Сутність міжнародного митного права та його джерела

Міжнародне митне право є галуззю міжнародного права. Це тверження виклакає ряд суперечностей та доповнень. У рамках дослідження норм м’якого права як регулятора міжнародних митних відносин необхідно зупинитися на окресленні об’єкта регулювання.

Говорячи про міжнародне митне право як повноцінну галузь права, науковці чітко відмічають коло суспільних відносин, яке воно регулює.

І навпаки, заперечуючи самостійність цієї галуззі, розширюються або звужуються, втрачають межі ті суспільні відносини, які ним регулються.

На думку Б.Н. Габрічідзе та А.Г. Чернявського міжнародне митне право необхідно вважати самостійною галуззю міжнародного права. Це опосередковано такими положеннями:

специфіка об’єкта регулювання - міждержавні митні відносини та зв’язки;

особливості джерел права у галузі міжнародних митних відносин та засобів створення таких джерел;

об’єм, що постійно розширюється, а по суті диверсифікація правового регулювання міждержавних митних відносин;

зацікавленість міжнародного співтовариства у подальшому розвиткові співпраці у митній сфері, що сприяє появі усе більшої кількості правових норм і формуванню міжнародного митного права як галузі загального міжнародного права [51, с. 505].

Існують протилежні думки про сутність міжнародного митного права. Так, на думку Б.І. Кучер, необхідно розрізняти поняття «система міжнародного економічного права як галузь міжнародного права» і «система міжнародного економічного права як наука та навчальна дисципліна». Поділяючи останню на загальну і спеціальну частини, він зараховує міжнародне митне право саме до структури його спеціальної частини [88, с. 30]. І.І. Лукашук визначає міжнародне митне право як підгалузь міжнародного адміністративного права, оскільки норми міжнародного адміністративного права це норми внутрішнього права міжнародних організацій, що мають специфічну обов\'язкову силу, необхідну для регулювання внутрішньо-організаційної діяльності [90, с.

Митне право регулює відносини, які включають зовнішньоторгівельні зв’язки з іншими державами, що опосередковує певні стандарти цього регулювання. Вплив законодавства одних держав на інші безпосередньо приводить до вироблення одноманітного порядку проходження митних процедур, тим самим до спрощення регулювання цієї діяльності. Міжнародне право з моменту своєї появи було покликане регулювати торговельні відносини між державами. Із плином часу, предмети торгівлі змінилися, а отже і змінилися способи її регулювання. Митна справа включає ряд складових, які не можна назвати торговим правом. Відносини, які її становлять, утворюють своєрідний масив, який потребує адекватного правового регулювання. Національне митне право постійно розвивається відповідно до стандартів, яких прийнято більшістю розвинутих країн світу. Це не є штучним процесом чи просто імплементацією норм. Це необхідність, адже ізолювавши свої кордони від інших держав, припинивши ведення торгівлі та здійснення економічної діяльності з ними, врешті, проблеми з переміщенням осіб призведе до краху держави. Тому величезне значення у митному регулюванні відіграє право, яке певним чином групує правові норми різних держав, виокремлює пріорітетні напрмки розвитку, встановлює механізми введення новел та рекомендації щодо легітимності цього процесу. Таким правом є міжнародне митне право. І говорити про його відсутність або включати до іншої галузі міжнародного права є, як мінімум, необгрунтовано та недоцільно.

Єдиного підходу до визначення міжнародного митного права немає. Наприклад, в юридичних словниках міжнародне митне право визначено як сукупність міжнародно-правових норм і принципів (зобов’язань і правил), встановлених між державами і (або) міжнародними організаціями на договірній основі, регулюючих відносини у сфері міжнародної співпраці по митних питаннях [128].

