<<
>>

1.3 Форми реалізації права на екологічну безпеку в Україні

Загальновідомим є вплив форми на сутність явища та сутності на форму. Він проявляється у тому, що ефективність права на екологічну безпеку, дієвість механізму його реалізації, гарантій реалізації і захисту цього права перебувають у взаємозв’язку із особливостями форми реалізації цього права.

Вирішення питання про форму реалізації права громадян на екологічну безпеку, сприятиме належному відображенні потреб ефективної реалізації цього суб’єктивного права при формуванні обов’язків зобов’язаних суб’єктів. Форма реалізації зазначеного права дозволить з’ясувати роль і мету тієї чи іншої гарантії, дії чи інституції у механізмі реалізації права громадян на екологічну безпеку. Ефективна форма реалізації права на екологічну безпеку дозволить вирішити питання про створення кожному громадянину належних умов для захисту ним свого права на екологічну безпеку. Вищевикладене обумовлює необхідність вивчення теоретичного і практичного значення форм реалізації права громадян на екологічну безпеку.

Загальне поняття “форма” означає тип, будову, спосіб організації чого-небудь; зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом. Також під формою розуміють спосіб існування змісту, його внутрішню структуру, організацію і зовнішній вираз [781 c. 665]; спосіб існування і виразу змісту [746, c. 595].

В юридичній літературі отримав закріплення і інший підхід. На думку його авторів процес реалізації норм права тотожний процесу реалізації суб’єктивного права. Це служить підставою для висновку про тотожність форм реалізації норм права та форм реалізації суб’єктивних прав. У зв’язку з цим в якості форм реалізації суб’єктивного права виділяють: використання, виконання, дотримання [690, c. 30] та застосування. Наприклад, досліджуючи проблеми реалізації права громадян на безпечне для життя і здоров\'я довкілля В.Л. Бредіхіна зазначає: “Під реалізацією (здійсненням) прав людини в теорії юридичної науки розуміється практичне використання самою людиною тих можливостей, що відображені в її відповідних правах.

Іншими словами, реалізація права являє собою трансформацію юридичних норм у визначену правомірну поведінку суб’єкта і виражається в дотриманні, виконанні, використанні права і застосуванні його на практиці, у житті” [79, c. 60]. Використання, виконання, додержання та застосування відносять до форм реалізації суб’єктивних прав також і інші автори [338, c. 11; 780, c. 16].

Слід зазначити, що цей підхід досить давно піддавався, на наш погляд, обґрунтованій критиці в юридичній літературі [321, c. 14-15; 581, c. 34]. Зверталася увага на ту обставину, що реалізація суб’єктивних прав управомоченим суб’єктом відбувається лише у разі реалізації ним норм права у формі використання. При виконанні суб’єктом обов’язків активного (реалізація норми у формі виконання) чи пасивного (реалізації норм права у формі дотримання) не відбувається реалізація цим суб’єктом належного йому суб’єктивного права [321, c. 14-15; 581, c. 34]. Безперечно, що виконання обов’язків зобов’язаних суб’єктів в ряді випадків є необхідною умовою для реалізації суб’єктивного права. Однак, їх гарантуюча роль не перетворює виконання чи дотримання обов’язків у реалізацію забезпеченого ними суб’єктивного права.

В основі суб’єктивного права лежить певний інтерес суб’єкта [321, c. 16; 421, c. 40]. Автори, які не поділяють теорії інтересу вважають, що суб’єктивне становить зовнішню свободу, яка надана і обмежена нормою права [715, c. 32, 186]. Спільним і суттєвим, на наш погляд, для цих теорій є обстоювання притаманності суб’єктивному праву ознаки певного рівня свободи, який надається суб’єкту з метою задоволення ним тих чи інших потреб чи інтересів. Норма права, яка приписує суб’єкту дотримуватися припису не вчиняти певні дії чи зобов’язує його виконувати ряд дій, не призначена для надання цьому суб’єкту свободи для задоволення його потреб, а навпаки встановлює для нього певний рівень несвободи, який вимагається інтересами правопорядку та гарантування суб’єктивних прав інших суб’єктів.

При встановленні обов’язку іноді залишається свобода суб’єкта обов’язку обирати шлях його виконання.

Однак, навіть наявність такої свободи не говорить про можливість реалізації суб’єктивного права у формі дотримання чи виконання. У питанні того, чи має суб’єкт обов’язку право виконувати обов’язок чи не має такого права обов’язок завжди однозначний. Такої свободи суб’єкт обов’язку не має. За вірним твердження князя Е. М. Трубецького, у будь-якому праві свобода особи в розумінні не обмеженої іншими особами можливості досягати реалізації тих чи інших цілей складає настільки суттєву ознаку, що із зникненням її зникає саме право [715, c. 8]. Таким чином, у процесі дотримання чи виконання реалізації суб’єктивного права не відбувається.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що дотримання, виконання і застосування – це різновиди форм реалізації норм права (об’єктивного права) і не можуть бути формами реалізації суб’єктивного права.

