<<
>>

3.1 Поняття та особливості системи непідприємницьких юридичних осіб

Зростання участі непідприємницьких юридичних осіб у цивільних правовідносинах обумовлює необхідність належного врегулювання їх цивільно-правового статусу в цілому та конкретної непідприємницької організації зокрема.

Вирішення зазначеного завдання неможливе поза межами доктринальних напрацювань щодо їх систематизації за певними правовими критеріями. Тут одразу варто зауважити, що тих кількох статей, якими окреслюється система непідприємницьких товариств на рівні ЦК України навряд чи достатньо для твердження про те, що в Кодексі закладено послідовний підхід до визначення системи непідприємницьких юридичних осіб. Більше того, доводиться констатувати відсутність системного підходу до врегулювання юридичних осіб в цілому, що не слід сприймати у відриві від проблемних питань систематизації непідприємницьких структур зі статусом юридичної особи. Крім того, на сьогодні розвиток національного законодавства у сфері регламентації найрізноманітніших юридичних осіб від політичних партій та релігійних організацій до об’єднань організацій роботодавців та товариств споживчої кооперації розвивається вкрай непослідовно і вести мову про системність в окресленій сфері відносин, на жаль, не доводиться.

Ставлячи за мету у межах цього параграфа дослідити непідприємницькі юридичні особи як системоутворююче явище, варто розкрити сутність наукових підходів до системи, що мають місце у праві в цілому. З цією метою звернемось до розробок теоретиків права. На думку Н. М. Оніщенко, система - це упорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування» [252, с. 63]. Подібний підхід щодо поняття «система» висловлює Л. А. Луць, зазначаючи, що це цілісна сукупність (комплекс) закономірно розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів.

До основних ознак системи, як правило, відносяться: комплексність (сукупність) елементів; впорядкованість та подільність елементів; наявність зв’язків між ними; наявність цілісних властивостей [216, с. 48].

Враховуючи наведені підходи щодо поняття та ознак системи, В. П. Шаганенко використовує їх з метою характеристики ознак системи права. Дослідник зауважує, що основним матеріалом щодо побудови системи права є її первинні елементи, зокрема, норми права, які знаходяться у постійному взаємозв’язку. Будь-які норми права покликані регулювати суспільні відносини. Проте, відносини у суспільстві знаходяться у постійній динаміці та взаємозв’язку. Отже, норми права безперервно взаємодіють, створюють галузі та інститути. Внаслідок цієї взаємодії, з одного боку, збільшується обсяг правового регулювання, з іншого боку, створюються загальні принципи та способи регулювання окремих груп суспільних відносин. З’являється процес диференціації норм права за галузями та інститутами [459, с. 36-40].

З наведеним підходом щодо ознак системи права погоджуємось та вважаємо, що у такому ключі варто рухатись і при дослідженні інших правових явищ, у тому числі цивільно-правових. У наукових розробках І. В. Венедиктової, що пов’язані із дослідженням системи охоронюваних законних інтересів у приватному праві, остання визначається як відмежувальна множинність взаємодіючих елементів, для якої важливою є взаємодія щодо ознак, які повторюються. Дослідниця наводить ряд ознак, що притаманні системі, які зводяться до таких: цілісність; єдність; структурованість; ієрархічність; стабільність; ефективність;

диференційованість [46, с. 168-169]. Очевидно, що таке розуміння ознак системи є прийнятним і при дослідженні системи юридичних осіб в цілому та непідприємницьких зокрема.

З урахуванням наведеного, вважаємо, що система юридичних осіб повинна складатись із сукупності елементів - конкретних юридичних осіб, що мають своє місце у цій системі, є впорядкованими та перебувають між собою у взаємозв’язку.

Важливою ознакою системи юридичних осіб повинен бути стабільний і, водночас, динамічний характер. Вважаємо за необхідне дати власне визначення поняття «система юридичних осіб» - як об’єктивно існуючої будови юридичних осіб, у межах якої відбувається забезпечення функціонування різних юридичних осіб, що обумовлено метою та завданнями, які стоять перед ними.

Проблематика функціонування непідприємницьких юридичних осіб обумовлена тим, що з однієї сторони вони є елементом загальної системи юридичних осіб, а з іншої - мають власну внутрішню будову (сукупність елементів), що дозволяє сприймати їх як системоутворююче явище. У першій іпостасі непідприємницькі юридичні особи виступають елементом системи, у другій - самою системою. Внутрішня система непідприємницьких юридичних осіб повинна бути зрозумілою та логічною, адже незрозумілість внутрішньої системи непідприємницьких юридичних осіб тягне за собою незрозумілість системи юридичних осіб у цілому.

