Класифікація і види міжнародних договорів

У теорії міжнародного права міжнародні договори класифікуються за різними критеріями та ознаками. Слід визнати, що класифікація договорів за видами є важливою не лише в суто теоретичному, а й у практич­ному плані, оскільки деякі види договорів можуть мати окремий міжнародно-правовий режим.

Однак, очевидно, неможливо створити єдину все- охоплюючу класифікацію міжнародних договорів, оскіль­ки в міжнародному праві не існує єдиного критерію такої класифікації.

На ранніх етапах розвитку науки міжнародного пра­ва в доктрині робилися спроби розробити ієрархічну класифікацію договорів з огляду на їхню назву та різну політичну важливість для держави. Однак з точки зору міжнародного права такі класифікації не є правильними, оскільки всі види міжнародних договорів, незалежно від їхнього змісту та об’єкта, мають однакову юридично обов’язкову силу.

Якщо взяти до уваги положення обох Віденських конвенцій 1969 р. і 1986 р., то більшість цих положень стосуються всіх видів договорів, незалежно від їхньої класифікації. Втім, деякі положення конвенцій регулю­ють лише окремі види договорів. Так, у ст.40 і 55 йдеть- 158

ся про багатосторонні договори, в ст. 41 - про договори inter se, в ст. 20 (2) - про договори з обмеженою кіль­кістю учасників, а в ст. 60 (1) - про двосторонні дого­вори.

На думку Нгуєна Куок Діня, “існує в принципі два способи класифікації. Перший передбачає врахування внутрішніх аспектів договорів, їхній зміст або їхнє юри­дичне призначення. В цьому випадку йдеться про так звану матеріальну класифікацію. Згідно з другим спосо­бом враховують зовнішні показники договорів, що роз­глядаються як юридичні документи. Це так звана кла­сифікація за формальними ознаками”^[147].

Нгуєн Куок Дінь наголошує на тому, що жоден з ви­дів класифікації не має загального обов’язкового значен­ня у праві міжнародних договорів. Залежно від питань, що розглядаються, може застосовуватися той чи іншій вид класифікації, а іноді навіть їхнє поєднання.

Таким чином, класифікація договорів має більше теоретичне, наукове, ніж практичне значення.

Розглянемо деякі класифікації міжнародних догово­рів як за формальними, так і за матеріальними озна­ками.

Перша така класифікація здійснюється за формою міжнародного договору.

За своєю формою міжнародні договори поділяють на договори в письмовій формі та усні договори; причому як письмові, так і усні договори є дійсними міжнарод­ними договорами і мають однакову юридичну силу.

Один із класиків міжнародного права німецький уче­ний Е. Улльман вважав, що, “дійсність реалізації догово­ру не пов’язана з певного формою виявлення договірних воль контрагентів. Однак волевиявлення, як правило, має бути чітко вираженим; мовчазне волевиявлення до­пустиме лише в тому разі, якщо його зміст можна визна­чити за фактами так само, як і письмове виявлення. Усні угоди допустимі”^[148].

Втім, у доктрині й практиці раніше робилися спроби вилучення всіх усних договорів з поняття міжнародного договору. Так, у ст. 2 (1) Гаванської конвенції про дого­вори 1928 р. констатувалося, що “письмова форма є необхідною умовою договорів”.

Свого часу англійський юрист Дж. Фітцморіс, який брав участь у розробці проекту Віденської конвенції, висловив таку думку: “Дійсна міжнародна угода не в письмовій формі є, звичайно, можливою, хоча тепер зустрічається рідко. Однак вона не є договором”^[149].

Можливо, негативне ставлення певної частини юрис­тів до усних угод пояснюється тим, що, як зазначав лорд Макнейр, “...з політичної точки зору недоцільно, щоб угоди між державами укладалися за допомогою слів, насамперед тому, що усна заява може рідко... бути такою чіткою і постійною, як і письмова заява; і, по- друге, недемократично, коли дві особи - чи то фюрери, герцоги чи каудильйо або просто президенти, прем’єр- міністри чи міністри закордонних справ - мають право укладати угоду, яка зобов’язує мільйони людей через прості слова без втручання якогось іншого політичного органу”^[150].

Проте дійсність усних договорів знайшла підтримку в практиці міжнародних судів, про що переконливо свідчить рішення Постійної Палати міжнародного пра­восуддя 1933 р. у справі про правовий статус Східної Гренландії^[151].

Віденські конвенції 1969 р. та 1986 р. регулюють питання, пов’язані лише з договорами, укладеними в письмовій формі. Проте згідно зі ст. З Віденської кон­венції 1969 р. “той факт, що ця Конвенція не застосо­вується до... міжнародних угод не в письмовій формі, не зачіпає:

а) юридичної сили таких угод;

б) застосування до них будь-яких норм, викладених у цій Конвенції, під дію яких вони підпадали б на під­ставі міжнародного права, незалежно від цієї Кон­венції”.