Цей висновок також підтверджується аналізом судової практики та чинного законодавства. Прикладом реалізації права лише шляхом використання можливості, а не у формі дотримання чи виконання може служити наступна справа.

Корсунь-Шевченківська міська рада звернулася з позовом до суду, в якому просить зобов’язати відповідача «А» ліквідувати за власний кошт сміттєзвалище на прибудинковій та прилеглій території свого домоволодіння та заборонити в подальшому створення сміттєзвалища.

У судому засіданні було встановлено, що домоволодіння відповідача «А» знаходиться в центрі міста і межує з дитячим дошкільним навчальним закладом «Світлячок». Не маючи законних підстав, «А» займається діяльністю, пов’язаною з збиранням та зберіганням відходів (пакувальні матеріали, папір, тощо). Будь-які заходи впливу на відповідача з боку міської ради результатів не дали. Не змінилося ставлення відповідача і на час розгляду справи, що підтверджується наданими фотографіями домоволодіння відповідача як доказами у справі.

У зв’язку з вищевикладеним позов було задоволено частково, особу «А» було зобов’язано ліквідувати за власний кошт сміттєзвалище на прибудинковій та прилеглій території свого домоволодіння протягом десяти днів з моменту вступу рішення в законну силу [618].

Особа «А» мала право здійснювати діяльність із збирання відходів як вторинної сировини лише за наявності відповідної ліцензії (п. 39 ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 № 1775-ІІІ [244]) та за умови дотримання інших вимог чинного законодавства. Зокрема, відповідно до п. 2.1.4 ДСанПіН 2.2.7.029-99 «Гігієнічні вимоги щодо поводження з промисловими відходами та визначення їх класу небезпеки для здоров\'я населення» майданчик для тимчасового зберігання відходів повинен розташовуватися з підвітреного боку, бути покритим неруйнівним та непроникним для токсичних речовин матеріалом (керамзитбетоном, полімербетоном та інш.) з автономним зливовідводом і нахилом у бік очисних споруд. Повинен бути передбачений ефективний захист відходів від дії атмосферних опадів та вітру.

Виконання цих обов’язків створило б умови для реалізації права громадян на екологічну безпеку. Створення умов для реалізації права на екологічну безпеку та сама реалізація цього права не тотожні. У зв’язку з цим, виконання обов’язків та дотримання заборон створюють лише умови (гарантії) для реалізації права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля і не становлять форми реалізації зазначеного права.

На підставі вищезазначеного під формою реалізації права громадян на екологічну безпеку можна розуміти законодавчо закріплений, процесуальний порядок реалізації права громадян на екологічну безпеку [За основу цього визначення взято підхід М.В. Вітрука, згідно з яким, форма реалізації суб’єктивного права становить собою законодавчо визначений порядок його реалізації. Див.: 779, c. 107].

В залежності від того, у чому полягає реалізація права на екологічну безпеку, виділяють три форми такої реалізації. При використанні ініціативної форми реалізації права громадян на екологічну безпеку управомоченому громадянину за допомогою обов’язків зобов’язаних суб’єктів створюється певна можливість, порядок використання якої він визначає сам, а також самостійно організує здійснення цього права [779, c.

107]. Особливості обов’язків визначають межі та порядок здійснення права громадян на екологічну безпеку (форму реалізації цього права), обсяг і особливості самої можливості вільне використання якої управомоченим суб’єктом і становить реалізацію права на екологічну безпеку у ініціативній формі.

Різновидом реалізації права на екологічну безпеку у цій формі є юридично-забезпечена можливість проживати у довкіллі, властивості якого відповідають законодавчо встановленим показникам. Цей різновид пасивної форми реалізації права на екологічну безпеку передбачено п. “а” ч. 1 ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”; абз. 2 ст. 4 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”; ч. 1 ст. 270; ст. 293 ЦК.

Реалізація права на екологічну безпеку в ініціативній формі може також може здійснюватися шляхом експлуатації природних ресурсів. Наприклад, використовувати земельну ділянку для вирощування сільськогосподарської продукції громадянин мають можливість лише за умови певного рівня її екологічної безпеки. Це стосується права на будівництво на земельній ділянці житлово-громадських об’єктів (пп. пп. 3 і 5 п. 4.2 [182]); право на використання водної ділянки для організації лікувального пляжу (п. 3.4 [377]) та інші.

