2.2 Способи та форми реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб

Реалізація цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб здійснюється у визначений спосіб на основі відповідних принципів управління. Принципи управління непідприємницьким товариством в Україні, як слушно відзначає В.

У частині дослідження способу реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб (а точніше - цивільної дієздатності) непідприємницьких юридичних осіб, хочемо зазначити, що під поняттям «спосіб реалізації цивільної правосуб’єктності» нами розуміється той суб’єктний склад, за допомогою якого реалізується цивільна дієздатність. Іншими словами, через зазначене поняття вдасться дати відповідь на питання, хто ж реалізує цивільну правосуб’єктність. Цивільна дієздатність непідприємницької юридичної особи реалізується органами юридичної особи, її учасниками, представниками, управителями, арбітражними керуючими тощо. Це і є способи реалізації цивільної правосуб’єктності.

Спосіб реалізації цивільної дієздатності суб’єкта права за своїми характеристиками близький до поняття «форма участі у цивільних правовідносинах». Зазначене поняття законодавець безпосередньо вживає в ЦК України у ст. 167-169, де розкриваються правові форми участі держави, АРК, територіальних громад у цивільних правовідносинах. З аналізу зазначених норм можна прийти до висновку, що правовими формами участі зазначених суб’єктів у цивільних правовідносинах є створення ними юридичних осіб публічного права у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом, а також юридичних осіб приватного права (підприємницьких товариств тощо), участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Отже, створивши непідприємницьку юридичну особу публічного права, публічно-правові утворення стають учасниками цивільних правовідносин. Але способом реалізації цивільної дієздатності зазначених суб’єктів будуть виступати органи (чи інші суб’єкти), через які створені ними юридичні особи публічного чи приватного права набувають конкретних цивільних права та обов’язків. Таким чином, через поняття «правова форма участі у цивільних правовідносинах» вирішується питання можливої участі держави, АРК та територіальних громад у цивільних правовідносинах, а через поняття «спосіб реалізації цивільної

правосуб’єктності» визначається, через який суб’єктний склад юридичні особи публічного чи приватного права, що створені публічно-правовими утвореннями, реалізовуватимуть свою цивільну дієздатність, що свідчить про нетотожність зазначених правових категорій.

Слід відзначити, що стосовно непідприємницьких юридичних осіб перелік способів реалізації цивільної дієздатності в цілому є вужчим, ніж підприємницьких юридичних осіб. Для прикладу, жодна із

непідприємницьких юридичних осіб не може реалізувати цивільну дієздатність через учасників, а реалізація цивільної дієздатності через арбітражного керуючого непідприємницькою юридичної особою можлива виключно у тому випадку, коли остання є суб’єктом підприємницької діяльності, а отже, до неї може бути застосована процедура банкрутства.

Таким чином, серед визначених у цивільному законодавстві України можливих варіантів реалізації дієздатності юридичної особи, для непідприємницьких юридичних осіб характерні такі: 1) через органи юридичної особи, про що йдеться в ч. 1 ст. 92 ЦК України; 2) через представників (ч. 3 ст. 237 ЦК України). Розглянемо детальніше кожен із наведених способів реалізації цивільної дієздатності непідприємницької юридичної особи.

Категорія «орган юридичної особи» неодноразово була предметом аналізу юридичної науки на рівні як загальнотеоретичних, так і галузевих досліджень. Проте, незважаючи на значний інтерес науковців до вивчення даної проблеми, визначення поняття «орган юридичної особи» на даний момент залишається дискусійним як у навчальній, так і науковій літературі. Немає й легального визначення цього поняття. У цивілістичній літературі можна виокремити кілька позицій з приводу розуміння сутності органу юридичної особи. Найпоширенішою і такою, що має найбільшу кількість прихильників, є позиція, відповідно до якої орган юридичної особи розуміється як її складова частина, яка в межах своїх повноважень формує і виражає її волю. Таке розуміння органу юридичної особи користується особливою популярністю в умовах панування теорії реальності юридичної особи.

Так, на думку М. І. Брагінського, орган - це частина юридичної особи, яка формує і виражає зовні волю останньої [152, с. 104]. Дійсно, ця позиція є важливою і досить традиційною для цивілістичної науки, проте, на нашу думку, також не є бездоганною. По-перше, вона не розкриває сутності органу юридичної особи, адже не до кінця зрозуміло, що мається на увазі під поняттям «частина» (це частина майна юридичної особи чи частина колективу останньої?). По-друге, у сучасному цивільному законодавстві (наприклад, у ч. 2 ст. 114 ЦК України) передбачається створення юридичних осіб однією особою. За таких умов даний підхід щодо розуміння органу юридичної особи відкриває свої «слабкі» місця, адже людський фактор відіграє або незначну роль, або взагалі не відіграє ніякої ролі, а, отже, відпадають і самі підстави вести мову про будь-яку частину в структурі організації.

Інша, не менш вагома позиція полягає в ототожненні дій органу юридичної особи з інститутом представництва. Так, у дореволюційній літературі таку позицію відстоював Г. Ф. Шершеневич, наголошуючи, що органи юридичної особи є її представниками. Автор, зокрема, вказував: «Володіючи майновою правоздатністю, юридична особа як фікція і така, що позбавлена можливості самостійно вступати у відносини з третіми особами, укладати угоди, - потребує, очевидно, особливих представників, дії яких можна було б вважати діями самої юридичної особи. Через посередництво цих органів юридична особа набуває права і приймає на себе обов’язки. Представники, діяльність яких замінює відсутність дієздатності юридичної особи, виконують своє завдання чи в межах вказівок закону (юридична особа публічного права), чи в межах наданого їм повноваження (юридична особа приватного права), які, однак, не можуть виходити за рамки мети, заради якої існує юридична особа» [462, с. 124]. Аналогічну позицію відстоює сучасний російський цивіліст Г. В. Цепов. Автор вказує, що орган юридичної особи є її законним представником, наголошуючи на тому, що його повноваження засновані на вказівці закону, а сам орган є не тільки можливим, а й у багатьох випадках необхідним та обов’язковим представником, який повинен бути в кожної юридичної особи. За допомогою такої конструкції, на думку вченого, можна до мінімуму звести труднощі при вирішенні судових спорів, створити надійні гарантії для діяльності юридичних осіб, захистивши їх від можливих зловживань з боку директорів [442, с.

Така позиція, на нашу думку, також не позбавлена недоліків. Так, відносини представництва в традиційному розумінні цивілістичної доктрини передбачають існування двох суб’єктів, а саме: представника та особи, яку представляють. Окреслене розуміння представництва випливає із ч. 1 ст. 237 ЦК України: «Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє». З наведеного випливає, що представник та особа, яку представляють, - два самостійних суб’єкти права. Більше того, зведення органу юридичної особи до її представника веде до думки, що юридична особа позбавлена дієздатності, а отже, не може виступати як самостійний суб’єкт цивільного права, що є неприпустимим.

У розумінні даної проблеми слушною є позиція С. І. Вільнянського. На його думку, дії органу юридичної особи є діями самої юридичної особи, а дії організації через представника нічим не відрізняються від представництва за довіреністю [47, с. 176]. В. І. Синайський також вказував, що орган юридичної особи не слід змішувати з представництвом, оскільки орган є частиною юридичної особи, а представник стоїть поза нею. Ця відмінність є досить суттєвою, особливо, коли йдеться про деліктну відповідальність [387, с. 122]. В. П. Грибанов вважав, що у зовнішніх відносинах воля юридичної особи формується і виражається її адміністрацією і керівником, яка виступає в якості органів юридичної особи, що формують її волю. Дії органів, як і представників, визнаються діями самої юридичної особи тільки в тих випадках, коли орган чи представник діють в межах визначених за ними повноважень. Однак, на відміну від органу, представник виступає самостійним суб’єктом. Повноваження представника вказуються в довіреності, в той час як повноваження органу визначаються статутом юридичної особи [77, с. 1920]. О. О. Кот, досліджуючи способи захисту корпоративних прав, також акцентує увагу на відмінності правовідносин представництва, які виникають між двома особами, тобто юридично рівними і майново- самостійними суб’єктами, та вчинення дій юридичною особою через свої органи, які не є окремими особами, а виступають частинками, елементами самої юридичної особи.

Статус (порядок формування та повноваження) органів управління конкретних видів непідприємницьких юридичних осіб визначається спеціальними законами та установчими документами цих організацій. При цьому система органів управління непідприємницьких юридичних осіб, що побудовані на корпоративних засадах, є доволі схожою із системою органів управління підприємницьких юридичних осіб. Структуру органів управління зазаначених непідприємницьких організацій зі статусом юридичної особи, якщо інше не передбачено установчими документами організації, становлять: вищий орган; виконавчий орган; керівник організації; контрольно-ревізійний орган. До прикладу, у ст. 7 Закону України «Про споживчу кооперацію» визначено, що вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які приймають статут, визначають розміри вступного і обов\'язкового пайового внеску, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, пов\'язані з його діяльністю. Для оперативного вирішення питань, що належать до компетенції загальних зборів споживчих товариств (крім питань прийняття статуту, ліквідації, реорганізації та виходу із спілки), можуть скликатися збори уповноважених [353].

