Поняття екологічного права

Право у сфері навколишнього середовища зародилося за сивої давнини. Попервах закони охороняли об’єкти природи як одну з форм приватної власності. Такого штабу охоронні заходи передбачалися в Законах царя Хамурапі (ХѴІІІ ст.

Термін «екологія» ввів у науковий обіг біолог Е. Геккель у 1866 року у двотомній праці, присвяченій морфології організмів. Цей термін походить від грецьких слів oikos, що означає дім, помешкання, місце перебування, та logos — наука. У буквальному сенсі екологія — наука про місце зростання^{[3] [4], тобто «загальна наука про відношення організмів у навколишньому середовищі». «Під екологією ми розуміємо суму знань, — писав Е. Геккель, — які належать до економіки природи: вивчення сукупності взаємовідносин тварин із навколишнім природним середовищем, як органічним, так і неорганічним і насамперед дружніх і ворожих стосунків із тими тваринами й рослинами, з якими вона прямо чи опосередковано вступає у контакт. Одне слово, взаємовідносини, що їх Дарвін називає умовами, які породжують боротьбу за існування»[5]. До сфери екології Е. Геккель відносив «украй складні й заплутані явища, котрі визначаються стосунком організмів до навколишнього середовища, до неорганічних та органічних умов життя; це так звана «економія природи», взаємовідношення між усіма організмами, котрі живуть спільно на одному місті»[6]. Часто вживають таке визначення: екологія — наука про взаємодію в живій природи, а детальніше — наука про взаємодію живих істот між собою і з навколишньою неорганічною природою; про зв’язки в надорганізмових системах, структури та функціонування цих систем.}

Спершу цей термін застосовували тоді, коли йшлося про вивчення взаємозв’ язків між рослинами та живими спільнотами, що входять до складу сталих та організованих систем, сформованих у процесі еволюції органічного світу й навколишнього середовища¹.

20—30 роки минулого століття називають золотою добою екології. У цей час були створені базові теоретичні моделі, які характеризують зростання популяції й взаємодію між ними^{[7] [8].}

Формування екології як науки відбувалося на початку ХХ ст., причому тривалий час вона розвивалася в складі біологічних наук. Відомий американський еколог Южин Одум визначає екологію як «біологію навколишнього середовища».

Важливу роль у диференціації екологічної науки відіграв ІІІ Ботанічний конгрес, який відбувся в Брюсселі. На ньому було вирішено поділити екологію рослин на екологію особин (аутеко- логію) та екологію угрупувань (синекологію). Цей поділ поширився також на екологію тварин і загальну екологію.

Загальна екологія досліджує всі типи екосистем, а також закони формування структури, функціонування, розвитку й загибелі природних екосистем, концентруючи увагу на пов’язаних із цими станами характеристиках цілісних властивостей екосистем, таких як сталість, продуктивність, надійність функціонування, кругообіг речовин і баланс енергії. Іншими словами, загальна екологія вивчає екосистему як ціле, намагаючись визначити вплив окремих елементів або утворених ними підсистем на цілісні властивості біокосного утворення^[9].

Погляд на екологію як розділ біології поділяють багато вчених. Так, В. Д. Федоров і Т. Г. Гільманов вважають, що «екологія належить до фундаментальних підрозділів біології, що вивчають фундаментальні якості життя надорганізменого рівня; вона вивчає сукупність живих організмів, які взаємодіють один з одним і утворюють із навколишнім середовищем існування певну єдність (тобто систему), в межах якої здійснюється процес трансформації енегрії та органічної речовини». І далі: «Екологія вивчає популяції та сукупності їх...

Наприкінці ХХ ст. запанувала думка, ніби екологія як наука виходить за межі біології, стоїть на перетині біологічних, геоло- го-географічних, технічних і соціально-економічних наук.

Наприкінці 1960-х років розгорнувся рух, що його Ю. Одум назвав «загальною стурбованістю проблемами навколишнього середовища»¹. Відтоді світова спільнота ставить у центр уваги людства проблеми, пов’язані з вичерпністю природних ресурсів, забрудненням довкілля. Не можна оминути увагою думку

С. С. Шварца, який іще 1973 року визнавав, що екологія, котра виникла як наука про взаємозв’язок «організм—средовище... на наших очах стає теоретичним підґрунтям поведінки людини індустріального суспільства у природі»^{[11] [12].}

Від 70-х років ХХ століття формується соціальна екологія, що вивчає взаємодію суспільства і навколишнього середовища та проблеми охорони довкілля. Вона є теоретичною базою розв’язання практичних проблем охорони навколишнього природного середовища й організації раціонального природокористування.

На сучасному етапі екологія перетворилася з окремого вузького розділу біології на цілий комплекс фундаментальних і прикладних дисциплін^[13].

