Висновки до другого розділу
Доведено, що під цивільною правосуб’єктністю слід розуміти таку характеристику особи, при якій її цивільна правоздатність та дієздатність виступають передумовою формування правового статусу останньої.
Призначення категорії «правосуб’єктність» як загальної передумови участі в цивільно-правових відносинах полягає у тому, що за своєю значимістю у механізмі правового регулювання, цивільній правосуб’єктності належить роль засобу фіксації кола суб’єктів, які можуть виступати носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків. Критично оцінено позицію з приводу доцільності відмови від застосування поняття «цивільна правосуб’єктність». У роботі висловлюються погляди щодо розуміння окресленої категорії у вузькому та широкому значеннях. У вузькому розумінні - це термін, що виступає об’єднуючим ланцюгом між цивільною правоздатністю та дієздатністю особи. Дослідження цивільної правосуб’єктності у широкому значенні дає підстави стверджувати, що з точки зору об’єктивного цивільного права, остання співпадає із поняттям«суб’єкт права». З огляду на це, закріплення у ст. 2 ЦК України суб’єктного складу цивільних правовідносин буде виступати проявом цивільної правосуб’єктності у широкому її трактуванні. Безперспективними вважаються також наукові позиції щодо запровадження так званої «комплексної» правосуб’єктності, що, гальмуватиме процес «кристалізації» приватноправового та публічно- правового статусу особи.
Констатовано, що зміст цивільної правосуб’єктності юридичної особи в цілому та непідприємницької, зокрема, слід розкривати через сукупність тих прав та обов’язків, які можуть належати їй, як суб’єкту цивільного права. Аналіз втілення у вітчизняному законодавстві сукупності цивільних прав та обов’язків, що належать непідприємницькій юридичній особі, дозволяє стверджувати про їх приватноправовий характер, адже вміщує у собі комплекс як майнових, так і особистих немайнових прав.
Дослідження законодавства інших держав та аналіз еволюції наукових поглядів щодо визначення обсягу цивільної правоздатності юридичної особи дали можливість стверджувати про наявність тенденції до закріплення за юридичними особами універсальної (загальної) правоздатності. Безперечно, схвально оцінюючи законодавчий поступ до універсальної цивільної правоздатності юридичної особи, даний принцип слід застосовувати з окремими винятками. У роботі обґрунтовано, що за непідприємницькими юридичними особами слід закріпити спеціальну правоздатність.
Досліджено різні наукові позиції щодо розуміння цивільної правоздатності, а також підхід законодавця, що використовується при конструкції цивільної правоздатності юридичних осіб у рамках ЦК України. Це дозволило дійти висновку, що концепція, виражена у ч. 1 ст. 91 ЦК України є не зовсім коректною, оскільки: по-перше, обсяг цивільних прав та обов’язків юридичних осіб повинен визначатися їхньою правовою природою як суб’єктів цивільного права; по-друге, на відміну від осіб фізичних, цивільна правоздатність яких є рівною для усіх, обсяг правоздатності юридичних осіб не є однаковий, що також слід враховувати при формулюванні легального визначення правоздатності юридичної особи та при окресленні цивільної правоздатності непідприємницьких юридичних осіб. Висловлено ідею, що поняття цивільної правоздатності непідприємницької юридичної особи слід моделювати з урахуванням специфіки її правової природи, а не з прив’язкою до тих прав, що не можуть належати фізичній особі.
Вивчення цивільної правоздатності непідприємницьких юридичних осіб здійснювалось у розрізі можливих випадків її обмеження. Доведено, що обмеження загальної правоздатності (перетворення її у спеціальну) можливе лише на підставі закону. На основі засновницького волевиявлення універсальна правоздатність не перетворюється на спеціальну, засновницьке волевиявлення не може бути підставою обмеження правоздатності юридичної особи. Узаконення можливості змінювати обсяг цивільної правоздатності юридичної особи через засновницьке волевиявлення може призвести не тільки до обмеження правоздатності у такий спосіб, а й її розширення, що є неприпустимим.
Обмеження цивільної правоздатності непідприємницької юридичної особи на підставі рішення суду, як це визначено ч. 2 ст. 91 ЦК України, слід трактувати в контексті розуміння як процесуальної процедури такого обмеження, зокрема, коли йдеться про розширення або звуження обсягу цивільної правоздатності в інших, ніж передбачено чинним цивільним законодавством України, випадках, а не як підстави обмеження правоздатності. При дослідженні моменту виникнення правоздатності непідприємницької юридичної особи сприйнято підхід, використаний законодавцем з приводу того, що цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації та припиняється з моменту внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Наголошується, що закріплення за непідприємницькими юридичними особами цивільної дієздатності є свідченням втілення реалістичної концепції сутності юридичної особи у вітчизняному цивільному законодавстві. Для завершеного розуміння такого елемента цивільної правосуб’єктності юридичної особи як дієздатність варто закріпити це поняття в ст. 92 ЦК України. У результаті дослідження моменту виникнення цивільної дієздатності непідприємницьких юридичних осіб, аргументовано, що цей момент збігається із виникненням їх цивільної правоздатності.
Аргументовано, що серед способів реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб слід виділяти такі:
1) через органи юридичної особи, про що йдеться в ч. 1 ст. 92 ЦК України;
2) через представників (ч. 3 ст. 237 ЦК України).
У результаті аналізу різних підходів щодо розуміння категорії «орган юридичної особи» обґрунтовується положення про те, що реалізація цивільної правосуб’єктності непідприємницької юридичної особи через її органи не є представництвом, а має вважатися діями самої юридичної особи як самостійного суб’єкта цивільних правовідносин.
У роботі піддано теоретичному аналізу поняття «форма реалізації цивільної правосуб’єктності», проведено співвідношення зазначеної категорії з такими суміжними поняттями як «спосіб реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб», «форма участі у цивільних правовідносинах».
Це дало змогу обґрунтувати визначення поняття «форма реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб» як елемента механізму цивільного регулювання відносин за їх участі - правову підставу, через яку юридичні особи набувають конкретних цивільних прав та обов’язків як правосуб’єктні організації. Встановлено, що видами форм реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб виступають договір, рішення суду, адміністративні акти, локальні правові акти. Перелік видів форм реалізації цивільної непідприємницьких правосуб’єктності юридичних осіб носить дискретний характер.Особлива увага звертається на дослідження договору як правової форми реалізації цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних осіб. Обґрунтовано універсальність договору як правової форми, у якій реалізується цивільна правосуб’єктність непідприємницької юридичної особи. Правова модель договору у зазначеному аспекті нами вбачається у тому, що у ньому реалізуються усі елементи договороздатності юридичної особи, а сам договір залежно від етапу реалізації елементів договороздатності набуває характеристик юридичного факту, правовідношення та нормативного документа.