Комісія міжнародного права наголосила у своєму ко­ментарі до цієї статті, що “вона визнає, що усні угоди можуть мати юридичну силу”^[152].

Зазначимо, що поняття “угоди не в письмовій формі” має ширше значення, ніж поняття “усні угоди”. Річ у тому, що дуже рідко угоди можуть укладатися невер- бальним шляхом, за допомогою сигналів чи знаків, наприклад угоди про перемир’я, які укладаються під час бойових дій за допомогою спеціальних білих прапорів (ст. 32-34 Гаазьких правил про закони і звичаї сухопут­ної війни, що містяться в додатку до четвертої Гаазької конвенції 1907 р.).

Раніше усні угоди не були рідкісним явищем у від­носинах суверенних монархів. Деякі з цих угод німець­кий юрист Ф. Мартене навіть включив до своєї відомої збірки договорів. Так, наприклад, Ф. Мартене наводить як усну угоду союзний договір, укладений 1697 р. за допомогою клятви між російським імператором Петром Першим і королем бранденбурзським Фрідріхом тре­тім^[153].

У сучасний період переважна більшість міжнародних договорів укладається в письмовій формі, оскільки укла­дати складні договори, особливо технічного характеру та багатосторонні договори в усній формі надзвичайно складно.

Усні договори зустрічаються в міжнародній практиці надзвичайно рідко. Як пише про усні договори А.Н.

Договори в усній формі були відомі договірній прак­тиці СРСР. Доволі часто такі усні договори укладалися

стосовно рівня дипломатичного представництва. Напри­клад, усна угода між міністрами закордонних справ СРСР і Фінляндії з приводу перетворення диплома­тичних місій на посольства.

Зауважимо, що усна форма договору не перешкод­жає можливості його реєстрації, про що, зокрема, свід­чить практика публікації окремих усних угод СРСР в офіційних збірниках договорів.

Французький юрист Ш. Руссо ще в 1958 р. вказував на той факт, що усні договори майже повністю зникли з тодішньої міжнародної практики. На думку деяких юрис­тів, останній усний договір між генералом Франко і президентом Салазаром про умови військового втру­чання португальських збройних сил разом з військами Іспанії в разі акту агресії проти Іспанії чи Португалії було укладено 23 жовтня 1949 р.

Однак можна навести недавній приклад укладення усного договору. Мається на увазі угода між Данією та Фінляндією 1992 р., яку було укладено під час телефон­ної розмови між прем’єр-міністрами цих країн з приводу будівництва Данією мосту через “Великий пояс”. Згідно з цією усною угодою Фінляндія погодилася припинити розгляд справи в Міжнародному суді в обмін на відпо­відну компенсацію з боку Данії.

Таким чином, усні договори не можна вважати чи­мось застарілим, і укладення таких договорів в майбут­ньому є цілком ймовірним.

На практиці усний договір може іноді фіксуватися в письмовій формі, але він все одно не має характеру фор­мального письмового договору. З метою запобігання можливим зловживанням усними угодами конгрес США

в 1982 р.

Водночас у сучасній практиці стає дедалі важче укладати усні угоди, які фіксуються “не в письмовій формі”.^[156] Так, у більшості випадків спільні усні заяви представників держав фіксуються в письмовій формі. Якщо такий текст у формі меморандуму чи протоколу зустрічі пізніше підписують представники держав, він набуває форми письмового договору. Або якщо усний обмін заявами телефоном глав держав через деякий час підтверджується обміном документами у сенсі ст. 13 Віденської конвенції 1969 р., ми маємо справу з письмо­вим договором, втіленим у двох взаємопов’язаних доку­ментах. Утім, на практиці іноді важко провести чітку ме­жу між усними та письмовими договорами.

У такому контексті ще раз важливо наголосити, що усні договори мають таку ж юридично обов’язкову силу як і договори в письмовій формі. Це положення знаходить підтвердження і в ст. З Віденської конвенції 1969 р.

Не всі норми права міжнародних договорів застосо­вуються до усних угод. Так, наприклад, важко уявити застереження до багатосторонньої усної угоди або реєс­трацію усного договору Секретаріатом 00Н, оскільки така реєстрація неминуче потребуватиме письмової фор-

ми або встановлення автентичності тексту договору, що у підсумку перетворює усну угоду на договір у письмо­вій формі.

Таким чином, практична сфера застосування усних договорів у реальному житті є обмеженою.

