Поняття і теорії тлумачення міжнародних договорів

Питання тлумачення норм права ще й тепер нале­жить до найгостріших питань сучасної теорії та практи­ки юриспруденції, одним із яких є питання про існуван­ня більш-менш однакових правил і принципів тлума­чення для всіх галузей права, включно з національним та міжнародним правом.

На нашу думку, хоч і можна знайти окремі загальні принципи чи підходи до тлумачення, однак різні галузі та системи права через їхню специфіку й особливості предмета правового регулювання мають більше відмінно­го, ніж спільного. Можна сказати, що специфіка пред­мета правового регулювання конкретної галузі права зумовлює специфіку принципів і правил тлумачення норм цієї галузі.

Ця теза стосується, зокрема, міжнародного права, що ґрунтується на принципі суверенної рівності дер­жав - принципі, якого немає в інших системах і галузях права. Крім того, міжнародному праву властиві й інші риси, яких не знайти в національному праві, наприклад такі, як: особлива процедура створення та укладення договору, що відрізняється від процесу укладення дого- 230

вору у внутрішньому праві; міждержавні конференції та організації мають свою специфіку в процесі нормотво- рення, аналогів якої також не знайти в національному праві; система врегулювання спорів у міжнародному пра­ві, у тому числі щодо тлумачення юридичних норм, істотно відрізняється від національної судової системи.

Водночас не слід ігнорувати і той факт, що з момен­ту виникнення науки міжнародного права перші юристи- міжнародники, починаючи з Г. Гроція та його послідов­ників, сформулювали принципи тлумачення норм між­народного права на базі правил тлумачення норм при­ватного права, передусім на основі римського приват­ного права.

Однак не всі юристи-міжнародники вважали за необ­хідне досліджувати теоретичні та практичні аспекти тлу­мачення норм права. Так, наприклад, прихильник нор­мативізму Г. Кельзен стверджував, що інтерпретація юридичного правила не пов’язана зі знанням позитив­ного права і не є проблемою “теорії права”, а є лише проблемою “юридичної політики”.

У процесі застосування міжнародного договору та­кож виникає необхідність дати правильне тлумачення його положень. Щодо цього правильне тлумачення дого­вору є найважливішою передумовою його правильного розуміння, застосування та ефективної реалізації.

Цілком очевидно, що розробники міжнародного дого­вору не в змозі передбачити всі конкретні ситуації, які підпадають під сферу його дії, саме тому вони часто зму- 231

шені формулювати договірні положення таким чином, щоб вони мали широку сферу охоплення можливих си­туацій. Як наслідок, через свій загальний характер дого­вірна норма рідко може автоматично застосовуватися до конкретного випадку. По суті, застосування договірної норми опосередковується її тлумаченням, завдання яко­го полягає у з’ясуванні точного смислу певної норми в контексті конкретної ситуації.

Питання розуміння і тлумачення норм права є пред­метом особливої юридичної науки - юридичної герме­невтики, яка має давню історію.

У цій галузі юриспруденції центральним є поняття “тлумачення” або “інтерпретація” юридичних текстів.

Однак у загальній теорії права не існує одностай­ного розуміння поняття “тлумачення” правових норм.

Так, на думку французького теоретика права Ж.-Л. Бер- желя, тлумачення - це “викладена у письмовій формі наукова думка, яка має вирішальний вплив при прийнят­ті рішення з якогось питання”^[218].

Він також відносить тлумачення до джерел форму­вання права.

На думку українського вченого Ю.Л. Власова, “тлу­мачення норм права - це інтелектуально-вольова діяль­ність суб’єктів, яка має об’єктивний і суб’єктивний ха­рактер, спрямована на з’ясування та роз’яснення волі законодавця, матеріалізованій у нормі права, а також результати цієї діяльності”^[219].

З точки зору цивілістики під тлумаченням розуміють

вид судової діяльності з виявлення істинного змісту незрозуміло чи неповно вираженого волевиявлення сто­рін договору^[220].

В доктрині міжнародного права також даються різні дефініції тлумачення.