Екологічна безпека становить собою властивість того блага, на використання якого спрямоване відповідне суб’єктивне право. Це тягне за собою можливість використання корисних властивостей екологічної безпеки (реалізації права на екологічну безпеку) паралельно з реалізацією інших суб’єктивних прав.

Така ж ситуація складається і при здійсненні загального природокористування, коли громадяни використовують ставок для купання чи сквер для відпочинку, або ж чисте повітря. У всіх цих випадках право на загальне природокористування реалізується одночасно з правом на екологічну безпеку.

Порушення права на екологічну безпеку шляхом пошкодження відповідних частин довкілля (забруднення земельної ділянки, ставка, знищення скверу тощо) одночасно означає порушення і права загального природокористування.

Співвідношення права загального природокористування та екологічної безпеки набуває практичного значення у зв’язку з необхідністю вирішення питання про правила позовної давності. Пунктом 1 ч. 1 ст. 268 ЦК закріплено правило згідно з яким, позовна давність не поширюється: “... на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом.”

При цьому варто зазначити, що право на безпечне довкілля ЦК віднесено до особистих немайнових прав. Складніше вирішити питання про правову природу права загального природокористування. Статтею 333 ЦК деякі різновиди цього права віднесені до майнових прав. До цього висновку спонукає розміщення ст. 333 ЦК (Привласнення загальнодоступних дарів природи) у главі 24 (Набуття права власності) Книги 3 “Право власності та інші речові права” ЦК. У зв’язку з цим, ми не поділяємо думки Русановської Н.О. [650, c. 102], яка відносить право рекреаційного природокористування до немайнового права.

Забруднення ставка, означає порушення права на безпечне довкілля, а також може означати і порушення права загального природокористування у вигляді любительського рибальства. У такій ситуації виникає питання про те, чи можуть бути застосовані до позову про захист прав громадян від такого порушення строки позовної давності? Якщо обґрунтувати, що забруднення ставка означає порушення права на екологічну безпеку, правила про строки позовної давності на вимоги про захист цього права не поширюються. Проте, це ж порушення можна кваліфікувати і як порушення загального природокористування у вигляді любительського рибальства. Це право ст. 333 ЦК віднесено до майнових прав, що означає можливість поширити на вимоги, що випливають з його порушення строків позовної давності.

Аналогічною є ситуація і у разі порушення права на загальне природокористування через неправомірне надання земельної ділянки під сквером у приватну власність для будівництва і обслуговування житлових будинків. У такому випадку з одного боку, порушено право загального природокористування, юридична природа якого законодавчо не визначена. З іншого боку, цей випадок можна розглядати як порушення сприятливості довкілля як елементу його екологічної безпеки [12, c. 35; 770, c. 22; 329, c. 22; 784, c. 153-156; 65, c. 27], що охоплюються правом на безпечне довкілля.

З іншого боку, у разі якщо цей випадок буде розглянутий як спір про право на земельну ділянку, то застосуванню буде підлягати ч. 1 ст. 114 ЦПК, згідно з якою «Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред\'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.» Якщо ж ця ситуація буде кваліфікована як порушення права на безпечне довкілля (в частині його сприятливості), то буде застосовано загальне правило ч. 1 ст. 109 ЦПК, згідно з яким позови до фізичної особи пред\'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

У схожій справі ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.02.2009 року справу було направлено за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва (тобто за місцем розташування земельної ділянки). Суд прийняв таке рішення, саме у зв’язку з тим, що спір між сторонами є спором про порядок використання земельної ділянки. Остання є нерухомим майном, позови щодо якого розглядаються у суді за місцем розташування нерухомого майна (ч. 1 ст. 114 ЦПК).

Однак, Апеляційним судом міста Києва 20.03.2009 року [735] ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24.02.2009 року [744] було скасовано і справу направлено на новий розгляду до Шевченківського районного суду міста Києва. Мотивом такого рішення послужила та обставина, що позов стосувався саме права на безпечне довкілля, тому розглядатися повинен за місцем проживання відповідача (ст. 109 ЦПК).

У зв’язку з практичним значення поставленого вище питання звернемося до його розгляду. Питанням реалізації прав на екологічну безпеку чи права на безпечне довкілля було присвячено значна кількість робіт. Зокрема, питання реалізації права на екологічну безпеку досліджувалося в роботах В.І. Андрейцева. Цим автором було сформульовано зміст права на екологічну безпеку [26, c. 213, 215]; досліджено конституційно-правові засади забезпечення права на екологічну безпеку [15, c. 5-12; 20 c. 8-11], спеціально-правові [21-22], превентивні гарантії реалізації і захисту цього права [19; 28], функціонально-процедурні гарантії права на екологічну безпеку [23; 24].