Питання систематизації пов’язані з необхідністю визначення критеріїв для поділу правових категорій на певні класифікаційні групи. Як відзначає В. А. Васильєва, обрання правильного критерію поділу класифікації дає змогу вірно кваліфікувати ті чи інші відносини та обрати законодавче регулювання. Більше того, такий підхід створює економію «нормативного матеріалу», оскільки за необхідності імплементації у кодифікаційні джерела, законодавці вписують тільки спеціальні норми. Досліджуючи проблематику систематизації договорів, цивіліст правильно відзначає, що, зазвичай, прийнята класифікація договорів «тріщить по швах», і виникає потреба ще і ще повертатися до цієї наукової проблеми. Постає завдання не тільки змінювати систему договорів, але й при цьому забезпечити їй належне теоретичне обґрунтування. Це дає підґрунтя для кваліфікації будь-яких відносин, що випливають із договорів, та забезпечення стрункої системи правового регулювання [87, с. 245]. З абсолютною певністю можемо підвести наведені міркування до систематизації не тільки договорів, а й будь-яких правових явищ, у тому числі юридичних осіб.

У юридичній літературі класифікація будь-якого поняття передбачає його розподіл, який, на думку М. І. Брагінського та В. В. Вітрянського, може здійснюватися двома способами. Перший спосіб - це дихотомія, або інакше «поділ навпіл». З її допомогою, використовуючи послідовно один визначений критерій, ділять поняття на дві групи, з яких одну характеризує наявність цієї підстави, а іншу її відсутність. При другому способі, за допомогою визначених підстав створюється необмежена кількість груп. У кожній з них вказані підстави відповідним чином індивідуалізуються [36, с. 204].

Як слушно зауважує І. Р. Калаур, у цивілістичній доктрині запропоновано два шляхи вирішення питання щодо обрання критеріїв при диференціації тих чи інших правових явищ. Перший із них зводиться до пошуку одного критерію диференціації, який можна було б застосовувати на всіх етапах поділу. Другий - передбачає застосування на кожному етапі поділу самостійного критерію диференціації [135, с. 68-70]. Як з позиції доктрини, так і правозастосовчої практики, більшою мірою має місце у застосуванні дихотомічний поділ певних правових явищ, адже його використання дозволило в різних інститутах цивільного права (передусім договірного) побудувати фундаментальні класифікаційні критерії поділу тих чи інших цивільно-правових явищ. Хоча, слід вказати, що застосовується також класифікація, відповідно до якої за допомогою визначених критеріїв створюється необмежена кількість груп. Водночас, який би підхід у класифікації не використовувався, важливо, щоб при його застосуванні була змога вийти на логічне розуміння системи тих чи інших правових категорій.

При найрізноманітніших законодавчих та доктринальних підходах до систематизації юридичних осіб, науковці завжди виділяли групу юридичних осіб, що діють з непідприємницькою метою. Дослідження групи непідприємницьких юридичних осіб у рамках єдиної системи дозволяє розглядати їх не як різнорідну сукупність окремих видів юридичних осіб, котрі не мають зв’язків між собою, а як відповідну сукупність, що містить в своїй основі єдність та взаємозв’язок.

Як вбачається, основна проблема, що стоїть перед законодавцем у частині вдосконалення правового становища непідприємницьких юридичних осіб лежить в площині класифікації останніх та підбору відповідних критеріїв поділу.

Різноманітність видів непідприємницьких юридичних осіб, на відміну від підприємницьких, не дозволяє відразу зрозуміти логіку побудови їх системи. Очевидним є те, що у цій сфері дуже складно іти шляхом «від загального до конкретного», рухатись слід швидше навпаки - через дослідження конкретного різновиду непідприємницьких юридичних осіб спробувати дати відповідь на питання щодо його місця у системі останніх.

Аналіз наукових джерел різних історичних періодів кодифікації вітчизняного законодавства дозволяє стверджувати, що сучасна система непідприємницьких юридичних осіб є результатом еволюції їх видів та розширення напрямів (мети) діяльності останніх. Така система поєднує у собі ті непідприємницькі структури зі статусом юридичної особи, котрі мають багатовікову історію свого існування, та новітні, появу яких зумовлено сучасними реаліями розвитку цивільного обороту та найрізноманітнішими соціально-політичними та економічними чинниками.