Ще однією класифікацією за формальними ознаками є класифікація договорів за видами сторін.

Залежно від суб’єктів міжнародного права, які укла­дають міжнародний договір, договори поділяють на між­державні і договори з участю інших суб’єктів міжнарод­ного права. Така класифікація має сенс тому, що Віден­ська конвенція 1969 р. регулює лише міждержавні уго­ди. Крім того, договори поділяють на типові, учасниками яких є типові суб’єкти міжнародного права (держави та міжурядові організації), і нетипові, в яких разом з типо­вими суб’єктами беруть участь нетипові суб’єкти міжна­родного права (наприклад, державоподібні утворення чи Міжнародний комітет Червоного Хреста).

Вказуючи на можливість наявності норм, специфіч­них для договорів, в яких беруть участь інші суб’єкти міжнародного права окрім держав, ст. З Віденської кон­венції 1969 р. передбачає можливість існування окре­мого правого режиму для цих договорів.

Утім, слід зазначити, що на нинішній стадії кодифіка­ції права міжнародних договорів спостерігається спрямо­ваність на максимальну уніфікацію правового режиму різних категорій договорів. Так, Віденська конвенція 1986 р. хоч і зберігає різницю між договорами, укладеними між Державами б міжнародними організаціями, і договорами, Укладеними лише між міжнародними організаціями, визначає конкретні й доволі вузькі межі такої різниці.

За кількістю сторін міжнародні договори поділяють! на двосторонні та багатосторонні.

Розрізняють двосторонні договори двох видів: дого-1 вори, в яких з кожної сторони є лише по одному учас­нику, і договори, в яких, з одного боку, беруть участь декілька учасників, а з іншого - один чи декілька учас-1 ників (наприклад, мирні договори 1947 р.).

Багатосторонні договори поділяють на договори з об­меженою кількістю учасників (обмежені чи групові договори) і універсальні (загальні) багатосторонні до­говори.

Участь нових держав в обмежених договорах, які об’єднують обмежену кількість держав, залежить від згоди всіх учасників такого договору. Прикладом обме­женого багатостороннього договору є НАТО та інші подібні замкнуті оборонні союзи.

Обмежені багатосторонні договори можуть також бути регіональними чи нерегіональними (наприклад, НАТО).

За певних обставин двосторонні та багатосторонні договори можуть перетворюватися один на одного. Так, двосторонній договір може перетворитися на багатосто­ронній, якщо до нього приєдналися нові учасники. І навпаки, багатосторонній договір, з якого вийшла певна кількість учасників і залишилося лише два учасники, стає двостороннім. З іншого боку, якщо в рамках бага­тостороннього договору сформувалося дві групи (сторо­ни), то цей договір може розглядатись як двосторонній.

Важливу роль у створенні загальнообов’язкових норм міжнародного права відіграють так звані універ­сальні (загальні) договори. Відповідно до Віденської де- 166

кларації 1969 р. щодо універсальності загальні багато­сторонні договори - це договори, “які стосуються коди­фікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об’єкт і цілі яких становлять інтерес для міжнарод­ного співтовариства в цілому”.

У період “холодної війни”, коли не всі країни соціа­лістичного табору були членами ООН (наприклад НДР і В’єтнам) і тому не могли брати участі в універсальних договорах, розроблених під егідою ООН, радянська док­трина міжнародного права обґрунтовувала принцип уні­версальності, згідно з яким “у загальних багатосторонніх договорах мають право брати участь усі держави, неза­лежно від їхнього суспільного і державного ладу і неза­лежно від згоди інших держав-учасниць договору”.^[157]

З точки зору джерел міжнародного права договори поділяють на нормативні та індивідуальні. Нормативні договори є джерелом міжнародного права, оскільки містять положення, розраховані на неодноразове засто­сування. На відміну від нормативних договорів, по­ложення індивідуальних договорів розраховані на од­норазове застосування. Такі договори, як стверджує С.В. Черніченко, не містять норм міжнародного права, а тому не можуть вважатися джерелом міжнародного права.^[158] Вони скоріше є індивідуальними міжнародно- правовими актами. До таких актів, зокрема, можна від­нести угоди про встановлення дипломатичних відносин, про зміну рівня дипломатичних представництв та ін.

Низка міжнародних договорів містить положення як нормативного, так і індивідуального характеру. Іншими словами, ці договори є змішаними, нормативно-індиві­дуальними міжнародно-правовими актами. Прикладом таких змішаних актів можуть бути договори про цесію, в яких, окрім положень, що передбачають здійснення од­норазової дії - передачі однією державою частини своєї території іншій державі - містяться положення про кон­кретний порядок здійснення цієї цесії, громадянства насе­лення території, що передається, тобто нормативні поло­ження, які передбачають триваючі або багаторазові дії.

