Історія формування джерел митного права

Термін «джерело права» уперше було введено в науковий обіг давньоримським мислителем Титом Лівієм, який охарактеризував Закони ХІІ таблиць як fons omnis publici privatique iuris - джерело публічного і приватного права [54, с.

У подальшій історії формування поняття «джерело права» було виявлено дві головні тенденції:

1) суб’єктивістська - більш рання і стійка, визначала поняття через правостворюючі сили, Бога, церкву, державу тощо;

2) об’єктивістська - більш пізня і фрагментарна, визначала поняття через дух, розум, свідомість, психіку та правову культуру [119, c. 143].

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов’язана з існуванням та дією правових засобів регулювання суспільних відносин. Тому, необхідно розглянути співвідношення таких понять, як «форма права» і «джерело права».

Під формою права необхідно розуміти організацію власного змісту права, способи його існування, прояву, упорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Внутрішньою формою є система права, структура його змісту, а під зовнішньою розуміються джерела права [70, c. 310]. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні [128, c. 209].

Існують такі підходи до визначення сутності джерел права:

1) філософський - полягає в опосередкуванні світоглядних ідей, яких було покладено в основу правової системи (теологічні, ліберальні, консервативні тощо);

2) матеріальний - визначає матеріальні, соціально-економічні умови життя, суспільні відносини в цілому, природні, культурні, політичні, релігійні та інші чинники, які обумовлюють виникнення та зміст права. До соціально-економічних умов належать спосіб виробництва, матеріальні умови життя, форми власності.

3) ідейний - коли під терміном «джерело права» розуміють різні правові вчення, правові ідеї, концепції, правосвідомість суб’єктів правотворчості, що формують певне праворозуміння і покладені в основу норм права;

4) інституційний - як правотворча діяльність органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які встановлюють або санкціонують норми права. У більш широкому розумінні інституційне джерело права - це держава, державна влада в силу того, що саме держава опосередковує зв’язок права з об’єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим приписам загальнообов’язкового значення;

5) пізнавальний - це підготовчі документи і матеріали, проекти нормативно-правових актів, які використовуються у тлумаченні юридичних текстів, такий же характер мають юридично нечинні історико- правові пам’ятки - Закони Хаммурапі, Руська Правда тощо;

6) формальний (юридичний) - це юридично оформлений результат ідеологічного усвідомлення об’єктивних потреб суспільного розвитку. Інакше кажучи, формальне (юридичне) джерело права - це зовнішня форма права [131, с. 12].

Кожна система права має свої конкретно визначені джерела права.

До основних джерел (форм) права зараховують: нормативно-правовий акт;

нормативно-правовий договір (внутрішньодержавний); міжнародно-правовий акт (договір); правовий прецедент (судовий і адміністративний); правовий звичай;

правову доктрину (доктринальний текст); релігійно-правовий текст (релігійно-правову норму).

У різних правових системах співвідношення та взаємодія між джерелами права мають свої особливості. Наприклад, у правовій практиці в Україні не використовуються релігійні тексти, виключно рідко застосовуються юридичний прецедент і правовий звичай. Навпаки, у ряді держав Африки та Океанії правові звичаї зберігають своє значення і є основою правової системи.

Історичні передумови формування сучасної системи джерел міжнародного права обумовлюються визначеними тенденціями. Одні джерела з’явилися, розвивали міжнародне право і, в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах, припинили виконання функції джерела міжнародного права (рішення вселенських церковних соборів). Інші залишаються характерним джерелом міжнародного права протягом усієї історії його розвитку (звичай міжнародного права).

На думку О.В. Задорожного, В.Г. Буткевича, В.В. Мицик історія розвитку науки міжнародного права у галузі джерел права відбувалася між двома категоричними точками зору:

термін «джерело міжнародного права» надуманий, двозначний і розпливчастий. Застосовувати його в системі, де приймаються обов’язкові рішення, небезпечно, у першу чергу, для функціонування самої системи;

джерело міжнародного права - це будь-який аргумент, що

використовується у міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми [71].

