Межі суб'єктивних прав

Тематика меж здійснення суб’єктивних прав досліджувалась у ра­дянській цивілістичній літературі^[326]. Доцільним є короткий огляд під­ходів фахівців у цій галузі щодо природи меж суб’єктивних прав.

Як пише В. П. Грибанов, усяке суб’єктивне право, будучи мірою мож­ливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі як за своїм зміс­том, так і за характером його здійснення. Межі ці можуть бути більшими або меншими, але вони існують завжди. Межі — це невід’ємна влас­тивість усякого суб’єктивного права, оскільки при відсутності таких меж право перетворюється у свою протилежність — у свавілля, і тим самим взагалі перестає бути правом^[327]. Межі здійснення суб’єктивних цивіль­них прав називають законодавчо визначеними рамками діяльності уп- равомочених осіб щодо реалізації можливостей, які становлять зміст цих прав^[328]. Вони є способами визначення змісту правомочностей носія суб’єктивного права^[329].

Можна узагальнити, що межі^[330] прав людини згідно з позитивістсь­ким підходом до права характеризують той обсяг та зміст можливос­тей особи, що підлягає захисту та гарантуванню державою і нав­паки. Виходячи з цього, досить складно відрізнити встановлення межі права людини та встановлення правових обмежень як таких (у тому числі шляхом закріплення їх у законодавстві), адже обмеження і є встановлен­ням меж^[331].

Більше того, як межі здійснення суб’єктивних прав, так і правообме­ження мають обмежувальний характер. І ті і інші встановлюють певну міру в праві, внаслідок чого поведінка управомоченої особи не може ви­ходити за ці рамки^[332]. Маючи це на увазі, ми підтримуємо думку, що вста­новлення правових меж і обмежень здійснення прав людини відноситься до обмежування прав, а суб’єктом цієї діяльності є компетентні державні органи^[333].

Як видно, міркування теоретиків щодо розрізнення меж прав та об­межень прав не є чіткими. Однак різниця між двома термінами все ж є. Вона базується на доволі тонкій грані.

Наприклад, О. Савченко вважає, що межі основних прав визначені Конституцією України і за своєю соціальною та юридичною природою відрізняються від обмежень прав у конституційно-правовому змісті. Об­меження прав розуміються як такі, що допускаються Конституцією і вста­новлюються законом як винятки з конституційного статусу людини і гро­мадянина (курсив авт.)^[336].

На думку Б. Єбзєєва, необхідно розмежовувати також конституційні обмеження (як межі здійснення прав. — авт.) і обмеження конституційних прав, які співвідносяться як загальне і особливе. Річ у тому, що конститу­ція сама є обмежувачем у діяльності держави, державних органів, суспіль­ства і людини^[337], а тому конституційні обмеження включають в себе, крім обмежень прав людини, ще й обмеження державної влади. Він пише, що іманентні межі основних прав зафіксовані в самій конституції і за своєю соціальною і юридичною природою відрізняються від обмежень основних прав. Ідеться про межі свободи індивідів та їх асоціацій, які захищаються конституцією, а по суті про нормативний зміст того чи іншого конститу­ційного права, склад його правомочностей і систему гарантій^[338].

Відмінність між межами прав та правовими обмеженнями визнають­ся зарубіжними авторами, які називають межі прав кваліфікаторами. Кваліфікатори — це внутрішні ознаки права, які характеризують його зміст. Наприклад, А. Барак, наводить підходящий приклад: право кож­ного збиратись мирно, без зброї, здійснювати демонстрації, пікетувати і представляти петиції. У самому формулюванні цієї норми містяться кваліфікатори права — конкретні вказівки, у чому полягає зміст права. Зміст цього права не включає можливості зборів зі зброєю або не з мир­ними цілями. На думку автора, у такому разі йдеться не про обмеження, а про інтерпретацію обсягу права^[339]. Необхідно чітко відрізняти засто­сування обмеження прав від зміни конституційного змісту цих прав^[340]. Іншими словами, згідно з позицією автора, коли ми встановлюємо межі права — ми встановлюємо зміст права. Надалі вже реалізація цього ви­значеного змісту може обмежуватися як у законі, так і на практиці. В ок­ресленому випадку нормативна заборона збиратись не з мирними цілями не буде вважатись обмеженням, адже такого права немає взагалі. У тако­му разі йтиметься про межі права.

Зауважимо, що кваліфікатори можуть мати як негативний характер (вказуючи, що не належить до змісту права), так і позитивний характер (визначаючи, яким саме є зміст суб’єктивного права). Наприклад, прави­ло 27.1 Європейських в’язничних правил визначає, що кожен в’язень має право щонайменше на щоденну одногодинну прогулянку/вправи на сві­жому повітрі. Відповідно, якщо в’язневі надаватиметься тільки 45-хви- линна прогулянка на день, то матиме місце порушення права, яке поляга- тиме в недотриманні його змісту. При чому це порушення буде водночас і неправомірним обмеженням.

Зазначені два приклади кваліфікаторів закріплюються в положеннях конституційного та міжнародного права. Більш складною є розрізнення меж та обмежень права, коли йдеться про встановлення змісту права в на­ціональному законодавстві (особливо підзаконного рівня) або базуючись на судовій правотворчості, доктрині чи навіть логіці.

Уявімо звичайну вказівку в конституційному законодавстві на те, що особа має право вільно сповідувати свою релігію. Наскільки широким є зміст цього права в умовах позбавлення волі? Що він включає, а що ні? Чи включає цей зміст, наприклад, можливість засуджених збиратись для колективних молитов або вживання алкоголю (вина) як частини релігій­них обрядів?

Відповіді на ці питання залежатимуть, у першу чергу, від національ­них органів влади, які на рівні законів та підзаконних актів встановлю­ватимуть відповідні кваліфікатори. Водночас вони керуватимуться до­свідом виконання покарань та запобіжних заходів, доктриною, логікою, міжнародними стандартами та ін. Тобто квалфікатори права відсутні, але їх потрібно створювати. Водночас створення цих кваліфікаторів можна вважати обмеженням права, оскільки припускається, що особа має право, яке не обмежене конституцією.

Тим не менш, низка питань залишатиметься неврегульованими в за­коні і тому вони вирішуватимуться на практиці. У разі звернення до суду з приводу захисту права судді доведеться встановлювати, що належить до змісту права, а що ні; тим самим встановлюватимуться кваліфікатори. Так само в разі необхідності встановлення конституційності відповід­них норм закону Конституційний Суд має встановлювати зміст права. При цьому йому неминуче доводитиметься займатись правотворчою функцією, адже встановлюючи відповідність/невідповідність конкрет­ної норми (наприклад, щодо колективних молитв у в’язниці) загальній конституційній нормі Суд мимоволі творитиме її зміст. Це ж стосується звернення за захистом до міжнародних інстанцій, як-то ЄСПЛ, який по- своєму встановлюватиме зміст того чи іншого права, які містяться в Кон­венції і визначатиме, чи відповідає національне трактування певного права інтерпретації конвенційних прав.

У вказаних прикладах обґрунтованість обмежень встановлювати­меться, виходячи зі спільного знаменника, яким серед іншого може бути Конституція чи Конвенція. Встановлення змісту конституційного права національною владою на рівні законів чи підзаконних актів є обмежен­ням, яке може бути обґрунтованим чи необґрунтованим.

Р. Алексі пропонує дві теорії, від яких залежить те, як потрібно ро­зуміти відмінність між обмеженнями прав та його межами. Зокрема, він розглядає внутрішню та зовнішню теорію обмежень прав. Зовнішня тео­рія визнає, що з самого спочатку право не є обмеженим, а потім, після за­стосування обмеження, залишається обмежене право. Внутрішня ж теорія означає, що обмежень не існує — ідея обмежень у ній замінена ідеєю об­сягу права. Сумніви щодо обсягу права не є сумнівами щодо обмеження, а сумнівами щодо змісту. Тобто право містить такі собі іманентні межі^[341].

Таким чином, коли йдеться про внутрішню теорію, то межі допусти­мого здійснення прав встановлюються в процесі їх інтерпретації: «...у від­повідності до статті №... ти маєш право робити... і не маєш права ро­бити...». Коли ж ідеться про зовнішню, то зміст права також визначений («ти маєш право на...»), але при цьому можуть застосовуватись обмежен­ня («..., але у разі... це право може бути обмежено»). Вони застосовуються тільки тоді, коли має місце втручання в цей зміст. Якщо певні дії не охоп­люються змістом права, то обмеження права (втручання в право) не може мати місця зовсім, адже за ними захист права не здійснюється взагалі^[342]. У свою чергу, для встановлення наявності втручання потрібно знати зміст відповідного суб’єктивного права, тобто знати його межі.

Користуючись словами А. Барака, потрібно чітко відрізняти обсяг права та обсяг його реалізації або захисту^[343].

З одного погляду, межі (кваліфікатори) права та обмеження права можна співвідносити і як загальне та особливе. Обмеження права в такому разі є вужчим за змістом поняттям, ніж межа суб’єктивного права. Будь- яке правове обмеження, у його розумінні як діяльності щодо встановлення правових обмежень (обмежовування), є встановленням меж суб’єктивного права. Але не будь-яке встановлення меж суб’єктивного права можна ви­знати правовим обмеженням, адже, наприклад, збільшення можливостей особи шляхом встановлення в законі додаткових правомочностей щодо здійснення права буде мати характер розширення обсягу та змісту конк­ретного права. З цього випливає, що правове обмеження є «негативним»^[346] встановленням меж права, що, між іншим, розглядається фахівцями як одна із ознак правового обмеження.

З іншого боку, таке бачення є коректним тільки за умови визнання, що зміст права є змінним. В протилежному ж разі, у відповідності до за­значеної точки зору А. Барака, зміст права залишається одним і тим же, а можуть змінюватися лише межі його допустимої реалізації. В такому разі розширення меж права взагалі не може мати місця, а можуть збільшу­ватись тільки допустимі межі його реалізації. При чому таке збільшення може відбуватись тільки до тих пір, поки межі здійснення права не вихо­дитимуть за межі змісту права. Звуження меж реалізації прав так само не вважатиметься обмеженням права, оскільки обсяг права залишається нез­мінним. Таке звуження вважатиметься тільки обмеженням його реалізації.

347

Окремі автори пропонують прототипи зовнішньої та внутрішньої те­орії: категоричний та балансувальний методи^[347]. Категоричний метод є по суті тлумачним методом. Він передбачає тлумачення того, чи має особа право вчиняти певні дії у відповідності до певної статті. Завдання в цьому разі полягає в тому, щоб відкрити справжнє значення права через інтер­претацію, і не через оцінку конкуруючих інтересів. Це свого роду підхід «все або нічого», який не передбачає гнучкості. Балансувальний же метод дає можливість тому, хто приймає рішення, зважити різні права та інте­реси у справі та бути більш гнучким^[348]. З іншого боку, на відміну від кате­горичного методу, він створює можливості для зловживань, адже перед­бачає наявність дискреції особи, яка оцінює обґрунтованість обмеження. Категоричний метод не передбачає встановлення того, чи було обмеження спрямовано до обґрунтованої мети чи пропорційним, а по суті зводиться до встановлення наявності або відсутності порушення обмеженням кон­кретного змісту норми права. В остаточному підсумку такого роду підхід може призводити до «замороження» прав, адже він позбавляє інструмен­тів для розвитку суб’єктивного права^[349].

Український підхід є яскравим прикладом застосування категорично­го методу. І хоча застосування балансування є можливим у світлі того, що Конвенція є частиною національного законодавства, а тому дозволяється використовувати принцип пропорційності (як процесуальна передумова балансування протилежних інтересів) застосування балансувального ме­тоду є чужорідним українському праву на теперішньому етапі.

Висновок розділу 1.4

Будь-яке суб’єктивне право має свої межі. Межі права визначають зміст права та є його невід’ємною властивістю. Поза такими межами суб’єктивне право не існує. Тому саме межі права мали б вказувати на межі того, що підпадає під захист державою. Однак наш аналіз вказує, що можливе й інше розуміння права, коли обмеження права допустиме в рамках меж його змісту, а тому захист держави не поширюється на час­тину змісту права.

Межі прав та правові обмеження іноді плутають та навіть зрівнюють. Однак відмінність є. Це є більш наочним, якщо назвати межі права кваліфі- каторами. Кваліфікатори — це внутрішні ознаки суб’єктивного права, які характеризують його зміст. Кваліфікатори можуть бути експліцитними (коли у нормі права вказується, що відноситься до змісту права, а що ні), а також імпліцитними (коли зміст права необхідно встановлювати на під­ставі норми, яка містить лише загальне твердження щодо права).

Однак і це бачення може видозмінюватись у залежності від обраної теорії обмеження права — зовнішньої чи внутрішньої. Зовнішня теорія передбачає, що зміст права завжди залишається незмінним, а змінюється лише обсяг його реалізації в залежності від конкретних історичних та сус­пільних обставин. Внутрішня ж теорія передбачає, що зміст права може змінюватися шляхом його інтерпретації і таким чином може відбуватися обмеження права. Перша теорія вказує на неможливість обмеження права і допустимість обмеження його реалізації, друга допускає можливість об­меження права — хоча й називає це інтерпретацією права.

Ми доходимо висновку, що межі права варто вважати обмеженням права (чи обмеженням його реалізації), тільки якщо йдеться про негатив­ний наслідок їх закріплення у виді зниження існуючого рівня свободи.

1.5.