На нашу думку, найбільш правильним визначенням поняття “тлумачення міжнародного договору” є визна­чення відомого російського вченого А.Н. Талалаєва, який вважає, що “тлумачення міжнародного договору - це з’ясування та роз’яснення правильного смислу договору (його змісту) з метою найбільш правильного його засто­сування, тобто здійснення”^[221]. Причому тлумачення та­кож передбачає визначення політико-правових та інших наслідків, які, виходячи зі змісту договірної норми, ма­тимуть місце за певних конкретних обставин.

Таке визначення певною мірою підтверджується і міжнародною судовою практикою.

Водночас до цього слід додати, що тлумачення є не лише процесом, а й певним результатом надання пра­вильного значення нормам міжнародного договору.

Як зазначають російські вчені 1.1. Лукашук і О.І. Лу- кашук, при з’ясуванні змісту норми міжнародного права необхідно встановити: “а) її смисл; б) взаємозв’язок з іншими принципами і нормами; в) зв’язок норми з іншими нормативними явищами, політикою, мораллю; особливу увагу нині слід приділяти зв’язку норми з так

званим “м’яким правом”, яке створюють резолюції між­народних органів і організацій”^[222].

Одним з перших систематизаторів юридичної герме­невтики вважають “батька міжнародного права” Г. Гре­ція, в класичному творі якого “Про право війни та миру" XVI глава другої книги має назву “Про тлумачення”^[223].

У цій главі міститься ретельний аналіз принципів і прийомів інтерпретації слів, способів виявлення їх широ­кого і вузького значення залежно від контексту, даються рекомендації щодо суперечностей та антиномій в юри­дичних текстах.

Центральний принцип тлумачення, який обстоює Гроцій, зводиться до такого: “Мірою правильного тлума­чення є посилання на намір з найбільш вірогідних по­казників. Ці показники бувають двох видів: слова і на­слідки; і вони розглядаються або разом, або окремо”.

Віддаючи перевагу наміру сторін, Г.

Він виділяв такі види інтерпретації: граматична, ло­гічна, історична, технічна (у вузькому значенні слова - інтерпретація, яка враховує специфіку конкретного зако­нодавства), рекомендаційна (для практичного застосу­вання професійними юристами).

У Гроція тлумачення є засобом з’ясування текстів, способом усунення нерозуміння, виявлення дійсного несуперечливого змісту юридичних текстів з метою зро­зумілого і простого застосування на практиці.

Г. Гроцій також сформулював низку принципів і пра­вил інтерпретації юридичних текстів: по-перше, щоб не затемнювати смисл норм складною та незрозумілою тер­мінологією, слід насамперед користуватися звичайним народним вживанням слів; по-друге, зі слів, що мають широкий спектр значень, треба обирати слово з більш широким і основним значенням; по-третє, бажано вико­ристовувати терміни, що пояснені в самому юридичному тексті (тобто у прямому значенні), й уникати перенос­них значень, що забезпечить застосування точних, юри­дично суворих значень, які відповідають конкретним об­ставинам; по-четверте, фігуральні вирази допустимі за простих обставин з метою звільнення від занадто склад­ної термінології, яка перешкоджає розумінню юридич­ного тексту.

Зазначимо, що з точки зору теорії між тлумаченням і застосуванням юридичних норм, у тому числі норм, які містяться в міжнародному договорі, існує певна відмін­ність.

Так, якщо метою тлумачення є з’ясування правиль­ного значення норми - що в принципі можна зробити і на абстрактному рівні, - то застосування стосується кон­кретних фактів і подій у реальному житті, які повинні відповідати цій нормі.

Водчас на практиці не існує чіткої межі між тлума­ченням і застосуванням норми права, оскільки судові ор­гани, зокрема міжнародні суди, виконують обидві функ­ції одночасно.

В юридичній науці існують різні методики тлумачен­ня юридичних текстів, які певною мірою стосуються “духу” або “букви” тексту.

тлумачення, які концентрують увагу на юридичному тек­сті, або методи “зовнішнього” тлумачення, які спирають­ся на елементи, зовнішні стосовно текстів, що підляга­ють інтерпретації. На базі методів “внутрішнього” тлу­мачення виник “екзегетичний метод”, який домінував у судовій практиці впродовж більшої частини XIX ст. і ґрунтувався на жорсткій прив’язці до юридичного тек­сту. Окрім юридичного тексту, прихильники екзегетич­ного методу надають важливого значення підготовчим матеріалам, що передували створенню цього тексту.