Певну специфіку в частині назви, повноважень та системи в цілому мають органи управління тих непідприємницьких юридичних осіб, що побудовані на унітарних засадах. Фундаментальними нормами у цьому аспекті виступають положення ст. 101 ЦК України «Управління установою», в межах якої визначено наступне: засновники установи не беруть участі в управлінні нею; в установі обов\'язково створюється правління; установчий акт може передбачати створення також інших органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад; нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта. Положення, наведені вище, в цілому одержали свій розвиток у актах спеціального законодавства.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно, і не перевищувати своїх повноважень. У тому випадку, коли члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі ( ч. 4 ст. 92 ЦК України).

Цивільна правосуб’єктність непідприємницької юридичної особи може реалізовуватись не тільки через її органи, а й за допомогою інституту представництва. І хоча у ст. 92 ЦК України відсутня безпосередня вказівка на те, що цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть виникати за допомогою дій представників, аналіз окремих правових норм все ж приводить нас до такого висновку. Так, зокрема, у п. 3 ст. 237 ЦК України міститься вказівка на підстави виникнення представництва, серед яких названі договір, закон, акт органу юридичної особи, інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства; за ст. 246 ЦК України дозволяється видавати довіреність від імені юридичної особи її органу або іншій особі, уповноваженій на це установчими документами. Таким чином, цивільна дієздатність непідприємницької юридичної особи реалізується одним із можливих способів: через органи та за допомогою інституту представництва.

Спосіб реалізації цивільної дієздатності також має вплив на дійсність договорів, укладених непідприємницькими юридичними особами, зокрема, у тих випадках, коли йдеться про перевищення повноважень органами останніх чи представниками, що діють від імені непідприємницької юридичної особи при укладенні тих чи інших цивільно-правових договорів. Так, у абз. 1 ч. 3 ст. 92 ЦК України визначено правило, за яким орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Водночас, абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України регламентовано, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

З наведених положень ЦК України випливає, що саме лише перевищення органом непідприємницької юридичної особи своїх повноважень не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, а позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень органу цієї юридичної особи, проте, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Для прикладу, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником непідприємницької юридичної особи, знає про обмеження повноважень цього керівника. Судова практика іде таким шляхом, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: 1) такі обмеження передбачені законом; 2) про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців [293].

У контексті розкриття особливостей цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб важливе значення має також правова форма її реалізації. Під правовою формою реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб в цілому та непідприємницьких, зокрема, нами розуміється елемент механізму цивільного регулювання відносин за їх участі - правову підставу, через яку останні набуватимуть конкретних цивільних прав та обов’язків як правосуб’єктні організації [120, с. 183].

Термін «форма реалізації правосуб’єктності» залежно від суб’єкта права, що її реалізовує (суб’єкт конституційного права, адміністративного, цивільного та інших галузей), а також від особливостей галузі права, в межах якої реалізовується правосуб’єктність, звичайно, має свою специфіку. Водночас, слід зазначити, що у правовій доктрині відсутній єдиний підхід до розуміння категорії «правова форма реалізації правосуб’єктності». Можливо, причина відсутності сталих підходів у розумінні цього поняття пояснюється неможливістю окреслити єдине визначення поняття «форма реалізації правосуб’єктності» для усіх галузей права, а, можливо, - у, до певної міри, хаотичному його використанні, без ретельного аналізу змісту, що, безумовно, розмиває його сутність. Доволі часто розкриття правових форм реалізації правосуб’єктності здійснюється через довільний їх перелік, що знов-таки не виводить нас на розуміння сутності самого поняття «правова форма реалізації правосуб’єктності».

