і регіональних органів влади) є повноважною структурою для надання органам влади, найближчим до народу Європи, дієвого самостійного голосу.

Нарешті, 18 жовтня 1961 року в Турині була відкрита для підписання Європейська соціальна хартія. Задумана як додаток до Європейської конвенції з прав людини, Хартія не мала, однак, еквівалентного механізму застосування, оскільки не виявилося можливим передбачити судову відповідальність держав-учасниць за порушення індивідуальних економічних та соціальних прав.

Втім, значення Хартії для нового загальноєвропейського мислення і суспільства важко переоцінити. У цьому зв’язку варто навести слова тодішнього Голови Правління Міжнародної організації праці п. Барбозо-Карнейро, сказані ним на адресу проекту Хартії ще у 1958 році: “До ідеї, що людина живе не лише хлібом єдиним, додано ідею, що свобода без хліба — це марне слово (...) Таким чином, Рада Європи спромоглася надати визначенню прав людини грунтовне і гуманне рішення, забезпечивши належне місце економічним та соціальним правам”^[20]. Наприкінці 80-х та на початку 90-х років, коли на європейській арені відбувалися докорінні зміни, було запроваджено сміливу програму, по суті, відродження Хартії в новому контексті. Контрольний механізм Хартії було значно спрощено і зміцнено протоколом 1991 року та протоколом 1995 року, який запроваджував процедуру колективних скарг. А ще у 1987 році спеціальним протоколом до 19 первісних прав було додано 4 нових. Нарешті, 3 травня 1996 року на 98-му засіданні Комітету Міністрів було зроблено ще один рішучий крок: відкрито для підписання оновлену Соціальну Хартію.

Вже на початку 60-х років був в основному сформований сучасний інституційний механізм діяльності Комітету Міністрів. На його підтримку було запроваджено систему регулярних засідань спеціалізованих (галузевих) міністрів, що дозволило забезпечити поглиблене опрацювання питань з усього спектра міжурядової співпраці. Першими такі засідання започаткували у 1959 році міністри освіти та міністри, відповідальні у справах сім’ї. Нині вони відбуваються майже по всіх напрямах діяльності Ради Європи: юстиція, регіональне планування, екологія, культура, спорт, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, молодіжні питання і т.ін.

Крок за кроком було створено таку мережу відносин і співпраці між державами, їх урядами, парламентами, місцевими і регіональними органами влади, неурядовими організаціями, яка уможливила підготовку і прийняття майже 180 європейських конвенцій (хартій, угод, протоколів і т.ін.), що замінюють близько 130 000 двосторонніх договорів. Ці конвенції забезпечують процес поступової гармонізації національного законодавства та правозастосовчої практики держав-членів відповідно до єдиних стандартів Ради Європи. Ці юридичні інструменти доповнюються численними резолюціями і рекомендаціями, які Комітет Міністрів адресує державам-членам. Хоча це — політичні документи, що не мають правової сили конвенцій, вони, однак, відіграють неабияку роль в узгодженні спільних європейських позицій з актуальних проблем, що стосуються інтересів усіх країн нашого континенту. У цілому на середину 2000 року Комітетом Міністрів прийнято близько 5000 декларацій, резолюцій і рекомендацій.

У разі, якщо йдеться про більш технічні питання, що становлять інтерес лише для окремих держав-членів, Комітет Міністрів застосовує так звані “часткові угоди”. Цей принцип “змінної геометрії” у підході до європейських справ було запроваджено ще у 1951 році. А через 42 роки, 14 травня 1993 року, на 92-му засіданні Комітету Міністрів його було доповнено інструментом “розширених часткових угод”, відкритих також для держав, що не є членами Ради Європи. Нині діють більше десятка цих угод, які відіграють суттєву роль у таких важливих сферах, як охорона здоров’я, боротьба з контрабандою наркотиків, підтримка виробництва та прокат європейських кінофільмів.

Перші п’ятнадцять років значних досягнень і сталого розвитку надали Раді Європи авторитетне і надійне місце на європейській політичній сцені, що дало можливість Організації з честю пройти через випробування наступних двох досить важких десятиріч.

