Тлумачення договорів двома і більше мовами

Більшість міжнародних договорів, як двосторонніх так і багатосторонніх, розробляються і укладаються не однією а декількома мовами.

Винятки з цього правила нерідко пов’язані зі стари­ми договорами або з договорами, укладеними між краї­нами, що мають одну офіційну мову.

У сучасній практиці зустрічаються і такі випадки, коли держави з різними офіційними мовами ведуть пе­реговори і розробляють текст договору, користуючись якоюсь однією мовою, наприклад англійською, і визна­чають як автентичний текст договору текст цією мовою. Бувають також випадки, коли сторони договору різними мовами визначають тексти договорів цими мовами як рівноавтентичні, але в разі розходжень між текстами віддають перевагу якійсь одній мові.

Так, наприклад, “Основоположна угода” між Вати- каном і Ізраїлем 1993 р. складена англійською мовою та івритом, але англійський текст має перевагу. Мирний договір між Ізраїлем та Йорданією 1994 р. укладено трьома рівноавтентичними мовами (арабською, англій­ською та івритом), однак англійська має перевагу в разі розходжень між різномовними текстами цього договору.

Англійська мова домінує також у сфері міжнародних угод, пов’язаних з авіацією, оскільки за сучасних умов англійська мова є своєрідною lingua franca у цій сфері.

Проблеми з різномовними договорами можуть ви­никнути тоді, коли сторони договору не віддають пере­вагу якійсь одній мові або визначають усі різномовні

тексти договору як рівноавтентичні. За таких умов може постати необхідність певним чином узгодити різномовні тексти, що мають однакову юридичну силу, в разі роз­ходжень між цими різномовними текстами.

У таких випадках застосовують правила, закріплені у ст. 33 Віденської конвенції 1969 р.

У параграфі першому цієї статті зазначено: “Коли автентичність тексту договору було встановлено двома або декількома мовами, його текст кожною мовою має однакову силу, якщо договором не передбачається або учасники не домовились, що в разі розходження між цими текстами переважну силу матиме якийсь один певний текст”.

Це означає, що в разі відсутності у тексті різномов­ного договору положення про автентичність чи переваж­ну силу якогось одного мовного тексту, кожний текст є автентичним і має однакову юридичну силу. Проте за­звичай сторони договору безпосередньо вказують в са­мому тексті, що різномовні тексти одного договору є рів- ноавтентичними.

Якщо виникає питання стосовно варіанта договору мовою, яка є іншою, ніж ті, якими було встановлено автентичність тексту (наприклад, у разі “офіційного” тексту, створеного з метою реєстрації в 00Н), такий варіант не вважається автентичним, коли це не перед­бачено договором або коли про це не домовилися його учасники (ст. 33 (2)).

Якщо йдеться про розходження між декількома рів- ноавтентичними текстами, для узгодження цих розход­жень спочатку використовують звичайні правила і прин­ципи тлумачення, закріплені у ст.31 і 32 Віденської кон- 250

венції. Хоча існування розходжень між різномовними текстами може ускладнити тлумачення, якщо значення якогось терміна чи положення не є чітким в одному тексті, можна скористатися іншим текстом, щоб з’ясу­вати значення цього терміна чи положення. Мабуть, з огляду на це третій параграф ст. 33 закріплює правило, згідно з яким “передбачається, що терміни договору ма­ють однакове значення в кожному автентичному тексті”.

У разі якщо порівняння автентичних текстів виявляє розходження значень, яке не усувається застосуванням статей 31 і 32, приймається те значення, яке, з ураху­ванням об’єкта і цілей договору, найкраще узгоджує ці тексти (ст. 33 (4)).

Це правило у вітчизняній доктрині міжнародного права називають “принципом встановлення єдиного смислу всіх текстів договору”, і ця презумпція єдиного смислу всіх мовних текстів міжнародного договору, як слушно підкреслює професор В.І. Євінтов, має важливе значення для забезпечення стабільності та добросовіс­ності тлумачення^[231].

Так, наприклад, у справі “Франція проти Комісії ЄС” Європейський Суд правосуддя тлумачив ст. 228 Римського договору, спираючись на рівноавтентичні тексти англійською, датською, голландською, французь­кою та німецькою мовами.

Однак у практичному аспекті, на відміну від вимог ст. 33 (4), незважаючи на рівну автентичність різномов­них текстів, перевага у спірних питаннях може надава-

тися лише одній мові, наприклад тій, якою було розроб­лено оригінальний текст договору.

Зокрема, Міжнародний суд 00Н доволі часто при розв’язанні спорів, пов’язаних із тлумаченням різно­мовних текстів, віддає перевагу текстам англійською чи французькою мовами, які є офіційними мовами Суду. Однак така практика Суду може мати і негативні наслід­ки, оскільки не відповідає положенням Віденської кон­венції.

9.4.