На думку К.Г. Борисова, міжнародне митне право - це узагальнені правила і зобов’язання держав світової спільноти, норми і принципи щодо регулювання стосунків в організації митного контролю:

за переміщенням через їх митні кордони предметів, товарів, фізичних осіб, послуг і капіталів;

за встановленням і уніфікацією митних тарифів, що діють на створених державами єдиних митних територіях у рамках митних союзів і митних зон;

за умовами стягнення мита і митних зборів та встановлення рівня митних ставок;

за проведенням спільних заходів щодо боротьби з контрабандою, зміцненню економічної безпеки держав, втіленням у життя принципу митного роззброєння [38, с.

Цікавою видається думка К.К. Сандровського, який вбачає подвійну сутність міжнародного митного права. З одного боку, це особлива система норм міжнародного права, яка регулює відносини, що виникають у ході співробітництва держав та інших суб’єктів міжнародного права по митних та інших пов’язаних із перестином митних кордонів держав питаннях міжнародних економічних, торговельних, транспортних зв\'язків і туризму. З іншого боку, це самостійна галузь міжнародного права, яка складається з принципів і норм, яуі регулюють відносини, що складаються між суб\'єктами міжнародного права у процесі їх співпраці по митних і пов’язаних з ними питаннях міжнародних економічних, торговельних, транспортних зв\'язків і туризму [122, с. 79].

На думку К.А. Бєкяшева та Є.Г. Моїсєєва, міжнародне митне право являє собою систему принципів та норм, які регулюють відносини між державами та іншими суб\'єктами міжнародного митного права у сфері

митної справи [39, c. 135].

Виходячи із вищезазначеного, можна визначити міжнародне митне право як самостійну комплексну галузь права, яка регулює суспільні відносини між суб’єктами міжнародного права, які виникають у процесі їх співпраці з питаннь митного характеру. Словосполучення «питання митного характеру» як характеристика сукупності суспільних відносин означає все, що входить у доктринальне вітчизняне поняття митної справи, а також взаємообумовлючі сфери буття. Як вірно зазначає З.Ю. Кунєва, з урахуванням міжнародної специфіки цих відносин до них можна застосовувати такі конкретизучі поняття, як: «забезпечення виконання» чи «діяльність із забезпечення дотримання митного законодавства». Це дозволяє ідентифікувати сукупність різноманітних видів діяльності, поєднаних спільною метою - створенням організаційно-правової основи для виконання стандартних обов’язків осіб під час реалізації свого суб’єктивного права на діяльність, пов’язану з міжнародним фізичним обігом товарів.

З огляду на традиційне місце митних служб світу в національних системах державних органів можна визначити певні різновиди митної діяльності, до яких світовою практикою встановлюються певні стандарти.

1. Діяльність органів публічної влади щодо реалізації позитивних прав і обов’язків суб’єктів приватного права полягає у застосуванні норм митного законодавства щодо транспортних засобів і товарів, які переміщуються в законний спосіб, складається із процесуальних норм і процедур.

2. Приватна діяльність щодо реалізації власних позитивних прав і обов’язків, що безпосередньо пов’язана з дотриманням та виконанням правових норм митного законодавства. У сфері митної діяльності ці два різновиди діяльності отримали назву «митні формальності», залежно від суб’єкта митні формальності митних адміністрацій та суб’єктів ЗЕД.

3. Діяльність органів публічної влади спрямована на організаційно- правове забезпечення дотримання митного законодавства, і пов’язана із запобіганням його порушенню.

4. Діяльність органів публічної влади з організаційно-правового забезпечення попередніх діяльностей реалізується під час виконання митною службою адміністративних та операційних функцій. Цей напрям визначає властивості діяльності митної служби. Таким чином, виокремлено основні різновиди діяльності, з яких складається вітчизняна митна справа і які підлягають аналізові й розвиткові [87, с. 166].

Взаємообумовлюючою частиною суспільних відносин, які є предметом міжнародного митного права, є міжнародне співробітництво.

У держави і суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності є свої інтереси у митній сфері, які переважно не збігаються. Чим меншою є суперечливість реалізації цих інтересів у митній сфері, тим розвиненішою вважається митна справа.