Особливо гостро в частині систематизації непідприємницьких юридичних осіб стоїть проблема віднесення до певного виду цих суб’єктів права нових їх видів та організаційно-правових форм. Як слушно відзначає А. В. Мєняєв, відсутність визначених критеріїв, «правил», на основі яких могло б вирішитись питання щодо доцільності введення тих чи інших організаційно-правових форм, послужило законодавчою основою для масового створення непідприємницьких організацій, що не мають формоутворюючих ознак. У цьому зв’язку, наголошує автор, непідприємницькі організації слід чітко класифікувати, що дозволить виділити юридично значимі та виключити зайві критерії розмежування організаційно-правових форм [232, с. 13].

Систему, як послідовне розташування певних складових, що входять у неї, слід будувати з узагальнення спільних рис, що характерні для певної сукупності правових явищ (у нашому випадку - непідприємницьких організацій) до виокремлення характеристик, що є індивідуалізуючими для тієї чи іншої непідприємницької юридичної особи.

Очевидно, що для окреслення чіткого вектора розвитку законодавства про систему непідприємницьких юридичних осіб, слід дати відповідь на ключове питання з приводу того, які основні критерії слід закладати в основу системи непідприємницьких юридичних осіб, що й спробуємо з’ясувати далі.

При здійсненні відповідних теоретичних розробок в частині систематизації непідприємницьких юридичних осіб не зайвим буде аналіз міжнародного досвіду. У праві країн англосаксонської правової системи категорія «непідприємницька юридична особа» не є загальновживаним, зазвичай використовується термін «неприбуткова організація» чи «неурядова організація». Класифікація неприбуткових організацій, яка отримала назву Міжнародної класифікації неприбуткових організацій ООН (ICNPO) розроблена науковцями в університеті Джона Гопкінса (США). Відповідно до неї, неурядові (неприбуткові) організації розподіляються за такими категоріями: культура і відпочинок; освіта і наукові дослідження; охорона здоров’я; соціальні служби; довкілля; розвиток і житлова сфера; політична, правозахисна та інша громадська діяльність; філантропія та заохочення добровільної діяльності; міжнародна діяльність; бізнес і професійні асоціації, союзи [484]. Успішна спроба класифікувати непідприємницькі організації за економічним критерієм здійснена в межах методологічного дослідження ООН «Керівництво щодо неприбуткових інститутів у Системі національних рахунків». Пунктом 2.21 цього документа визначений такий перелік типових організацій «третього сектора», а саме: неприбуткові постачальники послуг (non-profit service providers), неурядові організації (nongovernmental organizations), мистецькі та культурні організації (arts and culture organizations), аматорські спортивні клуби (amateur sport clubs), правозахисні групи (advocacy groups), установи (foundations), громадівські або низові асоціації (community-based or grass-roots associations), політичні партії (political parties), соціальні клуби (social clubs), спілки, ділові та професійні клуби (unions, business and professional associations), релігійні організації (religious congregations). Другу групу організацій складають формування, які займають проміжне становище, тобто, вони не відносяться повністю до державного, підприємницького чи «третього» секторів, однак, зважаючи на такий стан, все ж є неприбутковими: кооперативи (cooperatives), спільні товариства (mutuals), групи самодопомоги (self-help groups), соціальні підприємства (social ventury), квазінеурядові організації (qiasi-NGO’s), університети (universities), лікарні (hospitals), групи корінного населення чи територіальні групи (indigenous or territorial groups) [479].

Ще одну класифікацію неурядових організацій пропонує британська «Фундація Співдружності». В її рамках громадянське суспільство трактується як своєрідний стартовий пункт із поділом неурядових організацій на п’ять основних видів: неурядові організації, що займаються доглядом і соціальною допомогою; трудові спілки, котрі займаються умовами праці; релігійні організації, у фокусі діяльності яких - віра, людська поведінка, особистісні стосунки та моральність; політичні групи, мета діяльності яких - загальне управління і прогрес суспільства; організації, що займаються бізнесом [80, с. 53]. За іншою класифікацією британських науковців виокремлюється шість видів діяльності неурядових організацій за метою: філантропія - форма благочинної діяльності, яка передбачає певну соціальну відстань між надавачем та отримувачем допомоги; посередництво - бюрократичні функції розвитку, надання послуг іншим організаціям, встановлення та підтримка зв’язків, представницькі функції; мобілізація - визначення фінансових джерел або добровольців для виконання певних справ; соціальна солідарність - надання допомоги цільовій аудиторії; зміна - метою діяльності є зміна поведінки або ставлення до інших; самовираження - мета: висловлення власної позиції посеред інших [244].

