Об’єктом (предметом) міжнародного договору є все те, про що домовилися його сторони.

Більш конкретно об’єктом договору можуть бути матеріальні та немате­ріальні блага, дії чи утримання від дій. Причому об’єк­том договору є як міжнародні, так і внутрішні питання.

У цьому зв’язку постає питання: чи всі об’єкти внут­рішньодержавного права можуть стати об’єктами міжна­родного договору?

У радянській доктрині міжнародного права обстою­валася теза про існування суто внутрішньої (виняткової) компетенції держави, яка не може бути предметом між­народного договору.

З іншого боку, більшість західних юристів (зокрема Г. Кельзен, Д. Шварценберг та П. Гугенгейм) вважають, що об’єктом міжнародного договору можуть бути будь- які питання, які є об’єктами внутрішньодержавного права.

Щодо самого поняття “внутрішня (виняткова) компе­тенція держави”, то ще в 1923 р. Постійна Палата між­народного правосуддя в консультативному висновку у справі щодо законів про громадянство, опублікованих в Тунісі і Марокко, заявила, що “відповідь на питання сто-

совно того, чи входить певна справа до сфери винятко­вої компетенції держави, не є постійною: вона залежить від розвитку міжнародних відносин...”^[132].

З урахуванням досвіду європейської інтеграції та створення Європейського Союзу можна стверджувати, що практично будь-яке питання можна перенести за до­помогою міжнародного договору зі сфери внутрішньодер­жавного права до сфери міжнародного права. Більше того, міжнародний договір може бути засобом трансфор­мації міждержавних відносин у відносини внутрішньо­державні.

Від об’єкта міжнародного договору слід відрізняти його ціль, під якою розуміють те, чого хочуть досягти сторони в результаті дії міжнародного договору. Об’єкт договору є засобом досягнення його цілі.

Ціль договору часто міститься в його преамбулі або у перших статтях^[133].

Вона є спільною ціллю сторін і результатом узгод­ження волевиявлень суб’єктів міжнародного права. Що­до індивідуальних цілей, які окремо ставлять перед собою сторони договору, то вони, як зазначає професор І.С. Перетерський, “не мають жодного юридичного зна­чення, якщо не виражені в самому договорі”^[134].

Об’єкт і ціль договору допомагають краще з’ясувати його зміст. Вони мають значення при тлумаченні нечіт­ких формулювань договорів, а застереження до договору не повинні суперечити його об’єкту та цілі.

Форма міжнародного договору

Суб’єкти міжнародного права, які укладають договір, домовляються не лише про його зміст, а й про форми договору. Форму міжнародного договору становлять за­соби і способи, за допомогою яких воля суб’єктів міжна­родного права набуває характеру явно вираженої угоди. Поняття “форма договору” охоплює формулювання і ви­значення, які втілюють волевиявлення сторін договору, розташування, співвідношення і роль різних частин до­говору, його структуру та найменування^[135].

У міжнародному праві не існує загальнообов’язкової форми міжнародних договорів. Вона залежить від угоди сторін і не впливає на юридичну дійсність та обов’язкову силу договору. Як зазначає англійський юрист лорд Мак- нейр, “міжнародне право як таке не приписує ні форми, ні процедури для укладення міжнародних угод...”^[136]. У справі Міжнародного суду 1974 р. щодо ядерних випро­бувань (Nuclear Tests cases) Суд серед іншого зробив висновок, що міжнародне право не накладає якихось спеціальних і суворих обмежень, пов’язаних з фор­мою^[137].

Втім, форма договору все-таки має важливе практич­не значення, оскільки без неї неможливо адекватно ви­разити зміст договору.

Розглянемо деякі елементи форми договору.

Мова договору

Одним із найважливіших елементів форми договору є мова - інструмент волевиявлення його сторін. Мова договору виражається в тексті, а сам договір, на відміну від міжнародного звичаю, існує лише як угода, втілена в тексті^[138].

На думку А.Н. Талалаева, міжнародний договір є мовною угодою, причому мовчазних договорів, наголо­шує він, не існує^[139]. Такої ж думки дотримуються і Л.Оп­пенгейм та Х.Лаутерпахт, які вважають, що “договір неможливо укласти шляхом простої мовчазної згоди”^[140].

Оскільки не існує якоїсь однієї загальнообов’язкової мови міжнародних договорів, сторони договору самостій­но обирають мову (мови), яка втілює їхню угоду. Зазви­чай двосторонні договори укладаються мовами обох сто­рін. Причому тексти мовами обох сторін є рівно автен­тичними, тобто мають однакову юридичну силу, що є важливим при тлумаченні договору у разі існування розходжень між різномовними текстами, якщо інше не передбачено договором.

У міжнародній практиці відомі випадки, коли двосто­ронні договори укладаються в трьох мовних варіантах: два варіанти - мовами сторін договору і один варіант - третьою мовою. При цьому вказується, що у випадку виникнення суперечностей, коли мова однієї сторони не

є зрозумілою для іншої, автентичним вважається текст третьою мовою.

Важливі багатосторонні договори нерідко укладають­ся мовами, найпоширенішими у світі: англійською, фран­цузькою та іспанською. Міжнародні договори, що укла­даються в рамках ООН, зазвичай укладаються шістьма офіційними мовами ООН: англійською, французькою, російською, іспанською, арабською та китайською. Бага­тосторонні договори зі спеціальних питань іноді уклада­ються мовами лише окремих сторін за згоди на це інших сторін.