У XX ст. екзегетичний метод піддавався дедалі біль­шій критиці. Супротивники цього методу наголошували на пріоритеті соціального, економічного і політичного контексту в якому існує юридичний текст. На їхню дум­ку, із зміною контексту змінюється і зміст юридичного тексту. На цьому тлі з’являється нова герменевтична школа, що сповідує метод “вільного наукового пошуку” (Ф.Жені), згідно з яким, хоча норма права і має засто­совуватись, у тих випадках, коли вона є застарілою або неефективною, необхідно вдаватися до вільного пошуку рішень, щоб подолати труднощі інтерпретації в новому контексті.

Критикуючи екзегетичну методологію, прихильники німецької школи “вільного права” та американської шко­ли “соціологічної юриспруденції” виходять з фактів со­ціального життя, яке має обслуговувати право, і фактич­но перетворюють тлумачення юридичних текстів на справжнє нормотворення.

Дискусії з приводу принципів і методів тлумачення норм права, що відбувалися в рамках загальної теорії 236

права, справили вирішальний вплив і на теорію тлума­чення договорів у доктрині міжнародного права.

У доктрині міжнародного права склалося декілька основних підходів щодо природи і цілей тлумачення міжнародних договорів. Так, одні юристи (“суб’єктивіс­ти”) вважають, що головною метою тлумачення є з’ясу­вання наміру сторін договору під час його укладання. Прихильників цього підходу в теорії тлумачення ще на­зивають “школою намірів”.

Цей напрям започаткований у працями Г. Греція, який наголошував на важливості наміру сторін договору в процесі його тлумачення. Прихильники “школи намі­рів” надають істотного значення не так тексту договору, оскільки він далеко не завжди повністю відображає на­мір сторін, як підготовчим матеріалам, так званим tra­vaux preparatoires. На відміну від “суб’єктивістів”, інші теоретики, яких іноді називають “текстуалістами”, вба­чають головну мету тлумачення міжнародного договору у з’ясуванні смислу самого тексту договору в процесі його аналізу, оскільки саме в тексті договору виражені узгоджені наміри його сторін. На думку текстуалістів, юридичне значення мають лише ті наміри сторін, що безпосередньо були зафіксовані у тексті договору, і тіль­ки вони можуть бути об’єктом тлумачення. Щодо намі­рів сторін, які залишилися поза текстом договору, то во­ни не мають жодного юридичного значення, а відтак не підлягають тлумаченню. Як бачимо, текстуалісти не вра­ховують той факт, що воля сторін договору, втілена в його тексті, не є постійною, її зміст розвивається за взаємною згодою учасників договору. Таким чином, цей напрям теорії тлумачення характеризується формаліз-

мом, а позитивним у ньому є те, що в рамках цього під­ходу наголос зроблено на центральному положенні текс­ту договору серед усіх інших засобів тлумачення.

Третя група вчених-юристів, яку називають “телео­логічною” школою в теорії тлумачення, головною метою тлумачення вважає з’ясування об’єкта і цілей міжнарод­ного договору. Вона виходить з того, що норма міжна­родного права слугує певним цілям, виконує певні функ­ції, а відтак повинна тлумачитися у такий спосіб, щоб забезпечити досягнення цілей і реалізації її функцій.

Найвпливовішою телеологічна школа тлумачення є в доктрині США. Зокрема, у гарвардському проекті Кон­венції про право міжнародних договорів 1935 р. йшлося про таке: “Договір має тлумачитись у світлі своєї цілі, якій він покликаний слугувати. Історичне тло договору, підготовчі матеріали, історичні умови існування сторін в період укладення договору, зміна цих умов, наступна поведінка сторін при застосуванні положень договору і умови, які домінують під час тлумачення, - все це по­винно розглядатись у зв’язку із загальною метою, якій договір має слугувати” (п. “а” ст. 19).

