Поняття міжнародного права з охорони навколишнього природного середовища
Згідно із загальноприйнятим визначенням, міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища — це система принципів і норм міжнародного права, що регулюють відносини між його суб’єктами у сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.
[1] вітчизняній і зарубіжній науці з міжнародного права переважає думка, що міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища є галуззю сучасного міжнародного права. Лише деякі автори вважають, що це комплекс правових інститутів, які структурно ще не об’єднані в одну галузь. Сам термін «міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища» більш характерний для вітчизняної міжнародно- правової літератури[165].
У сфері правового регулювання міжнародне право з охорони навколишнього природного середовища можна виокремити три основні напрями:
1) запобігання, обмеження і ліквідація (усунення) негативних наслідків для навколишнього середовища, що справляють різноманітні антропогенні впливи (хімічні, електромагнітні, радіоактивні, фізичні («шумові») тощо). Така діяльність призводить до забруднення вод, деградації ґрунтів, зменшення запасів питної води, виснаження озонового шару. «парникового ефекту» тощо. Особливо негативно впливають на навколишнє середовище збройні конфлікти, котрі, як правило, спричиняють всі види забруднення: від радіаційного зараження до деградації усіх природних ресурсів;
2) забезпечення раціонального, екологічно обґрунтованого природокористування. Нераціональне природокористування призвело до того, що людство фактично втратило половину своїх лісових масивів. Майже третина суходолу внаслідок діяльності людини перетворена на пустелю. Більшість країн світу наразили- ся на гостру проблему браку питної води;
3) охорона, збереження унікальних природних, історичних та інших пам’яток, створених людиною (заповідники, резервати тощо).
Сьогодні стародавні міста, природні комплекси, заповідники знищуються не тільки землетрусами, виверженнями вулканів, повенями чи іншими стихійними лихами. Багато об’ єктів історії й людської цивілізації зруйновано самою людиною. А це не лише завдає шкоди природному середовищу, а й утворює нездо- ланий розрив у розвитку людської цивілізації.Міжнародне право поділяє об’єкти навколишнього середовища на національні та міжнародні. Національні об’єкти перебувають під суверенітетом і юрисдикцією окремої держави. Експлуатація їх цілком залежить від рішень держави, якщо така експлуатація не завдає шкоди сусідній державі чи суб’ єктам міжнародного права.
Природні об’єкти, які належать до сфери міжнародного правового регулювання, як правило, перебувають за межами юрисдикції окремої держави. Такі об’ єкти поділяють на:
1) об’єкти універсального, спільного користування (Світовий океан, відкрите море і морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла з їхніми природними ресурсами тощо);
2) багатонаціональні об’єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин і птахів тощо);
3) взаємні об’єкти — ті, що належать сусіднім державам (міжнародні річки й озера, природні прикордонні комплекси, прикордонні родовища корисних копалин, певні види флори і фауни тощо).
Досить часто об’єкти навколишнього середовища важко поділити на національні та міжнародні. Це стосується не лише Світового океану, атмосферного повітря або космосу, а й незрідка тваринного і рослинного світу, генетичного фонду Землі. Тому в правовому регулюванні цієї сфери спостерігається доволі чітка взаємодія міжнародного та внутрішнього державного права. Проте оскільки національна експлуатація природи майже ніколи цілковито не ізольована від міжнародного (наприклад, атмосферні викиди заводів за сотні кілометрів від кордону можуть завдати шкоди атмосфері, ґрунтам, водам сусідніх держав) у процесі експлуатації об’єктів природи держави дедалі частіше віддають перевагу міжнародним стандартам.
Суб’єктами міжнародного права з охорони навколишнього середовища виступають безпосередньо держави, міжурядові й неурядові організації, а в передбачених цим правом випадках — також юридичні і фізичні особи, пов’ язані з міжнародною екологічною діяльністю.
За спрямованістю можна виокремити кілька головних засад дій міжнародного права: 1) запобігання забрудненню та іншим формам деградації навколишнього середовища.; 2) встановлення на міжнародному рівні режиму національного природокористування; 3) забезпечення прав людини на безпечні умови життя в навколишньому середовищі яке її оточує1.
Ці та інші засади функціонування міжнародного права з охорони навколишнього природного середовища виявляються в його принципах.
Більшість дослідників міжнародного права з охорони навколишнього середовища поділяють його принципи на основні та спеціальні, або основні та галузеві.
До основних принципів вони, як правило, відносять головні принципи системи міжнародного права. Але майже загальновизнаним є погляд, що не всі основні принципи міжнародного права діють у сфері міжнародних відносин з охорони навколишнього середовища. Так, Е. О. Нестеренко виокремлює лише шість таких принципів: 1) повага державного суверенітету; 2) суверенна рівність держав; 3) територіальна недоторканість; 4) співпраця; 5) мирне розв’язання міжнародних спорів; 6) міжнародна правова відповідальність[166] [167]. До спеціальних принципів міжнародного права з охорони навколишнього середовища належать: 1) захист навколишнього середовища на благо нинішніх і прийдешніх поколінь; 2) недопустимість завдання транскордонної шкоди; 3) екологічне обґрунтування раціонального використання природних ресурсів; 4) недопустимість радіоактивного забруднення навколишнього середовища; 5) захист екологічних систем Світового океану; 6) заборона військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє середовище; 7) дотримання екологічної безпеки; 8) міжнародно-правова відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу1. Більшість принципів Е. Нестеренко обґрунтовує посиланням на Стокгольмську декларацію 1972 року, яка мала рекомендаційний характер і містила низку принципів, які було оновлено Декларацією, ухваленою у Ріо-де-Жанейро 1992 року (вона також має рекомендаційний характер). 15.2.