На основі наведеного, можна зробити висновок, що міжнародно- правові класифікації непідприємницьких інституцій пов’язані із такими критеріями як мета діяльності та економічним критерієм. Як відзначають дослідники, у вітчизняній доктрині широкого розповсюдження набула класифікація за сферою діяльності, яка є певною мірою спорідненою із вищенаведеною [253, с. 47]. Критерій мети (сфери діяльності) в основному характерний для конституційного права і чим ширша ця сфера, тим держава більшою мірою відповідає ознакам правової, демократичної, адже через створення та діяльність різних непідприємницьких організацій й реалізується найширший спектр прав людини та громадянина.

Повертаючись до аналізованого міжнародного досвіду, слід наголосити, що наявність таких критеріїв класифікації пов’язана, по- перше, з рівнем демократичності суспільства країн англосаксонської системи права (саме на основі досліджень науковців країн цієї правової системи нами наводились критерії класифікації), а по-друге, тим, що ці критерії використовуються в основному в цілях конституційного, міжнародного чи податкового, а не цивільного права. Країни романо- германської правової системи критерії, наведені вище, використовують також, проте, крім них на рівні як законодавства, так і доктрини впроваджують критерії класифікації, що характеризують систему непідприємницьких організацій саме з позиції приватного права.

Одночасно, варто вказати, що сучасна цивілістика не відкидає критерій мети діяльності чи економічний критерій при класифікації непідприємницьких юридичних осіб. Так, І. В. Спасибо-Фатєєва акцентує увагу на тому, що є сенс у поділі непідприємницьких організацій у залежності від мети їх створення. Принаймні відкинути цей критерій, зауважує автор, було б не вірно хоча б тому, що такі організації, як правило, мають спеціальну правоздатність [299, с. 30]. В. В. Кочин також наголошує на тому, що серед критеріїв класифікації такого різновиду непідприємницьких юридичних осіб як непідприємницьких товариств, перш за все, варто зупинитися на меті їх діяльності. На відміну від установи, в установчих документах товариства (частини 1, 2 ст. 88 ЦК України) відомості про мету не є імперативною вимогою. Проте, всупереч цій нормі, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадські об’єднання» протокол установчих зборів громадського об’єднання має містити відомості про рішення щодо утворення громадського об\'єднання із зазначенням мети (цілей) його діяльності. Іншим критерієм поділу є вид економічної діяльності, який здійснюють непідприємницькі товариства. Цей критерій, на думку автора, певне, мав би знайти своє відображення у ГК України, однак законодавець обмежився лише визначенням поняття «некомерційне господарювання», вказавши про державний та комунальний сектори економіки (ч. 2 ст. 52 ГК України), тим самим лише додав роздумів щодо згаданої проблеми [170, с. 31-36].

Продовжуючи розвивати міркування щодо пошуку класифікаційних критеріїв при здійсненні систематизації непідприємницьких юридичних осіб, що були б затребуваними цивілістикою, серед наведених нами важливе значення має критерій мети. Втім, його недостатньо для побудови єдиної ієрархічної системи непідприємницьких організацій. Саме тому є сенс звернутись до різноманітних цивільно-правових критеріїв класифікації юридичних осіб в цілому.

Так, за складом засновників, юридичні особи поділяють на: 1) створені одним засновником; 2) створені декількома засновниками. Підвидом цієї класифікації є поділ юридичних осіб в залежності від особи засновника на створені: 1) фізичними особами; 2) юридичними особами; 3) державою в особі уповноваженого органу управління; 4) змішані (різними суб’єктами). У залежності від правового режиму майна юридичні особи поділяються на тих, які: 1) є власником свого майна (господарські товариства, об’єднання громадян, об’єднання підприємств тощо); 2) не є власниками свого майна (державні, комунальні підприємства, казенні підприємства, державні установи). За цим елементом можна виділяти також групи юридичних осіб, для створення яких необхідно формувати статутний капітал (господарські товариства) і створення яких можливе без статутного капіталу (непідприємницькі товариства).

За способом організації управління виділяють групи юридичних осіб, які мають: 1) триланкову систему органів у складі вищого, виконавчого і ревізійного (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю); 2) дволанкову систему органів у складі вищого та виконавчого органу (державні та комунальні підприємства, повні та командитні товариства, установи); 3) одноланкову систему органів у складі лише вищого органу (приватне підприємство). У залежності від особливостей правового статусу засновників, виділяють наступні групи юридичних осіб: 1) в яких засновники мають речові права (право власності) на їх майно (державні, комунальні підприємства, державні установи); 2) засновники мають корпоративні права (господарські товариства).

