Джерела міжнародного права з охорони навколишнього природного середовища
Як більшість галузей міжнародного права, міжнародне право з охорони навколишнього середовища бере початок у джерелах звичаєвого права. Оскільки міжнародне право зазнало сильного впливу ідеології римського права, цей вплив позначився на становленні багатьох його галузей та інститутів.
Не стало винятком і міжнародне право з охорони навколишнього середовища, хоча формування цієї галузі здебільшого припадає на ХХ ст., коли римське право відійшло в далеке минуле[168] [169].В основу звичаїв міжнародного права з охорони навколишнього середовища покладено деякі постулати римського права, а саме: communiss et recta sententia est, in rebus immobilibus servandum esse jus loci in quo bona sunt sita — має відповідати здоровому глузду, частка нерухомого майна має визначатися законом місця його перебування; кожному дозволяється на власній землі полювати на диких тварин у будь-який спосіб; власник землі володіє нею до неба і до найглибших надр; той, хто знав про небезпеку, але не зміг їй запобігти, не винен; закони природи найбільш досконалі і незмінні; не можна вважати законом те, що суперечить природі; те, що заборонено природою, не можна затверджувати законом.
Інтенсивна експлуатація людиною природи поставила перед державами нагальну проблему укладання відповідних міжнародних угод. І якщо на межі ХІХ—ХХ століть такі приклади були поодинокими, то на зламі ХХ—ХХІ століть уже можна говорити про солідну напрацьовану міжнародно-договірну базу міжнародного права з охорони навколишнього середовища. Лише в рамках програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) зареєстровано близько 200 багатосторонніх міжнародних угод. Якщо брати до уваги всі багатосторонні договори в цій сфері, то кількість їх сягає за дві тисячі (маються на увазі як універсальні, так і регіональні угоди). А якщо додати до них близько чотирьох тисяч двосторонніх міжнародних угод, то стає зрозумілим, що хоча ця сфера і є порівняно новою в системі міжнародного права, вона вирізняється ґрунтовним міжнародно-договірним забезпеченням.
Систему джерел міжнародного права з охорони навколишнього природного середовища становлять договори, конвенції, декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи, програми дій тощо.
За критерієм юридичної сили їх поділяють на дві групи. До першої належать акти, що містять обов’язкові до виконання норми і принципи (так зване тверде право), до другої — акти, що містять необов’язкові до виконання правила, здебільшого рекомендаційного характеру (так зване м’яке право) — (Стокгольм- мська декларація з навколишнього середовища 1972 року; Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку 1992 року, Всесвітня хартія природи від 28.10.1982 року).
Джерела міжнародного права можна класифікувати також за іншими критеріями. Зокрема, за предметом правового регулювання вони поділяються на загальні (Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 року; Декларація Ріо-де- Жанейро з навколишнього середовища і розвитку 1992 року,) та спеціальні, до яких належать акти, що стосуються правового регулювання охорони і використання природних ресурсів чи об’єктів (Конвенція про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер 1992 року, Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великій відстані 1979 року)1.
За дією у просторі вирізняють такі акти:
— глобальні, тобто, ті що мають загальнопланетарне значення (Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про водно-болотні угіддя, що має міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів);
— регіональні— джерела міжнародного екологічного права, що закріплюють правила і принципи поведінки стосовно навколишнього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори і фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 року);
— локальні— джерела міжнародного екологічного права, що закріплюють правила і принципи поведінки щодо навколишнього середовища певних держав або території (Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 року).
За часом дії вирізняють акти:
— із необмеженим терміном дії (Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 року);
— із визначеним терміном дії (Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про співпрацю у сфері охорони навколишнього середовища 1993 року, укладена на п’ять років).
За суб’єктами акти міжнародного права з охорони навколишнього середовища поділяють на:
— міждержавні, сторонами яких є держави (Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря);
— міждержавні за участі інших держав (Протокол з проблем води та здоров’ я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер 1999 року);
— акти міжнародних організацій (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1980 року «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь»).
З усіх джерел міжнародного права з охорони навколишнього середовища провідне місце належить міжнародним договорам (угодам і конвенціям).
У системі міжнародних договорів міжнародного права з охорони навколишнього середовища можна виокремити договори: універсального, регіонального і локального (партикулярного) призначення; загального і спеціального характеру; ті, що призначені для запобігання забрудненню навколишнього середовища; ті, що встановлюють режим використання природних ресурсів (як відновлюваних, так і невідновлюваних); ті, що укладаються з метою відновлення природних ресурсів. Окремо слід назвати договори із захисту флори і фауни, з недопущення забруднення повітря, із запобігання хімічному, ядерному забрудненню тощо[170].
Прикладами універсальних договорів у цій сфері можуть бути: Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, Конвенція про охорону біологічного розмаїття 1992 року, Рамкова Конвенція про зміну клімату 1992 року, Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану навколишньому середовищу небезпечними речовинами, 1993 року.
Україна за роки незалежності уклала понад 50 таких між народних договорів. Зокрема, можна вказати Конвенцію про охорону дикої флори і фауни природних та природних середовищ існування в Європі (чинна для України з 1 травня 1999 року, Конвенцію про охорону біологічного розмаїття (чинна для України з 7 лютого 1995 року).
Найпоширенішою є практика укладання двосторонніх договорів з охорони навколишнього середовища.
15.3.