Існують також інші роботи в яких досліджувалися ті чи інші питання реалізації права на екологічну безпеку [48, c. 5-41; 301, c. 22-25; 302] чи право на безпечне довкілля [770, c. 10-30; 771, c. 120-125], або права на сприятливе навколишнє середовище [6; 752; 101, c. 22].

Істотне значення для дослідження поставленого питання мають положення, сформульовані проф. Малишевою Н.Р. стосовно екологічної складової права власності на природні ресурси [396, c. 114-116]. В юридичній літературі також були досліджені деякі питання взаємодії природоресурсного права та права екологічної безпеки [672, c. 109-111].

Дослідженню зв’язків продоресурсниових та природоохоронних норм та права екологічної безпеки були досліджені в роботах Скорика Я. [672; 673] Окремі питання співвідношення природноресурсових правовідносин та правовідносин із забезпечення екологічної безпеки були досліджені Суярком М. О. [701; 703].

Істотне значення для дослідження поставленого питання має праця Русановської Н.О. Досліджуючи зв’язок права рекреаційного природоокорисутвання, права на екологічну безпеку та права на використання природних об’єктів, автор доходить висновку згідно з яким, «… логічним вважається поєднати їх (право на використання природних об’єктів та права на екологічну безпеку. – вставка наша. – Т.Т.) для виокремлення права громадян на використання природних об’єктів для забезпечення свого життя і здоров’я.» [650, c. 102] При цьому Русановська Н.О. вважає, що право рекреаційного природокористування «має бути забезпечено поряд з правом на екологічну безпеку» [650, c. 102]. Таким чином, було підкреслено зв’язок права рекреаційного природокористування та права на екологічну безпеку, при визнанні цих прав окремими правами.

Однак, незважаючи на беззаперечну наукову цінність цих робіт, поставлене у цій статті питання не було поставлено і вирішено в цих роботах.

В юридичній літературі було здійснено спробу розмежувати право загального природокористування та право на сприятливе навколишнє середовище на основі їх змісту. У зв’язку з цим Висильева М.І. зазначає: “В праві на сприятливе навколишнє середовище суть вимоги – в якості об’єкту, тобто прииродного середовища,а в праві загального приодокористування головною є совбода доступу до цього природного ресурсу” [101, c. 22].

Проте, якість об’єкта здатна обмежити доступ до нього чи зробити неможливим загальне природокористування цим об’єктом. Наприклад, в результаті протиправної діяльності підприємства у ставку перевищено ГДК небезпечних речовин. Це означає порушення права на екологічну безпеку оскільки ГДК є критеріями останньої. Разом з тим, діяння щодо забруднення ставка унеможливлює такі різновиди загального природокористування як купання, любительське рибальство тощо. Тобто зміни якості об’єкту унеможливлюють доступ до нього, у розумінні можливості здійснення права загального природокористування. Вищевикладене свідчить, про умовність наведеного розмежування, чого не заперечує і його автор [101, c. 22].

Об’єкти права на екологічну безпеку та права загального природокористування в певних випадках збігаються. У зв’язку з цим, спроба їх повного розмежування буде виглядати штучно і не відповідатиме їх юридичній природі.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Це означає, що держава повинна забезпечити максимально спрятливі умови для реалізації прав громадян. З іншого боку, згідно з ч. 1 ст. 19 Конституції України «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Отже, будь-які обмеження щодо реалізації громадянами своїх прав повинні бути прямо передбачені чинним законодавством. Якщо обов’язок чітко не випливає з положень чинного законодавства, його не можна розглядати як такий, що передбачений законодавством. У зв’язку з цим, ст. 19 Конституції України містить положення згідно з яким, громадяни не можуть бути змушені виконувати такі обов’язки.

Таким чином, при вирішенні цієї категорії справ, забезпечуючи максимально сприятливий режим для захисту права і свобод громадян, необхідно надати можливість самому позивачеві визначитися з тим, яке право він бажає захищати. При вирішенні питань про позовну давність чи про підсудність необхідно вирішувати в залежності від предмета позову. Якщо громадянин вважає, що порушено його право загального природокористування в частині загального використання земельної ділянки до цього позову повинні бути застосовані строки позовної давності. У разі ж якщо громадянин звернувся до суду за захистом права на екологічну безпеку чи права на безпечне довкілля, то правило про право суду відмовити у задоволенні позову у разі пропуску строку позовної давності застосовуватися не повинно.

У разі ж, якщо предмет позову є комбінованим – предметом позову є і захист права на екологічну безпеку чи безпечне довкілля, і права загального природокористування, застосуванню буде підлягати режим захисту права, яке є більш сприятливим для позивача. Це пояснюється тим, що чітко передбаченого чинним законодавством обов’язку дотримуватися обмежень, передбачених співпадаючим суб’єктивним правом, законодавець не визначив. Отже, цей обов\'язок не є встановленим законодавством, у розумінні ч. 1 ст. 19 Конституції України, що дозволяє його не виконувати. Аналогічним чином повинні вирішуватися і питання про підсудність таких справ.

Вище ми вели мову про реалізацію права на екологічну безпеку, яка частково співпадає з реалізацією права на загальне природокористування. Така ситуація співпадання реалізації права на екологічну безпеку має місце і в окремих випадках реалізації права власності. Наприклад, ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2. Позов мотивовано тим, що відповідач на наданій йому земельній ділянці під індивідуальне житлове будівництво в АДРЕСА_1, збудував будинок. Надану йому земельну ділянку та незавершений будівництвом будинок самовільно перепрофілював у виробничий об\'єкт, облаштувавши майстерню по проведенню зварювальних, точильних, ковальських, різальних робіт з обробки металу. Виробничий процес супроводжується викидами шкідливих речовин, створював шум, вібрацію, електромагнітні випромінювання вищі нормативних рівнів. Це впливало на належну позивачу земельну ділянку і створило йому перешкоди в користуванні будинком, який знаходиться на сусідній земельній ділянці АДРЕСА_2, погіршує безпечне для життя та здоров\'я довкілля, умови перебування на земельній ділянці позивача, проживання в її будинку, негативно впливає на стан її здоров\'я [600].

Більш ніж показовим у цьому випадку є посилання суду на положення ст. 50 Конституції України та на ст. 391 ЦК як на підстави для задоволення позову. Зважаючи на те, що у компенсації моральної шкоди позивачу було відмовлено посилання на положення ст. 50 Конституції означає, що суд виносячи це рішення мав на меті здійснити захист прав на безпечне довкілля. Стаття 391 ЦК регламентує захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння. Таким чином, суд констатував, що порушення права на безпечне довкілля створює перешкоди у реалізації права власності, що підтверджує тезу про можливість у певних випадках здійснювати реалізацію низки суб’єктивних прав лише за умови екологічної безпеки громадян (реалізації права на екологічну безпеку у пасивній формі).

Таким чином, здійснювати право загального природокористування чи права власності на природні ресурси можна лише за умови екологічної безпеки елементів довкілля, що становить собою різновид реалізації права на екологічну безпеку у пасивній формі.

Прикладами реалізації права на безпечне довкілля при реалізації інших суб’єктивних прав є здійснення права на будівництво на земельній ділянці житлово-громадських об’єктів (пп. пп. 3 і 5 п. 4.2 [182]); права на використання водної ділянки для організації лікувального пляжу (п. 3.4 [377]) використання ставка для купання чи скверу для відпочинку, або ж чистого повітря.

Часткове співпадання реалізації права на екологічну безпеку з іншими майновими і немайновими правами обумовлює можливість виконання способами захисту цих прав (права власності та майно; права загального приодокорисутвання тощо) для захисту права на екологічну безпеку.

Процесуально-процедурна форма реалізації права на екологічну безпеку [779, c. 107]. При реалізації суб’єктивного права у цій формі поведінка управомоченого суб’єкта по реалізації права чітко регламентована. Ця поведінка “вміщена” у жорсткі процедурні рамки. Наявність жорсткої процедури обумовлена необхідністю поставити перепони на шляху можливих зловживань відповідною формою реалізації права, створенню за її допомогою необґрунтованих складнощів у діяльності зобов’язаних суб’єктів.

З урахуванням загальнотеоретичних положень про правові засоби [580, c. 87; 708, c. 722-723; 400; 4 c. 14; 370] на наш погляд, використання процедур реалізації деяких екологічних права для забезпечення екологічної безпеки можна вважати засобами досягнення екологічної безпеки, а процес реалізації таких прав з метою досягнення екологічної безпеки – різновидом процесуально-процедурної форми реалізації права на екологічну безпеку.

Можливість розгляду процедур реалізації деяких екологічних прав громадян в якості засобів за допомогою яких досягається реалізація права громадян на екологічну безпеку дає також і чинне законодавство. Наприклад, Орхуська конвенція встановлює і гарантує права людини на екологічну інформацію; участь у прийнятті еколого-значимих рішень та право на доступ до правосуддя саме “з метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому природному середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту ... .” (ст. 1 Орхуської конвенції). Окрім того, як випливає з абзацу 8 преамбули Орхуської конвенції сторони прийняли цю конвенцію (а відтак і надали передбачені нею права) визнаючи, що кожна людина має право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров\'я та добробуту. В наступному абзаці преамбули цієї конвенції зазначено “враховуючи, що для забезпечення можливості відстоювати це право (право жити в навколишньому середовищі сприятливому для їх здоров’я та добробуту – вставка наша – Т.Т.) громадяни повинні мати доступ до інформації, право брати участь у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища ... .”