Важливим елементом організаційно-правової форми є умови відповідальності юридичної особи. За цією ознакою виділяють юридичні особи, які: 1) відповідають усім своїм майном (господарські товариства, об’єднання підприємств); 2) відповідають лише частиною майна, що визначена в законі (державні установи, казенні підприємства — лише коштами). У залежності від умов відповідальності засновника, існують юридичні особи, щодо яких засновники: 1) не несуть майнової відповідальності взагалі (об’єднання громадян); 2) несуть обмежену відповідальність — в межах вкладів, акцій (товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства тощо); 3) несуть додаткову відповідальність (товариства з додатковою відповідальністю); 4) несуть комбіновану відповідальність — деякі засновники несуть необмежену відповідальність, а деякі — обмежену (командитні товариства); 5) несуть необмежену солідарну відповідальність (повні товариства) [57, с. 130-135].

Авторський підхід щодо підбору критеріїв поділу юридичних осіб висловлюється В. Ф. Чигирем, який вказує, що юридичні особи поділяються на види за різними критеріями, які не збігаються, у залежності від мети, яка ставиться при класифікації. Найбільш значними критеріями, на думку науковця, є: а) власність, на підставі якої вони створені; б) права засновників (учасників) юридичної особи на майно останньої; в) мета діяльності юридичних осіб; г) склад засновників; д) спосіб створення; е) установчі документи (їх склад); є) характер юридичної особи; ж) зобов\'язання учасників (членів) брати участь своєю працею в діяльності юридичної особи; з) особливості статусу (правового режиму) юридичної особи; и) супідрядність юридичних осіб [456, с. 124]. Подібні критерії поділу юридичних осіб ставляться в основу їх класифікації Є. О. Сухановим, зокрема: 1) за формами власності; 2) є вони власниками належного їм майна чи ні; 3) за характером діяльності (комерційні, некомерційні); 4) за ступенем самостійності (основні і залежні); 5) за особливостями правового статусу (національні, іноземні) [73, с. 189].

Кожен із наведних критеріїв втілений або на рівні ЦК України, або на рівні спеціальних законів, якими регламентовані засади правового становища тих чи інших непідприємницьких юридичних осіб. Водночас більшість із них є такими, що деталізують елементи системи юридичних осіб, проте не такими, що створюють її каркас.

На нашу думку, в частині систематизації непідприємницьких юридичних осіб варто використовувати ступеневу дихотомічну класифікацію, що останніми роками застосовується у праві договірному. Структурність ступеневої системи, як відзначає В. Г. Олюха, проявляється в тому, що «поділ договорів відбувається в системній класифікації від загального до особливого» [251, с. 118]. Як правильно відзначає І. Р. Калаур, групи договорів кожного наступного рівня є елементами підсистеми попереднього рівня систематизації договорів. Відтак, ключові ознаки окремого типу договорів притаманні договорам усіх його підтипів, які, водночас, мають власні (видові) ознаки. Відповідно, конституційні ознаки окремо взятого підтипу властиві договорам усіх його підвидів. Ступенева система цивільно-правових договорів, продовжує автор, найбільш послідовно відповідає принципам моделювання сучасного правового регулювання договірних відносин у ЦК України, дає змогу виявити специфіку правовової регламентації кожного окремо взятого із них і водночас виробити уніфіковані правові норми для однотипних відносин. З цього випливає, що зазначена систематизація опосередковує два протилежні процеси - уніфікацією та диференціацію правового матеріалу в спектрі регулювання договірних відносин. Перший процес спрямований на моделювання правил поведінки, які властиві всім договорам окремо взятої групи і підлягають застосуванню, якщо спеціальними правилами не передбачено інших можливих варіантів поведінки. Диференціація правових норм, як полярний процес, зумовлена неповторністю складу окремих договірних відносин, що втілюється в життя через відповідний поіменований договірний інститут [135, с. 67-68].

З урахуванням наведеного, в сучасній цивілістці поширеною є класифікація договорів, яка передбачає їх об’єднання в певні групи - типи, види, підвиди. Кожна з цих груп, як відзначає Г. В. Озернюк, є елементом структури системи договорів, вони співвідносяться між собою як ціле та частина і відображають ієрархічність побудови вказаної системи [249, с. 9195].

З огляду на наведені вище позиції дослідників щодо ступеневої системи, спробуємо застосувати останню до непідприємницьких юридичних осіб, використовуючи конструкцію «група», «підгрупа», «організаційно-правова форма», «вид», а також з урахуванням доцільності зміни класифікаційних критеріїв та рівнів щодо юридичних осіб у цілому.