Структура договору

Міжнародний договір є єдиною системою норм, що має власну структуру. В загальнотеоретичному плані під структурою договору розуміють сукупність стійких зв’яз­ків норм договору, які забезпечують його цілісність і тотожність самому собі. Структура міжнародного дого­вору є також одним з елементів його форми.

Як зазначає 1.1. Лукашук, “структура виражає впо­рядкованість елементів договору, їхнє розміщення, ха­рактер взаємозв’язку, тобто внутрішню організацію. Структура впорядковує зміст договору, забезпечує його цілісність, єдність”^[141].

Говорячи про структуру договору, слід мати на увазі принцип єдності договору, згідно з яким міжнародний договір є єдиною цілісність і має розглядатися як єдина система норм.

Принцип єдності договору тісно пов’язаний з прин­ципом добросовісного виконання міжнародно-правових

зобов’язань і найбільш чітко виявляється в статтях Ві­денської конвенції: ст. 17 (“Згода на обов’язковість частини договору і вибір різних положень”) і ст. 44 (“Подільність договірних положень”).

Основними елементами структури договору є: назва (найменування і титул) договору, преамбула, основна (центральна) частина та заключна частина. Слід, однак, наголосити, що наявність усіх елементів структури в кожному договорі не є обов’язковою, і це не впливає на його юридичну силу.

Титул (найменування) договору

Титул, або офіційне найменування договору, є пер­шим елементом його структури.

Якщо раніше найменування договору не розглядали як окремий елемент структури, вважаючи його части­ною преамбули, то тепер титулу надається більшого зна­чення, оскільки він допомагає визначити об’єкт і цілі до­говору, відповідно до яких здійснюється тлумачення змісту договору.

Як правило, титул багатостороннього договору міс­тить найменування акта та його об’єкт, а титул двосто­роннього договору може містити повні офіційні наймену­вання учасників.

У титулі багатостороннього договору найменування сторін вказується відповідно до правила альтернату: на першому місці ставиться найменування учасника, якому належить даний екземпляр тексту договору.

В титулі договорів з декількома учасниками сторони зазначаються в алфавітному порядку, а алфавіт визнача­ється за згодою самих учасників.

Назва (найменування) договору не впливає на його юридичну силу. Це положення знайшло підтвердження як у самій Віденській конвенції, в якій йдеться про те, що договір вважається таким “незалежно від його кон­кретного найменування”, так і в практиці Міжнародного Суду ООН^[142].

Водночас не можна не погодитися з 1.1.

З іншого боку, 1.1. Лукашук наголошує на тому, що “найменування може мати політичне значення. В одних випадках воно підкреслює значення, яке надають сторо­ни даному акту, в інших - обмежує його”^[144].

Узагалі найменування договору є одним із найбільш заплутаних аспектів договірної практики, оскільки в між­народному праві не існує також загальновизнаної класи­фікації назв договору. Причому з плином часу ситуація ускладнюється через непослідовність держав при виборі назв договорів.

У доктрині міжнародного права деякими авторами робилися спроби з’ясувати питання, чому саме такі наз­ви мають певні категорії міжнародних договорів, але ці

автори не спромоглися виробити чітку систему назв і класифікації договорів.

Водночас у міжнародній практиці існує тенденція використання певних найменувань договору щодо його окремих видів. Так, наприклад, угоди про союз, взаємну допомогу та припинення стану війни і укладення миру нерідко називають договорами. Міжнародні угоди, які створюють міжнародні організації, називають статутами, а договори про закони та звичаї війни - конвенціями. Договори, які укладаються в рамках ООН, її спеціалізо­ваних установ і Ради Європи, також доволі часто нази­вають конвенціями.

У двосторонніх відносинах назва договору може відображати рівень розвитку політичних відносин між сторонами договору.

З появою в міжнародних відносинах нових видів договорів з’являються і нові їх назви.

Як уже зазначалося, назва договору не має вирі­шального значення при з’ясуванні того, чи є певна угода міжнародним договором або політичною домовленістю. На практиці статус угоди визначається відповідно до наміру сторін, який, у свою чергу, випливає з аналізу тексту угоди.

Оскільки в міждержавній практиці використовується надзвичайно широке коло назв договорів, ми не маємо змоги розглянути всі назви, зупинимося лише на окре­мих, найпоширеніших найменуваннях.

Договір (англ. treaty)

Термін “договір” є не лише родовим поняттям, що охоплює всі найменування та види угод між суб’єктами міжнародного права, він також застосовується як одна 133

з назв таких угод. Термін “договір” закріплено і у Віден­ській конвенції 1969 р., а в національних системах права цей термін часто використовують стосовно угод осново­положного значення, які зазвичай підлягають рати­фікації.

Слід зазначити, що в 1945 р. у дипломатичній прак­тиці ще існували сумніви з приводу того, чи є міжнарод­ні угоди, укладені не в письмовій формі, договорами per se, що знайшло відображення у ст. 102 Статуту 00Н, де йдеться про реєстрацію “кожного договору та кожної міжнародної угоди”. Однак після прийняття Віденської конвенції такі сумніви зникли.

Угода (англ. agreement)

Термін “угода” також використовують як родове по­няття щодо всіх видів міжнародних договорів і як найме­нування конкретного акта.

Віденська конвенція визначає договір як “міжнарод­ну угоду” з певними ознаками, що дає нам підстави стверджувати, що поняття “угода” є ширшим, ніж понят­тя ’’договір“, оскільки охоплює, крім міжнародних дого­ворів, неправові угоди (політичні домовленості).

Держави часто використовують назву ’’угода” щодо міжнародно-правових актів, присвячених конкретному питанню в таких галузях міждержавного співробітниц­тва, як економічні, культурні, фінансові, технічні та інші відносини.

Особливо багато “угод” укладається у сфері еконо­міки, а також за участю міжнародних організацій.

Як правило, міжнародні угоди укладаються з менш важливих, ніж договори, питань (зокрема з технічних питань) і є менш формальними.

У сучасній практиці серед міжнародно-правових ак­тів існує тенденція зменшення кількості “договорів” і від­повідне збільшення “угод” через те, що міждержавні відносини поглиблюються і дедалі більше стосуються спеціальних, суто технічних питань.

Конвенція (лат. сот/епіїо - угода)

Термін “конвенція” використовується в загальному плані як родове поняття і для визначення певного виду міжнародних договорів. У загальному плані - переважно для визначення договірного права на відміну від звичає­вого міжнародного права. Так, згідно із ст. 38 (а) Стату­ту Міжнародного Суду ООН цей Суд застосовує “міжна­родні конвенції як загальні, так і спеціальні”.

У повоєнний період термін “конвенція” набув широ­кого використання для визначення багатосторонніх угод, в яких містяться детальні норми, що регулюють відно­сини в конкретній сфері.

За допомогою “конвенцій” було кодифіковано цілі галузі міжнародного права, й ці конвенції стали ефектив­ним інструментом колективного правового регулювання.

Так, наприклад, право міжнародних договорів базу­ється на Віденській конвенції 1969 р., в основі міжна­родного гуманітарного права - Женевські конвенції 1949 р., в міжнародному морському праві центральною є Конвенція ООН з морського права 1982 р., а міжнародне дипломатичне та консульське право базується на Віден­ській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р.

Хартія (англ. charter)

За допомогою назви “хартія” визначають особливо урочисті акти, зокрема засновницькі акти міжнародних організацій. Навіть статут 00Н англійською мовою має офіційну назву “хартія” (charter).

Хоча договори дуже рідко мають назву “хартія”, у практиці Ради Європи ми можемо знайти приклади до­говорів з такою назвою (Європейська соціальна хартія 1961 р., Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р.).

Прикладом політичної домовленості під назвою “хар­тія” є відома Атлантична хартія 1941 р., яка відіграла суттєву роль у створенні антигітлерівської коаліції під час Другої світової війни.

Урочисті резолюції міжурядових конференцій і між­народних конференцій також можуть мати назву “хар­тія” (наприклад, Паризька хартія для нової Європи 1990 р. та резолюція Генеральної Асамблеї 00Н 1974 р., Хартія економічних прав і обов’язків держав).

Статут

Статутом часто називають міждержавний договір про заснування міжурядової організації, в якому визна­чаються цілі, принципи, структура та функції цієї орга­нізації.

В російській мові, на відміну від української, понят­тя “статут” визначається за допомогою не одного, а двох термінів: “статут” і “устав”. Причому термін “устав” є поширенішим.

Оскільки статут є міжнародним договором, він та­кож регулюються правом міжнародних договорів. Водно- 136

час статут має певну специфіку в рамках права міжна­родних договорів, зокрема тому, що статут міжнародної організації є пріоритетним щодо угод та резолюцій, які приймаються на його основі.

Цю ідею було закріплено у ст.5 Віденських конвен­цій 196£Г р. і 1986 р., згідно з якими ці Конвенції засто­совуються “до будь якого договору, який є установчим актом міжнародної організації, і до будь-якого договору, прийнятого в рамках міжнародної організації, без шкоди для відповідних правил цієї організації”.

Центральним у системі сучасного міжнародного права є Статут ООН, який іноді розглядають як своєрід­ну конституцію міжнародного співтовариства.

Згідно зі Статутом ООН його положення є пріори­тетними щодо обов’язків держав за іншими міжнародним угодами (ст. 103), рішення Ради Безпеки ООН є обов’яз­ковими для держав-членів ООН (ст. 25).

Статут ООН формулює основні принципи, які є ім­перативними нормами міжнародного права (jus cogens) і яким мають відповідати поведінка та договори всіх держав.

Іноді міжнародні договори, на підставі яких засно­вують спеціалізовану міжнародну організацію, можуть мати назву “конституція”.

Прикладом є засновницький акт Міжнародної орга­нізації біженців 1946 р., а також засновницькі акти окремих спеціалізованих установ ООН.

Протокол

Протоколом називають міжнародну угоду з питань обмеженого значення або угоду, яка має додатковий

характер щодо іншої міжнародної угоди (наприклад, два Протоколи 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р.).

У договірній практиці вживають і такі поняття, як “факультативний протокол” і “протокол підписання”.

₆ Під “факультативним протоколом” розуміють акт, що містить додаткові положення до основного договору. Факультативний протокол може прийматися одночасно з основним договором, однак є самостійним і потребує окремої ратифікації. Один із найвідоміших прикладів факультативних протоколів - факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.

в “Протокол підписання” - додатковий до договору акт, який укладається між тими ж сторонами і присвя­чений таким питанням, як: тлумачення окремих поло­жень договору, протокольні постанови, яіх не було вклю­чено до тексту основного договору, інші технічні деталі.