Природоохоронне право з’явилось у 1960-х роках. Існує низка передумов виникнення природоохоронного права, і головна з них — розроблена теорія диференціації й інтеграції Н. Д. Казан- цевим. Саме він уперше обґрунтував природоохоронне право як самостійну галузь права^[14]. Сутність теорії Н. Д. Казанцева така: «За сучасних умов (60-ті роки ХХ ст.), коли невпинно зростає використання природних ресурсів, законодавча діяльності спрямовується на їх охорону з метою раціонального використання. Цим пояснюється розвиток природоохоронного законодавства і права як самостійних галузей.

Назва «екологічне право» усталилася у 70—80-х років ХХ ст. завдяки «екологізації» природоохоронного права. Поряд із нею під впливом рішень Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 року набули поширення інші назви — «право навколишнього середовища» та «право охорони навколишнього природного середовища»^{[15] [16].}

Для середини 1980-х — початку 1990-х років. Характерними є дві основні позиції в розвитку правової галузі, які мають своїм предметом суспільні відносини з приводу комплексної охорони природи (навколишнього природного середовища), зокрема теорія екологічного права і теорія права навколишнього середовища Ю. С. Шемшученка.

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше із них точніше відображає об’єкт правової охорони. Природне середовище — фактично природа, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом наукового прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенне природне середовище, яке й дістало назву навколишнього середовища, або довкілля.

Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її установ, зокрема Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейською спільнотою і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія тощо).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 року в Російській Федерації 2002 року набув чинності Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища», в якому фактично змінено об’ єкт правового регулювання — навколишнього середовища і його компонентів, їх охорона на інший об’єкт — господарську діяльність і регулювання деяких видів впливу на стан навколишнього середовища^[17].

Значення охорони навколишнього природного середовища як умови виживання людства і кожної окремої людини зараз дедалі більше усвідомлюється. Але, на жаль, суспільство ще не готове до послідовної й безумовної реалізації природоохоронних заходів, причому не лише через брак необхідних для цього коштів, а й унаслідок екологічної необізнаності й низькою культури та не сформованості екологічного мислення у населення.

Найважливішим елементом концепції екологічної безпеки є її правове забезпечення. Правовий метод охорони навколишнього природного середовища ґрунтується на здатності людини визначати міру можливого (власне право громадянина), міру належного (обов’язки громадянина) і міру відповідальності громадянина а також, поведінку людей, підприємств чи держави. Норми екологічного права є обов’ язковими, якщо вони формально визначені, закріплені законом і підкріплюються методами державного примусу.

Зараз природоохоронне законодавство існує практично в усіх країнах світу. Провідною країною в сфері державного регулювання проблем екології є Німеччина. Від кінця 70-х років минулого століття тут прийнято понад 600 законодавчих актів у сфері охорони навколишнього середовища.

У міжнародному екологічному праві головною метою цивільних дій є запобігання порушенням навколишнього середовища, а не ліквідація наслідків таких порушень.

Утім, екологічне право поки розроблене недостатньо. Прогресу в розробленні єдиного міжнародного законодавства в галузі охорони природи перешкоджають принципові розбіжності між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.

Термін «екологічне право» вживають у різних значеннях: як галузь права, як галузь юридичної науки і як навчальну дисципліну.

«Екологічне право як галузь права» — це сукупність установлених державою правових норм і правовідносин, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища та природних комплексів, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки людини та її оточення^[18].

Первинними елементом екологічного права як галузі права й підставою для виникнення екологічно-правових відносин, безумовно, є екологічно-правові норми.

За юридичними ознаками екологічні норми поділяють на три великі групи: природоохоронні, еколого безпечного значення; пов’язані з раціональним використанням природних ресурсів. За юридичною силою екологічні норми поділяють на законодавчі та підзаконні; за обсягом правового регулювання — на комплексні та галузеві; за змістом юридичних приписів — на заборонні, запобіжні, відновлювальні, заохочувальні та каральні. Крім норм матеріального права, в екологічній царині застосовують також норми процесуального характеру.

Об’єктами екологічного права є навколишнє природне середовище та його елементи: земля, надра, води, ліси, атмосферне повітря, тваринний і рослинний світ, природно-теріторіальні комплекси тощо. Як зазначає Ю. С. Шемшученко, «об’єкт екологічне права є неоднорідним»^[19]. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 05.03.1998 року (остаточна редакція від 03.02.2006 року) відрізняють навколишнє природне середовище загалом і три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об’ єкти природно-заповідного фонду України; здоров’я і життя людей.

Навколишнє природне середовище визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені до господарського обігу, й невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафтів та інших природних комплексів. З цього випливає, що це середовище є складною екосистемою, якій властиві не лише суто природні, а й природно-антропогенні закономірності.

До природних ресурсів належать всі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини: земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ.

Природні території та об’єкти мають велику екологічну цінність як унікальні й типові природні комплекси, вони підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об’єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об’ єктів, що визначаються законодавством України.

Усе розмаїття відповідних територій та об’ єктів охоплюється поняттям екологічної мережі, що утворюється з метою поліпшення умов формування й відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорозмаїття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які становлять особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні (Закон України «Про екологічну мережу України» від 24.04.2004 № 1864).

1.3.