У зв’язку з цим різновидами форм реалізації права на екологічну безпеку у процесуально-процедурній формі можна вважати: 1) використання процедури участі в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об\'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища; 2) використання можливості щодо вільного отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації [В юридичній літературі було висловлено думку про можливість одночасної реалізації права на екологічну безпеку у процесі реалізації права громадян на екологічну інформацію. Докладніше див.: 342, c. 44]; 3) використання процедури участі у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище тощо.

В юридичній літературі такі процесуальній екологічні права як право створювати громадські об’єднання; направляти до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інші організації, звернення з метою отримати повну та достовірну інформацію про стан навколишнього середовища в місцях свого проживання та про заходи щодо її охорони; право на участь у прийнятті еколого-значимих рішень, право на публічні та громадські слухання з питань охорони навколишнього природного середовища розглядають як засоби реалізації і захисту права на сприятливе навколишнє природне середовище [350, c. 109].

Однак, на наш погляд, цю думку можна поділити і у відношенні права на екологічну безпеку лише з рядом застережень. Зокрема, ми не стверджуємо, що значення, наприклад, права на екологічну інформацію вичерпується тим, що використання цього права є формою реалізації права на екологічну безпеку. Безперечно, право на екологічну інформацію може служити задоволенню також інших інтересів, зокрема естетичних, реалізації права власності на майно, чи реалізації права на загального чи спеціального природокористування. З огляду на це право на екологічну інформацію, як і інші процедурні екологічні права (право на участь у прийнятті еколого-значимих рішень; право звертатися із заявами та пропозиціями; право на проведення громадської екологічної експертизи тощо) є самостійними екологічними правами.

Однак, при вірності цієї думки, все ж таки відсутні будь-які підстави стверджувати про те, що ці екологічні права не слугують засобами досягнення екологічної безпеки. Яскравим підтвердженням цієї тези може слугувати той факт, що здоров’я тисяч людей могло б бути збережено як би після аварії на Чорнобильській АЕС було вчасно надано інформацію про стан забрудненості території та про заходи необхідні для запобігання шкоди здоров’ю.

З іншого боку, чіткість процедури слугує засобом конкретизації обов’язку зобов’язаних суб’єктів, чим створюються передумови для ефективності контролю за їх діяльністю. За допомогою процедури визначається порядок, строки, обсяг, спосіб вчинення державними органами дій, які забезпечують реалізацію права громадян на екологічну безпеку. Відповідно до п. “б” ч. 1 ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” громадянам надано право на участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об\'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань.

Реалізуючи це право громадяни мають можливість підвищити рівень власної екологічної безпеки за рахунок максимально-можливого врахування їх інтересів при прийнятті еколого значимих рішень. Істотний виплив реалізації цього права на рівень екологічної безпеки дозволяє розглядати його в якості різновиду способу реалізації права на екологічну безпеку, який здійснюється в межах процедурної форми реалізації права громадян на екологічну безпеку. Властивості цього права як прояву форми реалізації права на безпечне довкілля вже відзначалися в юридичній літературі [79, c. 65].

Реалізація права на екологічну безпеку у такий спосіб, вміщена у процедурні рамки визначені ст. 6 Орхуської конвенції, Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля, затвердженого наказом Мінприроди від 18.12.2003 року № 168 [433]. Згідно з п. 2.6 Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля особа, яка приймає рішення, призначає дату та місце проведення громадського обговорення та повідомляє про це суб\'єктів громадського обговорення не пізніше ніж за 30 днів до моменту його проведення через засоби масової інформації. Пунктом 2.7 цього положення визначається зміст повідомлення. Статтею 6 Орхуської конвенції встановлюється мінімум інформації, якою замовник повинен забезпечити заінтересовану громадськість для ефективної участі останньої у процесі прийняття рішення.

Громадянин має право взяти участь у громадському слуханні лише у встановленому чинним законодавством порядку чи використати інші форми участі громадськості. В протилежному випадку він не зможе реалізувати своє право. Таким чином зворотною стороною процедурних обов’язків замовника щодо організації заходів участі громадськості є процедурні межі громадськості щодо реалізації свого права на участь. Це і становить собою процедурну форму реалізації права громадян на екологічну безпеку.