Протокол може містити положення, що доповнюють положення раніше укладеного договору або вносять до нього зміни.

В окремих випадках протоколами називаються акти, які фіксують різні правові дії щодо договору (наприклад, протокол здачі на зберігання ратифікаційних грамот) і які, маючи характер процесуальних документів, не є міжнародними договорами.

Акти, що фіксують підсумки роботи наради, у тому числі досягнуті домовленості, мають назву “протокол наради” (англ. agreed minutes, фр. proces-verbal).

Якщо такий протокол є лише записом роботи наради, а прийняті на нараді угоди зафіксовані у вигляді окремих самостійних документів, він не є міжнародним договором. 138

З іншого боку, якщо протокол наради містить угоду, якої було досягнуто на нараді і яку не було втілено в іншій офіційній формі, відповідний протокол може вважатися міжнародним договором.

Протоколи нарад, які є міжнародними договорами, являють собою спрощену форму договору і за своєю сут­тю близькі до спільного комюніке.

Іноді протокол наради може мати назву “генераль­ний акт”.

Заключний протокол - додаткова угода до основного договору, в якій конкретизуються та уточнюються поло­ження основного договору. В заключному протоколі мо­жуть бути виражені особливі позиції сторін чи їхні одно­сторонні заяви.

Декларація

(англ. declaration, лат. declaratio - заява)

Декларація - односторонній за своєю формою акт декількох держав, який закріплює досягнуту на перегово­рах домовленість, зокрема з важливих політичних питань.

Декларація, на відміну від спільної заяви держав, має більш урочистий характер і може бути міжнародним договором.

Прикладами декларацій є такі договори в галузі між­народного гуманітарного права: Декларація про скасу­вання застосування вибухових і запалювальних куль 1868 р., Декларація про незастосування снарядів, які мають єдиним призначенням поширення задушливих або шкідливих газів 1899 р., Декларація про незастосування куль, які легко розгортаються або сплющуються 1899 р., Декларація про заборону скидання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль 1907 р., Лондонська декла­рація про право морської війни 1909 р.

На практиці можуть виникати непорозуміння з при­воду того, чи є конкретна декларація міжнародним договором або політичною домовленістю.

У таких випадках вирішальне значення має намір сторін. Допомогти у з’ясуванні наміру сторін надати де­кларації міжнародно-правового характеру можуть, зокре­ма, такі аспекти, як вказівки на момент набрання декла­рацією чинності чи термін її дії, а також формулювання, властиві міжнародним договорам.

Ще одним видом декларації є заключна декларація - міжнародний акт, який закріплює підсумки наради в юридично обов’язковій формі.

Заключні декларації рідко зустрічаються в міждер­жавній практиці. Приклад заключної декларації міжна­родно-правового характеру - Заключна декларація 1954 р., прийнята Женевською нарадою з питання відновлення миру в Індокитаї.

Меморандум (англ. memorandum)

Меморандумом - акт держав, який залежно від об­ставин може бути міжнародним договором або політич­ною домовленістю.

Прикладом міжнародного договору з назвою “мемо­рандум” є Меморандум, підписаний представниками СРСР та Австрії 1955 р., на який міститься посилання у додатку до Державного договору з Австрією 1955 р.

Різновид меморандуму - меморандум про взаємо­розуміння.

Щодо назви “меморандум про взаєморозуміння” (те- morandum of understanding), то вона найчастіше вико­ристовується для позначення політичних домовленостей.

Водночас існують приклади, коли й міжнародні дого­вори мали назву “меморандум про взаєморозуміння” і навіть реєструвалися в Секретаріаті ООН як міжнародні договори.

Практика укладення договорів під назвою “меморан­дум про взаєморозуміння” започаткована після Другої світової війни. Три таких договори було укладено у 50-х роках у зв’язку з укладенням мирного договору з Іта­лією.

Причиною цього було намагання сторін, можливо, з політичних міркувань, надати цим договорам менш фор­мального вигляду.

Прикладами договорів під назвою “меморандум про взаєморозуміння” є також: Меморандум про взаєморо­зуміння щодо імплементації основних напрямів для пере­дачі обладнання, пов’язаного з ядерними матеріалами, подвійного використання 1992 р., Меморандум про взає­морозуміння 1991 р. про запобігання збігів і конфліктів, що стосуються районів морського дна, Меморандум про взаєморозуміння щодо започаткування міжорганізаційної програми правильного поводження з хімічними речови­нами 1995 р.

Зауважимо, що доволі часто ООН укладає договори під назвою “меморандум про взаєморозуміння”, прикла­дом яких є Меморандум про взаєморозуміння 1998 р., укладений між Іраком та ООН щодо військових інспек­цій на території Іраку.

Обмін нотами (exchange of notes)

Обмін нотами - різновид угоди, найменування якої відображає особливий засіб її укладення, а саме: обмін нотами, листами однакового змісту між посадовими осо- бами-представниками урядів різних країн.

Зазвичай такими особами є міністри закордонних справ або дипломатичні представники.

Угода у формі обміну нотами використовується пе­реважно для врегулювання конкретних питань і, як пра­вило, не потребує ратифікації.

Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції згоду дер­жави на обов’язковість для неї договору може бути ви­ражено обміном документами, що становлять договір, тобто Віденська конвенція визнає обмін нотами формою договору.

Якщо за своєю юридичною силою обмін нотами не відрізняється від договору, його політичний рівень вва­жається нижчим за договір.

Як на практиці з’ясувати, чи є конкретний обмін нотами міжнародним договором?

Якщо держави мають намір надати обміну нотами юридичного характеру, вони, як правило, включають до тексту нот фразу, що обмін нотами “становитиме угоду між нашими обома Урядами”; якщо ж обмін нотами не є міжнародним договором, держави можуть включити до тексту нот фразу про те, що цей обмін “фіксує розуміння між нашими обома Урядами”, або аналогічну фразу.

Прикладом договору, укладеного обміном нотами, є угода про ленд-ліз 1940 р. між Великою Британією і США.

“Modus vivendi” (з лат. - спосіб співіснування)

Modus vivendi - угода про тимчасове вирішення пи­тання, що потребує врегулювання.

Такого роду акти не завжди мають назву modus vi­vendi. Скоріше цей термін використовують для того, щоб підкреслити тимчасовий та попередній характер угоди.

Зазвичай modus vivendi укладається на короткий термін і передбачає заміну більш ґрунтовною угодою в майбутньому. Тимчасовий характер modus vivendi не впливає на його юридичну силу.

Пакт (лат. pactum - узгоджене, договір)

Пакт - міжнародний договір, укладений з найбільш важливих політичних питань чи питань безпеки. В ла­тинській мові слово “pactum” (пакт, угода) походить від слова “pactio", звідси і слово “рах” (мир).

Назва “пакт” часто має на меті підкреслити урочис­тий характер угоди, надати їй особливої значимості. Можна стверджувати, що назва “пакт” надає договору особливої морально-політичної сили.

Термін “пакт” не часто зустрічається в договірній практиці й іноді використовується як неофіційна назва важливих політичних угод (наприклад, “Північноатлан­тичний пакт” 1949 р.).

Міжнародні договори з прав людини 1966 р. дістали офіційну назву пактів.

Pactum de contrahendo

Точне значення цієї латинської фрази, яка рідко ви­користовувалася як найменування договорів, невідоме.

Назва “pactum de contrahendo” використовувалася в кількох випадках: 1) щодо угод про укладення договору! в майбутньому; 2) щодо угод про включення певних і положень у майбутній договір між тими самими сторо- J нами; 3) щодо угод про приєднання в майбутньому до договору, який вже було укладено (наприклад, зобов’я­зання Польщі у Версальському договорі приєднатися до Бернської конвенції про залізничний транспорт).

Трактат

У минулому трактатами називали міжнародні дого-, вори з важливих політичних питань, що укладалися в особливо урочистих формах і випадках. Термін “трактат” широко використовувався лише російською дипломатією у XIX ст. і не набув поширення в інших країнах.

Генеральна угода

Генеральною угодою називають угоду, яка має рам­ковий характер і встановлює основні положення в пев­ній галузі міждержавного співробітництва.

Як правило, положення генеральної угоди конкрети­зуються та уточнюються в додаткових угодах.

Світова організація торгівлі базується, зокрема, на Генеральній угоді про тарифи і торгівлю 1994 р. і Гене­ральній угоді про торгівлю послугами.

Спільне комюніке

У спільних комюніке, як правило, повідомляється про результати переговорів і нарад. Спільні комюніке ви­конують дві основні функції: 1) інформаційну, тобто за їх допомогою доводиться до відома інших держав інфор-

мація про результати переговорів чи наради; 2) нор­мативну, що полягає в закріпленні змісту досягнутої угоди.

Спільні комюніке можуть уточнювати положення до­говору, вносити зміни до нього або бути засобом офіцій­ного тлумачення цих положень.

• На думку деяких юристів, назва “спільне комюніке” є презумпцією політичної за характером домовленості, хоч іноді комюніке можуть містити міжнародно-правові зобов’язання.

Заключний акт

Заключний акт - дипломатичний документ, в якому фіксуються підсумки міжнародної конференції, перегово­рів чи наради.

У заключному акті можуть бути вказані учасники конференції чи наради, перелічені прийняті рішення та домовленості.

У більшості випадків заключні акти не є міжнарод­ними договорами, хоча можна навести декілька прикла­дів таких договорів. Це, по-перше, Заключний генераль­ний акт Віденського конгресу 1814-1815 рр., а також Заключний акт, який втілює результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів.

У Заключному акті Уругвайського раунду міститься фраза “представники домовилися” і йдеться про депону­вання цього акту, що є підтвердженням його міжна­родно-правової природи.

Особливо багато дискусій було в доктрині міжнарод­ного права з приводу статусу Заключного акту Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.

Цей акт, який відіграв важливу роль у формуванні європейської системи міжнародних відносин, розгляда­ється більшістю вчених не як міжнародний договір, а як політична домовленість. Хоча, на думку окремих юристів (наприклад, професора А.П. Мовчана), з плином часу він перетворився на міжнародний договір, оскільки став сприйматися учасниками Наради як такий, що накладає міжнародно-правові зобов’язання.

Термін “Заключний акт”, як зазначає А.П. Мовчан, було застосовано фактично зусиллями дипломатів ФРН, які намагалися у такий спосіб принизити правове зна­чення принципу “непорушності кордонів”, а також ан­глійських дипломатів, які прагнули запобігти процедурі ратифікації першої гельсінської домовленості^{[145] [146].}

Програма

Програмою (або “довгостроковою програмою”) нази­вають акти, нерідко неправового характеру, які є засо­бом сприяння здійсненню міжнародних договорів.

