Межі розсуду держав

Сторони Європейської конвенції з прав людини зобов’язані забез­печувати певні права особам, що перебувають під їхньою юрисдикцією. Разом з тим держави-члени наділені межами розсуду, тобто мають певний ступінь дискреції у визначенні заходів, що вони їх вживають на забезпечення визначених Конвенцією прав.

Суд роз’яснив мотиви, що покладені в основу доктрини меж розсуду, в своєму рішенні у справі "Хендісайд проти Сполученого Королівства". У цій справі йшлось про заявника, що видав посібник для дітей шкільного віку з інформацією, яку багато читачів сприй­мали як таку, що заохочувала учнів до перегляду порнографії, куріння марихуани та статевих зносин. Британські суди винесли рішення про вилучення та знищення цих книжок. Видавець поскаржився на те, що це рішення суду порушувало його право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції. Британський уряд вва­жав, що таке обмеження виправдане тим, що воно було необхідним у демократичному суспільстві для захисту моралі (пункт 2 статті 10).

Суд наголосив, що в європейських країнах відсутнє єдине визна­чення поняття "мораль":

"Визначити у національному законодавстві різних держав — сторін Конвенції єдину європейську концепцію моралі неможливо. Погляди, які закріплені у відповідному національному праві щодо вимог до захисту моралі, змінюються залежно від часу та місця, особливо у наш час, що характеризується швидкою і широкомасштабною еволю­цією поглядів з цієї теми"^[3].

Відтак, на думку Суду, передусім національним органам влади та судам належить визначати зміст цього терміна на рівні відповідної держави та її законодавства:

"У силу того, що державні органи влади знаходяться у безпосе­редньому та постійному контакті з населенням своїх країн, вони, в принципі, мають кращі можливості, порівняно з міжнародним суддею, висловлювати свою думку щодо точного змісту цих вимог [стосовно моралі], а також щодо необхідності обмежень або покарань, спрямованих на забезпечення їх дотримання"^[4].

Суд дійшов висновку про те, що тлумачення та застосування на­даних Конвенцією прав та використаних у ній термінів належить до меж розсуду національних органів влади:

"Відповідно, пункт 2 статті 10 (стаття 10-2) наділяє держави-сто- рони певними межами розсуду.

Однак Суд також уточнив, що доктрина меж розсуду не означає, що держави-члени наділені абсолютною свободою щодо того, як Конвенція запроваджується та застосовується у відповідних юрис­дикціях:

"Разом з тим другий пункт статті 10 не наділяє держави-сторони необмеженими повноваженнями, які вони можуть здійснювати на власний розсуд. Європейський суд, на який [...] покладена відпові­дальність слідкувати за дотриманням зобов’язань цими державами (стаття 19), уповноважений постановляти остаточні рішення щодо того, чи певне "обмеження" або "покарання" вписується у межі свободи вираження поглядів, яка захищається статтею 10. Відтак, національні межі розсуду перебувають під пильним наглядом з боку європейських структур. Цей нагляд контролює як мету заходу, що оскаржується, так і його "необхідність"; він охоплює не тільки базове законодавство, але також рішення щодо його застосування, навіть якщо вони постановлюються незалежними судами".

Отже, Суд слідкує за тим, чи вписуються вжиті державами-члена­ми або національними органами влади заходи в межі розсуду, і чи ці межі не порушуються. Наприклад, у справі "X. та Y. проти Нідер­ландів"^[5] Суд постановив, що факт неприйняття закону, за яким сексуальні зносини з психічно неповноцінною особою визнаються злочином, виходить за межі розсуду держави (див. щодо фактів цієї справи далі в п. 3.1).

Рівень контролю, який забезпечує Суд, та дискреція, що нада­ється державам-членам, різняться залежно від права, про яке йдеться, або характеру рішення національних органів, що розглядаються Судом. Суд розглядає рішення національних органів та судів щодо окремих правових галузей з більшою ретельністю, водночас щодо інших він надає більші дискреційні повноваження.

1.4.