Необхідність державно-приватного партнерства інституційного типу державного судочинства та медіації
Більш ніж піввіковий досвід прогресивних держав світу, передусім США, Канади, Великобританії, держав-членів ЄС, переконує, що незважаючи на ціннісну протилежність державного судочинства і медіації, належність їх не просто до протилежних, але й конкурентних систем врегулювання конфліктів (спорів) у соціумі, жодна із цих систем не спроможна вирішити їх самостійно.
Практика подолання конфліктів (спорів) у суспільствах вищезазначених та інших держав світу доводить, що у громадянському суспільстві обидві вищеназвані системи просто приречені бути взаємодоповнюючими. І немає жодних підстав визнавати якусь із цих систем провідною, базовою - у кожної з них є власна ніша у життєдіяльності громадянського суспільства. Оптимальною формою їх взаємодії зарекомендувала себе їх інституційна співпраця та взаємодоповнюваність.На необхідності саме системної взаємодоповнюваності цих інституцій звертається увага у переважній більшості як спільних
(загальноунійних) нормативно-правових актів Європейського Союзу, так і нормативно-правових актів окремо взятих держав- членів ЄС. Особливо показова у цьому плані «Директива Європейського Парламенту і Ради ЄС 2008/52/ЄС щодо деяких аспектів медіації в цивільних і комерційних справах». Крізь усю цю Директиву червоною ниткою проходить ідея про потребу забезпечення державами-членами ЄС пропорційного
(збалансованого) співвідношення між державними судочинством і медіацією. Ця Директива послідовно втілює спільний підхід держав-членів ЄС у сфері гармонізації та інтеграції їх державного судочинства і медіації. Потреба в інституційній взаємодії інституцій державного судочинства і медіації зумовлена передусім природою конфліктів (спорів) у громадянському суспільстві, його домінуючими цінностями, а також власними парадигмальними ціннісними матрицями медіації та державного судочинства як способів урегулювання вищезазначених конфліктів (спорів).
Кожна держава перед обранням моделі взаємодії між правосуддям та медіацією щоразу постає перед дилемою світоглядного та методологічного характеру, а саме у якій якості вона збирається впроваджувати медіацію - як медіаційну послугу чи суспільне благо. При обранні моделі медіації як суспільної послуги держава повинна забезпечити лише загальні рамкові нормативні умови її здійснення, а основна турбота про розвиток та реалізацію медіаційних процедур лягає на громадянське суспільство в цілому та на сторони медіації як найбільш зацікавлених суб'єктів. При обранні медіації як моделі суспільного блага - а вона за своєю природою є таким благом - на державу об'єктивно лягає тягар забезпечення доступу до неї кожній особі або групі осіб, які мають потребу у медіаційному способі врегулювання конфлікту (спору), незалежно від їх світоглядних переконань, політичних уподобань чи майнового стану. У такому випадку роль держави у гарантуванні повноправного доступу до медіації кожного мала б бути ключовою. Проте - будьмо відвертими - таку розкіш спроможні забезпечити на практиці своїм громадянам насправді багаті держави, і то це було б їм доволі обтяжливо. Україна, на превеликий жаль, поки що не належить до таких держав світу.
Саме тому вітчизняний законодавець обрав модель медіації як комерційної послуги, оплачувати яку зобов'язані самі її користувачі. Обраний Україною підхід до запровадження медіації
463 наразі найбільш поширений у світі. В практичній реалізації цього підходу до укорінення медіації уже наявний великий і різноманітний досвід. Україні необхідно якомога ретельніше його проаналізувати та творчо, раціонально перенести на національні терени. Така модель взаємодії медіації та державного судочинства уже давно одержала офіційне найменування державно-приватного партнерства інституційного типу. Саме таке партнерство передбачене і Законом України «Про медіацію».
Державне судочинство і медіація за їх правовою природою належать до конкурентних взаємодоповнюючих систем врегулювання конфліктів (спорів) у громадянському суспільстві.
Причинами, що породили ці інститути та продовжують зумовлювати потребу в них, є суперечлива природа самої людини і такий самий суперечливий буттєвий устрій людського світу. У природних державах та суспільствах закритого типу безперечне інституційне лідерство у врегулюванні суспільних конфліктів (спорів) належало державному судочинству. Перехід до суспільств відкритого типу і тим більше поява громадянських суспільств, провісником яких став людиноцентристський поворот, докорінно змінили характер більшості конфліктів (спорів), зумовивши їх зростання у геометричній прогресії. Це мало своїм неминучим наслідком гостру кризу традиційного державного судочинства та породило потребу в інституційному доповненні його також легітимованими на національному рівні альтернативними інструментами врегулювання конфліктів (спорів), насамперед інститутом медіації. Наразі медіація в Україні уже існує де-юре як рівноцінний державному судочинству інститут, однак де-факто таким інститутом їй ще належить стати на вітчизняних теренах.Між державним судочинством та медіацією має місце принципова асиметрія. Найповніше ця асиметрія проявляється у протилежності ціннісних матриць судочинства як інституту держави та медіації як інституту громадянського суспільства. Ця протилежність за її природою робить неможливим продуктивне вбудовування медіації у судочинство або, навпаки, без деформації обох. Державне судочинство і медіація об’єктивно приречені на одночасне співіснування їх і взаємодію. Наразі найоптимальнішою правовою формою такої взаємодії та цивілізованих соціумах є державно-приватне партнерство інституційного типу судочинства та медіації.
8.4.
Еще по теме Необхідність державно-приватного партнерства інституційного типу державного судочинства та медіації:
- Питання 5. Державно-приватне партнерство: сутність, ознаки та форми.
- Парадигмальна протилежність державного судочинства та медіації як цінностей
- Спільність буттєвих витоків державного судочинства і медіації
- Як неодноразово зазначалося у попередніх підрозділах монографії, об'єктом долучення зусиль медіації і державного судочинства, предметом їх впливу були і продовжують залишатися конфлікти (спори) у суспільствах.
- Необхідність державного втручання в економіку
- Поняття кредитування. Місце та особливості державного кредиту. Співвідношення державного кредиту із системою державних доходів
- Питання 1. Наукові теорії, що обґрунтовують необхідність державного регулювання економіки.
- Правові основи здійснення контролю за вчиненням нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами України
- 5.6. Державний та самоврядний контроль, відповідальність у сфері державного земельного кадастру
- 5.3. Вплив державного кредиту на державний борг та економіку країни
- Форми державного кредиту та підстави їх класифікації. Правове регулювання внутрішніх державних і місцевих позик
- Глава 11. Державний кредит і державний борг
- Принципи побудови професійного самоврядування. Самоврядування як модель державно-суспільного партнерства
- Відомості державного земельного кадастру є державним інформаційним ресурсом.
- Питання 4. Правове регулювання участі держави у господарській діяльності. Державне замовлення та державні закупівлі, державне фінансування, державні гарантії та запозичення.