§5. Форми захисту суб\'єктивних прав

Цивільний процес становив собою систему юридичних норм, що регулюють питання про засоби і дії, які застосовуються носі­ями суб\'єктивного права для активізації державного примусового апарату з метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати покладені на них певним судом зобов\'язання добровільно.

У Римській державі захист порушених суб\'єктивних прав здій­снювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісак- ційний процес, формулярний процес, екстраординарний процес.

У стародавньому праві існував лише легісакційний процес. У класичному періоді діяв формулярний процес, а в посткласичному — функціонував екстраординарний процес. У легісакційному і фор­мулярному процесах існували додаткові елементи, які передбачали участь у них приватних осіб, тому ці судові процеси називалися "приватне судочинство". В екстраординарному процесі приватний елемент був відсутній, оскільки все правосуддя здійснювалося дер­жавними органами.

Легісакційний процес. Виданий у 389 р. до н. є. декрет забороняв самоуправство, яке з цього часу почало вважатися кримінальним злочином. Цивільне судочинство стало єдиним засобом захисту прав громадян. Право державних судових органів організовувати для вирішення спору судовий розгляд, який вирішу вав справи по суті, називалося юрисдикцією. Суддя, який міг вирішити справу на власний розсуд, називався арбітром (arbiter). Найдавнішою фор­мою цивільного процесу в Римі був легісакційний процес. Він був заснований на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actio в перекладі з латинської мови означає законні дії. Легісакційний процес міг здійснюватися в різних фор­мах:

— засобом закладу;

— накладанням руки;

— взяттям застави;

— вимогою про призначення судді;

— запрошенням відповідача до суду.

Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою. Процес розгляду спору починався зверненням

позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов\'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Не завади позива­чеві вдавалося точно дотримуватися форми звернення до претора, тому що позовні форми зберігали жерці у суворій таємниці і запам\'ятати її було не просто. Найменший відступ від форми звернення приз­водив до втрати права на позов, і як наслідок процес припинявся. Легісакційний процес передбачав дотримання деяких правил:

1) передбачалася обов\'язкова участь позивача і відповідача;

2) судовий процес був публічним, його проведення проходило просто неба і тільки на римських форумах (jus);

3) забезпечення присутності відповідача було справою позивача.

Легісакційний процес складався з двох стадій:

1) injure — підготовка до винесення рішення;

2) in judicum (apud judicun) — винесення рішення.

Перша стадія — виголошення претензії перед магістратом (пре­тором). Діяльність претора полягала у визнанні права позову і при­значенні судді. Завершальним етапом першої фази було засвідчення спорів (letis contestatio) і направлення спірної справи до судді для винесення рішення.

Друга стадія — це формальний розгляд справи, де органами судо­вого процесу були судді, арбітри, рекуператори.

Судді були приватними особами, римськими вільними громадя­нами, які за вказівкою претора мали вершити правосуддя.

Арбітри були суддями по розбору чи по суперечкам при розподілі загального майна.

Рекуператори — судді, які розглядали справи між римськими гро­мадянами і перегринами.

У другій фазі встановлювалася достовірність фактів, наводилися докази, виносився вирок (sententia). Існували різні види вироків:

— декларативний, який визначав існування якого-небудь права:

— кондемнаторний (обвинувальний), якщо приймалися позовні вимоги;

— абсолютарний (виправдовувальний), коли позовні вимоги відхилялися.

Вироки на другій фазі легісакційного процесу були кінцевими і діючими.

Формулярний процес. Суворість, консерватизм стародавнього пра­ва, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали гальмом у розвитку римського правового порядку. В II ст. до н. є. була створена законна база для нового виду цивільного процесу. В 160 р. до н. є. був прийнятий закон Aebuiio. Цим законом було вве­дено новий судовий процес, який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів, діяльність якого здійснювалась на принципах доброї совісті й справедливості.

Як і легісакційний, формулярний процес складався з двох частин: injure, in judicum.

Основною характеристикою формулярного процесу була нефор- мальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислу хавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу ) в кінці першої фази. Форму лу\' в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відпо­відачеві. Якщо відповідач приймав формулу\