Джерела екологічного права
Під джерелами екологічного права розуміють нормативно- правові акти, що містять норми, які регулюють відносини стосовно раціонального й ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки населення.
У наукових колах точиться дискусія з приводу проблеми класифікації джерел екологічного права.
H. В. Барабашова пропонує таку класифікацію екологічного права.
I. За юридичною чинністю: закони і підзаконні акти.
2. За предметом правового регулювання: загальні та спеціальні.
Характеризуючи загальні джерела екологічного права, слід зазначити, що предмет правового регулювання їх охоплює не тільки екологічно-правові відносини, й ті, що пов’язані з ними. Таким нормативним актом є, наприклад, Конституція України.
Спеціальні джерела екологічного права регулюють винятково відносини у сфері раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки населення.
3. За характером правового регулювання: матеріальні та процесуальні.
Нормативно-правові акти матеріального характеру — це акти, що містять норми, в яких зазначені певні положення правового статусу визначених суб’єктів еколого-правових відносини, наприклад норми, що закріплюють права, обов’язки і відповідальність громадян.
Джерела екологічного права процесуального характеру містять процесуальні норми, за допомогою яких можуть бути реалізовані положення, закріплені в матеріальних нормах. Наприклад, проведення державної екологічної експертизи, розроблення нормативів гранично допустимих впливів на довкілля тощо.
4. За характером: кодифіковані та некодифіковані.
Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає
з призначення їх у регулюванні як загальних, так і конкретних питань охорони навколишнього природного середовища із використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях.
Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України[27].Ю. С. Шемшученко пропонує таку класифікацію джерел екологічного права:
— за юридичною силою — закони і підзаконні акти;
— за характером правового регулювання — загальні та спеціальні;
— за предметом правового регулювання — комплексні та природоресурсні;
— за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні;
— за рівнем систематизації — кодифіковані та всі інші.
Судова практика, яка не є джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин.
Конституція України як основний закон держави закріплює основи суспільного ладу, загальні засади державної політики, зокрема у галузі екології. Ключове значення для регулювання еко- логічнох відносин мають безпосередньо ст. 13, 14, 16, 50, 60 Конституції України і низка інших статей загального характеру, що забезпечують засадове регулювання суспільних відносин, у тому числі екологічного характеру[28]. Окремі норми Конституції України визначають основи діяльності й компетенцію державних органів в екологічній сфері (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України) — ст. 92, 106, 116.
Закони України. Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображено вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Особливістю законів, як джерел екологічного права є високий рівень кодифікації. У системі екологічних законів переважають кодекси — Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний кодекс України, Кодекс України про надра, а також закони щодо ресурсів — Закони України «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про природнозаповідний фонд». Ці закони є основою відповідних підгалузей та інститутів екологічного права.
Зазначимо, що Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року є основним галузевим актом екологічного законодавства.
В ньому дістали втілення ідея комплексного підходу до регулювання природоохоронних відносин і саме з його прийняттям був започаткований новий етап становлення екологічного права України. Цей Закон складається з преамбули і 16 розділів, він містить принципові положення у царині використання й охорони природних об’єктів та навколишнього природного середовища загалом. Його можна віднести до комплексних нормативно- правових актів.У системі законів як джерел екологічного права можна вирізнити закони загального, інтегрованого характеру. Це, зокрема, Закон України «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» тощо.
Підзаконними нормативно-правовими актами є:
1) Постанови Верховної Ради України («Про затвердження порядку обмеження, тимчасової заборони чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’ єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища»);
2) Укази і розпорядження Президента України, (Указ «Про збереження і розвиток природнозаповідного фонду України» від 8.03.1993 року);
3) Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (Положення про встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення 1992 року);
4) Інструкції, накази міністерств, державних комітетів та інших органів центральної виконавчої влади. Це першою чергою акти Мінприроди України (наказ Мінприроди України від 16.02.2005 року «Про затвердження Інструкції про зміст та складання документації державного кадастру території та об’єктів природо-заповідного фонду України»), а також акти галузевих міністерств і державних комітетів — Державного комітету України по водному господарству, Державного комітету України по лісовому господарству;
5) Рішення й розпорядження органів місцевого самоврядування і місцевих органі виконавчої влади.
Особливе місце серед джерел екологічного права посідають міжнародно-правові акти, зокрема міжнародні угоди та конвенції за участі України серед них; Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 року; Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку 1992 року; Міжнародна конференція про охорону Середземного моря від забруднення 1976 року, Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 року та Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 року.
Контрольні запитання [29] [30] [31] [32] [33] [34] [35]