Найпоширенішою є класифікація міжнародних дого­ворів за об’єктом. Зазвичай у доктрині всі договори по­діляють на три основні групи: політичні, економічні й договори зі спеціальних питань.

До політичних договорів відносять мирні договори^[159], союзні договори^[160], договори про нейтралітет^[161], договори про ненапад^[162], договори про взаємну допомогу^[163], дого­вори про консультації, угоди про мирне вирішення спо­рів і конфліктів, угоди з територіальних питань (обмін,

оренда чи цесія території), угоди з прикордонних пи­тань, угоди про встановлення дипломатичних відносин, угоди пов’язані з воєнними діями, договори про дружбу та співпрацю, спільні декларації, заяви, комюніке та ін.

Економічними є такі договори: договори з загальних питань торгівлі та мореплавства, угоди про поставки товарів і товарообіг, угоди з питань економічного та нау­ково-технічного співробітництва, угоди з загальних фі­нансових питань і питань позик та кредиту, угоди про платежі та розрахунки, угоди з митних питань, угоди з майнових питань, угоди про будівництво та передачу будинків посольств, угоди про співпрацю в галузі атом­ної енергетики, угоди в галузі риболовства, угоди про захист прав інтелектуальної власності та ін.

До договорів із спеціальних питань відносять: угоди в галузі транспорту (залізничного, морського, річкового та повітряного), угоди в галузі зв’язку (телеграфного, телефонного, про радіомовлення, про обмін поштою, про дипломатичну пошту та кур’єрську службу тощо), угоди з питань сільського господарства (санітарії, епізоотії, карантину та боротьби зі шкідниками сільського госпо­дарства і хворобами рослин), угоди з питань охорони здоров’я, угоди з питань наукових і культурних зв’язків (про наукове і культурне співробітництво, про навчання іноземних громадян, про обмін спеціалістами та інфор­мацією тощо), угоди з правових питань (консульські кон­венції, угоди про правову допомогу, з питань посоль­ського та консульського права, про громадянство, про режим іноземців і репатріації, з питань успадкування, соціального забезпечення, конвенція з морського права) та ін.

Водночас не слід перебільшувати значення останньої класифікації міжнародних договорів. У цьому плані можна погодитися з думкою П. Ретера, який зазначає, що, “очевидно, об’єкт і ціль договору мають значення для його правового режиму, як це постійно підкреслю­ється Віденськими конвенціями 1969 р. та 1986 р. (стат­ті 18, 20 (2), 41, 58, 60 (3) (Ь)). Але загальна класифіка­ція за об’єктом і метою є неможливою: дійсно, в бага­тьох випадках буває важко навіть визначити об’єкт і мету договору”^[164].

Слід також додати, що в міжнародній практиці нерід­ко зустрічаються складні договори, які містять положен­ня, що регулюють і політичні, і економічні, і правові пи­тання.

Договори можна класифікувати і за процедурою укладення.

Традиційно, залежно від порядку вираження згоди на обов’язковість договору, їх поділяли на договори, укладені в урочистій формі, та договори у спрощеній формі.

Ширша участь міжнародних організацій в укладенні договорів зумовила відмінності між договорами, які укла­даються під “егідою” певної організації, коли така орга­нізація надає допомогу, спрямовану на заохочення укла­дення договору та сприяння цьому, і договорами, що укладаються “в рамках” організації, коли один з її орга­нів безпосередньо виробляє текст договору.

Залежно від органу, який представляє державу при укладенні договору, міжнародні договори поділяють на

міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Органи держави не є суб’єктами міжнародного права і міжнародних дого­ворів, оскільки лише держава в цілому виступає суб’єк­том міжнародного права. Органи держави є частиною держави як єдиного цілого, а сама держава діє через свої органи. З огляду на те, що в міжнародних відноси­нах права держави постають як права її органів, неза­лежно від того, який орган держави уклав договір, суб’єктом договору є держава в цілому.

Міждержавні договори укладаються на найвищому рівні: від імені глав держав або всієї держави. Так, від­повідно до Закону України “Про міжнародні договори України” до міждержавних договорів відносять договори, що укладаються з іноземними державами та міжнарод­ними організаціями від імені України, а саме:

а) політичні, територіальні, мирні;

б) такі, що стосуються прав і свобод людини;

в) про громадянство;

г) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України;

е) про використання території та природних ресурсів України;

є) ті, яким за згодою Сторін надається міждержавний характер (ст. 2 (2)).