Формою реалізації права громадян на екологічну безпеку є використання процедури виявлення громадської думки з метою досягти максимального рівня екологічної безпеки в результаті прийняття органами виконавчої влади рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля (навмисне вивільнення генетично змінених організмів; розміщення, проектування, будівництво або реконструкція екологічно-небезпечних об\'єктів; розробка проектів нормативно-правових актів тощо) (далі – громадське обговорення).

Його роль як форми реалізації права громадян на екологічну безпеку полягає у наданні громадянам права висловлювати свої пропозиції до еколого-значимого рішення та обов’язку державного органу його врахувати. Це дає можливість максимально повно при прийнятті відповідного рішення врахувати інтереси забезпечення екологічної безпеки і таким чином домогтися посилення рівня екологічної безпеки до максимально можливого в конкретних умовах.

Право на участь у громадському обговоренні передбачене ст. ст. 6 – 8 Орхуської конвенції; п. б ч. 1 ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Порушення цього права призведе до виникнення права на позов про його захист (ст. 104 КАС). Встановивши порушення цього права, суд повинен винести рішення, яким захистити право громадянина, адже відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб\'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Юридичними межами права на участь у прийнятті еколого-значимих рішень як способу реалізації права на екологічну безпеку виступає процедура такої участі. Її порушення розглядається як порушення зазначеного права громадян [343, c. 266].

Серед таких процедурних порушень можна виділити незалучення громадськості до громадського обговорення [343, c. 266]; прийняття рішення без урахування результатів громадського обговорення [343, c. 266]; чи з не обґрунтованим відхиленням пропозицій громадськості. Цей висновок ґрунтується на положенні ч. 3 ст. 11 Закону України “Про екологічну експертизу” від 09.02.1995 року № 45/95-ВР [229], який зобов’язує державні органи при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації відповідного проекту ураховувати громадську думку.

Як свідчить аналіз наведених вище положень, державний орган повинен лише врахувати громадську думку. Тобто за наявності обґрунтованих заперечень щодо такої можливості зазначений орган має право прийняти рішення всупереч рекомендаціям, отриманим за результатами громадського обговорення.

В юридичній літературі було висловлено негативне ставлення до слова “враховувати” у вищезазначеному контексті. Наприклад, на думку Бредіхіної В.Л.: “... вирази “надавати допомогу”, “враховувати пропозиції”, “залучати до участі” носять скоріше рекомендаційний, ніж обов’язковий до виконання характер” [79, c. 59]. На наш погляд, автором не враховано необхідності з одного боку зобов’язати замовника відповідного проекту впроваджувати всі можливі заходи забезпечення екологічної безпеки, яких можна вжити без необґрунтованих витрат. З іншого боку, необхідно встановити механізм, який би стояв на заваді необґрунтованим вимогам громадськості. Всім цим вимогам відповідає обов’язок замовника враховувати думку громадськості. За такого формулювання обов’язку замовник, будучи зобов’язаним запроваджувати обґрунтовані пропозиції, не матиме обов’язку керуватися необґрунтованими міркуваннями громадськості.

Вищевикладене не дозволяє погодитися з думкою В.Л. Бердіхіної щодо рекомендаційності такої вимоги. Вона носить імперативний зобов’язуючий характер.

Різновидом процесуально-процедурної форми реалізації права на екологічну безпеку є його реалізація через процедури набуття земельної ділянки у користування чи придбання її у власність; або ж у процедурі приватизації майнових комплексів та природних об’єктів (земельної ділянки). До кожної з цих процедур органічно вплетено заходи, які дозволяють забезпечити вимоги екологічної безпеки [18, c. 12-45; 8, c. 35-39; 290; 357, c. 42-46]. Наприклад, громадянин здійснює купівлю земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку. Предметом договору купівлі-продажу, у такому разі буде не просто земельна ділянка, а земельна ділянка, рівень екологічної безпеки якої відповідає п. п. 4.2, 4.3, Додатку № 14 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. У протилежному разі покупець буде вправі застосувати наслідки продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК).

Таким чином, громадянин, реалізуючи право на придбання у власність земельної ділянки, реалізує і право на екологічну безпеку. Забезпечується право на екологічну безпеку покупця земельної ділянки чи орендаря виконанням обов’язків первинного набувача (згодом власника), щодо погодження проекту відведення цієї земельної ділянки. Частиною 9 ст. 118 ЗК передбачено необхідність при здійсненні приватизації земельної ділянки погодити проект відведення останньої з низкою державних органів. Показово, що три з п’яти зазначених органів мають безпосереднє відношення до забезпечення екологічної безпеки.