Виходячи із вищезазначеного, слід здійснити відповідний науковий аналіз з метою окреслення поняття «правова форма реалізації цивільної правосуб’єктності», визначення види форм реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб. Як слушно відзначає В. А. Васильєва, будь-який науковий аналіз не є самоціллю, і, окрім пізнавального характеру, має за мету досягнення практичного результату [40, с. 25]. Саме тому відповідь на окреслені питання, як видається, не лежить виключно в площині теоретичних аспектів обґрунтування їх суті, а набуває не менш важливого практичного значення, адже для кожного суб’єкта цивільного права важливо мати можливість обрати для себе найоптимальнішу форму реалізації своєї правосуб’єктності, дозволену законом. З урахуванням специфіки цивільно-правового статусу різних суб’єктів цивільного права, а також особливостей самого виду цивільних правовідносин, слід зазначити, що не усі форми реалізації цивільної правосуб’єктності є рівною мірою оптимальним для набуття прав та обов’язків різними суб’єктами цивільного права.

Отож, з метою, окресленою вище, проаналізуємо існуючі підходи до розуміння досліджуваного поняття. В юридичній літературі дана категорія розглядається у доволі широкому розумінні. Так, Кулеба Д. І., досліджуючи механізм реалізації міжнародної правосуб’єктності держави, як форму реалізації її правосуб’єктності визначає участь останньої в діяльності міжнародних організацій [187, с. 5]. Таким чином, саме у взаємозв’язку з іншими суб’єктами міжнародного права автор моделює конструкцію форми реалізації міжнародної правосуб’єктності держави. Але, на нашу думку, правовідносини з іншими суб’єктами слід визначати не як форму реалізації правосуб’єктності, а як результат її реалізації, що досягнутий з використанням певної правової форми. О. В. Глинська, аналізуючи види форм реалізації територіальною громадою господарської правосуб’єктності, відносить до них місцеві вибори і референдуми, загальні збори громадян за місцем їхнього проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання [65, с. 222]. Проте, зазначені вище форми реалізації правосуб’єктності виступають водночас і формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад і якщо й можуть розглядатися в якості форм реалізації їх правосуб’єктності, то швидше конституційної, а не господарської.

Аналогічну ситуацію можна спостерігати й у цивілістичній доктрині, де якщо й досліджується реалізація цивільної правосуб’єктності суб’єктів цивільного права в цілому, та непідприємницьких юридичних осіб, зокрема, то виключно в частині видів форм реалізації цивільної правосуб’єктності, а сама сутність поняття «форма реалізації цивільної правосуб’єктності» залишається нез’ясованою. Крім того, слід констатувати застосування в літературі в якості синонімів такі поняття як «форма реалізації цивільної правосуб’єктності», «спосіб реалізації цивільної правосуб’єктності», «форма участі у цивільних правовідносинах» (і така проблема існує не тільки в межах права цивільного). Так, для прикладу, у юридичній літературі вживання як синонімічних категорій форма та спосіб реалізації правосуб’єктності спостерігаються і в конституційному праві [133, с. 33-36].

Наведене ще раз переконує у потребі сталого розуміння досліджуваної категорії, до окреслення суті та особливостей якої перейдемо далі. По-перше, виходячи із побудови механізму реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб, структура якого визначена в межах першого розділу роботи, форма реалізації цивільної правосуб’єктності виступає його структурним елементом. По-друге, кінцевою метою використання тієї чи іншої форми реалізації цивільної правосуб’єктності виступає реалізація елементів цивільно-правового статусу (зокрема, цивільних прав та обов’язків суб’єктів цивільного права). Іншими словами, через форму реалізації цивільної правосуб’єктності здійснюється реалізація цивільних прав та обов’язків суб’єктів цивільного права в межах обсягу їх правосуб’єктності у відносинах приватноправової сфери. По-третє, конкретний вид форм, у якій реалізується цивільна правосуб’єктність того чи іншого суб’єкта цивільного права обирається самим суб’єктом, якщо інше не передбачене законом.

Якщо підвести зазначені характеристики поняття «форма реалізації цивільної правосуб’єктності» під категорію непідприємницької юридичної особи, то під правовою формою реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб слід розуміти елемент механізму цивільного регулювання відносин за їх участі - правову підставу, через яку останні набуватимуть конкретних цивільних прав та обов’язків як правосуб’єктні організації. У такому розрізі форма реалізації юридичної особи є схожою із юридичним фактом, як підставою виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин. Проводячи співвідношення між зазначеними категоріями, слід вказати наступне. І закон, і рішення суду, і, особливо, договір є багатоаспектними категоріями, що дозволяє розглядати їх не тільки в якості юридичних фактів, а використовувати в інших напрямах, зокрема, як види форм реалізації цивільної правосуб’єктності суб’єктів цивільного права. Співвідношення окреслених категорій можна здійснювати і за обсягом. У такому сенсі поняття «юридичний факт» є ширшим категорії «форма реалізації правосуб’єктності». Це проявляється у тому, що не усі юридичні факти виступають формою реалізації цивільної правосуб’єктності, у той час як будь-яка форма реалізації цивільної правосуб’єктності є юридичним фактом.

Крім того, в деяких випадках юридичний факт слугує підставою виникнення самої правосуб’єктності, виконуючи функцію породження останньої, її набуття або виникнення (скажімо, з народженням фізичної особи виникає її цивільна правоздатність; для створення юридичної особи необхідна її державна реєстрація). Водночас, такий взаємозв’язок між юридичними фактами та правосуб’єктністю є двостороннім, адже в цивілістичній доктрині доведена залежність юридичної значимості юридичних фактів від правосуб’єктності [179, с. 48]. Те, що юридичний факт ширший за обсягом від форми реалізації цивільної правосуб’єктності підтверджується і тим, що юридичні факти є підставою виникнення (зміни, припинення) цивільних правовідносин, тоді коли форма реалізації цивільної правосуб’єктності виступає підставою реалізації цивільних прав та обов’язків в межах обсягу цивільної правосуб’єктності, що є вужчим, адже права та обов’язки в межах визначеного обсягу правосуб’єктності складають один із елементів структури цивільного правовідношення - його зміст. Незважаючи на те, що види форм реалізації правосуб’єктності є одночасно і видами юридичних фактів, це жодним чином не нівелює потреби у їх виокремленні, адже через той чи інший вид форми реалізації цивільної правосуб’єктності суб’єкт цивільного права реалізується у цивільних правовідносинах в межах визначеного обсягу цивільної правосуб’єктності.

У цивільному праві існують досить різноманітні форми, за допомогою яких суб’єкти цивільного права набувають конкретних цивільних прав та обов’язків, при чому перелік їх видів носить дискретний характер. Так, набуття конкретних цивільних прав та обов’язків юридичними особами може відбуватися через прямі вказівки цивільного законодавства, якими визначаються межі участі юридичних осіб у цивільному обороті. До такого твердження приходимо, виходячи із ч. 3 ст. 11 ЦК України, у якій зазначається, що цивільні права та обов\'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо із актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 11 ЦК України). У ч. 5 цієї ж статті ЦК України також визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов\'язки можуть виникати з рішення суду. Отже, і закон, і рішення суду, і адміністративний акт виступають видами форм реалізації цивільної правосуб’єктності.

Хоча інститут юридичних осіб в цілому та непідприємницьких зокрема, відзначається певною імперативністю у регламентації, проте у механізмі цивільно-правового регулювання відносин за участі непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи присутня і

диспозитивна складова. Водночас, враховуючи неоднорідність

непідприємницьких юридичних осіб, різну мету та завдання, що перед ними стоять, а також порядок створення, обсяг диспозитивності у регламентації їх діяльності буде з об’єктивних причин різнитися. Для прикладу, коли йдеться про установи, то очевидно, що серед методів регулювання їх діяльності превалюватиме імперативний, коли ж йдеться про громадські об’єднання - диспозитивний. У зв’язку з цим, для тих юридичних осіб, в основі яких лежать унітарні начала та які належать до юридичних осіб публічного права серед правових форм реалізації їх цивільної правосуб’єктності перевагу у застосуванні матимуть закон чи адміністративні акти з окремими «вкрапленнями» договірного

регулювання. До прикладу, в силу правової природи для Фонду гарантування вкладів фізичних осіб основною формою реалізації цивільної правосуб’єктності є приписи профільного Закону, водночас, має місце й договірне регулювання. Так, на основі аналізу положень ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Х. В. Войцеховська умовно визначає їх систему, зокрема: а) договори, що укладаються з метою гарантування вкладів (договір про співробітництво у сфері відшкодування гарантованих сум вкладів, договір цільової позики); б) договори, спрямовані на виведення неплатоспроможних банків з ринку фінансових послуг (уступка права вимоги, переведення боргу, купівля-продаж, управління майном); в) договори, спрямовані на примноження майнової основи та зростання статутного капіталу Фонду (інвестиційний договір та договір банківського вкладу (депозиту) в НБУ) [53, с. 203-209]. Наведений вище приклад свідчить про те, що на сьогодні має місце тенденція розширення договірної форми регламентації відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб публічного права.

У частині регламентації непідприємницьких юридичних осіб приватного права, диспозитивний метод має широке застосування, одержавши свій прояв у локальних актах непідприємницької юридичної особи, якими деталізуються положення законодавчих актів, а також договорах. Саме локальні акти та договори виступають поширеними видами форм реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб.

До локальних правових актів належать статутні документи, рішення органів управління юридичної особи (загальних зборів, виконавчих органів тощо), адже, як вірно відзначається у літературі, функція локальних актів полягає у забезпеченні належного рівня нормативно-правового регулювання делегованих юридичним особам державою повноважень, заповнення прогалин, забезпечення дієвості чинних норм законодавства шляхом встановлення механізмів їх реалізації [424, с. 6]. Локальним актам, які приймаються органами юридичної особи в межах правосуб’єктності, як відзначає В. А. Васильєва, варто віднести самостійне місце серед підстав виникнення прав та обов’язків. Вони направлені на впорядкування діяльності юридичної особи як соціального утворення, приймаються органом юридичної особи і не базуються на погодженні воль, приймаються шляхом поглинання інтересу меншості більшістю або одноосібного владного волевиявлення [40, с. 106].

Професор Р. А. Майданик цілком правильно вказує на те, що за своїм функціональним призначенням локальні правові акти покликані забезпечити належний рівень нормативно-правового регулювання делегованих державою юридичним особам повноважень, заповнення пробілів, забезпечення дієвості чинних норм законодавства шляхом встановлення механізму їх реалізації. Локальні правові акти, вважає автор, приймаються для уточнення та конкретизації норм законів, встановлення механізмів їх реалізації, застосування інших моделей регулювання локальних правовідносин, у порівнянні із тими, що передбачені у законі, наскільки це допускається законом, або ж у них фіксується вибір однієї із альтернативних моделей для заповнення пробілів у законодавстві, внаслідок спеціальних законодавчих приписів щодо передачі тих чи інших питань до компетенції недержавних корпорацій. Більше того, наведена роль локальних правових актів дозволяє автору робити висновок щодо доцільності їх сприйняття як нормативно-правових актів, що буде основою для їх розуміння саме як джерел права [220, с. 37-46]. Таке бачення цивіліста однозначно сприймаємо. Крім того, хочемо зауважити, що локальні правові акти непідприємницьких юридичних осіб варто сприймати не тільки у розрізі їх розуміння як джерел цивільного права, а й форми реалізації їх цивільної правосуб’єктності.

У юридичній літературі локальні акти класифікують за двома основними критеріями: за характером нормативності норм, наявних в локальних актах та за характером правових наслідків. Так, за характером нормативності норм, наявних у локальних актах, зазначені акти можуть мати характер правових актів, які залежно від їх різновиду бути як нормативного, так і ненормативного характеру. За цим критерієм можна виділити дві основоположні групи локальних правових актів - нормативно-правові та індивідуальні (акти застосування права). Локальні нормативно-правові акти містять правові норми, що приймаються та затверджуються уповноваженими органами управління юридичної особи, встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у відповідній юридичній особі, розраховані на тривале застосування, не мають конкретного адресата і поширюються на визначене коло осіб [219, с. 78-85]. До локальних нормативно-правових актів, зазвичай, відносять статути юридичних осіб, положення про їх філії, представництва, а також окремі положення про органи управління відповідних юридичних осіб [281, с. 157-158].

Юридичні особи можуть приймати й індивідуальні локальні (акти застосування права). Індивідуальні акти не регулюють відносини в юридичній особі, а через застосування нормативно-правових актів і локальних нормативно-правових актів виступають підставою виникнення конкретних прав та обов’язків в учасників відповідних відносин. Залежно від характеру правових наслідків локальні нормативно-правові акти поділяють на три групи: правоутворюючі (установчі документи юридичної особи, положення про її філії, представництва та органи); правореалізуючі (положення про виплату дивідендів, порядок укладення правочинів, викупу акцій, проведення виплат учасникам тощо); та праворегламентуючі, в яких міститься регламентація відносин в окремих юридичних особах [219, с. 79]. Окреслені класифікаційні критерії щодо поділу локальних актів нами сприймаються.

У частині дослідження локальних актів як форм реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб варто вказати також, що останніми роками у цивілістичних колах триває дискусія щодо віднесення локальних актів до правочинів. Водночас більш пріоритетною та такою, що отримала широку підтримку, виступає позиція з приводу розмежування актів локальної правотворчості та правочинів. Так, досліджуючи регулятори у сфері корпоративних правовідносин, фахівці відзначають, що від правочину як регулятора правовідносин, слід відрізняти акти локальної нормотворчості. Локальний корпоративний акт виступає: 1) не дією, а рішенням, що оформляється документом із визначеними реквізитами; 2) створює правові наслідки не тільки для особи, що прийняла рішення, але й для невизначеного кола осіб; 3) виступає рішенням компетентного суб’єкта права, а не дією особи. Окреслені відмінності обумовлюють важливі практичні наслідки [159, с. 65-66].

Досліджуючи правову природу статуту як локального акту, В. А. Пахолок вказує, що останній за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов\'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту. Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та / або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов\'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення, у зв\'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача. Автор зауважує, що в окремих судових рішеннях помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів [261]. З наведеними аргументами погоджуємось безапеляційно.

Важливу роль у подальшому сприйнятті локальних актів та правочинів як різнорідних категорій виступає Постанова Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02. 2016 р., в межах якої вказується на наступне : «Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 ЦК України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов\'язковий характер для суб\'єктів цих відносин. У зв\'язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути: невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства; порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах» [294].

Безумовно, що позиція, висловлена в рамках цієї постанови аргументи фіхівців, що наведені вище, розраховані передусім на підприємницькі юридичні особи, проте, вони абсолютно придатні до застосування і щодо непідприємницьких юридичних осіб, зокрема тих, які належать до юридичних осіб приватного права (хоча можуть мати місце у застосуванні також до непідприємницьких юридичних осіб публічного права).

Роль локальних правових актів у діяльності непідприємницьких юридичних осіб тільки зростає. Для прикладу, незважаючи на те, що базові положення щодо сплати членських внесків окремих непідприємницьких юридичних осіб окреслені законодавчо, детальні особливості щодо сплати останніх визначаються в статутах непідприємницьких юридичних осіб, а також спостерігається практика прийняття спеціальних положень щодо сплати членських внесків [286].

Непересічна роль належить й договірному регулюванню правового становища непідприємницьких юридичних осіб і це, ввжаємо, є абсолютно виправданим, адже як слушно відзначає В. В. Луць, феноменальна роль договору полягає в тому, що його регулятивний вплив на інші елементи механізму правового регулювання проявляєтося по суті упродовж усього процесу правового регулювання цивільних договірних відносин, забезпечуючи його ефективність в цілому [212, с. ]. З цього приводу слушною є також позиція І. Р. Калаура, який вказує, що орієнтир організації сучасного правового порядку майнових відносин на свободу договору розширив функціональне навантаження цього правового феномена у механізмі регулювання відносин. Сьогодні договір, відзначає науковець, відіграє не тільки роль юридичного факту, який є первинним «імпульсом» в динаміці вказаних відносин, а й виконує функцію основного інструментарію індивідуального регулювання приватноправового сегмента досліджуваної сфери майнового обороту. Будучи юридичним регулятором поведінки осіб, які вступають у договірні відносини, договір «во ім’я» їхніх інтересів забезпечує об’єктивну можливість врегулювати ті сфери їхнього договірного співжиття, які не опосередковані нормативною регламентацією [134, с. 114118].

Справді, більшість непідприємницьких юридичних осіб, хоча й з окремим обмеженнями, мають право на укладення договорів з передачі майна у власність, тимчасове користування, підрядних договорів, договорів з надання послуг. У цьому контексті варто також наголосити на перспективності законодавчого закріплення можливості укладення установчого договору під час створення окремих непідприємницьких юридичних осіб, зокрема споживчих товариств.

Такі правові можливості повною мірою відображають позицію, висловлену А. Б. Гриняком з приводу того, що для цивільного законодавства характерними є диспозитивні засади правового регулювання. Вони знаходять свій вираз у законодавчій можливості суб’єктів приватних відносин врегульовувати свою поведінку у договорі шляхом відступу від положень актів цивільного законодавства чи навіть врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами [89, с. 389, 79, с. 90]. Воля і волевиявлення учасників договору, відзначає В. В. Луць, формується насамперед під впливом приписів норм цивільного права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуалізуючим правовим актом, у якому абстрактна модель поведінки осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретних змістом, набуває своєї «плоті та крові» [214, с. 43].

Цілком погоджуючись із зазначеними твердженнями, можна спрогнозувати тенденцію до розширення диспозитивності у регламентації відносин за участі непідприємницьких юридичних осіб, що, безперечно, є позитивним та розширення дії позанормативних регуляторів цивільних правовідносин за їх участі.

У цьому зв’язку слушними є також застереження М. Д. Пленюк з приводу того, що норма цивільного права попри її безперечну важливість не виступає єдиним юридичним фактом та регулятором цивільних (у дослідженні науковця зобов’язальних) правовідносин. Цивіліст наполягає на тому, що на сьогодні в ч. 1 ст. 11 ЦК України слова «акти цивільного законодавства» слід доповнити вказівкою на «інші соціальні регулятори» та викласти у редакції «акти цивільного законодавства та інші соціальні регулятори» [276, с. 75]. З такою позицією безумовно є зміст погодитись. Таке законодавче рішення більшою мірою підкреслювало б роль та значення диспозитивності у приватному праві та існуванні позанормативного інструментарію у цій галузі.

Варто відзначити, що феномен договору полягає у тому, що він виступає правовим засобом, у межах якого інтерес однієї сторони задовольняється тільки через інтерес іншої. Така ситуація породжує загальний інтерес сторін до укладення договору та його належного виконання [88, с. 32]. З огляду на це, як слушно зауважує С. О. Бородовський, договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити таку організацію, порядок та стабільність в економічному обороті, яких неможливо досягти за допомогою найжорсткіших адміністративно-правових засобів [35, с. 7].

Сьогодні, напевне, не викличе заперечень теза щодо універсальності договору, свідченням чого є вихід договору за межі права приватного, та доволі інтенсивне проникнення у галузі публічного права. Саме універсальність конструкції договору дозволяє здійснювати науковий пошук його як цивілістичної категорії у різних наукових напрямах, в тому числі в аспекті його розуміння як форми реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб в цілому та непідприємницьких, зокрема. Справді, цивілістична література характеризується багатоманітністю поглядів у визначенні цивільно-правового договору - він виступає юридичним фактом, формою існування правовідношення, правочином, нормативним документом, джерелом права, регулятором цивільних правовідносин. Дані категорії виступають самостійними аспектами договору.

Водночас, не усі з наведених підходів до розкриття сутності договору матимуть значення при аналізі договору в аспекті форми реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб. Це стає очевидним при розгляді підходів до розуміння договору у прив’язці із структурою договороздатності непідприємницької юридичної особи [107, с. 195-198], яка, на нашу думку, включає у себе здатність укладати (змінювати або розривати) та виконувати договори, що відповідають правовій природі та виду цивільної правоздатності непідприємницької юридичнїо особи, а також нести відповідальність за їх невиконання. Так от, звертаючись до поняття та змісту договороздатності юридичної особи як сегмента її цивільної правосуб’єктності, слід розкрити роль договору на етапі реалізації кожного із елементів її структури. При реалізації такого елемента договороздатності юридичної особи як здатності до укладення (зміни, розірвання) договору (договору притаманні ознаки юридичного факту. Реалізація наступного елемента договороздатності непідприємницької юридичної особи - здійснення цивільних прав та обов’язків за договором пов’язана із розумінням його як правовідношення. Коли ж ідеться про такі елементи договороздатності непідприємницької юридичної особи як виконання договору та відповідальність за невиконання чи неналежне виконання договору, то на стадії їх реалізації договір набуває характеристик договору-документу, адже закріплює умови виконання договору та передбачає умови цивільно- правової відповідальності за невиконання.

Таким чином, при реалізації елементів договороздатності непідприємницької юридичної особи договір набуває ознак і юридичного факту, і виступає формою існування правовідношення, і нормативного документа. У сукупності це дає, по-перше, можливість стверджувати про універсальність договору серед усіх видів правової форм реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб, а, по-друге, ще раз переконує в істиності міркувань В. В. Луця з приводу того, що в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановлювати, зокрема, що розуміється під поняттям «договір» у тому чи іншому випадку» [215, с. 15].

Наведене, дозволяє констатувати перспективність наукового пізнання феномену договору у вищенаведеному аспекті як з точки зору теорії, так і практики, а також підкреслює універсальний характер договору як правової форми, у якій реалізується цивільна правосуб’єктність юридичних осіб. Правова модель договору як форми реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб полягає у тому, що у договорі реалізуються усі елементи договороздатності цієї юридичної особи, а сам договір залежно від етапу реалізації елементів договороздатності набуває характеристик юридичного факту, правовідношення та нормативного документа.