Висновки до розділу

Як переконує аналіз історичного досвіду людської цивілізації, державне судочинство та медіація мають спільні буттєві витоки. Квінтесенція останніх полягає у необхідності подолання перманентних конфліктів (спорів), які постають неминучими наслідками атрибутивно суперечливої природи людини і не менш суперечливого буттєвого устрою людського світу.

Інституційне лідерство у врегулюванні вищезазначених конфліктів (спорів) впродовж тривалого періоду часу навіть з історичної точки зору належало і наразі продовжує належати державному судочинству. Воно з'явилося як продукт розвитку суспільств закритого (насильницького) типу та їх природних держав. Парадигмою існування останніх є максима «поділяй і владарюй». Відповідно до ціннісної парадигмальної матриці вищезазначених суспільств та держав, вирішення конфліктів (спорів) у них зводиться до визначення судом як інститутом державної влади за відповідними правилами судочинства сторони- переможця і сторони-переможеної у спорі. Трансформація суспільств закритого типу у суспільства відкритого доступу та природних держав у держави інструментальні не змінила парадигмально державного судочинства.

Медіація у цих же суспільствах з'явилася значно раніше від державного судочинства. На відміну від останнього, вона позиціонувала себе як приватний спосіб врегулювання конфліктів (спорів). Спершу медіація знайшла своє укорінення у звичаях та ритуалах більшості народів світу, проте аж до настання новітнього періоду людської історії вона не була легітимована державою як офіційний спосіб вирішення конфліктів (спорів). Внаслідок цього їй де-факто належала у суспільстві другорядна і навіть епізодична роль. З появою громадянських суспільств та інструментальних держав у другій половині ХХ ст. медіація не тільки одержала офіційну легітимацію як альтернативний державному судочинству спосіб врегулювання конфліктів (спорів), але й досить швидко перебрала на себе вирішення у вищезазначених суспільствах левової частки конфліктів (спорів). Основною причиною цього

465 стали принципові переваги медіації як способу вирішення конфліктів (спорів) для їх сторін.

Ціннісна матриця судочинства, незважаючи на докорінно інший якісний стан громадянського суспільства у порівнянні із соціумами, що йому передували, не змінилася і воно продовжило залишатися інститутом держави, а сторона конфлікту (спору) також не змінила свого статусу об'єкта державних процедур у ньому. Неминучим наслідком цього було і залишилося порушення державним судочинством або навіть повна руйнація ним людської гідності особи. Однак скільки існуватиме держава, залишатиметься і державне судочинство як спосіб вирішення конфліктів (спорів), як гілка державної влади.

Медіація ж відводить особі-стороні конфлікту (спору) роль ключового суб'єкта його врегулювання. Саме від цієї особи вирішальною мірою залежать подальші процедури медіації - її ініціювання чи відмова від неї, її здійснення, застосування одержаних унаслідок результативної медіації нових можливостей у реалізації власних життєвих проєктів, залучення інших учасників до медіації тощо. Найбільшим здобутком особи при цьому постає збережена і примножена її людська гідність. Медіація онтологічно закорінена в громадянському суспільстві, є його інститутом.

Отже, медіація та державне судочинство - конкурентними взаємодоповнюючі системи врегулювання конфліктів (спорів) у суспільстві. Між державним судочинством і медіацією має місце принципова асиметрія. Найповніше та найпослідовніше ця асиметрія проявляється у протилежності ціннісних матриць судочинства як інституту держави та ме-діації як інституту громадянського суспільства. Зазначена протилежність за її природою унеможливлює продуктивне вбудовування медіації у судочинство або, навпаки не здатна запобігти деформації їх обидвох. Державне судочинство і медіація об'єктивно неспроможні поглинути одна одну, а тому приречені на одночасне співіснування та взаємодію. Наразі найоптимальнішою правовою