Одним із суб’єктивних прав, використання процедури реалізації якого становить собою спосіб реалізації права на екологічну безпеку є право на одержання екологічної інформації [94, c. 75-104]. Таке значення процедури реалізації права на екологічну інформацію обумовлюється можливістю за допомогою екологічної інформації уникнути або домогтися зменшення екологічної небезпеки [784, c. 56]. Реалізація права на екологічну безпеку у цій формі полягає у можливості отримати інформацію та її використати з метою вчинення дій, щодо безпечного поводження в ситуації коли виникає загроза життю і здоров’ю. Цей спосіб може бути застосований і для ліквідації невизначеності із станом безпеки того чи іншого об’єкта. Отримання екологічної інформації дозволить визначити джерела можливої небезпеки і вжити заходів щодо забезпечення безпеки від їх впливу. Таким чином, екологічна інформація становить засіб забезпечення екологічної безпеки.

Чинним законодавством встановлено процедуру отримання екологічної інформації. Порядок її надання регулюється положенням ст. ст. 1 – 12, 15, 18 – 20 Закону України “Про звернення громадян”. Деякі питання надання екологічної інформації регулюються Положенням про порядок надання екологічної інформації, затвердженого Наказом Мінприроди України від 18.12.2003 № 169 [432].

Суттєвою специфікою правової природи наділена форма реалізації права громадян на екологічну безпеку, яку умовно можна назвати реалізацією права на екологічну безпеку у процесі виконання обов’язку щодо безпечного поводження з небезпечними об’єктами. Особливість цієї форми реалізації зазначеного права полягає у тому, що чинним законодавством встановлюються правила експлуатації екологічно небезпечних об’єктів. Ці правила доводяться до власників цих об’єктів. Виконання останніми цих правил дозволить безпечно експлуатувати ці об’єкти і не використовувати їх у спосіб, за якого самому користувачеві буде заподіяно шкоду майну чи здоров’ю або створено для нього екологічну небезпеку.

Реалізація права громадян на екологічну безпеку у цій формі полягає у використанні юридично-гарантованої можливості не створювати для себе екологічну небезпеку, чи усунути її, шляхом адекватного поводження з тими чи іншими об’єктами. Прикладами реалізації права громадян на екологічну безпеку у цій формі можуть слугувати: дотримання санітарних правил, управомоченим громадянином, у себе на подвір’ї (ч. 4 п. 2.2.3; 2.3.2 [663]); [В юридичній літературі контроль за належним виконанням цих обов’язків пропонується називати побутовим екологічним контролем. Див.: 583, c. 16-17] забезпечення для себе внутрішньої безпеки шляхом дотримання правил зберігання продуктів харчування або ж правил застосування ліків; чи запобігання негативного впливу отрутохімікатів через дотримання правил їх зберігання і застосування [179] дотримання правил безпеки [278], через незбирання грибів у зонах, де це заборонено через перевищення вмісту радіонуклідів [704] тощо [563].

Специфіка цієї форми реалізації права на екологічну безпеку полягає у тому, що реалізація права громадянина на екологічну безпеку здійснюється поряд із виконанням його ж обов’язку щодо дотримання правил в сфері екологічної безпеки. Така форма реалізації зазначеного права визначає обов’язки зобов’язаної сторони. При реалізації зазначеного права у цій формі обов’язок зобов’язаних суб’єктів полягає лише у створенні умов громадянину для безпечного поводження з небезпечними предметами. До таких дій можна віднести: доведення повної та достовірної інформації до громадянина щодо безпечного поводження з продуктами харчування; різними отруйними речовинами; ліками та іншими об’єктами, які за умови їх певного використання можуть становити собою загрозу життю і здоров’ю громадян; розроблення належних інструкцій чи методик щодо експлуатації екологічно-небезпечних предметів та інші.

Право на екологічну безпеку у цій формі буде реалізованим у разі виконання зазначеного обов’язку зобов’язаним суб’єктом. З іншого боку, ненадання повної інформації про порядок користування небезпечним предметом буде вважатися не лише порушенням правил з боку зобов’язаного суб’єкта, а й означатиме порушення права громадянина на екологічну безпеку. Причому це порушення буде мати місце також і у випадку, коли шкоди життю і здоров’ю громадянина не було заподіяно. Неналежне виконання обов’язку щодо надання повної та достовірної інформації щодо поводження з потенційно-небезпечними предметами вже створює ризик такого рівня, за якого право на екологічну безпеку буде вважатися порушеним.

<< | >>
Источник: Третяк Тарас Олексійович. Реалізація права на екологічну безпеку в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ – 2011. 2011

Еще по теме 1.3 Форми реалізації права на екологічну безпеку в Україні:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -