Парадигмальна протилежність державного судочинства та медіації як цінностей

Історичний досвід переконує, що основоположним способом існування державного судочинства як інституту, так само як будь-якого іншого інституту суспільства, є його постійна еволюція.

правосуддя, еволюціонує разом зі своєю основою. Ключова ідея тут полягає, як вважають автори цієї монографії, у концепті незалежності правосуддя. У будь-якому іншому випадку правосуддя перестає бути самим собою, зникає, нерідко трансформується, як свідчить багатюща європейська історія, у феномени ціннісно далекі від правосуддя і навіть протилежні йому.

Свій подальший розвиток концептуальні підходи ЄКПЛ у сфері незалежності судів та суддів знайшли у «Рекомендації (94)12 Комітету Міністрів Ради Європи стосовно незалежності, ефективності та ролі суддів»^[927]. Вона зіграла важливу роль у зміцненні інституту судочинства в цілому у державах-членах ЄС. Ще більш всеосяжним актом, відповідно до оцінки Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційської Комісії) в сфері судочинства, є «Висновок №1 Консультативної ради європейських суддів щодо незалежності судових органів і незмінності суддів»^[928].

Важливі акти з погляду вдосконалення державного судочинства - «Європейська хартія щодо закону держави «Про статус суддів» Ради Європи^[929] та «Звіт Венеційської Комісії щодо призначення суддів CDL-FL(2007)028»^[930]. У них основна увага

451 була приділена необхідності та можливостям підвищення ролі національних держав у вдосконаленні судочинства.

Для вдосконалення інституту національного державного судочинства на зламі ХХ-ХХІ століть особливо значущою світоглядно та методологічно стала прецедентна судова практика Європейського Суду з прав людини. Вона допомагає забезпечувати стратегічну єдність у виробленні та врахуванні загальних принципових підходів та врахування конкретно- історичного контексту й ціннісної розмаїтості не тільки окремих держав, але й культурних потреб та особливостей їх різних регіонів, вплив глобалізації на різні сфери життя^[931].

Такими ж інноваційними і важливими для посилення незалежності державного судочинства зокрема та судових систем держав в цілому визнано акти ООН у цій сфері її діяльності, зокрема, «Основні принципи незалежності судових органів», вироблені та прийняті Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 році^[932], та «Бангалорські принципи поведінки суддів 2006 року»^[933].

Системний аналіз вищезазначених та інших документів цього ряду, судових рішень ЄСПЛ дає достатні підстави для висновку про те, що розпочинаючи із середини ХХ ст. і в подальшому прогресивними міжнародними інституціями та національними державами-членами ЄС, США, Канади та іншими цивілізованими державами зроблено чимало прогресивних кроків на шляху вдосконалення державного судочинства, посилення його справедливості, неупередженості та незалежності, дотримання ним таких європейських зокрема та міжнародних в цілому цінностей, як права людини, верховенства права, гуманності і публічності.

суттєвий прогрес державного судочинства, чому є багато свідчень. Одним із вагомих та переконливих підтверджень цього став поступовий перехід вищезазначених міжнародних інституцій від суто формального найменування судочинства просто судочинством або державним судочинством до найменування останнього правосуддям.

Проте вищезазначені безперечні успіхи судочинства у цей період його розвитку не змогли запобігти наростанню у ньому ж, нерідко у геометричній прогресії, фундаментальних проблем, які нерідко значною мірою або навіть повністю анулювали де-факто позитивні зміни у державному судочинстві. Серед найвагоміших проблем судочинства цього періоду слід назвати різке зростання вартості судочинства для платників податків, зростання судових витрат для учасників судового процесу, надмірну формалізацію та легалізацію судових процедур, яка обернулася таким же зростанням тривалості термінів розгляду справ, появу багатьох інших принципових та гострих проблем, на що резонно звернув увагу, зокрема, суддя Верховного Суду США У. Бергер під час свого виступу на Паундській конференції у 1976 році. До речі, його виступ мав промовисту назву «Причини невдоволеності населення адмініструванням систем правосуддя у США»^[934]. Відповідно до висновку У. Бергера, зробленого на цій конференції, вищезазначені недоліки державного судочинства, взяті в сукупності, й зумовили його кризу у США^[935]. Дещо пізніше такі ж кризи судочинства гостро заявили про себе і в багатьох європейських державах, а наразі гостро потерпає від цього і судова система України.