З огляду на наведене, критеріїм першого рівня класифікації юридичних осіб виступає порядок створення. За наведеним критерієм усі юридичні особи поділяються на юридичні особи публічного та приватного права. Цей критерій отримав своє вираження у ст. 81 ЦК України.

Далі вбачаємо потребу зміни класифікаційних рівнів та закріплення критерію устрою як критерію другого рівня класифікації. За цим класифікаційним критерієм усі юридичні особи слід поділити на юридичні особи унітарного та корпоративного типу. Наведений критерій, на нашу думку, повинен витіснити конструкцію організаційно-правової форми юридичної особи на нижчий щабель.

Критерієм третього рівня класифікації виступає критерій специфіки розподілу прибутку. За цим критерієм усі юридичні особи поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Даний критерій, вважаємо, повинен витіснити критерій поділу товариств на підприємницькі та непідприємницькі.

З наведеного випливає, що непідприємницька юридична особа знаходиться на третьому класифікаційному щаблі, адже вона може бути як юридичною особою публічного, так і приватного права, а за устроєм - юридичною особою унітарного типу чи юридичною особою корпоративного типу. Така роль непідприємницької юридичної особи у системі юридичних осіб у цілому.

Далі ж використаємо конструкцію «група», «підгрупа», «організаційно-правова-форма», «вид» з тим, щоб окреслити внутрішню структуру непідприємницьких юридичних осіб. Отже, як ми наводили вище, непідприємницькі юридичні особи виступають самостійною групою юридичних осіб.

Окреслена група юридичних осіб поділяється на дві підгрупи:

1) непідприємницькі юридичні особи корпоративного типу;

2) непідприємницькі юридичні особи унітарного типу.

При цьому, непідприємницькі юридичні особи корпоративного типу можуть діяти виключно як юридичні особи приватного права, а непідприємницькі юридичні особи унітарного типу можуть діяти і як юридичні особи приватного права, і як юридичні особи публічного права.

У межах кожної із підгруп непідприємницьких юридичних осіб вбачаємо за доцільне виокремлювати кілька організаційно-правових форм. У рамках організаційно-правових форм кожної із підгруп виділяються конкретні види непідприємницьких юридичних осіб. У наведеному проявляється сутність обраного у цій монографії підходу щодо систематизації непідприємницьких юридичних осіб.

З урахуванням наведених основних, а також ряду додаткових критеріїв формується внутрішня система непідприємницьких юридичних осіб, яка повинна бути логічною, а також такою, яка б передбачала можливість для появи нових видів непідприємницьких юридичних осіб.

Серед додаткових критеріїв - це специфіка управління, форма власності, кількісні, вікові та інші вимоги щодо засновників, наявність чи відсутність майнового зв’язку між учасниками такої юридичної особи та самою юридичною особою, особливості відповідальності учасників за зобов’язаннями останньої. Саме ці критерії обумовлюватимуть особливості структури непідприємницьких юридичних осіб. Якщо основні критерії визначають місце непідприємницьких юридичних осіб у системі юридичних осіб загалом, то набір різних додаткових критеріїв формує внутрішню систему непідприємницьких юридичних осіб у рамках тієї чи іншої організаційно-правової форми. Власне, організаційно-правова форма непідприємницької юридичної особи дозволяє об’єднувати певні групи непідприємницьких організацій за сукупністю спільних рис, що їм притаманні.

Підсумовуючи наведене, вважаємо, що внутрішня система непідприємницьких юридичних осіб, може бути відображена наступним чином. Непідприємницькі юридичні особи є самостійною групою юридичних осіб. Підгрупою досліджуваних суб’єктів права виступають непідприємницькі юридичні особи унітарного типу та непідприємницькі юридичні особи корпоративного типу. У структурі кожної із підгруп функціонує кілька організаційно-правових форм, у межах яких виділяються конкретні види непідприємницьких юридичних осіб. Кожен із основних критеріїв класифікації непідприємницьких юридичних осіб та проблеми функціонування їх організаційно-правових форм будуть послідовно розглянуті в рамках наступних підрозділів цього розділу (3.2. та 3.3).