Співробітництво означає цілеспрямовану і постійну, спільну і узгоджену, широку за масштабами і різноманітну за формами та напрямками діяльність, яка стосується загальних інтересів держав, що співпрацюють, і спрямована на досягнення єдиних цілей [53, с. 61].

Важко не погодитися з думкою В.Т. Комзюк щодо визначення міжнародного митного співробітництва як специфічного та взаємного виду діяльності митних органів із міжнародними митними організаціями у митній сфері, що характеризується здійсненням узгоджених та скоординованих дій двох та більше держав у відповідних правових формах та з використанням необхідних методів діяльності, а також спрямоване на досягнення рівноваги у митно-правовому регулюванні між державами, встановлення єдиного порядку надання міжнародно-правової допомоги у митних питаннях, досягнення поставлених перед митними органами держав спільних завдань, яким є забезпечення нормального функціонування митних органів, запобігання порушення митних правил перетину через державний кордон, виявлення та припинення контрабанди

[82, c.

Крім того, автор виокремлює основні ознаки, які характеризують міжнародну взаємодію:

1) діяльність двох та більше країн, міжнародних організацій, окремих митних органів іноземних держав;

2) діяльність має характер спільних, узгоджених та скоординованих

дій;

3) виражається у відповідних правових формах та методах діяльності;

4) спрямована на досягнення спільних для держав-учасниць завдань та мети.

Суспільні відносини, які становлять предмет міжнародного митного права, регулюються на основі визначених джерел міжнародного права. Особливістю розгляду міжнародно-правових джерел є те, що предмет їх розгляду - це одночасно декілька напрямків митної діяльності. Деякі міжнародні акти мають комплексний характер, тобто визначають загальні підходи до формування, реалізації та розвитку митного законодавства й митної справи. Важливим є питання, насамперед, про визначення підходу до розкриття сутності і визначення напрямків використання положень цих нормативно-правових актів у практичній діяльності.

Розглядаючи категорії та поняття, що характеризують міжнародне право, необхідно враховувати факт відсутності їх однозначного тлумачення. У цьому разі, це обумовлено не просто галуззю права чи поглядами науковців, але й взагалі підходами, які використовуються для встановлення сутності права та його інститутів різними правовими системами. Міжнародне право характеризується рядом ознак, які відрізняють його від національного права, серед яких і особливості джерел міжнародного права. Як уявляється необхідно визначити, що взагалі являє собою система джерел міжнародного права, які особливості притаманні її складовим, та врешті в чому полягає і чим опосередкована специфічність

м’якого права у цій системі.

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, які були б обов’язковими для всіх суб’єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб\'єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди [102, с.

Розглянувши чинники, які вплинули на формування системи джерел міжнародного права, можна зосередитися на самому понятті «система джерел міжнародного права та визначення її складових».

Саме поняття «система» означає порядок або систематичність [58, с. 379]. Використання та пристосування категорії «система» до права, а точніше до його джерел упорядковує його, наділяє планомірністю, опосередковує розташування і взаємообумовленість елементів. На думку М.М. Марченко, родовими та видовими ознаками різноманітних систем є:

наявність структурних елементів;

системоутворювальні зв’язки між елементами;

утворення цілісної системи в результаті взаємозв’язку та взаємодії утворювальних її елементів;

наявність у структурних елементів певної автономії і відносної самостійності стосовно одне до одного, а системи в цілому - стосовно до оточуючих систем [93, с. 175].

Система джерел міжнародного права являє собою сукупність формально визначених правил та стандартів, які взаємопов’язані між собою та спрямованні на однотипне врегулювання суспільних відносин і забезпечуються волею та згодою суверенних держав.