Особливо важливо взяти до уваги, що у досліджуваний період часу ціннісна матриця судочинства не змінилася і воно продовжило залишатися інститутом держави. Учасники конфлікту (спору), який розглядається судом, де-факто перетворені, як акцентував ще в середині минулого століття відомий німецький філософ права Гюнтер Дюріг, на «об'єкт

453 державної процедури»^[936]. Всебічно дослідивши цю проблему, він сформулював так звану «об'єктну формулу», яка успішно застосовується у діяльності правозахисник інституцій уже понад піввіку, особливо у Німеччині.

Міжнародні та європейські тренди у розвитку судочинства у другій половині двадцятого - початку двадцять першого століття мали суттєвий вплив і на його розвиток в окремих державах-членах ЄС, а також в Україні. Особливо посилився цей вплив, починаючи з межі другого та третього тисячоліть. Насамперд чітко проявилися тенденції до універсалізації судочинства на основі міжнародного досвіду у більшості європейських держав, до подолання надмірної політизації судочинства. Натомість в Україні останній фактор продовжує залишатися домінуючим, чому вирішальною мірою сприяє глибоко укорінений у вітчизняному соціумі патерналізм, який продовжує активно культивуватися державою та значною частиною засобів масової інформації.

Унаслідок внесення змін в Конституцію України у 2016 році вітчизняним конституцієдавцем створені передумови для відчутного зменшення впливу останнього чинника. Зокрема, модернізована Конституція України суттєво полегшила впровадження альтернативних методів врегулювання конфліктів (спорів), в тім числі і медіації. Шлях до цього відкрила така конституційна формула: «Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору»^[938].

На реалізацію останньої новели не довелося довго очікувати. Так, парламентом України в жовтні наступного року ухвалено Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»^[939]. В числі значної кількості інновацій, запроваджених цим Кодексом, на особливу увагу заслуговує окрема глава «Врегулювання спору за участю судді», імплементована у кожен із вищезазначених кодексів^[940].

Водночас вважаємо за необхідне наголосити, що є щонайменше дискусійними та такими, що вимагають переконливішого обґрунтування, заяви деяких вчених-правознавців про ідейну та світоглядну застарілість ціннісної матриці судочинства. Наприклад, О. Спектор стверджує: «Традиційний підхід, за якого основною функцією суду визнавалося саме здійснення правосуддя, тобто вирішення спору по суті, має певні вади, оскільки основною метою не є врегулювання конфлікту. Разом із тим наслідки використання судового вирішення спорів, широкого доступу до суду суттєво збільшило навантаження на суди. Зважаючи на це, подальше вирішення проблем правосуддя без зміни підходів до розуміння його основної функції стало вкрай складним»^[941]. Щоправда, автор вищенаведеного твердження не пропонує, якими саме повинні стати ці змінені підходи або у чому саме має полягати квінтесенція вищезазначених змін. Від себе додамо, що у парадигмальних межах судочинства цей інститут був і залишиться інститутом держави, завжди вирішуватиме конфлікти (спори) у природно властивому йому парадигмальному ключі, поділяючи сторін судового розгляду за визначеними державою критеріями на переможців і переможених.

Попередній традиційний та інноваційний досвід по суті всіх розвинутих держав світу переконує, що реальне розв’язання проблем правосуддя наразі перебуває не у площині зміни підходів до розуміння його базової функції. Ця функція генетично зумовлена тим, що судочинство здійснюється однією з гілок державної влади.

Людиноцентристський поворот, що розпочався із середини ХХ ст. і продовжується з наростаючим темпом по нинішній час, вивільнив творчу соціальну енергію індивідів та найрізноманітніших їх об'єднань, багатократно збільшив їхню активність та посилив їх вплив на всі без винятку суспільні процеси, підніс самоцінність кожного та до краю загострив відчуття і сприйняття по суті усіма особами власної гідності, що в кінцевому рахунку різко збільшило кількість та суттєво змінило природу конфліктів (спорів), які спонтанно спалахують між ними. Це, як правило, приватні конфлікти (спори) членів громадянського суспільства або їх об'єднань. Їх сторони мають невід'ємне (вроджене) право врегульовувати дані конфлікти (спори) за власним вибором - у державних судах відповідно до наперед визначених та легітимованих процедур або самостійно, на диспозитивних засадах за допомогою нейтральних посередників. Тим більше, що державне судочинство не тільки у країнах перехідного типу, але й у найбільш розвинутих наразі державах виявилося неспроможним самостійно врегулювати справді нестримну спонтанну лавину цих конфліктів (спорів).

Інноваційною відповіддю соціумів на новий історичний виклик їм та їх державам стало запровадження впродовж останньої чверті ХХ ст. у США, а також на перетині ХХ - ХХІ століть у державах-членах ЄС паралельно із державним судочинством альтернативних йому способів врегулювання конфліктів (спорів). Чи не найголовнішою особливістю цієї інновації стало те, що вона була офіційно легітимована державою та запроваджувалася зазвичай відразу ж у національному масштабі. Провідну роль серед найрізноманітніших альтернативних способів інноваційного врегулювання конфліктів (спорів) у переважній більшості розвинутих держав світу відразу ж посіла медіація як найбільш адекватний громадянському суспільству їх спосіб. Великою мірою цьому сприяло створення відповідної нормативної, переважно законодавчої бази, а також напрацювання судової практики. Наприклад, у США на основі понад двох з половиною тисяч законодавчих актів штатів та відомчих актів різного рівня у 2001 році схвалено «Єдиний закон про медіацію»^[942]. До речі, набрання ним

457 чинності, як відзначають дослідники розвитку інститутів альтернативного вирішення спорів у США, стало точкою неповернення у розвитку медіації у цій країні.

Ключовою особливістю запровадження медіації як альтернативного судовому способу врегулювання конфліктів (спорів) у державах-членах ЄС, як неспростовно доводить історичний досвід, визнано кооперування ними національних та загальноунійних зусиль. Якщо ж проаналізувати загальноунійні зусилля окремо, то тут завперш впадає у вічі поєднання актів позитивного та м'якого права з цією метою. Так, спершу на межі ХХ-ХХІ століть Комітет Міністрів Ради Європи організував розробку і запропонував національним державам-членам ЄС для практичного впровадження ряд Рекомендацій у сфері медіації: 21.01.1998 р. «Рекомендацію №R(98)1 з медіації в сімейних справах»^[943]; 15.09.1999 р. «Рекомендацію №R(99)19 з медіації у кримінальних справах»^[944]; 05.09.2001 р. «Рекомендацію Rec (2001)9 щодо альтернативного судовому розгляду спорів між адміністративними органами і сторонами - приватними особами»^[945]; 18.09.2002 р. «Рекомендацію Rec (2002)10 з медіації в цивільних справах»^[946]. Усі вони за їх правовою природою були актами м'якого права. Саме їм тривалий період часу належало світоглядне та методологічне лідерство у впроваджені медіації у державах-членах ЄС.

Важливими актами м'якого права у цих же державах стали у сфері медіації також: «Рекомендація Єврокомісії «Про принципи, що застосовуються до органів, відповідальних за позасудове врегулювання спорів за участю споживачів» від 30.03.1998 р.^[947]; «Зелена книга про альтернативний розгляд спорів в цивільному та торговому праві» від 19.04.2002 р.^[948]; «Європейський кодекс поведінки для медіаторів» від 02.06.2004 р.^[949] та ряд інших документів.

Серед численних актів позитивного права Європейського Союзу щодо розвитку медіації особливої уваги заслуговують за критерієм ролі, яку вони зіграли в укоріненні медіації у країнах- членах ЄС, такі Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС: «Директива 2008/52/ЄС з певних аспектів медіації у цивільних та комерційних справах»^[950]; «Директива 2009/22/ЄС з питань позасудового вирішення спорів у сфері споживання»^[951]; «Регламент № 524/213 «Про врегулювання спорів за участю споживачів онлайн» від 21.05.2013^[952] та деякі інші аналогічні акти. Разом із актами м'якого права вони слугували основою для

459 національного законодавства у сфері розвитку медіації, ухваленого у цей період державами-членами ЄС.