Беручи за основу такий підхід, джерела міжнародного права уявляються як певне невизначене явище, яке й дотепер не набуло визначеного тлумачення. Категорія джерела міжнародного права не абстрактне явище. Хоча не вироблено єдиного підходу до системи джерел міжнародного права, проте більшість дослідників із різних країн погоджуються з природою джерел міжнародного права, визначеним рухом їх розвитку та факторів, які на це впливають, а також з переліком елементів системи джерел міжнародного права. Стверджувати, що джерела міжнародного права є явище абстрактне або ж занадто узагальнювати його не доцільно та суперечить будь-яким правилами наукового пізнання.

Представники різних правових шкіл тривалий час досліджували сутність джерел міжнародного права. При висвітленні цього питання не можна не звернутися до наукового дослідження О.В. Київець, де систематизовано різні етапи наукової думки щодо сутності та розвитку джерел міжнародного права.

Важливим видається також акцент на ідеях Еміріха де Ваттеля. Його книга «Право народів, або принципи природного права, які застосовуються до поведінки і справ націй та суверенів» відображає основи сучасного міжнародного права (права держави на безпеку, деякі обов’язки держав тощо). Основною ідею Е. Ваттеля стало незастосування сили при виконанні державами своїх обов’язків, оскільки всі держави є рівними. Право народів за Е. Ваттелем - це не що інше, як природне право, яке застосовується до держав. Позитивне право народів відповідно є таких видів: Добровільне право (виникає з передбачуваної згоди); Договірне право (виникає з наданої згоди); Звичаєве право (виникає з мовчазної згоди) [77, с. 116].

Наступний розвиток міжнародного права та відповідно постійне переосмислення та переоцінка сутності його джерел характеризувалися впливом розвитку зовнішньоекономічних відносин між дежавами, війнами, політичною експансією, розвитком та досягненнями науки, що в результаті призвели до активізації застосування спільних зусиль для вирішення найгостріших проблем.

На початку XIX ст. відбулися конгреси і конференції (Віденський конгрес 1815 р., Аденський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 р. та 1907 р.), було створено прототипи сучасного дипломатичного устрою. Згодом міжнародне право настільки зміцніло, що утворилися його галузі (міжнародне повітряне, космічне, гуманітарне право, а також інститути міжнародно-правового регулювання в мережі Інтернет тощо) [100, с. 437].

Сучасний період характеризується встановленням примату норм міжнародного права перед нормами національних правових систем. Це засвідчує утворення, зокрема, органів міжнародної юстиції (Європейський суд з прав людини, Міжнародний кримінальний суд та ін.), рішення яких є

обов’язковими для держав-учасниць.

Із кінця XX ст. можна говорити про нові загальносвітові зміни у міжнародних відносинах і міжнародному праві. Якісно змінився предмет (об’єкт) міжнародного права, яке до цього функціонувало в умовах двополярної системи з властивими їй загальними, спільними принципами і нормами міжнародного права й особливими міждержавними об’єднаннями, системами гарантій за додержанням міжнародних зобов’язань, контролю за належним функціонуванням системи безпеки тощо. Розпад соціалістичної системи, поява низки держав - нових суб’єктів міжнародного права, лібералізація міжнародних економічних відносин стимулювали всебічний розвиток міжнародного співробітництва за участю держав, міждержавних об’єднань, неурядових організацій, юридичних і фізичних осіб.

Історія джерел митного міжнародного права (у їх сучасному розумінні) ознаменована та діяльністю Міжнародної торговельної палати (International Chamber of Commerce (ICC).

Система міжнародного співробітництва у митній справі пройшла декілька еволюційних етапів. Першу міжнародну митну організацію було створено в 1890 р. Вона мала назву Міжнародний союз для публікації митних тарифів і виконувала, скоріше, інформаційні, ніж організаційні функції. Ця організація діє й нині, та нараховує 50 держав учасниць [127, c.

