Короткий огляд

Конвенція містить перелік основних прав та свобод. Цей перелік є спільним знаменником для держав, які на час прийняття Конвенції були членами Ради Європи. В міру розвитку прецедентної практики Європейського суду на теренах Європи гарантовані Конвенцією права були розширені кількома протоколами.

Відповідно до статті 1 Конвенції держави-члени мають забезпечу­вати вміщені в першому розділі Конвенції права усім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією, відтак, передбачені Конвенцією права є обов’язковими для дотримання усіма державами — членами Ради Європи. Права, що містяться у протоколах, є обов’язковими для дотримання тими державами-членами, які ратифікували ці про­токоли.

Нагляд за виконанням цих обов’язків сторонами Конвенції покла­дається на Європейський суд з прав людини (стаття 19 Конвенції). Якщо особа, що перебуває під юрисдикцією однієї з держав-членів, вважає, що її права за Конвенцією були порушені, ця особа може звернутись із заявою до Європейського суду з прав людини. Євро­пейський суд з прав людини уповноважений виносити рішення щодо того, чи мало місце порушення певного права особи, закріпленого в Конвенції; Суд також має право призначити компенсацію для ви­плати особі, яка була визнана жертвою такого порушення. Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання державами-членами (стаття 46 ЄКПЛ).

Однак звернення до Європейського суду з прав людини є вже останнім засобом. Як можна побачити у статті 1 Конвенції, обов’язок забезпечення конвенційних прав покладається на, власне, держави- члени. Згідно зі статтею 13 Конвенції держави-члени зобов’язані забезпечувати ефективні внутрішні засоби юридичного захисту від порушень прав, що містяться у Конвенції. Процесуальним наслідком цього є те, що заявники мають вичерпати всі (ефективні) внутрішні засоби юридичного захисту, і тільки після цього вони можуть скорис­татися правом подання заяви до Європейського суду з прав людини (див. статтю 35 ЄКПЛ). Держави повинні мати можливість виправити ситуацію засобами своєї власної системи, перш ніж їм доведеться відповідати перед міжнародним органом. Як Суд постановив у справі Акдівара, "важливим принципом є те, що створений Конвенцією механізм захисту є субсидіарним стосовно національних систем забез­печення прав людини". Спосіб, у який окремі держави-члени дбають про ефективне забезпечення передбачених Конвенцією прав, є питан­ням національного законодавства. Існують різні моделі перенесення Конвенції або конвенційних прав до національного законодавства, а також того, яке місце Конвенція посідає в системі норм національ­ного права.

1.3.