Приклад програми - Довгострокова програма еконо­мічного та промислового співробітництва між СРСР і Великою Британією 1975 р., яка не була міжнародним договором.

Назву “програма” можуть мати і міжнародно-правові акти.

Розклад

Розклад (графік) - акт, в якому встановлюються ча­сові межі проведення певних заходів, як правило, пов’я­заних з військовою сферою.

У 1992 р. Литва і РФ уклали договір про виведення російських військ з території Литви, в якому містився детальний графік цього виведення, що дістав назву “Розклад”.

Цей Розклад було підписано сторонами і зареєс­тровано в Секретаріаті ООН як міжнародний договір.

Компроміс

Компроміс - найменування міждержавної угоди про передачу спору, що виник, чи спорів, які можуть виник­нути в майбутньому, на розгляд міжнародного арбітражу або міжнародного суду.

В компромісі визначаються предмет спору, умови його розгляду та деякі процесуальні питання.

Регламент

Регламентом називають акт, що являє собою додат­кову угоду до багатосторонньої конвенції, а також і са­мостійну угода. Укладення регламентів існує в практиці спеціалізованих установ ООН.

Контракт

Контракт - найменування угоди з окремих економіч­них питань, як правило, між державами, взаємовідноси­ни яких неврегульовані.

В англійській мові слово “контракт” (contract) є ро­довим щодо міжнародних договорів і комерційних кон­трактів між приватними особами. В українській та ро­сійській мовах слово “контракт” означає переважно цивільно-правову угоду між приватними особами.

З огляду на це якщо “контракт” укладається між

державами, характерне для внутрішнього права найме­нування ніби підкреслює відсутність між сторонами офіційних відносин.

Конкордат

Конкордат - договір між главою католицької церкви і главою держави, мета якого - визначення статусу ка­толицької церкви у певній країні зі значною кількістю віруючих-католиків.

Конкордат має статус повноцінного міжнародного договору і регулюється правом міжнародних договорів.

В останні роки Ватикан уклав чи поновив конкор­дати з Іспанією, Італією, Мальтою, Монако, Перу, Ма­рокко, Португалією, Югославією, Угорщиною, Польщею, Ізраїлем, Казахстаном, із землями ФРН.

Правовою основою конкордатів, на думку деяких юристів, є міжнародний звичай і традиційне визнання державами Святого Престолу як суб’єкта міжнародного права^[146].

Серед інших назв міжнародного договору, нечасто уживаних у договірній практиці, назвемо ще такі, як “програма дій”, “окремі, додаткові статті”, “узгоджений запис обговорення”, “кодекс поведінки”, “текст” та ін.

Іноді за найбільш відомими міжнародними договора­ми закріплюється неофіційна, “розмовна” назва за міс­цем прийняття договору або за ім’ям осіб, які підписали чи ініціювали договір, і ця назва може використовувати­ся і в офіційних документах. Так, наприклад, Конвенцію

про цивільну авіацію 1944 р. часто називають “Чиказь­кою конвенцією”, чотири Женевські конвенції 1949 р. у галузі міжнародного гуманітарного права - “Женевсь­кими конвенціями” чи “правом Женеви”. У літературі знаходимо такі назви, як Дейтонські угоди, Оттавська конвенція 1997 р., Пакт Локарно 1925 р., Пакт Бріана- Келлога 1928 р. та ін.

Преамбула договору

Преамбула договору - вступна частина договору, яка не є його обов’язковою складовою. Відсутність преам­були в договорі не впливає на його обов’язкову силу.

Головне призначення преамбули - закріплення офі­ційних цілей, принципів і мотивів договору. Слід також мати на увазі, що в дипломатичній практиці преамбула може іноді використовуватися для приховування справж­ніх цілей договору.

Преамбула має значення ще й тому, що згідно із ст. 31 Віденської конвенції для цілей тлумачення догово­ру поняття контекст охоплює також і преамбулу.

В преамбулі (вступній частині) договору можуть вказуватися: найменування сторін і уповноважених, мо­тиви переговорів, дійсність повноважень, а також цілі договору.

Як засвідчує практика, існує два види преамбули: традиційна (повна) і сучасна (спрощена).

Прикладом традиційної преамбули є преамбула Кон­венції про охорону персоналу Організації Об’єднаних Націй та пов’язаного з нею персоналу (Нью-Йорк, 9 груд­ня 1994 року):

Держави-учасниці цієї Конвенції,

будучи глибоко занепокоєними зростаючою кількістю жертв і поранень унаслідок навмисних нападів на персонал Організації Об’єднаних Націй і пов’язаний з нею персонал,

беручи до уваги, що напади або інші посягання на персонал, який діє від імені Організації Об’єднаних Націй, не можуть мати виправдання і є неприйнятними, ким би вони не здій­снювалися,

враховуючи, що операції Організації Об’єднаних Націй про­водяться у загальних інтересах міжнародного співтовариства та відповідно до цілей і принципів Статуту Організації Об’єд­наних Націй,

визнаючи важливий внесок персоналу Організації Об’єдна­них Націй і пов’язаного з нею персоналу в зусилля Організа­ції Об’єднаних Націй у галузях превентивної дипломатії, ми- ротворчості, підтримання миру, миробудівництва й гуманітар­них та інших операцій,