До міжурядових договорів відносять договори, що укладаються на рівні урядів. В Україні від імені Уряду 171

укладаються міжнародні договори з економічних, торго­вельних, науково-технічних та інших питань, що нале­жать до його компетенції (ст. 2 (3)).

Міжвідомчі договори укладаються на рівні мініс­терств і відомств. В Україні від імені міністерств та інших центральних органів державної влади укладають-^: ся міжнародні договори з питань, що належать до їх компетенції (ст. 2 (4)).

Усі вищезазначені види міжнародних договорів є міжнародними договорами України в цілому, мають однакову міжнародно-правову обов’язкову силу і підля-' гають неухильному дотриманню.

З точки зору внутрішнього права деяких країн (напри­клад, США та Росії) міжнародні договори поділяють на самовиконувані (self-executing) та несамовиконувані (non-self-executing).

У законодавстві деяких країн замість цих термінів використовують інші терміни, наприклад такі, як “дого­вори, що застосовуються безпосередньо”, “безпосеред­ньо діючі”, “обов’язкові для всіх осіб” договори та ін. 1

Найширшого застосування концепція самовиконува- них договорів набула у практиці США. Водночас ця кон­цепція перебуває у стадії формування, і Верховний суд цієї країни ще не виробив остаточного критерію її засто­сування, хоч дана концепція вже була використана Вер­ховним судом Каліфорнії у відомій справі Sei Fuji! v. California, в якій положення Статуту 00Н щодо прав людини (ст. 55 і 56 Статуту) були визнані “несамо- виконуваними”.

У РФ концепцію самовиконуваних договорів було за­кріплено в ст. 5 (3) Закону “Про міжнародні договори 172

рф”, згідно з якою “положення офіційно опублікованих міжнародних договорів Російської Федерації, які не ви­магають видання внутрішньодержавних актів для засто­сування, діють у Російській Федерації безпосередньо. Для здійснення інших положень міжнародних договорів Російської Федерації приймаються відповідні правові акти”.

У цілому під самовиконуваними договорами розу­міють міжнародні договори, положення яких мають на­стільки конкретний і чіткий характер, що вони можуть безпосередньо застосовуватись у рамках національного правопорядку і не потребують уточнення шляхом прий­няття імплементаційних внутрішньодержавних актів.

Деякі юристи (передусім “моністи”) тлумачать слово “безпосередньо” як таке, що нібито означає пряме застосування договірних норм без посередництва націо­нальної правової системи. Однак з такою думкою не можна погодитися, позаяк хоч у різних державах і існу­ють різні порядки взаємодії між внутрішнім і міжнарод­ним правом, але ці порядки визначаються саме внутріш­нім правом, і вже з огляду на це ми не можемо говорити про пряму дію міжнародних договорів у національному праві.

Несамовиконувані договори, навпаки, потребують прийняття спеціальних актів національного права, які б достатньо чітко конкретизували їхні положення, без чо­го безпосереднє застосування таких договорів у націо­нальному праві є неможливим. Іншими словами, для реалізації положень несамовиконуваних договорів недо­статньо лише відтворення їхніх положень у національ­ному праві, треба ще прийняти відповідні правові акти,

які б чітко встановлювали конкретні права і обов’язки, що випливають з таких договорів для суб’єктів внутріш­нього права.

Як зазначає стосовно цих двох видів договорів С.В. Чер- ніченко, “з позицій дуалістичної концепції будь-які висло­ви на зразок ’’безпосередня дія договору” чи “безпосе­реднє застосування договору” слід розуміти як позначен­ня того, що договір містить формулювання, які для його застосування у внутрішньодержавній сфері можуть бути трансформовані автоматично і не потребують прийняття якогось спеціального внутрішньодержавного правового акта. Водночас така трансформація є необхідною умовою виконання договору в міждержавній сфері. По суті, це і є трактування поняття “самовиконуваних” договорів з точки зору дуалістичної концепції. Договори, здійснення яких неможливе ні в міждержавній сфері, ні у внутріш­ньодержавній без прийняття внутрішньодержавних пра­вових актів, належать до “несамовиконуваних”^[165].

На думку С.В. Черніченка, як “самовиконання” дого­вору, так і прийняття спеціального внутрішньодержав­ного правового акта для реалізації несамовиконуваного договору - це лише варіанти трансформації договірних норм у внутрішньодержавне право^[166].

Слід також зазначити, що в практиці можуть зустрі­чатися так звані “частково самовиконувані договори”, якщо можливим є часткове здійснення положень такого договору без прийняття внутрішньодержавного акта.

Щодо концепції самовиконуваних договорів постає

питання, яка з правових систем (міжнародне чи вну­трішнє право) визначає чи є договір самовиконуваним?

