РОЗДІЛ 6 МІЖНАРОДНЕ ДОГОВІРНЕ ПРАВО ЯК СИСТЕМА

Говорячи про системний характер міжнародного до­говірного права (тобто системи чинних міжнародних до­говорів), зазначимо, що ця система має певну внутріш­ню організацію, яка виявляється в наявності ієрархічної структури договірних положень, що утворюють цю си­стему.

Практична важливість згаданої ієрархічної структу­ри обумовлюється необхідністю в межах міждержавної договірної практики час від часу вирішувати колізії між різними положеннями договорів.

У цьому плані Віденська конвенція 1969 р. і Статут ООН дають нам змогу скористатися низкою правил, втілених у цих основоположних договорах, для вирішен­ня договірних колізій.

Почнемо з такого поняття, як імперативні норми за­гального міжнародного права, що знаходяться на найви­щому щабелі в ієрархії договірних положень.

Так, згідно зі ст. 53 і 64 Віденської конвенції, якщо в договорі закріплено імперативні норми загального між­народного права (jus cogens), усі інші договори, що суперечать цим нормам, є недійсними. Прикладом таких імперативних норм є положення ст. 2 Статуту ООН.

Договір, зкий містить положення, що суперечать ім­перативним нормам, недійсний з моменту його укладен-

ня (ст. 53) або стає недійсним і припиняється, якщо ви­никає нова імперативна норма загального міжнародного права (ст. 64).

У ст. 53 Віденської конвенції 1969 р. імперативна норма загального міжнародного права визначається як норма, що “приймається і визнається міжнародним спів­товариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути замінено лише на­ступною нормою загального міжнародного права, що має такий же характер”.

На другому місці в ієрархії норм міжнародного дого­вірного права - зобов’язання держав-членів ООН за Статутом цієї універсальної організації.

Щодо цього ст. ЗО (1) Віденської конвенції закріп­лює таке положення: “3 додержанням статті 103 Стату­ту Організації Об’єднаних Націй права і обов’язки дер- жав-учасниць послідовно укладених договорів, що стосу­ються одного і того ж питання, визначаються відповідно до ннжченаведених пунктів...”.

У статті 103 Статуту ООН, у свою чергу, йдеться про те, що “у разі конфлікту між зобов’язаннями членів Об’єднаних Націй за цим Статутом та їхніми зобов’язан­нями за будь-якою іншою міжнародною угодою перева- жаючуу силу матимуть зобов’язання за цим Статутом".

Взагалі зобов’язання за Статутом (тією мірою, якою вони не містять імперативних норм загального міжна­родного права) є договірними зобов’язаннями між чле­нами ООН і в силу принципу pacta tertiis пес nocent пес prosunt не повинні стосуватися їхніх відносин з третіми державами.

Однак Комісія міжнародного права, враховуючи особливе значення Статуту ООН серед інших міжнарод-

них договорів, зазначила у своєму коментарі, що “...по­зиція Статуту ООН у сучасному міжнародному праві є настільки важливою і держави-члени Об’єднаних Націй становлять таку значну частину міжнародного співтова­риства, що Комісія вважала за необхідне спеціально по­слатися на статтю 103 Статуту і відвести їй особливе місце в цій статті...”.

Для визначення місця договірних норм в ієрархії міжнародного договірного праве істотне значення має стаття ЗО (2) Віденської конвенції, що втілює принцип lex specialis derogat legi generali, згідно з якою “якщо в договорі встановлено, що він обумовлений попереднім або наступним договором або що він не повинен вважа­тися несумісним з таким договором, то переважаючу силу мають положення цього другого договору”.

Прикладами, пов’язаними з дією цієї статті, є стат­тя ЗО Женевської конвенції про відкрите море 1958 р., в якій йдеться про те, що “положення цієї Конвенції не стосуються конвенції чи інших чинних міжнародних угод...”. Аналогічне правило закріплене у статті 73 (1) Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., згідно з якою “положення цієї Конвенції не стосуються інших міжнародних угод, що є чинними між державами, які беруть у них участь”.

Вищенаведені та інші аналогічні положення міжна­родних конвенцій загального характеру мають на увазі принцип lex specialis derogat legi generali, згідно з яким положення цих конвенцій загального характеру будуть застосовуватися між двома чи більше їхніми сторонами лише за відсутності угод спеціального характеру.

У цьому плані положення договорів загального ха- 188

рактеру можна розглядати як диспозитивні норми (jus dispositivum).

Інші договори можуть іноді містити положення, згід­но з якими ніщо в цих договорах не повинно вважатися таким, що накладає на їхні сторони зобов’язання, несу­місні з зобов’язаннями за якимось іншим міжнародним договором, наприклад, таким, як Статут ООН.

Зокрема, ст.7 Північноатлантичного пакту 1949 р. передбачає: “Цей договір не стосується і не буде тлума­читися як такий, що якимось чином зачіпає права і обов’язки, які покладаються Статутом Організації Об’єд­наних Націй на договірні сторони, що є членами Органі­зації Об’єднаних Націй, або головну відповідальність Ра­ди Безпеки за підтримання міжнародного миру та без­пеки”.

Ця стаття підтверджує ст.103 Статуту ООН про пе­реважну силу міжнародних зобов’язань за Статутом ООН.

У міжнародній договірній практиці можуть бути ко­лізії між попереднім і наступним договорами, укладени­ми з одного й того самого питання між тими самими учасниками.

У такому разі діє принцип юридичної логіки іех posterior derogat legi priori, який знайшов своє відобра­ження у ст. 59 і ЗО (3) Віденської конвенції. Згідно з першим параграфом ст. 59: “1. Договір вважається при­пиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір з того ж питання і:

а) з наступного договору випливає або в інший спосіб установлено намір учасників, щоб дане питання регулювалося цим договором; або

Ь) положення наступного договору є настільки несу­місними з положеннями попереднього договору, що обидва договори неможливо застосувати одночасно”.

У такому разі попередній договір перестає діяти незалежно від його положень щодо його тривалості чи припинення або навіть незалежно від його пріоритету щодо інших договорів.

Параграф другий цієї ж статті передбачає: “2. Дія попереднього договору вважається лише зупиненою, якщо з наступного договору випливає або в інший спосіб установлено, що таким був намір учасників”.

Якщо, наприклад, наступний договір було укладено на певний період, це не припиняє попередній договір, який було укладено на триваліший період чи безстро­ково.

В іншому разі застосовується ст. ЗО (3) Віденської конвенції, згідно з якою: “3. Якщо всі учасники поперед­нього договору є також учасниками наступного догово­ру, але дію попереднього договору не припинено або не зупинено відповідно до ст. 59, попередній договір засто­совується лише тією мірою, якою його положення є сумісними з положеннями наступного договору”.

Однак у практиці можуть траплятися випадки, коли наступний договір укладається з наміром його сторін не припиняти чи не обмежувати дію попереднього догово­ру, а, навпаки, підтвердити й доповнити його чи розши­рити його застосування. У таких випадках попередній 190

договір також застосовується тією мірою, якою його по­ложення сумісні з положеннями наступного договору.

Складна ситуація виникає тоді, коли лише обмежена кількість сторін попереднього багатостороннього догово­ру укладає нову угоду між собою (inter se) з тим, щоб змінити його у своїх взаємовідносинах. У результаті цьогр новий договір має менше коло учасників, ніж по­передній договір.

Саме таку ситуацію передбачено у ст. 41 Віденської конвенції, згідно з якою: “1. Два або кілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору лише у взаємовідносинах між собою, якщо:

(а) можливість такої зміни передбачається самим договором...”.

Наведемо як приклад згаданої ситуації ст.73 (2) Ві­денської конвенції про консульські зносини 1963 року, згідно з якою “жодне з положень цієї Конвенції не пере­шкоджає державам укладати міжнародні угоди, які під­тверджують, доповнюють, поширюють або розширюють її положення”.

Друга підстава дійсності таких договорів inter se міс­титься в підпараграфі (Ь) ст.41, згідно з яким ці догово­ри є дійсними, якщо “така зміна не забороняється договором і:

i) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов’язань; і

ii) не зачіпає положення, відхід від якого є несумісним з ефективним здійсненням об’єкта і цілей договору в цілому”.

Слід також додати, що укладення договорів inter se, які несумісні з об’єктом і цілями попереднього договору, може мати наслідком питання про міжнародно-правову відповідальність учасників договору inter se.

Параграф другий ст. 41 також встановлює правило, згідно з яким, якщо можливість такої зміни не передба­чено в договорі або договором не передбачено інше, “то зазначені учасники повідомляють інших учасників про свій намір укласти угоду і про зміну договору, яку цією угодою передбачено”.

В усіх вищенаведених ситуаціях сторони нового договору inter se продовжують користуватися правами та виконувати обов’язки за багатостороннім договором щодо його інших учасників, оскільки, укладаючи наступ­ний договір inter se, вони не мали наміру замінити чи змінити попередній договір між усіма його учасниками.

Складніша колізійна ситуація виникає тоді, коли попередній і наступний договори мають різне коло учас­ників і водночас регулюють те саме питання.

Мається на увазі ситуація, коли частина учасників попереднього договору укладають новий договір за учас­тю третіх держав для врегулювання питання, що є пред­метом попереднього договору, але в інший спосіб.

Слід визнати, що у Віденський конвенції немає чіт­кої й вичерпної відповіді на таку складну ситуацію. Вод­ночас рішення, яке пропонується у цій конвенції, пов’я­зане з деякими важливими застереженнями, сформу­льованими у ст. ЗО (5), які потребують попереднього пояснення.

Так, у параграфі 5 ст.ЗО зазначено, що її параграф 4 “застосовується без шкоди для статті 41” (яка стосуєть- 192 ся наступних угод inter se) або “для будь-якого питання про припинення чи зупинення дії договору відповідно до ст. 60”.

Це означає, що коли укладення нового договору з того самого питання спричиняє суттєве порушення по­переднього договору або порушення його положень, необхідних для реалізації його об’єкта і цілей, учасники попереднього договору, яким заподіяно шкоду, можуть скористатися цим порушенням як підставою для припи­нення або зупинення дії попереднього договору.

Водночас наявність “суттєвого порушення” договору є малоймовірною, якщо учасники попереднього догово­ру, яким заподіяно шкоду внаслідок укладення нового договору, взяли участь у міжнародній конференції, на якій приймався текст нового договору, але з якихось причин пізніше відмовилися від участі в цьому новому договорі.

Так, наприклад, сторони Женевських конвенцій про міжнародне морське право 1958 р. не можуть аргумен­тувати наявність суттєвого порушення внаслідок прий­няття Конвенції ООН про міжнародне морське право 1982 р., оскільки всі вони брали участь у Третій конфе­ренції ООН з міжнародного морського права.

Стаття ЗО (5) також передбачає, що її параграф 4 застосовується без шкоди “для будь-якого питання про відповідальність держави, яка може виникнути в наслі­док укладення або застосування договору, положення якого є несумісними із зобов’язаннями цієї держави щодо іншої держави за іншим договором”.

Однак у випадках, коли порушень зобов’язань чи відповідальності не було, ст. ЗО (4) передбачає два таких рішення.

193

Перше рішення полягає в тому, що “(а) у відносинах між державами-учасницями обох договорів (тобто попе­реднього та наступного - О.М.) застосовується те саме правило, що й у параграфі З”.

Це означає, що в таких випадках діє розглянуте ви­ще правило lex posterior derogat legi priori.

Друге рішення полягає в тому, що “(b) у відносинах між державою-учасницею обох договорів і державою- учасницею лише одного договору договір, учасниками якого є обидві держави, регулює їхні взаємні права та обов’язки”.

Віденська конвенція не регулює питань, пов’язаних з колізією двох двосторонніх чи багатосторонніх догово­рів з одного питання, в яких одночасно бере участь ли­ше одна або декілька держав.

На перший погляд така колізія здається досить лег­кою для вирішення, але насправді її буває важко вирі­шити за допомогою якогось одного простого правила.

Для ілюстрації такої колізії в літературі наводять приклад колізії між Договором Бріана-Чаморро 1914 р. і попереднім Договором Каназа-Хереза 1858 р., учасни­цею яких була Нікарагуа і положення яких були несу­місні. Іншою стороною Договору Бріана-Чаморро були США.

У зв’язку з цим фактом Коста-Ріка, яка була сторо­ною Договору Каназа-Хереза, заявила про своє невдо­волення. Відповідно до ст. 60 Віденської конвенції Коста- Ріка могла б заявити про суттєве порушення Договору Каназа-Хереза з боку Нікарагуа і скористатися цим як приводом для припинення його дії. Однак Коста-Ріка була зацікавлена в подальшій дії цього договору.

Таким чином, виходячи з відповідних положень Віденської конвенції, інтереси Коста-Ріки практично були незахищеними щодо США, а припинення Договору Каназа-Хереза було б в інтересах США і Нікарагуа.

Як бачимо, в такій ситуації примат наступного дого­вору над попереднім, по суті, спрямований проти прин­ципу pacta sunt servanda і не захищає інтересів потер­пілої сторони попереднього договору.

Більше того, примат наступного договору над попе­реднім дає змогу державі-делінквенту, яка взяла на себе суперечливі зобов’язання за двома несумісними догово­рами, обирати, положення якого договору порушувати і положень якого договору дотримуватися.

На нашу думку, слід погодитися з пропозицією Нгуена Куока Діня, який, спираючись на аналіз міжна­родної судової практики щодо подібних ситуацій, пропо­нує встановити примат попереднього договору над на­ступним, оскільки саме такий підхід сприяє реалізації принципу pacta sunt servanda^[184].

Таким чином, незважаючи на згаданий недолік Віденської конвенції, ми можемо зробити висновок, що в цілому ця Конвенція містить досить ефективні колізій­ні норми, здатні вирішувати колізії між різними договір­ними нормами на основі принципу pacta sunt servanda, що надає більшої стабільності та прогнозованості сучас­ній системі міжнародного договірного права.