На думку окремих представників цього підходу (так званих “функціоналістів”), шляхом тлумачення можна змінити навіть зміст договору, якщо необхідно пристосу­вати його до обставин, що змінилися. Втім, на практиці цей підхід призводить до відриву договірної норми від волі сторін договору, а також до заперечення значення тексту і намірів сторін договору та обґрунтовує свавілля у міжнародних відносинах під прикриттям тлумачення міжнародних договорів.

Слід підкреслити, що основним недоліком кожного з вищезгаданих підходів є висунення на передній план 238

якогось одного з головних завдань тлумачення і недо­оцінка інших завдань і цілей тлумачення.

Зазначимо, що принципи тлумачення міжнародних договорів пройшли певну еволюцію, і сучасні принципи тлумачення, втілені у Віденській конвенції 1969 р., від­мінні від принципів, що домінували в період до прийнят­тя цієї Конвенції.

Так, у доктрині і практиці міжнародного права три­валий час домінували два принципи тлумачення, що випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав-сто- рін договору: 1) головну роль при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і цей намір з’ясовується передусім за допомо­гою аналізу підготовчих матеріалів договору; 2) у разі сумніву договірні положення слід тлумачити обмежу­вально на користь необмеженої свободи суверенних держав-сторін договору (in dubio mitius).

І хоча ці принципи ще й досі знаходять підтримку в окремих авторів, після прийняття Віденської конвенції їх не можна більше вважати головними принципами тлума­чення.

Під час розробки проекту Віденської конвенції Комі­сія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при тлумаченні договору слід віддавати перевагу яко­мусь одному з таких факторів, як текст договору, або намір сторін, або об’єкт і ціль договору, оскільки вико­ристання одного з цих факторів на шкоду іншим супере­чило б практиці Міжнародного суду ООН.

Крім того, деякі тодішні видатні фахівці з права між­народних договорів взагалі скептично ставилися до всіх доктрин інтерпретації договорів, вважаючи за необхідне 239

відмовитися від жорстких правил тлумачення і спирати­ся в цьому питанні на конкретні обставини справи.

Один із таких фахівців зазначав: “Проблема тлума­чення договорів... полягає у з’ясуванні логіки, властивій договору, а також в удаванні, що це є тим, чого сторони прагнули. Тією мірою, якою цю логіку можна з’ясувати шляхом звернення до умов самого договору, не можна відхилятися від цих умов. Тією мірою, якою це немож­ливо, дозволяється відхилятися від умов договору. На цих двох висновках ґрунтуються так звані ’’канони тлу­мачення договору”, які є не більш як логічними засоба­ми для з’ясування реальної сфери дії договору. Автори поділяються на тих, хто вірить у можливість формулю­вання певних правил тлумачення, і тих, хто вірить, що це ілюзія. У декількох вирішених справах суди спочатку формулювали правила тлумачення і одразу ж відхиля­лися від них, оскільки з’ясовувалося, що текст вимагає цього”^[224].

Комісія міжнародного права відмовилася від доктри­нерського підходу до питання про тлумачення договорів і зайняла гнучку прагматичну позицію, сформулювавши декілька загальних принципів тлумачення.

Як пише А.Н. Талалаєв, під час роботи Віденської конференції з права міжнародних договорів боротьба розгорнулася передусім між “суб’єктивістським” і “тек- стуалістським” підходами, а “функціональний” підхід, який обстоювала делегація США, було визнано більшіс­тю держав як неприйнятний^[225].

Внаслідок цієї боротьби у ст. 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. було записано, що текст міжнародного договору повинен вважатися ав­тентичним відображенням намірів сторін. Іншими слова­ми, головною метою тлумачення договору є з’ясування змісту узгодженої волі сторін, як вона виражена в тексті договору.

Водночас у ст. 31 Віденської конвенції йдеться й про те, що терміни договору повинні тлумачитись “у світлі об’єкта і цілей договору”, а у ст. 32 зафіксовано прави­ло, згідно з яким для з’ясування намірів сторін можна скористатися додатковими засобами тлумачення, в тому числі підготовчими матеріалами та обставинами укладен­ня договору.

Міжнародний суд ООН у своєму рішенні у справі Лівія проти Чаду дійшов висновку, що ст. 31 та 32 Ві­денської конвенції відображють норми міжнародного звичаєвого права і як такі є обов’язковими для всіх держав^[226].

9.2.