Що саме зараховувати до системи джерел міжнародного права - знову ж таки залежить від ряду підстав, типу: правова система, правова школа, визначений дослідник тощо. Охопити усі ці фактори неможливо, але можна виокремити конкретні тенденції та відправні точки, тим самим сформулювати підходи до системи джерел права. У першу чергу, слід зупинитися на позитивістській концепції джерел міжнародного права. Її ключовими постулатами є:

сприйняття волі держави як головного джерела; основне є єдине легітимне його вираження - офіційний текст права; основним елементом системи міжнародного права є міжнародні договори;

міжнародні звичаї є джерелом міжнародного права внаслідок мовчазної згоди держав.

Нормативістська концепція стосовно система джерел міжнародного права надає такі орієнтири для подальшого вивчення цього питання: система джерел опосередкована певною наднормою, не в формальному значенні, а нормотворчим процесом; джерела міжнародного права визначають обов’язкові правила поведінки; прослідковується чітка ієрархія між джерелами міжнародного права тощо.

Однією з найпопулярніших, і з плином часу все ж по новому актуальною є і концепція природного права, яка визначає такі важливі моменти для визначення джерел міжнародного права та його системи. Сюди можна зарахувати:

основним джерелм права є загальнолюдські принципи; інші джерела міжнародного права повинні відповідати та не суперечити основному джерелу міжнародного права тощо.

Існує і ряд похідних від неї концепцій, наприклад, позитивістська концепція природного права, яка до норм природного права зараховує і норми права, яких було прийнято усіма народами, тобто природне право є результатом порівняльно-правових досліджень над позитивним правом [1034.

Відповідно до п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) із застереженням, указаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із публічного права різних як допоміжного засобу для визначення правових норм [1].

Сучасне міжнародне право не встановлює точного переліку джерел міжнародного права, а також їх ієрархії. Як вірно зазначають Л.Д. Тимченко та В.П. Кононенко, положення цієї норми зазвичай сприймається як таке, що встановлює перелік джерел міжнародного права, який, однак, не є загальнообов’язковим: з огляду на специфіку міжнародного права й процесу створення його норм не має визнаного усіма суб\'єктами міжнародного права будь-якого правового акта, яким встановлювалися би перелік цих джерел та їх визначення. Його можна вважати відправною точкою при розгляді питання щодо джерел міжнародного права [99].

Думка про найвищу юридичну силу міжнародних договорів також є невдалою, адже міжнародне право не можна звести виключно до цього джерела. На думку О.В. Київець, слід шукати той елемент, який зможе повернути міжнародному праву повагу як найефективнішому регулятору відносин між державами. Ним може стати opinio juris - класичний елемент міжнародного звичаю, який свідчить про визнання суб’єктом за правилом поведінки обов’язкового характеру. Таким чином можна буде змістити наголос із форми існування норми на її нормативність. Від того, як розуміється нормативність джерела, залежить розуміння нормативності усієї системи. Якщо для джерел національного права категорія нормативності не є сумнівною, то для джерел міжнародного права ця категорія є відносною, причому сама нормативність є абсолютною, якщо мова йде про категорію принципів міжнародного права незалежно від форми їх закріплення, та відносною, якщо мова йде про договір та звичай. Стосовно договору ця відносність є об’єктивною, оскільки існує чіткий намір сторін щодо обов’язковості такого договору саме для них, однак така нормативність об’єктивно виражається у формі підписання, ратифікації, приєднання або в інший спосіб, обумовлений сторонами. Складніше з нормативністю міжнародних звичаїв, оскільки нормативність у цьому разі є не просто відносною. Така відносність має подвійний характер: об’єктивний (практика) та суб’єктивний (opinio juris), причому об’єктивний та суб’єктивний елементи мають збігатися, оскільки без цього збігу нормативність звичаю не виникає. Нормативність міжнародного права в сучасному його розумінні є вертикальною, оскільки в її основі знаходяться норми jus cogens. Це не означає, що до виникнення імперативної норми ознак нормативності не існувало взагалі, вона існувала у вигляді горизонтальної нормативності. Звичайно, і горизонтальна, і вертикальна нормативність взаємопов’язані між собою і не існують одна поза одною [76, с. 19].

Питання про ієрархію джерел міжнародного права опосередковує такі положення.

По-перше, основні джерела міжнародного права (насамперед, договір та звичай) є рівноправними і не мають пріоритету один перед одним.

По-друге, норми міжнародного права, які містяться в одному джерелі, можуть змінювати норми, що містяться в іншому джерелі. Так, наприклад, у взаємних стосунках певних сторін договірна норма може змінити звичаєву норму, а норма звичаєва може змінити договірну норму.

По-третє, в рамках міжнародного права вищу юридичну силу мають норми jus cogens (імперативні норми).

По-четверте, колізії між нормами міжнародного права, які походять з різних джерел, вирішуються за допомогою спеціальних колізійних норм (наприклад таких, як lex specialis derogat legi generali та lex posteriori derogat legi priori).

По-п’яте, хоча ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН і не встановлює ієрархії джерел міжнародного права, її перелік віддзеркалює лише певну практичну черговість застосування джерел міжнародного права з огляду на ступінь їхньої визначеності [104].

Для того, щоб чітко уявляти, які елементи входять до системи джерел міжнародного, потрібно чітко уявляти, якими ознаками вони мають бути наділеними, тобто кожне джерело міжнародного права:

1) поєднує харктеристики притамані різним правовим система, стаючи певним систематизованим видом того чи іншого зовнішнього вираження права;

2) його функціональне призначення опосередковане виробленням єдиного підходу для врегулювання суспільних відносин, узгодженням інтересів множинної кількості суверенних держав та народів з метою усунення конфліктів та відмінних способів їх вирішення;

3) воно вбирає в себе найбільш обгрунтовані методи впливу права на суспільні відносини, відкидаючи ті, які є менш ефективними, встановлюючи при цьому якісно нові єдині правові стандарти;

4) є невід’ємною частиною правової системи кожної держави, що правда розмір цієї складової різниться в залежності від готовності держави бути демократичною, громадянською та правовою;

5) завжди знаходиться в динаміці, яка спричинена зміною пріорітетів цінностей для людства в цілому, що доповнюють його;

6) сфера його регулювання завжди залежить від масштабу проблем, які виникають у процесі людської та державної діяльності тощо.

Виходячи із вищезазначеного, стає очевидним, що система джерел міжнародного права опосередковується рівнем розвитку суспільних відносин, побудовою та функціонуванням єдиних міжнародних та міждержавних утворень, створенням єдиних підходів до вирішення різних проблем правового характеру. Все це свідчить про подвійну природу сучасного етапу розвитку системи джерел міжнародного права. З одного боку, спостерігається постійне зближення правових систем та спрямування до поглинання міжнародним правом національного, а з іншого - стримування державами процесів інтеграції з метою збереження власного суверенітету. У будь-якому разі, на теперішній час до системи джерел міжнародного права належать:

1. Міжнародні конвенції та договори.

2. Міжнародний звичай, визнаний як правова норма.

3. Загальнолюдські принципи права.

4. Судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного права.

5. Норми м’якого права.

Міжнародні договори, будучи основним джерелом сучасного міжнародного митного права, з одного боку, покликані вирішувати потреби митної практики, а, з іншого, - визначати (особливо це стосується універсальних договорів) шляхи подальшого розвитку митної справи, встановлюючи прийнятні для держав міжнародні стандарти у цій галузі.

Універсальними (загальними) багатосторонніми договорами вважаються або кодифікаційні договори, або ті, об’єкт або цілі яких становлять інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. У міжнародному митному праві такими є Конвенція Кіото 1973 або Конвенція Найробі 1977 та ін. В універсальних міжнародних договорах мають право брати участь усі заінтересовані держави, і будь-які спроби перешкодити реалізації цього права не мають під собою жодних юридичних підстав, оскільки всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства.

Крім універсальних, у міжнародному митному праві, як і в інших галузях, міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні, але вже обмежені або колом учасників, або предметом регулювання. Інакше кажучи, тут, як і в міжнародному праві в цілому, міжнародні договори класифікуються за загальним правилом як за кількістю учасників, так і за предметом регулювання.

Крім того, потрібно мати на увазі, що в загальному масиві правових норм, що регулюють митні відносини між державами, крім власне митних конвенцій помітну роль здавна відіграють торгові договори, договори про торгівлю і мореплавання і тощо, в яких значна увага приділяється і митним питанням [123].

Традиційні норми міжнародного митного права формуються у практиці міжнародних відносин унаслідок часто повторюваних дій держав, які стають правилом. Нормою вона стає лише, коли визнається усіма або більшістю країн як обов\'язкове правило, що відображає загальну практику держав.

Звичай як джерело міжнародного митного права може мати як універсальний характер - з огляду на загальність визначення, так і регіональний - шляхом визнання обмежених економічних відносин у тих чи інших сферах співробітництва; наприклад, звичаї торгових портів, національні звичаї і традиції народів. Існують, наприклад, збірники «Звичаї портів», які видаються адміністраціями міжнародних торговельних портів або торговельними портами окремих держав.

У певних випадках джерелом міжнародного митного права можуть бути зв’язки (торговельного і митного характеру) і національні традиції, що мають міжнародний характер.

Ці звичаї знайшли своє відбиття у ряді документів міжнародної організації, а також у збірнику «Інкотермс» 1953, 1980, 1990 рр., Одноманітних правилах для документальних акредитивів 1974 р., розроблених Міжнародною торговельною палатою, і Загальних умов торгівлі, розроблених Європейською економічною комісією ООН, та ін.

Одним із допоміжних джерел міжнародного митного права є діюча практика у сфері міжнародних митних відносин, а саме: практика митного контролю держав з реалізації норм і правил національного законодавства і норм міжнародних угод. Прикладом може бути:

система прикордонного контролю за валютою і валютними цінностями в Україні;

система митного контролю за вивозом культурних та історичних цінностей Східної Німеччини,;

практика здійснення співробітництва митних органів на кордонах; методика визначення митної вартості;

правила застосування мита і митної ставки;

митне оформлення операцій з давальницькою сировиною.

Головним завданням митних органів є виконання функцій захисту митної території та прискорення руху через кордон [99].

Постійний вплив практики держав на формування норм міжнародного права і міжнародного права на практику міжнародних відносин створює реальні умови, в яких вирішуються різні питання міжнародних зв’язків держав. За сучасних умов посилюється тенденція до вирішення суперечливих питань у сфері зовнішньоекономічних зв’язків шляхом переговорів і укладання міжнародних угод. Договірна практика може бути прецедентом, і тому має важливе значення для розвитку сучасного міжнародного митного права.

Під прецедентами у сфері міжнародних економічних відносин розуміють судові або адміністративні рішення з конкретних проблем здійснення зовнішньоекономічної діяльності, які стали обов’язковими правилами для розв’язання таких аналогічних випадків. Отже, прецеденти міжнародних відносин є джерелом регулювання у даній сфері співробітництва держав [55, с. 696].

Беручи за основу факт існування міжнародного митного права у цій частині дослідження було встановлено поняття системи його джерел як сукупність формально визначених правил та стандартів, які

взаємопов’язані між собою та спрямовані на однотипне врегулювання суспільних відносин і забезпечуються волею та згодою суверенних держав. Стан цієї системи залежить від рівня розвитку суспільних відносин, побудови та функціонування єдиних міжнародних та міждержавних утворень, створення єдиних підходів до вирішення різних проблем правового характеру.

Все це свідчить про подвійну природу сучасного етапу розвитку системи джерел міжнародного права. З одного боку, спостерігається постійне зближення правових систем та спрямування до поглинання міжнародним правом національного, а, з іншого, - стримування державами процесів інтеграції з метою збереження власного суверенітету.

2.3.