Базові ідеї філософії обмежень прав в'язнів

Філософія прав людини завжди була важливим рушієм прогресу прав людини. Разом з тим філософські роботи щодо прав в’язнів і по сьогодні залишаються винятком. Через це такі важливі теми, як співвідношення прав в’язнів та прав вільних осіб, походження та природа прав в’язнів біль­ше привертають увагу юристів, ніж філософів.

Підходи до розуміння прав залежать від підходів до розуміння об­межень прав і навпаки. Це рівною мірою стосується і позбавлених волі осіб. Тому метою цього розділу є висвітлення кращого зрозуміння приро­ди обмежень прав в’язнів через призму нечисленних та обмежених спроб філософів висвітлити питання природи самих цих прав. Нею не є встанов­лення філософської природи прав в’язнів; це питання, яке все ще чекає на свого автора.

Необхідно враховувати, що права в’язнів можуть не надто відріз­нятись від прав людини загалом. Більше того, може буди аргументова­но, що в’язні, як і інші громадяни, уповноважені на більшість моральних прав людини, навіть якщо вони видозмінені обставинами та умовами в ув’язненні^[350], або й на додаткові права, як-то забезпечення житлом і хар­чуванням. Водночас, існує суттєва незгода щодо того, які права збері­гають в’язні і чи вони продовжують мати ці права як імперативи чи як привілеї^[351].

Очевидною є залежність природи прав в’язнів від кількох ключових елементів:

— вони вчинили злочин, чим продемонстрували свою підвищену не­безпеку для суспільства, а тому підлягають покаранню;

— вони знаходяться в ізоляції та обмежені у праві на вільне пересу­вання;

— вони залежні від пенітенціарної адміністрації;

— вони змушені дотримуватись правил співжиття всередині пені­тенціарної установи.

З огляду на ці елементи в’язні як втрачають, так і набувають певних прав. Наприклад, з огляду на їх залежність вони отримують компенса­цію — спеціальні права, адже «залежність уповноважує їх на права»^[352]. Обов’язок персоналу забезпечувати безпеку обґрунтовує втрату корес­пондуючих цьому обов’язку прав ув’язнених^[353].

Одним із філософів, які цікавились природою прав в’язнів, був Х. А. Бе- до, один із відомих філософів у сфері кримінальної юстиції. Він є автором важливих міркувань щодо можливості пов’язування прав в’язнів із при­родно-правовою концепцією прав.

На його думку, природно-правова доктрина немає джерел, у яких можна було б відшукати доктрину прав в’язнів, що могла б бути оцінена сьогодні як належна. Це означає, що або немає теорії, яка була б достат­ньою для цієї мети, або є теорія, яка має дуже відмінну (від прав вільних осіб. — прим. авт.) природу^[354]. Тим не менш, навіть якщо природно-право­ва теорія створює будь-який ґрунт для прав в’язнів, то ця основа не може базуватись на Гоббсівській версії цієї теорії^[355].

Найчастіше в рамках обґрунтування обмежень прав засуджених здійснюються спроби розвинути теорію їхніх прав, посилаючись на ідеї Дж. Локка щодо суспільного договору. Наприклад, у сучасних умовах на теорію суспільного договору посилаються автори, які займаються питан­нями допустимості позбавлення права голосу у зв’язку із відбуванням покарання^[356]. У минулому вона мала набагато більше значення та навіть ставала обґрунтуванням для покарання у вигляді «цивільної смерті» — втрати особою цивільних прав.

У відповідності до неї, вчиняючи злочин, особа заперечує суспільний договір, а тому в суспільства виникає право покарати її з метою захисту цього договору^[357]. Відповідно, права, яких позбавляється (в яких обме­жується) особа, є своєрідною «платою» за заперечення контракту. При чо­му, чим сильнішим є заперечення, тим тяжчим є злочин і тим більш суво­ро повинна каратись особа^[358].

Окремі автори уточнюють, що злочин не є запереченням соціального контракту, адже навіть дослідження показують, що в’язні розуміють, що вони «вчинили погано», тобто вони розуміють, що порушують контракт, але не заперечують його^[359].

Схоже стосується і твердження, що злочинець заперечує своє гро­мадянство, коли вчиняє злочин. Адже сумнівним є те, що особа думає про такі речі, як громадянство чи суспільний контракт, коли вчиняє злочин^[360].

М. Рідлі-Сміт та Р. Ронніт пояснюють, як теорія суспільного договору пов’язана із обмеженнями засуджених. На їх думку, засудженого обме­жують у правах за те, що він заперечує суспільний договір. Оскільки він заперечує права та відповідальність перед суспільством, йому повинно бути відмовлено в наданні інших прав та відповідальності. Обмеження права як частина кари може розглядатись як символічне вираження сус­пільного осуду^[361].

Яскравим прикладом у цьому світлі є обмеження права голосу за­суджених. Воно розглядається як таке, що безпосередньо пов’язано із порушенням суспільного договору і тому є повчальним моральним на­слідком.

Однак з точки зору теорії суспільного договору таку втрату права складно обґрунтувати^[362]. На думку автора, є два варіанти розуміння цієї теорії:

1) особа обмежується в такому ж самому праві, яке вона порушила;

2) внаслідок порушення особа обмежується в усіх правах.

Останнє розуміння не є припустимим, а перше дозволяє обмежен­ня виборчого права тільки тих осіб, які вчинили порушення виборчого права інших осіб. Проте перше розуміння є так само неприйнятним, адже у відповідності до нього ґвалтувальник втрачав би право не бути зґвалтованим^[363]. Щоправда, незрозуміло, чим обґрунтовується розумін­ня суспільного договору як такого, що не дозволяє застосування покаран­ня як обмеження тільки певного набору прав, а не всіх чи одного права. Розуміння автором суспільного договору взагалі ставить під сумнів до­пустимість ув’язнення як покарання з точки зору суспільного договору.

Одним із визначальних чинників, який береться до уваги філософ­ськими підходами, що стосуються обмежень прав, є також моральний аспект^[364]. Яскравим прикладом є теорія втрати прав.

Теорія втрати прав^[365] називається однією із теорій покарання^[366], однак вона є специфічною та суттєво вирізняється з-поміж інших теорій. Вона пояснює походження обмежень прав, які становлять покарання: особа по­рушує правові норми, а тому може бути покараною та втрачає можливість отримувати від них користь^[367]. Головною її рисою є те, що вона дає від­повідь на питання: «Чому допустимо карати?», а не на питання: «Якою мірою карати?». Вона відіграє роль морального обґрунтування та пояс­нює, чому покарання є морально допустимим. Однак вона, на відміну від інших теорій, не є вдалою для надання перспективної точки відліку в дис­кусії про те, як необхідно поводитись із в’язнями^[368]. Відповідно вона не є вдалою і для встановлення того, яким має бути відбування покарання. Як вказує В. Бюлов, одна справа сказати, чому правове покарання є мо­рально обґрунтованим, однак зовсім інша — визначити, якими є мораль­но бажані умови відбування покарання^[369].

Через те, що ця теорія не вказує на обсяг допустимого обмеження прав, Р. Ліпке піддає її гострій критиці. Він вказує, що якщо не уточнюєть­ся конкретне право, яке втрачається особою внаслідок вчинення злочину, то саме твердження, що особа несе цю втрату не пояснює, чому є допус­тимим застосування державою покарання. Теорія втрати прав, яка і так мала обмежену пояснювальну роль, схоже, дійшла до того, що вона тепер не має взагалі ніякої ролі^[370].

І хоча деякі філософи вважають, що ця теорія передбачає втрату (об­меження) окремих прав для того, щоб покарання взагалі могло вважатись морально обґрунтованим, вона потребує доповнення хоча б однією іншою теорією покарання для встановлення його допустимого змісту, який по­лягає в обмеженнях^[371]. Таким чином теорія втрати (обмеження) прав як наслідок покарання не дає відповіді на питання, наскільки великою має бути ця втрата.

372

Bulow W. Ibid. — P. 5.

Питання щодо допустимості покарання саме по собі є питанням про права людини, однак ця важлива ідея губиться серед теорій по­карання^[372].

Теорія втрати прав базується на твердженні, що особа має право на те, щоб не бути підданою покаранню, але, вчиняючи злочин, який пору­шує права інших, вона втрачає це право. Право не бути підданим пока­ранню є свого роду щитом, який відбирається внаслідок порушення прав інших^[373].

І хоча не в усіх злочинах легко розпізнати порушення прав інших, як це у випадку зі злочинами mala prohibita на відміну від злочинів mala in se, існують обґрунтовані доводи, що і в таких випадках злочинець по­рушує право інших. Серед іншого йдеться, наприклад, про право на те, щоб інша особа не порушувала встановлений закон, якому «жертва» по­рушення права сама повинна підпорядковуватись^[374].

Як вказувалося, теорія втрати прав не дає пояснення щодо того, яким має бути покарання. Однак, піддаючись спокусі дати певний орієнтир і в цьому питанні, її пропоненти вказують на втрату злочинцем права не бути підданим покаранню у прямій пропорції до того, наскільки він по­рушив права жертви^[375].

Звідси випливає, що ця теорія природно перетинається із теорією ре- трибутивізму. Нами вбачаються підстави для твердження, що її можна вважати похідною від останньої.

Ж. Річардсон справедливо зауважує, що часткова втрата прав в’язнем, її обсяг, залежать від вибраного погляду на покарання. Тобто обсяг прав буде залежати від вибраної теорії обґрунтування покарання^[376]. Якщо, на­приклад, захист суспільства є головним обґрунтуванням тоді втрата прав в ув’язненні може відбуватись тільки тією мірою, яка необхідна для сег­регації від суспільства. З іншого боку, якщо головним обґрунтуванням є відплата, то тоді обсяг прав, що залишається, буде залежати від природи санкції, яку суспільство бажає застосувати^[377].

З цього приводу Ж. Давс слушно зауважує, що недостатність згоди щодо цілей ув’язнення і того, як в’язниці повинні управлятись, має сут­тєві наслідки для прав в’язнів^[378]. У цій роботі ми також використовуємо аргументи, що цілі покарання та його виконання мають визначний вплив на те, яким має бути аналіз обґрунтованості обмежень^[379]. Такі цілі є і важ­ливими детермінантами філософії обмежень прав в’язнів. Від того, якій теорії покарання ми віддаємо перевагу, залежить, яке філософське бачен­ня природи та допустимого обсягу обмежень цих прав є підходящим.

Обмеження прав у в’язниці є схожими до обмежень прав на волі тим, що вони спрямовані на узгодження індивідуальних та суспільних інтере­сів. Природно складним завданням завжди було встановлення балансу між цими інтересами. При цьому в’язничний контекст змінює вихідні чинники балансування. Наприклад, суспільні інтереси у сфері безпеки мають біль­шу вагу, ніж на волі. Точніше, їхнє значення є більш помітним та впливовим у процесі балансування інтересів індивіда та суспільства. Крім того, свій внесок до вказаного балансу роблять погляди суспільства на покарання.

Стрижневим є питання співвідношення загальної філософії й підходів до обмежень прав людини на волі та прав людини в ув’язненні. Відправною точкою, від якої залежить філософське розуміння обмежень прав в’язнів, є ступінь зближення прав засуджених до прав вільних громадян. Він вклю­чає і ступінь схожості підходів до обґрунтування обмежень їхніх прав.

1.5.2.