Існує два підходи до вирішення цього питання. Так, у практиці США домінує теорія, відповідно до якої ви­значення договору як самовиконуваного здійснюється за національним правом. Ця теорія викликає сумніви навіть в американській доктрині.

Згідно з другим підходом, який є більш обґрунтова­ним, питання про безпосереднє застосування міжнарод­ного договору залежить від міжнародного права. Такої точки зору дотримується, наприклад, Верховний суд Голландії.

Погоджуючись з цим підходом, 1.1. Лукашук пише: “Дійсно, національне право визначає загальний порядок внутрішньодержавного застосування міжнародних дого­ворів. Щодо питання про застосування конкретних дого­ворів та їх постанов, то це залежить від їхнього змісту, тобто договірного права. Зміст має бути достатньо кон­кретним і здатним породжувати права та обов’язки для суб’єктів національного права і, отже, здатним слугувати підставою для індивідуальних актів правозастосування судових органів”.^[167]

Як вважає 1.1. Лукашук, для вирішення питання про те, чи є договір самовиконуваним, національний суд має насамперед керуватися його змістом і практикою сторін до­говору. І лише за умови, що це не допомагає вирішити зга­дане питання, суд може звернутися до наміру сторін.^[168]

На нашу думку, саме такий підхід є найбільш пра­вильним, оскільки тлумачення договору, в тому числі з метою з’ясування питання, чи є він самовиконуваним, має здійснюватися відповідно до норм права міжнарод­них договорів.

Аналізуючи судову практику різних країн щодо кон­цепції самовиконуваних договорів, 1.1. Лукашук доходить висновку, що в законодавстві та судовій практиці скла­лися дві основні умови визнання договорів самовико- нуваними:

а) договір належним чином укладено державою, він зберігає для неї обов’язкову силу;

б) його постанови придатні для прямого застосування в системі національного права^[169].

Причому договір було укладено належним чином, якщо його в тій чи іншій формі було схвалено парламен­том; а в окремих країнах (Франція, Бельгія) умовою застосування договору судом може також бути його пуб­лікація у встановленому порядку.

В радянській доктрині міжнародного права, а також у доктрині деяких країн, що розвиваються, у тому числі в КНР, обґрунтовувалася теорія існування рівноправних і нерівноправних договорів. Згідно з нею договори, які не були укладені на засадах суверенної рівності сторін, є недійсними. На думку А.Н. Талалаєва, “міжнародний договір є нерівноправним, якщо він, встановлюючи різку диспропорцію в розподілі прав і обов’язків між його учасниками або ігноруючи взаємність чи рівноцінність поступок, в результаті яких досягається угода, порушує

суверенітет будь-якої з договірних держав шляхом здій­снення контролю за її зовнішньою політикою або втру­чання в її внутрішні справи”^[170].

Як стверджують представники міжнародно-правової доктрини країн, що розвиваються, згідно з концепцією нерівноправних договорів угоди між розвиненими захід­ними-країнами та державами, що розвиваються, які було укладено під економічним і політичним тиском з боку західних країн, повинні вважатися юридично недій­сними.

З погляду західної доктрини міжнародного права теорія нерівноправних договорів не має жодних підстав у Віденській конвенції 1969 р. і спрямована на підрив фундаментального принципу права міжнародних догово­рів - принципу pacta sunt servanda.

Питання теорії нерівноправних договорів обговорю­валося Комісією міжнародного права під час розробки проекту Віденської конвенції в контексті статей про за­стосування сили чи погрози силою як підстав для ви­знання договорів недійсними. Комуністичні країни та окремі країни “третього світу”, представлені в Комісії, наполягали на тому, що поняття “сила”, яка застосову­ється для нав’язування договору, охоплює не лише військову, а й політичну та економічну силу. Однак Ві­денська конвенція залишила це питання відкритим і міс­тить лише посилання на принцип незастосування сили в міжнародних відносинах, закріплений у Статуті ООН.

На нашу думку, теорія нерівноправних договорів є політичною концепцією, а не принципом права міжна-

родних договорів, оскільки не знаходить підтвердження ні в тексті Віденської конвенції, ні у звичаєвому праві. Більше того, ця концепція становить реальну загрозу стабільності міжнародних договорів, особливо тоді, коли йдеться про договори, що встановлюють міждержавні кордони^[171]. Якщо виходити з визначення нерівноправних договорів А.Н. Талалаєва, то слід зазначити, що концеп­ція нерівноправних договорів є зайвою, оскільки з цього визначення випливає, що оспорювати дійсність “нерівно­правного” договору можна, спираючись на такі норми jus cogens, як принцип суверенної рівності держав і принцип невтручання у внутрішні справи держави.

У доктрині міжнародного права набула поширення класифікація договорів, відповідно до якої всі договори поділяють на “договори-закони” і “договори-контракти”. Наприкінці XIX ст. німецький учений X. Тріпель вперше обґрунтував існування двох видів міжнародних дого­ворів: “договорів-законів” (Vereinbarrungen, traites-loi) і “договорів-контрактів” (Vertage, traites-contrats)^[172]. Ця ідея була також підтримана у працях таких юристів, як Єллінек та Бергбом^[173].

Як вважав X.Тріпель, основою договорів-законів є збіг паралельних воль держав, спрямованих на досягнен­ня єдиної мети, тобто їхня спільна воля. Тільки такі до­говори, на думку Тріпеля, можна вважати джерелом

“об’єктивного” права.

З цією думкою погоджуються також П. Фошіль та К. Саксена, які наголошують, що джерелом міжнарод­ного права можуть бути лише “договори-закони”^[174]. Англійський юрист Дж. Фітцморис вважає, що за винят­ком кодифікаційних конвенцій, договірне право “є пра­вом це більшою мірою, ніж приватноправові контракти. Що останні дійсно створюють, як і договори взагалі, так це суб’єктивні права і обов’язки”^[175].

Таким чином, як вважають прихильники концепції договорів-законів, тільки цей вид договорів може бути основою кодифікації та прогресивного розвитку звичає­вого загального міжнародного права, а самі договори- закони мають спільні риси з законами в національних правових системах.

Відмінність між договором-законом і договором-кон- трактом має певне історичне підґрунтя. Річ у тому, що на початку XIX ст. юристів вразила оригінальність пер­ших колективних договорів, які встановлювали абстракт­ні норми порівняно з традиційною практикою двосторон­ніх договорів, що характеризувалися більш матеріальним і суб’єктивним змістом. З точки зору соціології “відкрит­тя” цієї відмінності привернуло увагу до нового рівня міждержавного співробітництва, який знайшов своє вті­лення у появі “законодавчої” функції світового співтова­риства держав.

Як типовий приклад договору-закону в сучасній літе­ратурі часто наводиться Конвенція 1948 р. про поперед­ження злочину геноциду та покарання за нього, оскільки в 1951р. у консультативному висновку щодо застере­жень до цієї конвенції (Reservations to the Genocide Con-: vention of 1948) Міжнародний суд наголосив на тому, що: “...B такій конвенції договірні сторони не мають жодних власних інтересів; вони мають лише загальний інтерес, а саме досягнення тих високих цілей, які є raison d’etre цієї конвенції. Отже, щодо конвенцій такого типу ми не можемо говорити про індивідуальні переваги чи невигоди для держав або про підтримання точного контрактного балансу між правами та обов’язками...”^[176].

На відміну від договорів-законів, договори-контракти не створюють права, тобто не встановлюють норм, що застосовуються до невизначеної кількості випадків. Такі договори є лише контрактами, які створюють конкретні суб’єктивні права та обов’язки для сторін договору.

Найпоказовішим прикладом договору-контракту є будь-який міждержавний договір купівлі-продажу това­рів, оскільки в основі такого договору - волі сторін з різними цілями (поставка товарів проти грошей чи інших товарів). До категорії договорів-контрактів відно­сять також договори про цесію території, обмін населен­ням, про постійний нейтралітет, про гарантії тощо, тобто договори, в яких права та обов’язки сторін є різними.

Деякі автори (зокрема Брайерлі та Фенвік) вважа­ють, що договір-контракт, не будучи справжнім джере-

лом міжнародного права, припиняється одразу ж після його виконання.^[177]

Незважаючи на те, що наведена класифікація дого­ворів має значну підтримку серед представників західної доктрини, вона піддається обґрунтованій критиці в су­часній літературі з міжнародного права.

Так, наприклад, французький юрист П. Ретер вва­жає: “3 юридичної точки зору, незважаючи на всю по­пулярність цієї теорії, треба визнати, що межа між договорами-законами і договорами-контрактами не є ні чіткою, ні правильною”.^[178] Свою тезу П. Ретер пояснює так: “Характерною рисою законодавства у матеріальному сенсі є його загальність. Визначити таку загальність можна у внутрішньому праві, але як можна визначити загальність договору в такій системі, як міжнародне право, що має обмежену кількість колективних утворень як своїх суб’єктів (близько 170 держав)? За допомогою кількості сторін? Постійності договору (наприклад дво­сторонній договір про кордон)? Абстрактності його ха­рактеру (наприклад, митна угода)? На практиці дуже важко провести межу між договорами в термінах мате­ріальних критеріїв”.^[179]

Аналогічної думки дотримується і Нгуєн Куок Дінь, який, говорячи про різницю між договорами-законами та договорами-контрактами, доходить такого висновку: “Ця відмінність є найбільш класичною в теорії, але водночас

і однією з найбільш спірних. Вона являє собою певний історичний і суспільствознавчий інтерес, але має обме­жене юридичне значення через відсутність правового режиму, властивого кожній з цих категорій договорів. Інакше й не могло бути, якщо один і той самий договір може мати змішаний характер, містити положення обох типів”^[180].

Критикуючи погляди тих юристів, які заперечують правотворчий характер договорів-контрактів, В. Деган пише: “Навіть двосторонні договори-контракти є ’’право- творчими” для їхніх сторін доти, поки вони залишаються чинними. З іншого боку, не існує жодних “договорів-за- конів”, які можуть створювати юридичні зобов’язання для третіх держав самі по собі. Навіть у звичаєвому про­цесі двосторонні договори можуть іноді бути свідченням звичаєвих норм, коли їхні положення підтверджують деякі вже існуючі загальні норми. Повторення однакових принципів або їхнє застосування в низці договорів-кон­трактів може, з іншого боку, бути стимулом для ство­рення нової звичаєвої норми”^[181].

Говорячи про теорію договорів-законів і договорів- контрактів, 1.1. Лукашук наголошує: “Подібні погляди навіяні значною мірою цивілістичними концепціями. Однак вони не враховують належною мірою специфіку міжнародного права, в якому держави є творцями права, а не лише сторонами угоди. “Договори-контракти” мають повну обов’язкову силу, створюють норми міжнародного права, які регулюють відносини між учасниками. Тому

їх не можна не вважати джерелами міжнародного пра­ва”^[182]..

На його думку, відмінність між двома згаданими видами договорів полягає в тому, що договори-закони покликані створювати норми загального міжнародного права, а договори-контракти - норми з обмеженою сфе­рою дії^[183]. Причому договори-контракти також є джере­лом міжнародного права.

Зазначимо, що у практиці нерідко неможливо визна­чити, належить конкретний міжнародний договір до до- говорів-законів чи до договорів-контрактів, оскільки ба­гато договорів є змішаними. Так, наприклад, Версальсь- кий мирний договір 1919 р. серед своїх більш як чоти­рьохсот статей містить положення, які можна охаракте­ризувати як суто “контрактні” (наприклад, положення про територіальні зміни), а також положення, які можна вважати “правотворчими” (наприклад, статути декількох міжнародних організацій).

Наведена вище класифікація міжнародних договорів розглядалася також у Комісії міжнародного права ООН, однак Комісії так і не вдалося дійти єдиної думки з цього приводу.

Водночас деякі юристи стверджують про існування різниці між договорами-законами і договорами-контрак- тами, коли йдеться про договори гуманітарного характе­ру, оскільки у ст. 60 (5) Віденської конвенції зазначено, що на істотне порушення договору іншою стороною не можна посилатися для припинення чи порушення дого-

вору, якщо йдеться про положення договору щодо захис­ту людської особи. Як вважають ці юристи, міжнародні судові органи наголошують на особливому характері договорів, спрямованих на захист прав людини, і саме тому ці договори можна класифікувати як договори- закони.

На нашу думку, навіть у таких випадках ми все-таки не можемо говорити про існування окремих договорів- законів, скоріше можна говорити про те, що деякі між­народні договори містять імперативні норми, в тому чис­лі такі, що забороняють порушувати права людини, яких сторони не мають права відхилятися навіть за взаємною згодою.

Згідно з іще однією класифікацією договорів за мате­ріальними ознаками може йти мова про існування “за­гальних” і “спеціальних” договорів.

Ця класифікація має конвенційне походження (ст.

(а) Статуту Міжнародного суду ООН) і є особливим формулюванням відмінності між договорами-законами і жень, характерних для загальних договорів.

договорами-контрактами.

Спроби конкретизувати поняття “загальний” міжна­родний договір виявилися марними через невизначений

характер цього поняття.

хоча Комісія

міжнародного

права намагалася дати таке визначення, розробники Віденської конвенції вирішили не формулювати поло­

У доктрині іноді пишуть про відмінність між норма­тивними договорами і договорами про створення міжна­родних організацій.

Якщо нормативні договори встановлюють норми по­ведінки, то договори про створення міжнародних орга-

РОЗДІЛ 5 нізацій спрямовані на створення структур і визначення порядку їхньої діяльності.

Очевидно, що така відмінність не є універсальною, враховуючи наявність змішаних договорів.

Таким чином, на підставі сказаного вище можна зро­бити узагальнюючий висновок, що право міжнародних договорів не поділяє договори на види залежно від їхньої юридичної сили.