ВСТУП

Європейський вибір України не суперечить ані північно- східному (російському), ані південному (чорноморському) векторам її зовнішньої політики. Адже і Росія, і Туреччина, і держави Закавказзя географічно і політично також належать до Європи. До речі, російське суспільство завжди прагнуло до зближення з Європою. Достатньо згадати “прорубування вікна в Європу” Петром І, загравання із Заходом Катерини II, провідну роль Росії в антинаполеонівській коаліції європейських держав, ліберально-демократичні перетворення, розпочаті Олександром II та Петром Столипіним, європейські ідеали короткоплинної Лютневої революції 1917 року, “Гельсінкський процес” і європейські орієнтири горбачовської перебудови. А ось як охарактеризував належність своєї країни до Європи, виступаючи перед Парламентською асамблеєю Ради Європи 28 червня 2000 року, Голова Національних Зборів Азербайджану Муртуз Алескеров: “Азербайджан мав тісні відносини і розвивався в рамках однієї системи цінностей з культурами давньої Греції, Риму, Візантії, Відродження, Просвітництва і Романтизму... Протягом майже двохсот років Азербайджан був домом для великої німецькомовної громади...

Таким чином, як слушно відзначає сучасний український політолог С. Василенко, “нам з Росією, як і з іншими постсоціалістичними країнами, дійсно по дорозі. І такий спільний рух і взаємовигідна співпраця визначають зараз основний зміст і саму сутність загальноєвропейського інтеграційного процесу, який набирає все більше обертів”^{[3] [4].}

Характерно, що саме під лозунгом “підтримки політики наведення мостів і за Європу рівноправних партнерів” одержав перемогу на виборах Генерального секретаря Ради Європи у вересні 1999 року представник Австрії Вальтер Швіммер^[5].

Європа є наймогутнішою в світі економічною силою, більшою, аніж економічна міць США та Японії, узятих разом. Це покладає на неї серйозну відповідальність у сучасному світі, який швидко змінюється. Європа має покласти на терези всю свою вагу для впливу на зростаючі глобальні процеси, а саме для забезпечення того, щоб зусилля людської цивілізації не зводилися до простої боротьби за владу та власність, до постмодернового рабства чисто економічного зразка, а надихалися б передусім гуманістичними та етичними нормами.

У новому столітті Європа повинна буде запропонувати універсальну систему громадянських цінностей, в першу чергу на етичному та культурному рівнях, використовуючи потенціал новітніх технологій, навчаючись на своєму минулому та відмовляючись від застарілих соціальних моделей, і надалі забезпечувати якісні характеристики свого суспільства та адаптуватися до завтрашніх реалій. “Європа, — зазначає відомий європейський політичний діяч, член ПАРЄ Поль Штаес (Бельгія), — має зробити фундаментальний цивілізаційний вибір: або вона обере громадянськи відповідальну поведінку з боку індивідуумів та інституцій, або ж допустить мотивовану прибутком анархію, несправедливість та брутальність правосуддя можновладців”¹.

Об’єднана Європа має будуватися на чіткому правовому та політичному фундаменті. Європейську інтеграцію неможливо і навіть згубно форсувати штучно, а потрібно розуміти як гнучкий процес, що залежить від конкретних обставин, у тому числі значною мірою — від підтримки громадян.

Слід відзначити, що саме Рада Європи є тією структурою, інтеграція до якої має неконфронтаційний характер, не пов’язана з загостренням внутріполітичного протистояння в державі. Навпаки, чітко асоціюючись з європейським вибором України, інтеграція до Ради Європи спирається на консенсус основних політичних сил як у парламенті, так і в суспільстві.

З дня урочистого вступу України до Ради Європи, що відбувся

9 листопада 1995 року, виповнилося 5 років. ^{[6] [7]}

Цей перший “напівкруглий” ювілей спонукає до осмислення ще зовсім короткого, але вже сповненого радісних і драматичних подій шляху України як повноправного члена і співгосподаря у політико-правовому просторі Ради Європи — шляху широкої загальноєвропейської співпраці та інтеграції на засадах плюралістичної демократії, соціально орієнтованої ринкової економіки, верховенства права, поваги до прав і свобод людини.

Для того щоб оцінити наші здобутки, зміст і справжній масштаб завдань, які постають перед нашою державою у зв’язку з членством у Раді Європи, необхідно, перш за все, ознайомитися з природою, історією, ідеологією, інституційним механізмом, правовою та політичною діяльністю самої Організації, яка вже понад півсторіччя є втіленням “серця і совісті” демократичної Європи.

На жаль, на відміну від Західної та Центральної Європи і навіть Росії, де накопичений багатий масив фундаментальної літератури наукового та освітнього характеру, присвяченої політико-правовим проблемам діяльності Ради Європи, функ­ціонуванню її інститутів, праву Ради Європи, зокрема в галузі прав людини¹, в Україні комплексне вивчення зазначеної ^{[8] [9] проблематики тільки розпочинається.}

З ратифікацією Україною переважної більшості конвенцій та угод з “обов'язкового пакета”, передбаченого Висновком Парламентської асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи, широкомасштабна робота із запровадження в національне законодавство норм і стандартів Ради Європи, зокрема величезного масиву прецедентного права у вигляді рішень контрольних органів Європейської конвенції з прав людини, лише розпочинається. Так само сьогодні тільки намічається тенденція якісних змін у свідомості як політичної еліти, так і широких верств населення України щодо сприйняття незворотності та об'єктивної необхідності застосування загальноєвропейських правових стандартів у повсякденній діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування на всій території незалежної України, запобігання хибній практиці розходження між “цивілізованим”, “європейським” іміджем політичних та законодавчих декларацій і реальними кроками в політичній та правовій сферах.

Першою спробою комплексного аналізу конституційних, політико-правових аспектів співробітництва України з Радою Європи стала підготовлена авторами до 50-річчя Ради Європи монографія “Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: досвід і проблеми” (Київ: Вентурі, 1999. — 400 с.). Її мета полягала в ознайомленні фахівців і широкої громадськості України з основними міжнародно-договірними документами Ради Європи, на яких базуються її ідеологія і практична діяльність, із загальноєвропейськими стандартами, яким уже в найближчому

майбутньому повною мірою має відповідати правова система України.

Нинішня робота носить науково-просвітній характер і має на меті дати читачу комплексне уявлення про історію Ради Європи, її інституційну і правову системи, механізми юридичного і політичного моніторингу, що застосовуються Організацією для контролю за дотриманням державами—членами РЄ своїх обов’язків та зобов’язань, механізми взаємодії та співробітництва України з Радою Європи, основні здобутки, проблеми і напрями цього процесу. Книга розрахована на студентів, аспірантів та викладачів вузів, де вивчають міжнародні відносини, міжнародне право, юридичні та політичні науки, дослідників та експертів з європейських проблем, журналістів-міжнародників, усіх тих, хто цікавиться проблемами діяльності Ради Європи, співробітництва України з цією найавторитетнішою європейською інституцією в галузі демократії і прав людини.

Автором І—V, Vili, IX та XI розділів книги є І.С. Піляєв, VI, VII та X — В.Є. Мармазов.

Автори висловлюють щиру подяку постійному секретарю Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській асамблеї Ради Європи Анатолію Анатолійовичу Шевчуку за цінні зауваження, а також Секретаріату Ради Європи за допомогу у публікації цієї книги.