Окремі питання у сфері митного законодавства (спрощення митних формальностей, зведення до мінімуму заборон та обмежень у зовнішній торгівлі, співробітництво у боротьбі з контрабандою та ін.) вирішувалися на Женевських конференціях 1923 та 1928 рр. Саме за підсумками роботи першої з них укладено міжнародну Конвенцію про спрощення митних та інших формальностей 1923 р., яку підписала 21 держава. Відповідно до її положень учасникам заборонялося митними формальностями маскувати митний тариф або ліцензування, а також передбачалася можливість заснування між сусідніми державами спільної інспекції для проведення огляду і пропуску товарів. Конвенція, договірними сторонами якої є майже половина держав - членів ЄС, чинна до цього часу.

Крім того, у цей період було прийнято:

Конвенцію про свободу транзиту (Барселона, 20 квітня 1921 р.);

Міжнародну конвенцію про припинення обігу порнографічних видань (Женева, 1923);

Міжнародну угоду про свободу руху та транзиту (Барселона, 25 травня 1925 р.);

Конвенцію про припинення контрабанди алкоголю (Гельсінкі, 1925 р.).

Поряд із діяльністю першої митної організації та роботою міжнародних конференцій у галузі митного співробітництва європейських держав поступово почали з’являтися перші приклади міжнародної судової практики, спрямованої на визначення основних понять такого співробітництва, його змісту і напрямів [101, с. 33].

На теперішній час спостерігається визнання торговельного звичаю як джерела міжнародного митного права. Так, Міжнародною торговельною палатою (International Chamber of Commerce (ICC) було проведено роботу з узагальнення умов поставки товару та, починаючи з 1923 р.,

запропоновано їх базисні умови (скорочено Інкотермс від «міжнародні торговельні терміни» (International Commercial Terms), які увібрали в себе торговельні звичаї.

Правила Інкотермс є стандартними торговельними термінами, що найчастіше використовуються у міжнародних договорах купівлі-продажу. Їх було розроблено та підтримуються експертами й практиками, яких об’єднує Міжнародна торговельна палата (ІСС), та стали загальновизнаним стандартом у світі міжнародного бізнесу. Інкотермс визнано ЮНСІТРАЛ світовим стандартом тлумачення найбільш уживаних термінів у міжнародній торгівлі [130, c. 546].

У 30-ті рр. XX ст. Лігою Націй було підписано угоду «Про спрощення митних процедур та інших формальностей». Крім зазначеного, результати роботи окремих міжнародних конференцій Ліги Націй використовувалися державами з метою координації власних дій у напрямку зниження митних тарифів та максимального скорочення нетарифних торговельних бар’єрів на регіональному рівні. Так, 22 грудня 1930 р. у м. Осло Данія, Норвегія, Швеція, Голландія, Бельгія і

Люксембург підписали Конвенцію про економічне зближення, основні положення якої країни «групи Осло» запозичили з проекту економічної конференції Ліги Націй 1930 р. [113].

Однак події, пов’язані з початком Другої світової війни та її перебігом, змусили європейські держави тимчасово припинити спільну діяльність у вирішенні проблем митного співробітництва. В.В. Мицик зазначає: «Європейські країни знову повернулися до питань міжнародного митного співробітництва лише після Другої світової війни» [97, с. 63]

Історія джерел міжнародного митного права 12 вересня 1947 р. Зазнала переломного моменту. Саме цього дня з ініціативи 13 урядів західноєвропейських держав, що входили до складу Комітету європейського економічного співробітництва, дали згоду на створення Робочої групи, яка досліджувала б можливість створення одного чи декількох європейських митних союзів, заснованих на принципах ГАТТ. У 1948 р. за ініціативи 13 західноєвропейських держав за допомогою Постійного бюро тарифів було організовано Економічну і Митну комісії, основні функції яких полягали в запровадженні загальної товарної номенклатури та розробці принципів оцінки товарів з митними цілями. Комісія також вивчала способи уніфікації митних процедур. Результатом роботи цих двох комітетів стало підписання 15 грудня 1950 р. у Брюсселі двох конвенцій - Конвенції по номенклатурі для класифікації митних тарифів і Конвенції по оцінці товарів у митних цілях. Тоді ж було підписано установчий документ першої спеціалізованої митної організації