Військовий переворот у Греції 21 квітня 1967 року викликав першу серйозну кризу. Автократичний режим “чорних полков­ників” депортував майже 70 000 політичних опонентів і відкрито

кинув виклик демократичним цінностям Ради Європи. У цій ситуації Комітет Міністрів діяв твердо і принципово (до речі, у той час його головами послідовно були видатні європейські політичні діячі Віллі Брандт і Альдо Моро). Під загрозою неминучого виключення полковники вирішили діяти на випередження: Греція повідомила Комітет Міністрів про свій вихід з Ради Європи, який став фактом після оголошення на 45-му засіданні Комітету 12 грудня 1969 року. Тільки через п’ять років, коли військовий режим упав і демократичні свободи у Греції були відновлені, цю країну знов було запрошено приєднатися до Ради Європи (церемонія відновлення членства відбулася 28 листопада 1974 року). Однак того ж 1974 року спалахнула нова криза — досі не врегульована — між Кіпром і Туреччиною.

Повернення Греції до Ради Європи стало провісткою приходу ще двох країн — після зникнення останніх двох диктатур у Західній Європі. Португалія, де режим Салазара було повалено у квітні 1974 року, приєдналася до Ради Європи 22 вересня 1976 року, а Іспанія, звільнена смертю Франко, зробила це роком пізніше, а саме 24 листопада 1977 року. Після вступу до РЄ Ліхтенштейну 23 листопада 1978 року Організація почала налічувати 21 члена і в такому складі пройшла через період сумнівів, сподівань і розчарувань, характерний для всього європейського процесу до середини 80-х років.

Драматичні зміни на сході нашого континенту надали свіжого імпульсу будівництву об’єднаної Європи. У цей час Комітет Міністрів визначає тісніші відносини між Сходом та Заходом однією з головних цілей Ради Європи. Суттєву підготовчу роль у даному процесі відіграло послідовне головування Франції та ФРН у Комітеті Міністрів: за Ролана Дюма було ухвалено Резолюцію (84)21 щодо політичної ролі Ради Європи (75-е засідання Комітету Міністрів 21-22 листопада 1984 року), яка надала Організації нового політичного імпульсу; на 76-му засіданні КМ РЄ (25 квітня 1985 року) було прийнято Резолюцію (85)5 щодо співробітництва між Радою Європи та Європейським Співтовариством, яка забезпечувала основу для більш тісних робочих стосунків між двома інституціями, у той час як Резолюція (85)6 щодо європейської культурної ідентичності проклала шлях до прогресивного примирення між двома частинами континенту через культурне співробітництво. Між

тим на запрошення Ганса-Дітріха Геншера відбулося надзвичайне засідання Комітету Міністрів для оцінки подальших перспектив співробітництва Схід-Захід.

Коли ситуація у різних частинах Центральної та Східної Європи вже розвивалася із захоплюючою швидкістю, Рада Європи зробила перший крок до прийому Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, запросивши її підписати Європейську культурну конвенцію (листопад 1987 року). У листопаді 1988 року та у травні 1989 року до Організації вступили відповідно Сан-Марино і Фінляндія.

На 84-му засіданні Комітету, на якому відзначалася 40-а річниця Ради Європи, міністри ще раз підтвердили своє бажання до “відкритого, конкретного діалогу” із соціалістичними країнами. А вже через місяць, 8 червня 1989 року, Асамблея надала статус “спеціально запрошеного гостя” Угорщині, Польщі, СРСР і Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії, забезпечивши тим самим можливість Михайлу Горбачову першим і останнім з радянських лідерів відвідати Страсбург 6 липня і викласти своє бачення “спільного європейського дому”.

Коли 9 листопада того ж року впала Берлінська стіна, події почали розгортатися ще стрімкіше. Протягом усього трьох місяців Рада Європи пережила знаменні події: прийом Угорщини — першої “східної” країни, що приєдналася до Організації, а 6 листопада 1990 року — першу появу в Раді об’єднаної Німеччини. За цим відбулися прийом Чехословаччини на хвилі “оксамитової революції” і приєднання СРСР до Європейської культурної конвенції (Мадрид, 21 лютого 1991 року). Майже кожна наступна сесія Комітету Міністрів відзначалася відтоді прийомом нових членів: тільки у 1993 році Організацію поповнили 6 нових держав. А всього за період з листопада 1990 року до листопада 1996 року кількість членів Ради Європи зросла з 23 до 40 держав, включаючи Україну (1995 рік) і Росію (1996 рік), а сама Організація перетворилася у справжню загальноєвропейську інституцію, охопивши величезний простір “політичної Європи” від Атлантики до Тихого океану, від Крайньої Півночі до басейнів Середземного і Чорного морів з населенням у 800 млн чоловік. Останнім за часом 41-м членом Ради Європи 27 квітня 1999 року стала Грузія. А 28 червня 2000 року Парламентська асамблея ухвалила позитивні висновки щодо запрошення до Ради Європи як повноправних членів Азербайджану і Вірменії.

Для того щоб допомогти новим членам залучити величезний досвід Організації у процесі переходу до демократії, здійснення політичних, законодавчих і конституційних реформ, Комітет Міністрів започаткував серію програм співробітництва і допомоги (“Демосфен”, “Феміда”, “Лоде” (“Місцева демократія”) та ін.) у ключових сферах, де потрібні реформи, з метою забезпечити всіляке сприяння прагненню нових демократій стати повноправною частиною європейського демократичного простору. Ці програми націлені на надання допомоги у роботі місцевих органів влади, в організації функціонування судової системи, управлінні пенітенціарними установами і т.ін.

На початку 90-х років нові завдання Ради Європи знайшли відображення у періоді стрімкого зростання бюджету — правда, з дуже скромної бази (у 1989 році бюджет РЄ становив 450 млн французьких франків, а чисельність штатних працівників дорівнювала 800). Середина десятиріччя знаменувала поворотний пункт, оскільки економічні проблеми і вимушені обмеження, що їх породило запровадження єдиної валюти, призвели до наполягань з боку ряду впливових держав-членів, включаючи чотирьох головних платників внесків (Німеччина, Франція, Італія, Сполучене Королівство), на “нульовому зростанні у реальних показниках” щодо бюджету РЄ. Єдині коригування бюджету допускалися щодо врахування інфляції та внесків нових членів. Отже, сьогодні бюджет Ради Європи (включаючи різноманітні часткові угоди) складає приблизно 1,3 млрд французьких франків, а її персонал — майже 1700 осіб (30% з них працюють на тимчасовій основі). Це означає, що у порівнянні, незважаючи на масштабність завдань, бюджет Ради Європи складає менше половини бюджету міста Страсбурга, де розташована Організація, а чисельність персоналу Ради Європи у десять разів менша, ніж Європейської комісії.

За ініціативою Президента Франції Ф. Міттерана і Канцлера Австрійської Республіки Ф. Враніцького 8-9 жовтня 1993 року у Відні відбулася Перша зустріч глав держав та урядів країн-членів Ради Європи, яка підтвердила політику відкритості і розширення Організації. Було прийнято Декларацію, в якій визнавалося значення Ради як загальноєвропейської організації, здатної “на рівноправній основі і через постійно діючі структури” вітати нові демократії в Європі, а також встановлено три нових пріоритетних завдання: а) реформування механізму застосування Європейської конвенції з прав людини, аби забезпечити її ефективність за нових умов суттєвого збільшення обсягів позовних заяв; б) захист національних меншин; в) вжиття практичних заходів щодо боротьби з будь-якими проявами расизму, ксенофобії та нетерпимості. Таким чином, Віденський саміт висловив чітке прагнення, щоб Рада Європи стала міцнішою і ширшою, у той же час залишаючися вірною своїй суттєвій місії — допомагати створенню великого європейського простору демократичної безпеки, який би охоплював увесь континент.

Відповідно до свого підтвердженого загальноєвропейського статусу Рада Європи нині активно співпрацює з іншими європейськими інституціями, зокрема з Європейським Союзом і ОБСЄ, з метою більш ефективного поєднання і координації зусиль. З цією ж метою поставлені на регулярну основу і далі розширюються відносини Ради з ООН, Світовим банком, Світовою організацією торгівлі, Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та ін. Статус офіційних спостерігачів при Організації отримали провідні світові держави: Сполучені Штати Америки, Канада, Японія, а також політичний і духовний центр католицького світу — Ватикан. Зокрема, разом з ОБСЄ — спадкоємницею Гельсінської конференції з безпеки та співробітництва в Європі, що проголосила повагу до прав людини нагальним фактором стабільності на континенті, Рада Європи сьогодні виконує складні завдання щодо сприяння мирній демократичній реконструкції Боснії та Герцеговини, створення умов для її майбутнього вступу до Організації, здійснює важливу гуманітарну місію в Косово — краї, де особливо гостро стоїть потреба реалізації принципів й стандартів Ради щодо захисту національних меншин.

Спільно з Європейським Союзом Рада Європи з середини 90-х років розпочала реалізацію спільних програм співпраці та експертної допомоги з нашою державою, а також з Албанією, державами Балтії і Росією; а ще наприкінці 80-х років було започатковано так звану процедуру “чотиристороннього діалогу”, тобто регулярні консультації за участю Генерального секретаря Ради Європи, Президента Парламентської асамблеї Ради Європи, Голови Європейської комісії і Голови Європарламенту. Той же дух тісного співробітництва різних європейських інституцій надихає активну підтримку Радою Пакту стабільності в Європі, укладеного у березні 1995 року в Парижі, який розроблено з метою сприяння добросусідським відносинам у Центральній та Східній Європі, та Пакту стабільності для Південно-Східної Європи, укладеного в липні 1999 року в Кельні (Німеччина).

Втілюючи у життя мрію Шарля де Голля про об’єднану Європу від Атлантики до Уралу, Рада Європи залишається вірною місії, якою її наділив ще Уїнстон Черчілль: єднати всіх мешканців нашого континенту навколо спільних цінностей. Та ж відданість європейській єдності, що грунтується на дотриманні фундаментальних цінностей Ради Європи, на сприянні соціальній та культурній згуртованості та пошуку спільних відповідей на головні виклики, з якими стикається Європа на зламі тисячоліть (тероризм, наркотики, організована злочинність, корупція, міжетнічні конфлікти і т.ін.), була провідною на Другому саміті глав держав та урядів країн-членів Ради Європи, що відбувся у Страсбурзі 10-11 жовтня 1997 року.

Незважаючи на початкові розбіжності позицій між деякими з держав-засновниць Ради Європи стосовно статусу і ролі Парламентської асамблеї, міжурядова та парламентська складові Організації з самого початку діяли у режимі плідного діалогу. Перші засідання Комітету Міністрів і Консультативної (пізніше - Парламентської) асамблеї відбулися паралельно, у період 8- 13 серпня 1949 року. На тому першому тижні роботи обох органів відбулася символічна подія: пан Поль-Генрі Шпаак розпочав його як перший Голова Комітету Міністрів (як міністр закордонних справ Бельгії - держави, першої у списку засновниць за англійським алфавітом), а закінчив як перший Президент Асамблеї, будучи обраним на вакантне парламентське місце 10 серпня.

Базуючись на цих засадах, тандем Парламентська асамблея / Комітет Міністрів - перша, вказуючи шлях і пропонуючи нові ідеї; другий, приймаючи стратегічні рішення і запроваджуючи їх у життя, — спромігся досягти чимало значних результатів: Європейська конвенція з прав людини, Європейська соціальна хартія, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини стосовно заборони смертної кари у мирний час - ось лише деякі з документів, ухвалених Комітетом Міністрів і відкритих для підписання на основі ініціатив Асамблеї.

Потреба інституалізувати діалог між двома статутними органами Ради Європи була визнана на 3-му засіданні Комітету Міністрів (ЗО березня - 1 квітня 1950 року), коли був заснований Спільний комітет, який формується на основі рівного представництва Комітету Міністрів та Асамблеї і складається з постійних представників урядів держав-членів при РЄ і голів національних парламентських делегацій. Сьогодні, однак, зазначений діалог сягає набагато далі за межі просто спільних засідань - колоквіумів, під час яких чотири рази на рік (на сесійні тижні Асамблеї) відбувається відвертий обмін думками. У постійній взаємодії між Асамблеєю і Комітетом - джерело справжньої сили Ради Європи, її здатності швидко і адекватно реагувати на виклики часу. Яскравим прикладом цього може бути той факт, що пропозиції Франції провести у Страсбурзі Другий саміт глав держав та урядів країн-членів Ради Європи, ухваленій на 99-му засіданні Комітету Міністрів 6-7 листопада 1996 року, передувала Рекомендація 1303 щодо проведення Другого саміту, одностайно прийнята Асамблеєю 24 вересня 1996 року.