Ґрунтовне вивчення як актів м'якого права, так і актів позитивного права Європейського Союзу, національних актів держав-членів ЄС щодо розвитку на європейському континенті альтернативних засобів врегулювання конфліктів (спорів), передусім медіації, дає достатні підстави для висновку про те, що спільним знаменником їх усіх стали цінності, концептуально закладені ще у Європейській конвенції з людських прав і основоположних свобод, передусім у статті 13 цієї Конвенції, у якій, зокрема, зауважується: «Кожен, чиї права і свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження»^[953].

До речі, ця стаття доктринально не суперечить статті 6 Європейської конвенції про людські права і основоположні свободи, що має назву «Право на справедливий суд». Навпаки, вона її ще більше підсилює та концептуально продовжує і розвиває. У статті 6 Конвенції стратегічно спрогнозована правова ситуаціям, коли тільки права на справедливий суд може виявитись недостатньо для захисту порушених прав і законних інтересів особи. У статті 13 ЄКПЛ завчасно не було визначено, який саме «ефективний засіб правового захисту» має бути застосовано, оскільки суспільна практика і досвід захисту людських прав і основоположних свобод того періоду ще не дозволяли цього зробити. Проте вже через кілька десятиліть стало зрозумілим, що у громадянському суспільстві одним із таких «ефективних засобів правового захисту» є медіація.

Правова природа медіації як вищезазначеного засобу правового захисту порушених прав і свобод особи, її законних інтересів постає із багатьох актів м'якого і позитивного права ЄС, а також нормативних актів держав-членів ЄС. Проте чи не найповніше її розкрито у вже згадуваній нами вище Рекомендації № Rec (2002) 10 Комітету Міністрів Ради Європи. У ній медіація

визначена як «процес вирішення спору самими його сторонами із їх же ініціативи або за рекомендацією суду за допомогою медіатора чи медіаторів з метою досягнення взаємоприйнятної для сторін спору угоди»^[954]. З даного визначення кожній неупередженій особі очевидно, що медіація має приватно­правову природу. Такою ж світоглядно і методологічно значимою, з огляду як на перспективи розвитку та укорінення медіації в Україні, так і консолідації зусиль громадянського суспільства та держави з цією ж метою, є пряма вказівка вищезазначеної Рекомендації на відсутність будь-якого конфлікту між судочинством та медіацією, а також на потребу гарантування державою вільного доступу кожної особи для захисту своїх порушених прав і законних інтересів як до судочинства, так і до медіації^[955].

У названій Рекомендації розкрито також принципи медіації, сферу її застосування, ряд інших важливих питань, що мають відношення до цього чи не найефективнішого альтернативного способу врегулювання конфліктів (спорів). Однак з точки зору ціннісного змісту та потенціалу державне судочинство і медіація ціннісно протилежні, йдеться у цій самій Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи. Це зумовлено історично, адже кожен із цих двох способів вирішення конфліктів (спорів) був породжений суспільствами різних типів, переслідував різні цілі, мав у своєму арсеналі докорінно відмінний набір інструментів.

Найголовніше, що відрізняє цих два методи вирішення конфлікту (спору), - це докорінно відмінна роль, яка відводиться при цьому особі як його стороні. Державне судочинство, як уже неодноразово відзначалося нами вище, відводить особі по суті пасивну роль об'єкта відповідних державних процедур щодо неї. Медіація ж відводить такій особі роль ключового суб'єкта, від якого вирішальною мірою залежить все у процедурах медіації - її ініціювання чи відмова від неї, її здійснення, застосування

461 одержаних внаслідок медіації результатів, залучення інших учасників до медіації тощо.

Отже, медіація як альтернативний судовому розгляду конфлікту (спору) спосіб його врегулювання за мірою її легітимації і предметною сферою дії є способом, повністю рівноцінним державному судочинству. Вона являє собою спонтанне явище із власним її антропосоціокультурним кодом, має приватно-правову природу і не спроможна сповна реалізуватися у парадигмальних межах жорстких державних шаблонів. Саме тому спроби запровадити примусову медіацію у парадигмальних межах державного судочинства, як переконує зарубіжний, а також і вітчизняний досвід, по суті щоразу зазнають невдач, тому що бути примусово вільним неможливо. Однак останнє не суперечить тому, як зазначають І.Коваленко і В.Поєдинок, щоб «надавати примусову силу» добровільно досягнутим «угодам за результатами медіації»^[956].

8.3.