Конвенція про створення Ради митного співробітництва (РМС), що набула чинності 4 листопада 1952 р. Саме ця організація із середини 90 -х рр. ХХ ст. отримала назву Всесвітня митна 68 організація (ВМО), а результати її діяльності становлять основу джерел міжнародного митного права.

ВМО є незалежним міждержавним органом, діяльність якого на теперішній час зосереджено у таких сферах: вирішення питань безпеки та поліпшення світової торгівлі, розвиток потенціалу національних митних служб, боротьба з підробками та контрафактом [127, c. 68].

Після визначення основних напрямів митної співпраці держав у галузі міжнародної торгівлі у перші повоєнні роки на порядок дня встали питання гармонізації митних процедур у пасажирському сполученні, пошуку шляхів і засобів лібералізації митного контролю і регламентують його норм митного права. Із цією метою в травні 1954 р. в Нью-Йорку було скликано Конференцію ООН з митних формальностей щодо туристів, яка розглянула, а потім прийняла проекти трьох міжнародних конвенцій. Через 9 років, в 1963 р., у Римі було скликано Конференцію ООН з міжнародних подорожей та туризму, на якій було прийнято документи, що визначали порядок проходження митних і прикордонних формальностей щодо туристів та їхнього багажу, а також формальностей, які стосуються автотранспортних засобів, літаків і прогулянкових суден, що використовуються у туристських цілях.

Що стосується конвенцій, прийнятих в 1954 р. в Нью-Йорку, то їх, як зазначалося, три:

Конвенція про митні пільги для туристів;

Додатковий протокол до Конвенції про митні пільги для туристів, що стосується ввезення, належать до туризму довідкових матеріалів;

Митна конвенція про тимчасове ввезення приватних дорожніх перевізних засобів.

З 1978 р. використовується основна Брюссельська митна номенклатура, яка стала підґрунтям побудови національних митних тарифів у сфері зовнішньоторговельних відносин близько 150 держав. Використання Брюссельської номенклатури значно спростило і здешевило облік зовнішньоторговельних операцій на національному рівні і надало можливість зіставлення митних тарифів окремих країн. Рада митного співробітництва в 1984 р. прийняла рішення щодо використання системи регіонального представництва за такою структурою регіонів: Північна Африка, Близький та Середній Схід; 70 Південь Сахари (англомовні країни); Північ Сахари (франко-, іспано- та португаломовні країни); Далекий Схід, Південна та Південно-Східна Азія, Австралія та Тихоокеанські острови; Північна Америка, Південна Америка, Центральна Америка та Карибський басейн; Європа (40 країн). У 1988 р. розпочався новий етап уніфікації митних правил на базі більш досконалої Гармонізованої системи опису і кодування товарів, розробленої Радою Митного Співробітництва за участі експертів багатьох країн і міжнародних економічних організацій. Постійно діючим виконавчим органом ВМО є Секретаріат [127, с. 69].

Таким чином, точкою відліку, коли міжнародне митне право розпочинає перехід від регулювання локальних міжнародних митних відносин у бік напрацювання норм універсального характеру, можна вважати початок діяльності Міжнародного союзу з публікації митних тарифів. Важливу роль у розвиткові універсального міжнародного митного права відіграли багатосторонні міжнародні конференції Ліги Націй, під час роботи яких постійно обговорювалися проблемні питання правового регулювання міжнародних митних відносин, зокрема, стосовно зведення до мінімуму заборон і обмежень у зовнішній торгівлі, посилення боротьби з контрабандою, спрощення митних та інших формальностей на кордонах тощо.

2.2.