Екологічні дослідження в Україні

Перші спроби започаткувати природоохоронну справу в Україні відомі від часів Ярослава Мудрого. В «Руській правді» — правничому кодексі Київської Русі (початок ХІ ст.) — вже існувала чітка система правового оцінювання використання ресурсів, а також передбачалася кара за шкоду, заподіяну довкіллю.

За часи Гетьманщини (ХѴІ—ХѴІІІ ст.) природоохоронні традиції зберігалися і розширювалися. Як і за княжої доби, регламентувала охорона лісів і байраків, полювання, рибальство, бджо- лярство та садівництво.

У зібранні малоросійський прав (1807 р.) зазначено: «Хто соколине гніздо пошкодить, підрубає чи навмисно його скине, чи з собою молодих соколів забере... і за лебедине гніздо, якщо б його хтось розкидав, чи яйця забрав, повинен заплатити...». А ось як оберігалася екологічна ніша бобра: «Якби князівські, панські і шляхетські гони боброві давні спадкові були в іншого сусіда в маєтку, то цей власник, у чиїй землі вони будуть, не повинен сам і люди його старовинного поля доорювати до лігва так далеко, наскільки палицею можна кинути, так само сіножаті підкошувати і лози прочищати... Чи хтось силою бобра поб’є, чи злодійськи забере, той за наругу, і скільки б дві копи просить».

Велика заслуга в досліджені українських чорноземів належить В. В. Докучаєву (1846—1903 рр.); результати його досліджень викладені в головній праці вченого «Руський чорнозем». Створений і очолюваний ним Ново-Александріївський інститут сільського господарства та лісництва (нині Республіка Польща) став осередком інтенсивного розвитку ґрунтознавства. Ґрунт відтоді стає не просто пилом чи набором мінеральних елементів, а самостійним тілом природи. Пізніше В. І. Вернадський, який, до речі, розпочинав свій шлях у науці як ґрунтознавець, назве його «біо- киснем».

Виходячи з учення Г. Ф. Морозова про ліс як «географічне середовище» та вчення В. В. Докучаєва про землю як «історичне тіло», в Україні на екологічній основі успішно розвивалися лісова типологія (Алексеєв, Погрібняк, Воробйов, Остапенко, М’ якушко, Герушинський, Молотков, Пастернак, Парпан, Гавру- севич), лісова фітоценологія (Шеляк-Сосоненко, Гончар), фітоценологія альпійських луків (Малиновський), міська фітоценологія (Саломаха), криптоіндикація (Кондратюк), біогеоценологія (Голубець), нозологія (Стойко), степове лісорозведення (Висоць- кий, Бельгардт, Травлєєв), фітомеліорація (Б’яллович, Лаптєв, Кучерявий), раціональне лісокористування (Генсірук), дендрохронологія (Коліщук) та ін. У повоєнний період увага українських екологів була спрямована переважно на вивчення техногенних та урбогенних впливів на природні екосистеми (Ільку, Тарабрін, Кондратюк, Кучерявий).

Враховуючи розмаїття в Україні ландшафтних зон і екосистем — морських, гірських, степових, лісових, болотних — і одночасно вплив на них сучасного антропогенного середовища — техногенного й урбогенного, виникає потреба в розробленні науково обґрунтованих засад соціально-екологічної політики, залучення широкого кола науковців, практиків і громадськості до її реалі- зації^[2].

1.2.