враховуючи існуючі домовленості в галузі забезпечення безпеки персоналу Організації Об’єднаних Націй та пов’яза­ного з нею персоналу, в тому числі кроки, що робляться в цьому напрямі головними органами Організації Об’єднаних Націй,

визнаючи, що існуючі заходи щодо персоналу Організації Об’єднаних Націй і пов’язаного з нею персоналу є недостат­німи,

визнаючи, що ефективність і безпека операцій Організації Об’єднаних Націй зростають, якщо такі операції проводяться за згодою і у співробітництві з боку приймаючої держави,

закликаючи всі держави, в яких розміщений персонал Орга­нізації Об’єднаних Націй і пов’язаний з нею персонал, і всіх, на кого такий персонал може покладатися, надавати всебічну

підтримку з метою сприяння проведенню і здійсненню мандата операцій Організації Об’єднаних Націй,

будучи впевненими в тому, що необхідно негайно вжити на­лежних і ефективних заходів для відвернення нападів на пер­сонал Організації Об’єднаних націй та пов’язаний з нею персонал і для покарання тих, хто здійснив такі напади,

‘домовились про таке...

Як бачимо, у преамбулі великого значення надають політичним аспектам договору, викладенню його цілей і мотивів укладення.

Як вважає 1.1. Лукашук, преамбула складається з таких формул:

1. Найменування держав чи органів, від імені яких або за дорученням яких укладається договір.

2. Передісторія, в якій викладаються обставини, що передували укладенню договору, та обставини, які спонукали сторони до укладення договору. Тут та­кож можуть підтверджуватися минулі договори, вказуватися загальні цілі або принципи, зв’язок договору з іншими договорами.

3. Мотиви укладення договору та його цілі.

4. Повідомлення про рішення укласти договір (напри­клад, така фраза: "вирішили з цією метою укласти цей Договір”);

5. Призначення уповноважених (наприклад, така фра­за: “призначили як своїх уповноважених”).

6. Зазначення уповноважених.

7. Перевірка повноважень. У цій формулі фіксують факт перевірки повноважень. У двосторонніх угодах фіксується також факт обміну повноваженнями.

8. Вступна формула згоди (наприклад, фраза “домови­лися про таке”).

Преамбула має юридичне значення, оскільки є еле­ментом тлумачення договору. Про це, зокрема, свідчить практика Міжнародного суду 00Н. У справі між Фран­цією і США про права американських громадян у Ма­рокко Міжнародний суд 00Н встановив, що для тлума­чення положень Акта Альгесіраса від 1906 р. необхідно враховувати його цілі, закріплені в преамбулі. Для ви­значення юридичного характеру мандату Південної Аф­рики на Південно-Західну Африку Міжнародний суд знову звернувся до преамбули. Водночас у справі Ніка­рагуа проти США 1984 р. Міжнародний суд заявив, що “преамбула Статуту 00Н є моральною та політичною базою викладених далі юридичних положень. Такі мір­кування, однак, не можуть самі по собі бути правовими нормами”.

В окремих випадках преамбула може містити норма­тивні положення.

Преамбула договору має однакову юридичну силу з іншими частинами договору, про що, зокрема, свідчить ст. 31 Віденської конвенції 1969 р., в якій зазначено, що контекст договору включає і преамбулу.

Щодо структури преамбули у практиці не існує єди­ного зразка, однак у цілому спостерігається тенденція до її спрощення.

Основна (центральна) частина договору

Основна (центральна) частина договору йде за преамбули і містить конкретні норми.

Якщо в преамбулі формулюються цілі договору, то

основна частина закріплює норми, спрямовані на їх досягнення.

У радянській і пострадянській договірній практиці положення центральної частини традиційно називаються “постановами”.

Основна частина договору, як правило, містить го­ловні положення договору і може поділятися на роз­діли, глави, статті, параграфи, пункти й частини. Такий поділ полегшує користування текстом договору і дає змогу точніше з’ясувати зміст волевиявлення сторін. Розділи, глави чи навіть статті договору можуть мати власні назви, які допомагають з’ясувати їхній зміст.

Щодо цих назв у договірній практиці існує презумп­ція, що вони мають юридичне значення, якщо інше не випливає з тексту договору.

З розвитком і поглибленням міжнародних відносин відбувається збільшення обсягу основної (центральної) частини договорів.

Головним принципом договору і його основної час­тини є принцип цілісності, оскільки всі постанови дого­вору взаємопов’язані і кожна з них має тлумачитися та реалізовуватися у світлі інших.

З урахуванням того, що нерідко міжнародний дого­вір втілює певний компроміс, досягнутий між його сто­ронами, принципи цілісності та добросовісного виконан­ня міжнародних договорів вимагають, щоб сторони дого­вору виконували свої зобов’язання за договором не вибірково, а в повному обсязі.

Постанови головної (центральної) частини поділя­ються за видами відносин, які вони регулюють, а відтак

структуруються в тексті за ступенем важливості, що полегшує розуміння і ефективну реалізацію договору.

Як правило, на першому місці - найбільш загальні норми, за ними - більш конкретні постанови.

В окремих договорах спочатку викладаються основні принципи, на яких базується договір, а відтак норми, що уточнюють і доповнюють ці принципи.

З урахуванням того, що міжнародні відносини, які регулюють договори, є досить мінливими й динамічними, у міжнародних договорах сторони часто закріплюють норми, які мають більш загальний та широкий характер, ніж норми національного права. Така ситуація іноді ви­кликає нарікання з боку національних судів, коли йдеть­ся про тлумачення тексту та реалізацію договору в на­ціональних системах права.

З огляду на це однією з проблем міжнародних дого­ворів є пошук оптимального балансу між точністю й конкретністю формулювань і необхідністю забезпечити достатню гнучкість положень договору. З іншого боку, інтереси ефективності договору вимагають, щоб його постанови були сформульовані таким чином, щоб з них випливали конкретні права та обов’язки сторін, а не туманні заклики.

Все це в кінцевому підсумку залежить від професіо­налізму й майстерності розробників договору.

Заключна частина договору

У заключній частині міжнародного договору зазви­чай містяться положення процесуального характеру, які визначають порядок набрання договором чинності та йо­го прийняття сторонами, а також термін дії договору та підстави його припинення.

Особливості заключної частини договору обумовлю­ються особливостями змісту самого договору.

Положення заключної частини торкаються виключно деяких механізмів договору як такого і найтиповішими питаннями, що розглядаються в заключній частині, є: порядок внесення змін, перегляду, процедура прийняття договору сторонами (підписання, ратифікація, прийнят­тя, приєднання), набрання чинності, коло держав, що можуть стати його учасниками, термін дії, пролонгація, припинення дії, застереження, тлумачення, розв’язання спорів, депозитарій, обмін ратифікаційними грамотами або передання їх на зберігання, реєстрація, автентич­ність текстів, статус додатків.

Заключна частина завершується формулюванням, за допомогою якого встановлюється згода уповноважених і спосіб посвідчення цієї згоди. Це формулювання може мати такий вигляд: “На посвідчення чого представники, належним чином на це уповноважені, підписали цю Конвенцію”.

У заключних положеннях, як правило, містяться да­та і місце підписання, підписи сторін і відтак печатка.

Міжнародний договір, як правило, скріплюється під­писами уповноважених осіб у порядку альтернату і може складатися з одного або з двох чи більше взаємо­пов’язаних документів. Так, двосторонні договори іноді укладаються шляхом обміну нотами чи листами, що є спрощеною формою укладення договорів.

Утім, підписи не є обов’язковим елементом договору. В практиці трапляються випадки, коли сторони не підпи­сують договір з політичних міркувань. Так, наприклад, Рішення глав держав та урядів, прийняте на зустрічі в 155

рамках Європейської Ради на саміті в Единбурзі 12 груд­ня 1992 року, є міжнародним договором, незважаючи на те, що деякі глави держав не підписали його.

Договори, які приймаються на конференціях Продо­вольчої та сільськогосподарської організації 00Н (ФАО), також не вимагають підписів сторін, а приймаються шляхом “прийняття” державами-членами, що аналогічно ратифікації.

Печатки також не є необхідними атрибутами догово­ру. Відсутність печатей, навіть якщо вони передбачені в заключних положеннях, не позбавляє договір обов’яз­кової сили.

Таким чином, повна або часткова відсутність заключ­ної частини не впливає на юридичну силу договору, хо­ча заключні положення рідко відсутні в договорах.

Додатки

Крім основних елементів структури, міжнародний договір може ще мати додатки, які містять технічні чи додаткові положення стосовно окремих статей договору або договору в цілому. Додатки мають різні форми і наз­ви: додатковий протокол, заключний протокол, протокол підписання, обмін нотами чи листами при підписанні договору, правила процедури, регламенти, опис кордо­нів, карти, переліки товарів, правила технічної експлуа­тації, стандарти, тарифи та ін.

Держави дедалі більшу увагу приділяють складним питанням технічного та економічного характеру, тому в міждержавній практиці зростають кількість і обсяг до­датків до міжнародних договорів.

Так, наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 р. має дев’ять додатків, а Мирна угода щодо Боснії та Герцеговини, підписана 14 грудня 1995 року в Пари­жі (Дейтонсько-Паризькі угоди) - 12 додатків.

Прикладом важливості додатків до міжнародних до­говорів можна вважати і результати Уругвайського раун­ду багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ. Цей ра­унд завершився прийняттям документа обсягом у 26 ти­сяч сторінок, більшість з яких - детальні розклади та­рифних та інших поступок, включених у додатки до укладених в рамках Уругвайського раунду угод.

Суттєве значення в дипломатичній практиці мав та­кий додаток до договору, як географічна карта, особливо при вирішенні спірних питань, пов’язаних з міждержав­ними кордонами.

У таких випадках карта може бути додатком до договору як акт щодо його подальшого тлумачення і навіть мати переважну силу.

Міжнародні суди неодноразово виносили рішення на підставі аналізу географічних карт як додатків до тексту основного договору (наприклад, спір між Індією і Паки­станом довкола замку Прі Віхар).

Щодо юридичної сили додатків, то з цього приводу в доктрині існує декілька різних підходів. Згідно з одним із них додатки є частиною міжнародного договору лише В тому разі, якщо про це прямо вказано в самому дого­ворі чи в додатку.

Згідно з іншою точкою зору додатки є невід’ємною частиною договору і мають таку ж обов’язкову силу, як і його інші частини, якщо в договорі не передбачено інше.

З цієї причини при укладенні договору в його тексті' важливо чітко вказувати на відношення додатку до дого­вору. Це можна зробити, зокрема, за допомогою вклю­чення до тексту додатку такого формулювання: “Додаток є невід’ємною частиною цього Договору”.

5.1.