Водночас проблеми систематизації непідприємницьких юридичних осіб не вичерпуються виключно пошуком критеріїв, які лягають в основу їх систематизації. Піднята проблематика щодо побудови системи непідприємницьких організацій зі статусом юридичної особи впирається також в існування й ГК України, в якому окреслено також сегмент некомерційних суб’єктів господарювання. Проблема співвідношення окремих різновидів юридичних осіб, що регламентовані ЦК України та суб’єктів господарювання, що передбачені ГК України не є новою. Вчені- цивілісти та господарники неодноразово торкалися різних аспектів співвідношення основних організаційно-правових форм таких юридичних осіб як товариства та підприємства.

Спроба розмежувати зазначені організаційно-правові форми юридичних осіб була зроблена й Вищим господарським судом України в рамках Інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04. 2008 р. № 01-8/211 [129]. Однак проблема себе не вичерпала, особливо для юристів- практиків, адже коли виникає потреба заповнити неврегульованість правового становища тієї чи іншої юридичної особи на рівні Цивільного чи Господарського кодексів України, то порівняння спільних та відмінних рис є найбільш виправданим з тим, щоб усунути правову невизначеність шляхом звернення до законодавчих положень, які регулюють статус схожих за правовою природою різновидів юридичних осіб.

З огляду на зазначене, висловимо власні міркування з приводу співвідношення товариств та підприємств, передусім непідприємницьких / некомерційних. У контексті викладеної позиції Вищим господарським судом України за критерій розмежування непідприємницьких товариств та некомерційних підприємств ставиться для некомерційних підприємств відсутність мети одержання прибутку, для непідприємницьких товариств - відсутність можливості розподіляти прибуток між учасниками. Так, у Листі йдеться про те, що ГК України використовує в якості ознаки для поділу підприємств на комерційні та некомерційні наявність чи відсутність мети одержання прибутку (який, звичайно, може бути одержаний і без наявності такої мети, як побічний результат), а не наявності чи відсутності можливості розподіляти прибуток між учасниками товариств (чи сплати суми прибутку або його частини єдиному учаснику), як це передбачено в положеннях ЦК України. Тому поняття «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства» не є тотожними поняттям «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства» [129].

Слід зазначити, що у юридичній літературі вже вказувалось на спірність такого підходу, адже в обох випадках наявна мета одержання прибутку [225], з чим однозначно варто погодитись. Більше того, вважаємо, що оскільки такий висновок базується виключно на одному із критеріїв, він не може претендувати на завершеність, а тому слід відштовхуватись від набору різних критеріїв для порівняння при проведенні відповідного аналізу.

Якщо виходити із співвідношення між підприємницькими товариствами та комерційними підприємствами, то вони мають багато спільних рис, розпочинаючи із правового режиму майна, сукупності прав та обов’язків учасників, характеру управління, відповідальності та інших. Виключенням з цього є унітарне приватне підприємство, яке належним чином у ГК України не врегульоване, а ЦК України не передбачає схожого різновиду юридичної особи. Тут слід погодитися із А. В. Зеліско, яка приходить до правильного висновку, що коли йдеться про корпоративні підприємства, то їх неврегульованість нормами ГК України не викликає на практиці суттєвих труднощів, у зв’язку із належним визначенням статусу підприємницьких товариств, які «вписуються» у це поняття. Втім, ситуація із унітарними приватними підприємствами є дещо складнішою, адже ГК України правовий статус такого підприємства не врегульовує, а звернутися до інших правових актів немає можливості, оскільки така організаційно- правова форма не належить за своєю правовою природою до жодної із організаційно-правових форм підприємницьких товариств, передбачених ЦК України. У результаті утворилася ситуація, за якої унітарне приватне підприємство фактично випало із сфери правового регулювання підприємницьких юридичних осіб приватного права [105, с. 63].

З огляду на наведене, за виключенням, про яке йшлося вище, через неврегульованість окремих аспектів діяльності комерційних підприємств у ГК України є можливість звернутись до тих положень ЦК України, якими регламентовано правове становище підприємницьких товариств. У зв’язку із наведеними міркуваннями, позиція Вищого господарського суду України виглядає незавершеною в частині категоричності висновку щодо нетотожності підприємницьких товариств та комерційних підприємств.

Порівняння непідприємницьких товариств та некомерційних підприємств, що побудовані на унітарних засадах, дозволяє стверджувати, що це дійсно різні поняття, адже непідприємницькі товариства діють на засадах участі (членства), у той час як для некомерційних унітарних підприємств відносини членства не характерні. Останні функціонують як державні некомерційні, комунальні некомерційні та казенні підприємства. Наведені суб’єкти господарювання різняться не тільки за тим критерієм, що визначений Вищим господарським судом України, а й за таким критерієм як устрій, а також рядом інших, які так чи інакше випливають саме із специфіки устрою. Серед таких критеріїв, як вірно відзначає О. А. Черненко, різні причини для створення та діяльності, характер управління, відповідальність за власними зобов’язаннями [454, с. 52].

