Межі внутрішньої компетенції держав і визначення втручання. Права та обов’язки суб’єктів міжнародного права

Згідно з основними міжнародно-правовими актами щодо принципу не­втручання, його основний нормативний зміст полягає в забороні втруча­тися прямо або опосередковано з будь-якої причини у внутрішні і зовнішні справи будь-якої іншої держави.

Інститут міжнародного права в Резолюції «Визначення внутрішньої сфери та її наслідків» 1954 р. вказав: «Внутрішня сфера — це сфера дер­жавної діяльності, в якій компетенція держави не обмежена міжнарод­ним правом. Зміст цієї сфери залежить від міжнародного права і зміню­ється в міру його розвитку...

Взяття на себе міжнародного зобов’язання з питання, що належить до внутрішньої сфері, усуває для сторони зобов’язання можливість поси­латися на внутрішню сферу щодо будь-якого питання, що стосується тлу­мачення чи застосування цього зобов’язання».^[1768]

Загалом, перелік питань, які належать до внутрішньої компетенції держави, а отже «захищені» від впливу ззовні, цілком чітко простежуєть­ся з положень міжнародно-правових актів, про які йшлося вище. Ф. Данн вказує, що до внутрішньої компетенції держав належать усі сфери, не вре­гульовані міжнародним правом.^[1769] Як зазначає М. Шоу, втручання забо­ронене в тих питаннях, які кожна держава має право розв’язувати само­стійно, реалізовуючи свій суверенітет.^[1770] Подібний підхід підтримує і ро­сійська наука міжнародного права. С. Черніченко стверджує: «Загально­визнано, що справи, належні до внутрішньої компетенції, — це, по-перше, справи, які держава взагалі не вважає предметом міжнародно-правового регулювання; по-друге, справи, які держава не зобов’язана представляти для розгляду на міжнародному рівні».^[1771]

В.

Що ж стосується дій, які заборонені відповідно до принципу невтру­чання, їх визначення походить із зобов’язання поважати невіднятне пра­во будь-якої іншої держави, її народу вільно обирати свою політичну, еко­номічну, соціальну і культурну систему. Зобов’язання не втручатися в реа­лізацію державою цього права — серцевина міжнародно-правового прин­ципу невтручання.

У справі про військові та напіввійськові дії у Нікарагуа (1986 р.) МС ООН зазначив: «Принцип невтручання охоплює право кожної суве­ренної держави вести свої справи без втручання ззовні; хоча приклади по­рушення цього принципу не рідкість, Суд вважає цей принцип невіднят- ною частиною звичаєвого міжнародного права...» (пар. 202).^[1773]

«... Заборонене втручання повинно, отже, стосуватись питань, які від­повідно до принципу державного суверенітету кожна держава має право розв’язувати самостійно. Одне з них — питання про вибір політичної, еко­номічної, соціальної та культурної системи та про визначення зовнішньої політики. Втручання незаконне, якщо для того, щоб вплинути на цей ви­бір, який повинен бути вільним, використовуються засоби примусу. Цей елемент примусу конститутивний для забороненого втручання і стано­вить його сутність, і особливо очевидний при втручанні, пов’язаному із застосуванням сили у прямій формі військових дій чи у непрямій формі підтримки підривної або терористичної збройної діяльності всередині ін­шої держави» (пар. 205).^[1774]

М. Еванс зазначає, що ключовий у встановленні того, чи дії держави порушують принцип невтручання, фактор примусу, який не обов’язково означає застосування сили у прямій чи непрямій формі.^[1775] Стосовно ке­силових дій та їх цілей, які порушують принцип, Е.

За твердженням Г. Лаутерпахта, обов’язок невтручання у справи ін­ших держав, насправді, передбачає заборону не тільки військової інтервен­ції, а взагалі будь-якого «диктаторського, свавільного (dictatorial) втручан­ня в сутність дій, яке являє собою заперечення незалежності держави».^[1777]

М. Вуд вказує, що сама сутність принципу невтручання у внутріш­ні справи полягає в забороні втручатися різними методами, жодним чи­ном не пов’язаними із застосуванням сили, наприклад шляхом фінансу­вання політичних партій та інших форм втручання у внутрішні політич­ні процеси держави.^[1778]

Серед заходів, які, залежно від обставин, порушують принцип не­втручання, він, зокрема, відзначив:

(a) втручання у політичну діяльність у державі, наприклад шляхом надання підтримки конкретним політичним партіям чи кандидатам, чи навіть через коментарі щодо бажаних результатів майбутніх виборів чи певних кандидатів;

(b) підтримка спроб відділення. Класичний приклад — по­дії 1967 року, коли президент Франції Ш. де Голль, перебуваючи з офіцій­ним візитом у Канаді, виступив з промовою, яка розумілася як підтримка Францією сепаратистського руху в Квебеку. Це розцінено як втручання у внутрішні справи Канади, і реакція була така, що президент визнав за не­обхідне припинити свій візит;

(с) намагання повалити чинний уряд — так звана «зміна режиму», особливо у випадку «держав-ізгоїв». Наприклад, генеральний прокурор Великої Британії у березні 2003 р., в контексті застосування сили щодо Іра­ку відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН № 678 від 29.11.1990 р.,^[1779] вказав, що «зміна режиму не може бути метою військових дій».

Очевидно, що вказане аж ніяк не обмежує визначення протиправни­ми й інших дій, що являють собою втручання у внутрішні справи. Клю­човим чинником повинна бути наявність чи ні тиску на державу у будь- яких формах при виконанні нею своїх внутрішніх чи зовнішніх функцій або спроб іншим чином вплинути на ці процеси.

Наведене свідчить, що, згідно з нормативним змістом міжнародно- правового принципу невтручання, держави і народи мають такі права:

- право держави на суверенітет, політичну незалежність, територі­альну недоторканність, національну єдність і безпеку;

- право народу реалізовувати права на самовизначення і незалеж­ність вільно і без будь-якого зовнішнього тиску і за повного до­тримання прав людини та основних свобод;

- право на національну самобутність і культурну спадщину;

- право вільно визначати форми свого національного існування;

- право вільно встановлювати свій політичний статус;

- право держави вільно визначати свою власну політичну, еконо­мічну, культурну та соціальну систему;

- право здійснювати невіднятний суверенітет над своїми природни­ми ресурсами відповідно до волі народу без зовнішнього втручан­ня, підривної діяльності, примусу або погрози в будь-якій формі;

- право розвивати свої міжнародні відносини відповідно до волі народу без зовнішнього втручання, підривної діяльності, приму­су або погроз у будь-якій формі.

Водночас цей принцип покладає на держави та інші суб’єкти міжна­родного права такі обов’язки:

- не втручатися прямо або опосередковано з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи іншої держави;

- не втручатись у внутрішню політичну боротьбу в іншій державі;

- не втручатись у її міжнародні відносини;

- не вчиняти не тільки збройного втручання, а й усіх інших форм втручання і будь-яких погроз, спрямованих проти правосуб’єкт- ності держави або проти її політичних, економічних і культурних елементів;

- при веденні своїх міжнародних відносин в економічній, соціаль­ній, технічній та торговельній сферах утримуватися від будь- яких заходів, які можуть являти собою втручання у внутрішні або зовнішні справи іншої держави, перешкоджаючи їй тим са­мим вільно визначати шлях свого політичного, економічного та соціального розвитку;

- не вчиняти дій, спрямованих на часткове або повне руйнування національної єдності і територіальної цілісності держави;

- не застосовувати і не заохочувати застосування економічних, по­літичних заходів або заходів іншого характеру для примусу іншої держави підпорядкувати собі реалізацію суверенних прав або щоб дістати від/щодо неї будь-які переваги;

- утримуватися від будь-яких дій чи спроб у будь-якій формі чи під будь-яким приводом дестабілізувати чи підірвати стабільність іншої держави чи будь-якого з її інститутів;

- утримуватися від створення, організації, фінансування, сприян­ня, допомоги, заохочення чи підтримки, прямо або опосередко­вано, бунтівної, сепаратистської, збройної, підривної чи терорис­тичної діяльності в інших державах під будь-яким приводом, чи від будь-яких дій, спрямованих на порушення єдності, підрив чи руйнування політичного ладу інших держав;

- не допускати у своїй юрисдикції вчинення будь-якими особами дій, спрямованих на збройну, підривну чи терористичну діяль­ність в іншій державі, зокрема не допускати на своїй території навчання, фінансування і вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави, а також перешко­джати фінансуванню оснащення і транзиту найманців;

- утримуватися від будь-яких наклепницьких кампаній, образли­вої або ворожої пропаганди з метою втручання у внутрішні спра­ви інших держав;

- не використовувати і не спотворювати питання про права лю­дини як засобу втручання у внутрішні справи, чинення тиску на інші держави або створення атмосфери недовіри та нестабіль­ності в державах і у міжнародних відносинах.

Принцип невтручання тісно пов’язаний із принципом державного су­веренітету та відповідними основними принципами міжнародного права. Д. Лубан вказує, що в основі обов’язку утримуватися від втручання у вну­трішні справи лежить принцип державного суверенітету, від якого він і походить.^[1781] Ф. Хінслі стверджував, що принцип невтручання вимагає пе­редусім поваги до того, що він насправді захищає, тобто до принципу дер­жавного суверенітету.^[1782] Дж. Вінсент зазначав: «Питати, які сфери прин­цип невтручання захищає — те ж саме, що питати, які сфери належать до внутрішньої юрисдикції держав».^[1783]

Л. Оппенгейм вважав заборону втручання «наслідком права кож­ної держави на суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність».^[1784] Передбачені принципом невтручання обов’язок дер­жав поважати право народів і націй на самовизначення і незалежність, право держав вільно встановлювати свій політичний статус, здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток; обов’язок не вчиня­ти збройного втручання, інших форм втручання і будь-яких погроз, спря­мованих проти правосуб’єктності держави або проти її політичних, еко­номічних і культурних елементів; не вчиняти дій, спрямованих на частко­ве або повне зруйнування національної єдності і територіальної ціліснос­ті країни, демонструють тісний зв’язок принципу невтручання з такими принципами міжнародного права, як принцип самовизначення народів, принцип незастосування сили або погрози силою, принцип територіаль­ної цілісності, принцип суверенної рівності держав.

Професор Дж. Шен вважає принцип невтручання в міжнародному праві таким потужним (powerful), що заборона втручання — норма jus cogens. Він обґрунтовує свій погляд положеннями Статуту ООН та зміс­том рішення МС ООН у справі про військову та напіввійськову діяльність у Нікарагуа 1986 р.^[1785]

Що ж стосується припущень щодо якихось властивих міжнародно­му праву «суперечностей» між принципом невтручання та іншими нор­мами, зокрема у питанні примусових заходів щодо держави, в тому чис­лі правомірного застосування сили, то, як уже зазначено, відповідно до ч.

У контексті необхідності дотримання принципу поваги прав людини іноді вказують на суперечність дій представників деяких держав, напри­клад заяв про відповідні порушення в інших державах та потреби впли­нути на них, і положення ч. 1 ст. 41 Віденської конвенції про дипломатич­ні зносини 1961 р.,^[1786] якою передбачено, що без шкоди для їхніх привіле­їв та імунітетів всі особи, які користуються ними, зобов’язані поважати закони і постанови держави перебування; ці особи також зобов’язані не втручатися у внутрішні справи цієї держави.^[1787]

Як зазначено при розгляді міжнародно-правового принципу поваги прав людини і основних свобод, загальний підхід до цього питання відо­бражено, серед інших, у Документі Московської конференції з людсько­го виміру НБСЄ 1991 р., в якому вказано: «Питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії, верховенства закону мають міжна­родний характер... і не належать до винятково внутрішніх справ відповід­ної держави».^[1788] Заходи із забезпечення колективного захисту прав люди­ни виправдані, якщо вони вживаються у зв’язку з грубими, широкомасш­табними або систематичними порушеннями, а також порушеннями прав, відступ від яких не допускається за жодної обставини.

Водночас зазначене не суперечить тому, що принцип невтручання пе­редбачає обов’язок утримуватися від використання або спотворення пи­тань про права людини як засобу втручання у внутрішні справи, чинен­ня тиску на інші держави або створення атмосфери недовіри та нестабіль­ності в державах і у відносинах між державами або групами держав (п. «1» ч. II Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав 1981 р.)^{[1789] [1790] [1791] На необхідності суворого дотримання саме та­кого підходу неодноразово наголошувала Російська Федерація, наприклад на Всесвітньому саміті ООН 2005 р.1790,1791}

9.3.