Некомерційні підприємства, в основі створення та діяльності яких лежать унітарні засади, мають багато спільних рис із установами, що передбачені ЦК України, зокрема, в частині правового режиму майна, специфіки управління, а тому якщо ставити питання щодо їх співвідношення саме із установами, то відповідь повинна б базуватись на їхній схожості (а то й тотожності за більшістю із критеріїв).

Підсумовуючи, слід зазначити, що на сьогодні доволі складно розмежовувати ті чи інші різновиди юридичних осіб виключно за одним критерієм під страхом одержання хибних, недостовірних результатів порівняння. Правові категорії слід порівнювати за ретельного аналізу кількох критеріїв, тільки тоді вдасться вийти на вірний результат порівняння, а, отже, якісне правове розмежування. Іноді різні за термінологічними характеристиками поняття позначають одне і те ж явище, а тому підбір ознак, що беруться в основу порівняння, слід кожного разу вивіряти для якісного співставлення правових категорій з метою правової невизначеності, що може мати місце в законодавчому матеріалі.

Окреме питання при систематизації непідприємницьких юридичних осіб виникає із тими юридичними особами, що здійснюють підприємницьку діяльність, але за організаційно-правовою формою створюються в тих організаційно-правових формах, що характерні для підприємницьких юридичних осіб. Як вірно відзначає І. В. Спасибо- Фатєєва, на сьогодні функціонують і такі непідприємницькі товариства, діяльність яких протікає у самій гущі підприємництва. Це товарні та фондові біржі, які й створюються практично в тій організаційно-правовій формі, що характерна для підприємницьких товариств (акціонерних товариств чи товариств з обмеженою відповідальністю). При цьому законодавець встановив заборону на розподіл ними прибутку, отриманого від своєї діяльності між учасниками таких юридичних осіб, визначившись у такий спосіб із непідприємницьким статусом бірж [401, с. 29].

Як випливає із ЗУ «Про товарну біржу» та ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» товарні та фондові біржі дійсно за своєю суттю відповідають усім ознакам непідприємницьких юридичних осіб, за виключенням організаційно-правової форми. Аналогічна позиція висловлюється і в доктрині. Так, О. С. Олійник зауважує, що надання послуг товарними біржами та створення умов для укладання біржових договорів не можна вважати підприємницькою діяльністю, оскільки біржа не займається комерційним посередництвом та не має на меті отримання прибутку. Підприємництво згідно з ГК України - це вид господарської діяльності, що здійснюється з метою досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42). Доходи ж, які одержує біржа, внаслідок здійснення своєї діяльності, як, наприклад, біржовий збір, не є прибутком та спрямовуються виключно на розвиток власної бази (утримання приміщення, обладнання, транспорт тощо) [250, с. 82-94]. Таку ж позицію займає Т. В. Сойфер, відзначаючи, що легально закріпленою метою створення товарних бірж є організація і регулювання біржової торгівлі, а не отримання прибутку, крім того, вони наділені спеціальною правоздатністю, обсяг якої обумовлений сферою їх діяльності [395, с. 3-13].

Очевидно, що найбільш оптимальним виходом при подальшій систематизації непідприємницьких юридичних осіб буде відмова від законодавчого підходу щодо створення таких юридичних осіб як фондові чи товарні біржі в організаційно-правових формах, що характерні для підприємницьких юридичних осіб та впровадження для останніх відповідні організаційно-правові форми, у яких діють непідприємницькі юридичні особи. На підтримку наведеної нами позиції, варто зазначити, що у цивільно-правовій літературі висловлюються думки щодо можливості створення бірж в організаційно-правових формах, що характерні для непідприємницьких юридичних осіб. Так, Плахіна І. В. обґрунтовує доцільність законодавчого закріплення права створення бірж як у формі юридичних осіб приватного, так і юридичних осіб публічного права, а також у формі товариств (підприємницьких чи непідприємницьких) та установ. Законом можуть встановлюватися види непідприємницьких товариств, в яких не можуть бути створені біржі, зокрема у формі громадських об’єднань [275, с. 5]. Окреслений вихід із ситуації вважаємо найбільш логічним.

<< | >>
Источник: ЗОЗУЛЯК ОЛЬГА ІГОРІВНА. НЕПІДПРИЄМНИЦЬКІ ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1 Поняття та особливості системи непідприємницьких юридичних осіб:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -